Ілюстрована історія України/Галицько-волинська держава при Даниловичах
| ◀ Король Данило | Ілюстрована історія України Галицько-волинська держава при Даниловичах |
Погляд на українське житє київської і галицької доби ▶ |
|
|
40. Галицько-волинська держава при Даниловичах. Те що не вдало ся здійснити Данилу, не дало ся також і його наступникам. Галицько-волинська держава простояла ще довго. Часами доходила значної сили й значіння. Але не вдавало ся їй захопити також східню Україну, а тим меньше — розширити ся скільки небудь трівко коштом своїх західнїх сусїдів, хоч до сього брали ся декотрі князї дуже енергічно. На сходї далї мабуть стояла на перешкодї Татарщина, а західнї землї були занадто чужі, щоб їх привязати скільки небудь трівко. Світла зірниця блиснула була Даниловичам в землях литовських: оден з них, Шварно, дістав навіть великокняжий стіл на Литві, але вмер скоро, і ся комбінація пропала; згодом галицькі князї тратять всякі впливи в землях литовських, а далї Литовське князівство стає небезпечним сусідом і починає простягати руки й по галицько-волинські землї. Татари теж часом давали ся в знаки, особливо в часи розстрою в Ордї — як бороли ся ріжні татарські верховоди. Але загалом зверхність татарська не була тут така тяжка як у землях московських і східнїх українських. Татари не мішали ся у внутрішнї справи, вдоволяючи ся грошевими сумами, які побирали від часу до часу.
По смерти Данила якийсь час старшим лишив ся його брат Василько, але він не довго пережив брата і по смерти Василька не стало давнїйшої згоди серед братаничів. З поміж Данилових синів визначав ся особливо князь Лев, енергічний, властолюбний, завидущий. Силкував ся заволодіти сусїднїми польськими землями, навіть на краківськім столі засїсти, але се не вдавало ся. Пробував заволодїти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщинї; здаєть ся якийсь час володїв нею, бо в однім документї Григорий наджупан бережської столицї називає себе його урядником.
На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжности і штуки — „книжник великий і філософ, якого не було перед ним у цїлій землї і по нїм не буде“, так відзиваєть ся про нього лїтописець. Але він був тихої вдачі, до того зломаний хоробою, що не давала йому можности виявити енергічну дїяльність. Згодом, з початком XIV в. повмирали Романовичі волинські, і всі землї галицько-волинські зібрали ся знову в одних руках — князя Юрия, сина Льва Даниловича. Був се князь могутний, правитель добрий, і земля тішила ся під його панованнєм спокоєм і достатком; так говорить звістка польського лїтописця, і те саме кажуть деякі пізнїйші спомини (галицької або волинської лїтописи для сього часу вже не маємо і дуже мало що знаємо про житє сих країв). Для півнїйших часів панованнє Юрия зістало ся золотою добою світлости, богацтва і слави Галицько-волинської держави. Цїкава річ, що на печати своїй Юрий титулуєть ся „королем Руси“, як і його дїд. Самого його ся печать представляє поважним, валичним старцем, з довгою бородою, на тронї, в коронї, з скиптром а руках.
На його часи (а може й ще, ранїйші — часи Львові) припадає важна подїя: церковний роздїл України. Після того як Київ підупав, київські митрополити стали все частїйшє перебувати в північних, суздальсько-московських землях, а 1299 р. митрополит після одного татарського пополоху таки й зовсїм туди перебрав ся. Тодї галицькі князї вистарали ся собі у патріарха і цїсаря візантийського, щоб у них була осібна митрополїя (1303), і так ослабла ще одна звязь західної України з східною (бо Поднїпровьє далї зістало ся при давнїй митрополїї).
._113.jpg)
По Юрию зістало ся два сини, Андрій і Лев, що правили до 1320-х років; з початком 1320-х років не стало їх обох і вони не зіставили мужеського потомства. Се було дуже небезпечно для Галицько-волинської держави, з усїх сторін окруженої завистними, завидющими сусїдами, що чекали тільки якогось замішання, аби нею поживити ся. Внутрішні замішання на Угорщинї, в Польщі, в Литві, що манили галицько-волинських князїв надїями щось урвати у тих земель, в сїм часї утихли: сї держави упорядкували ся і тепер прийшла черга на Галицько-волинську державу ждати від них напасти при першій нагодї. Але сим разом, видко, нїяких значнїйших замішань нї в Галичинї нї на Волини не стало ся, бояре покликали на князя досебе сестринича померших Юриївичів, сина Юриївни Марії і Тройдена князя мазовецького (в Польщі), Болеслава на імя. Хрещений був католиком, а тепер прийняв православну віру й друге імя Юрия, на честь свого дїда, і в 1325 р. засїв на галицько-волинськім престолї.
