Ілюстрована історія України/Україна самостійна

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Україна самостійна

135. Україна Самостійна. З другої половини грудня становище України ставало все більше грізним. Большовицька аґітація не проходила без слїду. В війську пішов повний розклад. Віддїли що стояли на фронті і в тилу розграбовували й розкрадували військове майно, решту кидали на погибіль і розходились самочинно до дому, в додатку грабуючи та розбиваючи часом і те що стрічалось на дорозї. В селах все більше напливало елєменту анархичного, що поривав за собою слабші частини селянства й тероризував навіть і найбільш відпорні. Грабованнє і нищеннє панських маєтків, фабрик и заводів приймало все більш масовий характер. Гинуло богацтво краю, підтинались його продуктивні сили.

З другого боку вставала гроза усобицї політичної. Купка большовиків, провалившись на київськім зїздї совітів, виїхала до Харкова і тут інсценювала зїзд „рад робітників донецького і криворозького району, рад салдацьких і частини селянських“, як його афішували большовики. Сей фальшований зїзд вибрав, 13 грудня, „центральний виконавчий комітет“, який противставив Центральній Радї себе, як „орґан власти всеї України“, ґенеральним секретарям своїх „народнїх секретарів“, заявив, що Ц. Рада не виявляє собою волї українського трудового народу, і наклика́в його до боротьби з нею. Все се могло б скінчитись оперетково, коли б, на нещастє, не прорвались до Харкова большовицькі війська, чи краще сказати банди салдатів, матросів і ріжних наємних хулїґанів, які стояли під Білгородом, нїби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх прихід осмілив і місцеві елєменти, розаґітовані большовиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижнії, кінець кінцем зложила зброю.

Після сього банди большовицьких салдатів і так званих красноґвардейців, себто узброєних робітників і всякого иньшого люду, взятого на службу больщовиками, замість іти на Дін, бороти ся з контрреволюцією, як казали, стали посуватись по залїзницям України, захоплюючи міста і вузли донецького району, відти перекинулись в катеринославський, почали ширитись в Полтавщинї й Херсонщинї. Як у Харкові, так і тут звичайно наближеннє большовицьких „ешалонів“ (поїздів з большовицькими бандами) давало привід для повстання і захоплення власти по містах, по станціях, по залїзничних узлах елєментам суголосним большовикам — з робітників, ріжного деклясованого елєменту і лївих революційних ґруп, переважно неукраїнських — великоруських і особливо жидівських (не орґанїзованих в жидівських національних орґанїзаціях). Під впливом їх аґітації пішла деморалїзація і розклад і в новоорґанїзованих чи українїзованих військових частях. Вояків переконували, що боротьба йде на соціальнім ґрунті за повну соціалїзацію української власти, против буржуазних елєментів, як захопили Ц. Раду, і богато українських солдатів (чи козаків, як їх стали називати в українських частях) коли не переходили на сторону большовиків, то проголошували себе нейтральними, або кидали свої полки й самовільно розїздились до дому — як се сталось особливо на різдвяні свята.

Під впливом сих успіхів большовизму певне хитаннє пішло і в провідних полїтичних українських кругах. Чималу ролю відограли в тім росийські соціал-революційні елєменти, з котрими йшли спільно (бльокували) на виборах українські с.-р., і тепер росийські лїві с.-р., звязавшись з большовиками, потягли за собою певні елєменти і з українських с.-р., доводячи їм, що большовизм являєть ся льоґичним розвитком революційно-соціалїстичних домагань, і большовицькі гасла мусять бути прийняті українськими соціалїстами з тактичних мотивів, коли вони не хочуть бути зметеними большовизмом. Ц. Раду треба перевибрати на зїздї совітів селянських, робочих і салдацьких депутатів, а власть на місцях передати сим совітам; взагалї піти на зустріч большовизмови, поки він перешумить і опаде, — вдоволити його соціальними реформами й прийти до порозуміння з правительством народнїх комісарів. Аґітація й ваганнє на сїм ґрунтї пішли вже з VIII сесії Ц. Ради, коли були запрошені до участи члени всеросийських установчих зборів вибрані з України, а між ними були й ліві с.-р. з Харківщини. Перенеслись потім до Петербурґу, куди частина сих членів виїхала, щоб вияснити перспективи уст. зборів. В большовицьких і лїво-с.-рівських кругах подавано надїю, що коли провід візьмуть в свої руки українські с.-р., орґанїзують своє правительство під гаслом бльоку з лївими с.-р., то се полагодить крізу, положить кінець війнї з Росією, з совітом нар. комісарів, утишить усобицю на Українї, і т. д.

