Ілюстрована історія України/Романовичі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
36. Романовичі. По Романї зістали ся маленькі синки: старшому Данилови було тільки три, молодшому Василькови оден рік; управу прийняла їх мати, молода княгиня Романова, й оддала ся під опіку й оборону угорського короля Андрія, приятеля й союзника Романового. Угорщина, як ми знаємо, вже здавна бажала пройти за Карпати й прилучити до себе українські землї закарпатські, галицькі, як держала вже підкарпатську, угорську Україну. Тепер з прошення Романової родини й її прихильників угорський король скористав, щоб взяти на себе ролю зверхника Галичини. Він увів до Галича угорську залогу і прийняв титул „короля Галичини і Володимирії“ — Galiciae Lodomeriaequae rex. Під його опікою мала правити в Галичинї Романова княгиня й її бояре іменем малих Романовичів.

Але придавлене Романом галицьке боярство стало поволї підіймати голову, як не стало грізного князя. Бояри розпочали зносини з ріжними князями, що мали охоту на галицький стіл, та стали накликати їх до Галича. Між ними визначали ся особливо сини Ігоря Святославича, героя славного „Слова о полку Ігоревім“. За помічю бояр вони засїли в Романових землях, але також не помирили ся з боярським самовільством. Бояре почали інтриґувати проти них, а Ігоревичі те побачивши, задумали їх порізати; при якійсь нагодї удало ся їм богато бояр побити — кілька сот, як каже лїтописець. Тодї недобитки боярські справили на Ігоревичів Угрів і захопивши в свої руки, повісили їх (1211 р.) — подїя не бувала доти на Українї, бо звичайно навіть під час повстань шановано особу княжу. По сїм боярство завзяло ся не дати ніякому князеви закорінити ся в Галичинї й умисно почало перекидати ся князями: кликало одного й помагало йому засісти на столї княжім, а потім кликало иньшого, переходило на його сторону й змушувало попереднього забирати ся. Граючи так князями, бояре хотїли держати землю в своїх руках і нею правити всевладно. Декотрі знов вважали, що се йде їм ще краще під угорською зверхністю — бо угорський король, взявши землю нїби під свою управу, лишить боярам правити його іменем. Були й такі, які надїяли ся самі засісти на галицькім столї, і хвилями се навіть їм удавало ся.

Бачучи таке замішаннє, що Романовичі не можуть собі з ним дати ради, угорський король задумав пустити Романовичів на ласку божу, а Галичину взяти собі. В тій справі уложив він 1214 р. умову з польським князем Лєшком в Спішу: малого королевича Кольомана, Андрієвого сина, оженено з малою донькою Лєшка і посаджено королем в Галичі, коронувавши короною, присланою папою. Лєшко при тім взяв собі Перемишльську і Берестейську волость, а Романовичам дав Володимир. Але ся згода простояла недовго: скоро король Андрій розсварив ся з Лєшком, а заходи його коло заведення церковної унії підняли повстаннє в Галичинї. Андрій пообіцяв папі завести унїю за те що коронував його сина на галицького короля, але люде унїї не хотїли. Лєшко напустив на Кольомана Рюрикового братанича Мстислава, славного войовника, і той вибив Угрів з Галичини. Та се коротке угорське пануваннє не минуло дурно: сто лїт пізнїйше відновлений подібний союз Угорщини й Польщі для захоплення галицько-володимирських земель привів до завоювання Галичини Поляками, а претенсії Угорщини на Галичину, що пішли від тих угорських окупацій за часів Романовичів, стали кінець кінцем „історичним правом“, на підставі якого прилучено Галичину до Австрії в 1772 р.

Серед тих неустанних війн, змов і інтриґ, в вічній трівозї й небезпецї виростали тим часом Романовичі. Нераз приходило ся їм потайки тїкати від ворогів з батьківщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гірким хлїбом вигнання. Але скрізь за молодими княжичами йшли вірні бояре їх батька, повні віри в велику будучність Романових дітей, і виховували їх в високім поважанню до свого імени й прав. І виростаючи Романовичі з незвичайною упертістю й витривалістю починають збирати свою „батьківщину, не падаючи духом нї перед якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шість разів падав з стелї, не можучи зачепити там свого павутиння, аж у семий раз зачепив, — і від нього навчили ся того завзятя.

Ілюстрована історія України (1921). 106.jpg
106. Оден з волинських князїв — малюнок поч. ХVII в. з портрета, що був тодї в Володимирі.

Від польсько-угорської угоди володїли Романовичі Володимиром і насамперед тут стали міцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як і людність, свято шанувало память Романа і міцно тримало ся його синів. Иньші князї волинські то повмирали, то замішали ся в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романові сини вже володїли майже цїлою Волинею і се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони від смерти Мстислава Удатного розпочинають серіозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Спочутє народу і тут було по сторонї Данила: боярських верховодів не любили за кривди народнї, за самоволю, за непорядки в управі. Народ, міщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях — віче було придавлене боярством; але при кождій нагодї люде, міста приставали до Данила і не раз перехиляли на його бік воєнне щастє. Незадовго і в Галичинї стала вага перехиляти ся в сторону Романовичів. Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть і на схід в сторону Київщини. В 1240 роцї, під час татарського нападу в Київі бачимо намісника Данилового. Вибираєть ся Данило на Київ і східню Україну і пізнїйше, розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподївати ся, що зібравши свою Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати і східню Україну, тим більше що були вони тепер значно сильнїйші від батька, бо володіли всїми волинськими землями, а князї в Східнїй Українї за чверть столїтя ще більше подїлили ся й ослабли.

На перешкоді одначе стали Татари.