Ілюстрована історія України/Київське повстаннє
| ◀ Україна самостійна | Ілюстрована історія України Київське повстаннє |
Війна за незалежність ▶ |
|
|
136. Київське повстаннє. Четвертий унїверсал прийнято в редакції більшости. Центральний комітет українських с.-р., де мали в тім моментї вплив елєменти лїво-есерівської орієнтації, поручив фракції зазначити ту позіцію, на котрій стоїть його більшість, і ті пункти, в котрих дотеперішня полїтика українського правительства розминаєть ся з її поглядами. Наслїдком сього виступу фракція українських с.-д. заявила, що віна відзиває членів своєї партії з кабінету. Так утворилась кріза українського правительства, в момент незвичайно небезпечний для самого істнування відновленої української держави.
Совіт нар. ком., покладаючи на те, що лїві с.-р. „зривають“ Ц. Раду в серединї, вислав на Україну і спеціально до Київа нові кадри аґітаторів, які мали приготовити тут повстаннє против Ц. Ради, а заразом ужив всїх сил на бльокаду Київа. Він спішив доконче знищити Ц. Раду, щоб не дати їй змоги замирити Україну з центральними державами, тим часом як сам анї важивсь прийняти умов поставлених Росії Німеччиною, анї зріктись миру, після того як зробив його одним з аґітаційних моментів против попереднього правительства. Против делєґації Ц. Ради він викликав був до Берестя делєґатів харківських „народніх секретарів“, які, мовляв, представляли волю справжньої демократії України, що стоїть за федерацію і нероздїльність українського й росийського пролєтаріату й бажає вести мирові переговори разом з сов. нар. ком., в складї його делєґації. Коли ж і се не помогло, і центральні держави далї вели переговори з делєґацією Ц. Ради, як представництвом України, сов. нар. ком. не бачив уже перед собою иньшого виходу як знищити Ц. Раду за всяку цїну.
Його зусиля мали деякий успіх. До половини сїчня Київ взято в дуже тїсне кільце, і становище його стало просто критичне. Військові українські части, зібрані в Київі, були деморалїзовані до решти большовицькою аґітацією, висловлялись против Ц. Ради, або против „братовбійчої війни“ з большовиками, домогались переговорів з ними, а себе тим часом проголошували нейтральними. Ті невеличкі військові застави, які могли бути вислані против большовиків, що наступали з лівого берегу, від Гомеля, Харкова й Полтави, не могли стримати большовицьких і красноґвардейських банд, на чолі которих совіт нар. ком. поставив для сильнїйшого вражіння сина українського письменника М. Коцюбинського, Юрія. Геройство вірних синів України, які складали свої голови під Крутами, під Гребінкою, під Дарницею — студенти й середньошкільники, галицькі сїчові стрільцї, залїзничники й ин., не могли надолужити зради й малодушности або ганебної несубординації иньших. Большовики зближались до Київа з-за Днїпра, вони ж купчились в правобічних узлах — в Жмеринці, Козятині, Фастові на правобічу й звідти також загрожували Київу. Рада мінїстрів проголосила Київ в станї облоги й призначила особливого коменданта з надзвичайними правами. На оборону покликала всякого роду добровольцїв, вільне козацтво, і т. ин. Але невеликі віддїли, вірні Українї, чули себе непевно серед загального невірного, ненавистнаго до українства настрою міста, що став виявлятись все гострійше.
На 15 січня призначено було сесію Центральної Ради, девяту зряду, щоб за неможливістю скликати Установчі Збори, на ней ухвалити деякі підготовлені правительством закони: земельний, робочий (про восьмигодинний день), про контролю над продукцією, й ин. Сей момент вороги українства вибрали для повстання в Київі. В самий день відкритя Ц. Ради оден з розаґітованих український полк (ґеорґіївський) прийшов під Ц. Раду, щоб її розігнати — але на такий рішучий крок не пішов і обмеживсь невеликим бешкетом та протестом против уживання вільного козацтва (з київських робітників) до охорони міста. В ніч потім большовики захопили робітнї арсеналу й засїли там, а слїдом потім почалась загальна забастовка робітників й партизанське большовицьке повстаннє по всьому місту. Про се дано звідомленнє совітови нар. ком., і він, спішачи зірвати переговори з Україною, оповістив зараз своїй делєґації й цїлому світови, що з 16 сїчня Київ в руках лївих с.-р. Се поставило було в дуже трудне становище українську делєґацію, котрій большовики перервали телєґрафичну звязь з Київом, і вже не можна було провірити й відкинути большовицьких оповіщень. Але кільком безіменним героям, зелїзничним телєґрафистам удалось невважаючи на большовицьку контролю звязати делєґацію з Київом, дати їй змогу довідатись про дійсний стан річей, про заходи повзяті против большовицького натиску й рішучі наміри вести з ним боротьбу до кінця при всяких обставинах. Сї вісти зробили вплив в представниках центральних держав, які особливим урочистим актом признали самостійність Української Республіки і в цїлім рядї спірних пунктів (як напр. в справі Хольмщини, українських воєннополонених, вивоз збіжа і т. ин.) зробили важні уступки українським домаганням, щоб скорше довести до миру.