Становище його було одначе не легке. Він все таки був чужаницею, всї дивили ся на нього підозріливо, а бояре вважали, що він з їх ласки дістав ся на стіл і хотїли всїм правити його іменем. Се йому не подобало ся, він обсаджував себе повірниками своїми, ріжними зайдами, Чехами й Нїмцями, а се давало привід до незадоволення: говорили про нього, що він спріяє католикам тільки, хоче завести католицьку віру, викорінити православну. Бояре, не вдоволені Юриєм Болеславом, що він не слухає їх так, як хотїли вони, самі ширили такі поголоски на нього й викликали невдоволеннє в народї, що вік наводить Нїмцїв, дає їм усякі права, а Українців собі легковажить.
._114.jpg)
Помітивши се невдоволеннє, Польща й Угорщина задумали скористати з сього, щоб захопити собі галицько-волинські землї. В 1339 р., при нагодї трактату, уложеною між польським королем Казимиром і угорським королем Каролем, вони мабуть умовили ся і що до Галичини і потім на підставі тої умови заходили ся спільно коло її завойовання. Було се повтореннє спішської умови 1214 року. Угорський король вважав, що Галичина має до нього належати, на тій підставі, що за Данила угорський король нїбито, володїв нею. Але з Казимиром він уложив ся в справі обопільного наслїдування — як що у одного не буде синів, скажім у польського короля, то його держава Польська переходила до угорського короля, і навпаки. Тож угорський король обіцяв Казимирови помогти здобути галицько-волинські землї, відступав їх йому в державу, тільки задержував для Угорщини право викупу. Така умова стояла між угорським і польським королем пізнїйше — мабуть на тім же стало між ними вже в 1339 роцї.
._115.jpg)
Бояре тим часом, незадоволені Юриєм-Болеславом, завели зносини з княжичем литовським Любартом, жонатим з галицько-волинською княжною — змовляли ся посадити його у себе князем. Уложивши з ним угоду, зробили змову на Юрия Болеслава і дня 7 квітня 1340 р. отруїли його в Володимирі. По краю скрізь пішло зараз повстакнє, повбивали тих нелюбих католиків чужинцїв, наведених Юриєм-Болеславом. Любарта закликано й посаджено на столї в Володимирі; Галичиною стало правити боярське правлїннє, що своїм князем признавало Любарта, а стояло під началом Дмитра Дєдька, „наставника або начальника Руської землї“ (provisor seu capitaneus terre Russie) — так зве він себе в одній своїй грамотї (див. мал. 126).
Тодї зараз же, на першу вість про смерть Юрия-Болеслава, на основі попередньої угоди рушило в Галичину угорське військо під началом палятина Вілєрма і польське під проводом самого короля, Дєдько, зачувши про польський і угорський похід, покликав на поміч Татар. Угри, здаєть ся, вернули ся з дороги. Казимир, довідавши ся про Татар, теж злякав ся, і покинувши ті пограничні замки, які встиг узяти, пішов чим скорше назад, з добичею, яку встиг захопити. Слїдом прийшли вісти, що Татари готовлять великий похід на Польшу за сей польський набіг на Галичину. Се дуже затрівожило Казимира і він зачав переговори з Дєдьком, щоб той не насилав Татар. Так стала ся умова — Казимир присяг не зачіпати Галичини, а Дєдько — не зачіпати Польщі. Здавало ся, що Галицько-волинська держава щасливо вийшла з небезпеки. Але Казимир, наваживши ся на Галичину, не вязав ся своєю присягою. Як тільки проминула татарська гроза, він зараз же вернув ся до свого замислу й випросивши у папи розгрішеннє від присяги, став тільки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кілька лїт, доки йому удало ся захопити її. Десь коло р. 1345 він почав війну, але відірвав здаєть ся тільки Сяніцьке пограниче і мусів помирити ся з Любартом, що панував над Галичиною, до р. 1349. Аж тодї Казимир, намовивши Татар, щоб не мішали ся в галицькі справи, несподїваним нападом захопив Галичину і частину Волини. І так розпочала ся боротьба між ним і Любартом, що зробила кінець Галицько-волинській державі і почала нову добу в житю українського народу — литовсько-польську.