Ілюстрована історія України/Українська Народня Республїка
| ◀ Боротьба за автономність України і федеративний лад | Ілюстрована історія України Українська Народня Республїка |
Україна самостійна ▶ |
|
|
134. Українська Народня Республїка. Коалїційне правительство росийське дало свою згоду на утвореннє автономної української власти під натиском обставин, під вражіннями контрреволюційної корнилівської авантюри, в якій були замішані ріжні його члени, викликаної нею крізи і незвичайно грізних воєнних обставин (прорив різького фронту, погрози Петербурґови й т. ин.). Але коли йому за помічю ріжних маневрів, як здавалось, удалось підвести деякий фундамент під своє істнуваннє (під фірмою „демократичної наради“, скликаної в серединї вересня), вся дальша тактика сього „правительства Керенского“ в відносинах до України обернулась на те, щоб звести на нїщо навіть ту куцу автономну власть, яку воно признало своєю інструкцією й затвердженнєм Ґенерального Секретаріату. Воно іґнорувало його в своїх розпорядженнях на Україні, поручило тутешнїм установам далї зноситись з росийськими мінїстерствами минаючи ґенеральних секретарів, від себе визначало вищих урядовцїв краю, не давало Ґен. Секретаріатови нїяких засобів на його орґанїзаційну роботу, зіставляло без уваги всї його заяви і представлення, гальмувало його орґанїзаційні заходи. Росийський сенат, сей всїми забутий останок старого устрою, схотїв нагадати про себе, відмовившись роспублїкувати інструкцію Ґен. Секретаріату, і се з формального боку мало б позбавити її обовязкового значіння. Нарештї ж се правительство задумало підняти руку на саме істнуваннє Ґен. Секретаріату й Центральної Ради. З нагоди проґрами дїяльности, предложеної Ґен. Секретаріатом Центральній Ради, де Ґен. Секретаріат між иньшим згадував про те, що він в найблизшим часї візьметь ся до підготовлення українських установчих зборів, правительство Керенского попробувало зробити з сих українських установчих зборів притоку до обвинувачення Ґен. Секретаріату й Ц. Ради. Київському прокуророви поручено взятись до розслїду сеї справи й ужити против Ґ. Секретаріату і Ц. Ради карних заходів, а заразом викликало ґен. секретарів до Петербурґу для вияснень сет справи.
Се по всїм попереднїм викликало незвичайне обурення в українськім громадянстві, і настроїло дуже рішучо його представників, що тодї, в 20-х днях жовтня саме зібрались на третїй військовий зїзд і повну сесію Ц. Ради. Несподївано одначе обставини різко змінились. В тім самім часї впало коаліцїйне правительство, серед повстання піднятого в Петербурзї соц.-демократами большовиками, а органїзоване ними правительство „народнїх комісарів“ не знаходило признання нї в армії, нї в громадянстві. Росийська республїка впала в довгу анархію, области її фактично відокремились і мусїли жити своїм житєм та своїми засобами боротись з тим розрухом, що підіймавсь під большовицькими кличами: „вся власть совѣтамъ“! (радам робочих, салдацьких і селянських депутатів). Аґенти коалїційного правительства в Київі з початку, обвинувативши Ц. Раду, що вона тримає разом з большевиками, хотїли були заодно розбити і большовиків і українців, напустивши на них свої війська — козаків, чеські дружини, юнкерів то що. Се їм не вдалось, інтриґу виявлено, представники старого уряду мусїли облишити Київ, і ті части які їх тримались — також. Але тодї в большовицьких кругах зявились наміри збити Ц. Раду, під гаслом її буржуазности, — домагатись її перевибору і передачі всеї власти на місцях совітам робочих і салдацьких депутатів. Київ і цїла Україна з кінцем жовтня опинилась в грізній ситуації між сими двома ворожими таборами. В Київі й по иньших містах ішли оружні сутички. Мара крівавої усобиці нависла над краєм.
В сих обставинах утвореннє єдиної, сильної власти в краю являлось пекучою потребою. Такі резолюції й були винесені Ц. Радою, та сього було ще мало: єдиним способом утвердження сеї власти було підведеннє державного фундаменту під неї. Ґенеральний Секретаріат не міг довше висїти в повітрі як орґан якогось центрального правительства, котрого не було, — і не було навіть надїї, щоб воно могло утворитись. Він мусїв стати правительством Української держави. В тім напрямі рішучо висловивсь, уже в останніх днях жовтня, військовий зїзд. З того часу ся справа дебатувалась і розбиралась по фракціях Ц. Ради, які й прийшли до того переконання, що Українська республіка справдї мусить бути проголошена негайно, але проголошеннє се не може обмежитись одною формальною стороною, — разом з тим мусить бути можливо повно розкритий демократичний і соціалїстичний характер сеї відновленої Української держави. За порозуміннєм фракцій українських с.-д. і с.-р. був вироблений проєкт третього унїверсалу Ц. Ради, який і був з деякими змінами прийнятий і проголошений Ц. Радою дня 7 падолиста.