Маючи на увазї такі обставини українське правительство прикладало всї зусиля до того, щоб протриматись у Київі можливо довше, аби відданнєм його не попсувати свого міжнароднього становища і справи миру. Воно сподівалося, що мир з центральними державами принесе Українї не тільки можливість повної демобілїзації, свободнїйшого упорядкування внутрішнїх справ, відкритє границї для довозу ріжних товарів, незвичайно потрібних для широких українських мас, але й поворот українських воєннополонених, заходами українських інструкторів освідомлених, обучених і орґанїзованих в полки для боротьби за визволеннє України. Сим з самого початку війни зайняв ся „Союз визволення України“ (§ 131), на випадок можливого конфлїкту України з Росією, і тепер на сї свідомі українські кадри накладались велики події супроти розкладу війська на Українї. Так само, з огляду на велику цїнність, яка виявилась за віддїлами галицьких сїчових стрільцїв, що орґанїзувались на Українї з воєннополонених і виселенцїв і віддавали важну прислугу України, вважалось важним в даній хвилї дістати такі сїчові дружини з Австрії. З сих мотивів провідні фракції Ц. Р. і українське правительство вважало потрібним все зробити, цїною яких небудь жертв, щоб улекшити заключеннє миру. Одним з важнїйших моментів з сього погляду, як я вже сказав, було потриматись у Київі бодай до моменту, коли справа миру буде рішена зовсїм.
Свідомість критичности моменту зробила глибокий перелом в настрою українських партій і фракцій Ц. Ради. Лїво-есерівський напрям і тенденції до компромісів з большевиками відразу впали; кілька депутатів з лївих с.-р. було навіть арештовано в помешканю Ц. Ради особливим командантом Київа; Ц. Рада протестувала против сих арештів, зроблених без її дозволу, і визначила парляментську слїдчу комісію, але не вважала можливим робити з сього приводу які небудь трудности правительству. Мовчки був прийнятий принціп внутрішньої згоди перед зовнїшньою небезпекою. Фракції постановили полишити на боцї яблоко роздору, що розірвало ще підчас VIII сесії бльок українських фракцій — принціп соціалїзації землі, виставленний партією укр. с.-р., а оспорюваний укр. с.-д. Рішили прийняти земельний закон в редакції, виробленій парляментською комісією, відложивши на потім всякі поправки чи розяснення його. Сей закон був одноголосно прийнятий Ц. Радою 18 сїчня, під гук гармат що обстрілювали Київ. На тім же засіданню Ц. Рада поручила сформованнє нового кабінету В. Голубовичеви, кандидатови укр. с.-р., і фракції, які були відкликали своїх членів з кабінету, дали їм дозвіл вступити до нього. Кріза була полагоджена, і се відновленнє внутрішньої одности багато значило в тих критичних обставинах. Київ жив в страшних умовах. Большовики обложили його щільно, від сходу і заходу, большовицька артілєрія обстрілювала місто, а в серединї не вгавала улична війна. Деякі пункти по кілька разів, трохи не щодень переходили з рук до рук — то до большовиків то до українських військ. Геройські зусиля кількох тисяч вірних оборонцїв не могли вистачити на боротьбу, коли стріляли з-за міста і в містї, з воріт, з вікон, і зрада просякала скрізь, не лишаючи нїчого певного. Люде знемогали від неустанного нервового напруження. Обопільне розяреннє доходило до крайности. Всї страхи громадської війни виходили на яв. Людність починала виходити з рівноваги, нарікати на Ц. Раду, що вона, силкуючись утриматись, виставляє місто на знищеннє. Гармати дїйсно розбивали доми. В ночи світили огнї запалених будинків.
Так минуло десять день. Сов. нар. ком. слав „всїм, всїм, всїм“ одно за другим оповіщення, що Київ здобутий „військами Ю. Коцюбинського, Ц. Рада розбита і втїкла, власть перейшла „до совітської республіки“, — але Київ все що перемогавсь. Велике напруженнє горстки патріотів видержувало всї труднощі, вигладжувало всї удари зради і малодушности. Тільки 25 сїчня, коли мирний трактат з центральними державами був уже вповні забезпечений, українське правительство, не бажаючи довше виставляти столицю на знищеннє большовицькими ватажками, розпорядилось виводити артілєрію й військо з центра Київа на передмістя, а осїдок свій постановило перенести на певний час до Житомира. Протягом 26 і 27 Київ був опорожнений і перейшов в руки большовиків, прихожих і місцевих, які вчинили в перших днях ганебну різню, розстрілюючи всїх хто мав посвідчення українського правительства, всїх в кім можна було підозрівати Українця. Вони хвалились, що в сї днї розстріляли 5000 Українців. Ся ціфра побільшена, більш обережні обрахунки приймають коло 2000, але висота її не грає ролї — важнійша принціпіальна сторона, виявленнє дїйсного характеру сеї війни, котру з большовицької сторони виставлювано боротьбою соціалїстичних гасл против буржуазії й реакції, а в дїйсности вона була війною національною, боротьбою за відновленнє єдиної Росії і на знищеннє сепаратизму — ще більш завзятою, нїж яку вів з українством старий царський уряд, централїстичні гасла котрого понесли під своїм соціалїстичним прапором большовики, викликаючи тим різку опозіцію в українських соціалїстичних кругах.