Все се внесло хитаннє в українську полїтику, страшенно небезпечне в такий критичний момент. З кінцем грудня і на початку сїчня лївобічна Україна і Чорноморє були в руках большовиків — Полтава, Катеринослав, Одеса, Кремінчук. Вони відтяли довіз угля до київського району й стягали його все міцнїйшим узлом, наступаючи зі сходу, з півночи, з полудня і полудневого заходу, де пробували ріжні, напів розложені військові частині, які стояли під большовицькими впливами. В самім Київі з усїх сторін, і з лївої і з правої сторони йшла завзята аґітація против українського правительства, Центральної Ради й Українцїв взагалї. Вона привела до повного майже розкладу тутешнї українські полки, які так недавно ще рвались з усїх сторін до Київа, щоб головами своїми боронити українську державність. Українська власть почула як захитавсь у неї ґрунт під ногами. В труднім становищі опинилась і Ц. Рада. Вона сподївалась передати власть Українським Установчим зборам, четвертим унїверсалом призначеним на день 9 сїчня с. с. Але вибори призначені на кінець грудня, через большовицький напад, анархію, розстрій в комунікації й зносинах майже скрізь були відложені, і важні, основні питання українського житя, які відкладались до установчих зборів — як наприклад питаннє про федерацію чи самостійність української республїки, як земельний закон й иньші, ставали перед Ц. Р. і домагались від неї свого розрішення.

Незвичайні трудности витягала також справа лїквідації війни з центральними державами. Від самого початку революції, на всіх зїздах Зборах українське громадянство заявляло своє горяче бажаннє, щоб як найскорше була скінчена ся війна, в котру против своєї волї й бажання царським правительством була заплутана Україна. Та поки Україна не проголосила своєї державности, третїм унїверсалом, вона в сїй справі не могла нїчого зробити, не маючи змоги виступати активно й безпосередньо в міжнароднїй полїтицї. Тим часом росийське правительство, і Львова і Керенского, не важилось вступити твердо на путь лїквідації війни, навпаки — силкувалось підтримати союзні правительства активними воєнними операціями з свого боку. Се було з їх боку страшенною помилкою, вона зарізала росийську революцію й грозила дуже небезпечними можливостями й Українї. Большовицький „совіт нар. комісарів“, захопивши власть у свої руки, прийняв на себе між иньшим і негайне закінченнє війни і з кінцем падолисту розпочав мирові переговори, з центральними державами в Берестю. Ц. Рада, яка між иньшими мотивами проголошення Української Республїки мала на увазї також і сю можливість інїціативи в міжнароднїх відносинах, постановила взяти також участь в сих переговорах. Держави „порозуміння“ (entente), Франція й Анґлїя, котрі поспішили признати Українську Народню Республіку (з початку Франція, за нею Анґлїя), старались вплинути на українське правительство, щоб воно не входило в мирові трактати з центральними державами, обіцюючи за се всяку поміч і всї блага світу, а в противнім разї лякаючи всякими бідами, — але українське правительство не вважало можливим відступити від того що вважало своїм обовязком перед своїм народом і лишити Україну незамиреною, виставленою на ласку і неласку центральних держав. За постановою Ц. Р. воно вислало свою делєґацію до Берестя, щоб та разом з делєґатами совіту нар. ком. довела до гідного миру, а коли делєґати сов. нар. ком. почали крутити справою, то заявляючи готовість до миру, то тікаючи назад в хащі большовицької фразеольоґії, Ц. Р. уповажила своє правительство і через нього українську делєґацію вести переговори незалежно від росийської делєґації й привести мир до кінця.

Серед безконечних фракційних і партійних нарад, що в трівожній атмосфері обложеного Київа, в смертельнім страху за будуччину української державности днями й ночами йшли в будинку Центр. Ради всю першу половину сїчня с. с., кінець кінцем більшість Ц. Р. висловилась за полїтику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й порозуміння з ним. В день 9 сїчня, призначений для українських установчих зборів, рішено було універсалом Ц. Ради проголосити Українську Республїку державою самостійною й незалежною, щоб мати вповнї вільну руку в уладженню своїх міжнароднїх і внутрішнїх відносин, щоб відібрати ґрунт від усяких мішань у внутрішнї справи України, як одної, мовляв, з частин будучої росийської федерації, та поставити боротьбу з совітом народнїх комісарів і большовицькими бандами на справжнїй ґрунт — війни Великоросії на знищеннє України і повстання против української держави, а не полїтичної боротьби, під гасло котрої ховались усякі нейтралїсти.