Він проголошував Українську Народню Республіку, і разом з тим скасованнє приватної власности на землі сільськогосподарського значіння, заведеннє восьмигодинного робочого дня, контролю над продукцією, заходи до негайного миру, амністію за полїтичні виступи, скасованнє кари смерти, реформу судівництва й адмінїстрації, заведеннє національно-персональної автономії для не-українських народностей. Се була ґрандіозна проґрама, до здійснення її принаймнї частинного прикладала потім усї сили Ц. Рада і Ґен. Секретаріат, заразом уживаючи всїх старань, щоб перевести вибори до українських установчих зборів, які мали повести державне і соціальне будівництво в формах уже не революційних, а конституційних.
Приходилось се все не легко. Весь час Україна жила в станї внутрішньої війни. Правительство народнїх комісарів, що на якийсь час скріпило свою власть в Петербурзї й Москві, на північнім і західнїм фронтї, наклика́ло свої війська до боротьби з Ц. Радою, або сунуло ті віддїли війська, які признавали їх власть, на українську теріторію з непевними, двозначними намірами. Український уряд роззброював такі ворожі части й вісилав їх з України, в інтересах забезпечення ладу. З сього приводу, а также через те, що український уряд, щоб запобігти усобицї, не перепускав большовицькаго війська на Дін, на козаків, а натомість свобідно пропускав з фронту козацькі полки до дому, правительство „народнїх комісарів“ стало в ворожі відносини до українського правительства, а з кінцем падолисту повело справжню, формальну війну против України.
Воно закидало ґенеральним секретарям України полїтику контр революційну, спілку з донським отаманом Калєдіним і ріжними реакційними елєментами. Поставило своїм ультіматумом, щоб українське правительство пропустило большовицькі війська через Україну, затримало донців і признало власть совітів на Українї. Українське правительство рішучо не згодилось вести свою полїтику по вказівкам народнїх комісарів — поборювати тих кого воно признає контр-революційним, і піддати орґани самоврядування й адмінїстрації совітам робочих і салдацьких депутатів, що встигли вже виявити свою повну нездібність до власти. Тодї большовицьке правительство проголосило Цен. Раду збором реакційних і буржуазних, поміщицьких елєментів. Напустило на Україну своїх аґітаторів, які ширили демаґоґичні брехнї на Ц. Раду і ґен. секретарів (напр. толкували людям, що там самі ґенерали, тому й звуть ся ґенеральними). Стало діймати Україну грішми: спинило висилку грошей до всякого роду установ, так що українське правительство мусїло спішно заходитись коло випуску власних грошей. Нарештї повело воєнні операції формально, звернувши на Україну війська, які могло рушити з північного і полудневого фронту, щоб уставити большовицьку власть і знищити Ц. Раду. Заразом большовицькі орґанїзації України скликали до Київа на перші днї грудня збори делєґатів совітів салдацьких і робочих депутатів, в тій надїї, що на них можна буде винести постанову про перевибір Ц. Ради і таким чином повалити й її й українське правительство.
Сей замах ухилено, на визначений для зїзду час скликано делєґатів селянських, в такій мірі, щоб сей зїзд був дїйсним виразом волї людности, і сей поповнений селянськими делєґатами зїзд рішучо став по стороні Ц. Ради. Восьма сесія Ц. Ради, скликана на середину грудня, виявила тверду і непохитну волю українського громадянства до оборони авторитету свого правительства і суверенности Української республїки, що фактично стала вже самостійною і незалежною. Всї заходи Ц. Ради й ґен. секретарів, щоб противставити федеральну орґанїзацію тому фактичному розкладови Росийської держави, що почав ся вже задяки большовикам, не приводили до нїчого. Народи й области Росії не важились творити федерацію без участи найбільшого з членів, Великоросії, а та не виявляла своєї волї в сїм напрямі, по части тому що була паралїзована большовицькою анархією, по части і ще більше — тому що все таки не могла відірватись від своїх централїстичних навичок. Українські заклики зіставались без відповіди. Надїї на федерацію не було, а тим самим український нарід мусів свою державність утверждати в формах полїтичної самостійности. Охоронити себе від безладя і загибели міг тільки поглублюючи і укріплюючи свою державність і окромішність — щоб не розплинутись в тім хаосі, що підіймавсь наоколо і грозив затопити й його самого.