Се мало справдї велике не тільки принціпіальне, а й чисто практичне значіннє. В принціпі українські фракції й партії признавали далї федерацію найбільш користною формою державного житя в будущинї. Але в даний момент, коли всякі неприхильні, або й просто ворожі українству елєменти й сили, всякі оборонцї єдности і неподїльности Росийської держави, перекрашуючись в захистний колїр федералїзму, чіпались федералїзму тільки для того, щоб гальмувати далї свобідний розвій українського державного й економичного будівництва спадщиною Росийської імперії, орієнтованнєм на єдність її — чи то буде єдність росийської революції, чи єдність росийської мануфактури, як влучно характеризував се оден оратор з Ц. Ради, — було очевидно, що в інтересах успішної охорони свобідного будівництва України вона мусить стати твердо на ґрунтї незалежности і самостійности. Коли сов. нар. ком., знявши з свого прапору старе гасло „свобідного самоозначення народів аж до повнаго віддїлення“, заявив, що він стоїть на ґрунтї росийської федерації і на сїй підставі приводить до одности український пролєтаріат з росийським; коли держави порозуміння, докладнїйше — дипльоматичні представники Франції, ловлячи за ті слова третього унїверсалу, де говорилось, що Україна війде в склад будучої росийської федерації, грозили їй на випадок сепаратного миру всїми тими засобами, котрими вони розпоряджали на Українї, — явно було, що треба рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на принціпі повної самостійности Української республїки.

Фактично вона вже й стала такою, коли на місце розбитої большовиками Росийської держави не орґанїзувалось федеративної спілки. Се було зазначено на закінченню VIII сесії Ц. Р. і признано представниками центральних держав і навіть представниками совіту нар. ком. на конференції в Берестю 30 с. с. грудня. Але потрібувалось і формальне проголошеннє та правне ствердженнє, й оформленнє сього факту, і се було й дано четвертим унїверсалом, принціпіально рішеним 9 сїчня. Він проголошував Українську Республіку „самостійною, нї від кого незалежною вільною, суверенною державою українського народу“. Ґенеральний секретаріат переміняв на „раду народнїх мінїстрів“. Наказував їй першим дїлом довести до кінця розпочаті з центральними державами переговори про мир, не вважаючи на нїякі перешкоди з боку яких небудь частин бувшої росийської імперії, та вжити твердих і рішучих заходів до оборони і очищення України від большовиків і всяких напастників. Проголошував демобілїзацію армії і вказував потрібні в звязку з сим заходи для відбудови знищеного краю, привернення на мирний стан фабрик і заводів забраних на воєнну роботу і ріжні способи задоволення вояків, що повертають ся з війни, в їх полїтичних правах. Назначав ряд соціальних реформ в інтересах трудящого народу (в розвиток принціпів проголошенних третїм унїверсалом) — передачу землї в руки трудящих, націоналїзацію лїсів, вод і багацтв підземних, орґанїзацію робіт для безробітних, заведеннє монополїї торгу товарами найбільш потрібними для трудящого народу, контролї над банковим кредитом, і т. д.

Унїверсал був прийнятий в останнїй редакції й фактично проголошений в Ц. Радї 11 сїчня, але зіставлений з датою 9 сїчня — дня принціпіальної ухвали сього важного акту, що став для богатьох каменем претикання. Серед самих Українців знайшлись ґрупи настільки захоплені росийською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії, або до традиційного федеративного гасла, що не згожувались на самостійність навіть як на форму переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про ґрупи не-українські: Українцїв які відірвались від української стихії й уважали себе „русскими“, Великоросів захожих, і навіть Євреїв, які також не вміли відразу стати на ґрунт реальних інтересів єврейської людности україни, а вважали потрібним наперед виявити свій протест против разриву з єврейськими орґанїзаціями Росії. І сей ворожий настрій до українства, який вже так сильно перед тим відчувавсь по міських центрах взагалї і з окрема в столиці Українї Київї, слїдом за проголошеннєм української самостійности прорвавсь в київськім повстанню, сїм критичнім моментї боротьби за українську незалежність.