Ілюстрована історія України/Мазепине правлїннє

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

93. Мазепине правлїннє. Перші роки гетьманування Мазепиного виглядали як звичайне собі продовженнє гетьманування Самойловича. Далї будовано при помочи московського правительства і гетьманського „рейменту“ поміщицьку верству старшинську і пильно держала ся і вона і гетьман московської клямки. Неприємностями грозили тодїшнї московські замішання, боротьба партиї царя Петра і царевни Софії — не вгадати було, кого тримати ся; але Мазепі пощастило вийти з сього цїло. Його покровитель кн. Ґолїцин упав на другий же рік, після нового, також нещасливого походу на Крим; але Мазепа, що ходив з ним разом, не тільки не попав в біду з ним укупі, а нагодивши ся в Москві під ту хвилю, попав в особливу ласку новому цареви, виправив з Ґолїцинсьсих маєтків ті гроші, що заплатив йому за свій вибор, а для своїх рідних і близьких і для всеї своєї партиї старшинської при сїй оказії нового царювання випросив цїлу купу ріжних надань маєтків, що як весняний дощ пролили ся на старшинські души, заохочуючи їх до дальшої вірности Й „служби великому государю“.

Все се зробило дуже сильним становище Мазепи на Українї. Заразом, користаючи з великих засобів, які дала йому спадщина по Самойловичу і всякі доходи військові, він дуже жваво заходить ся коло будівництва церковного, жертв на духовні й просвітнї цїли. Немов щоб заглушити всякі поговорки ворогів, що він чоловік чужий, скатоличений, „Лях“, заходить ся Мазепа коло величних як на той час будівель, головно церковних, обдаровує важнїйші, найбільш шановані українські монастирі і церкви богатими роскішними будовами, образами, ріжними дорогими річами, записуючи на кождім місцї перед очима і уявою народу свою побожність, прихильність українській народности і культурі, і заразом — свою славу, могутність, богацтво. Навіть після того як ся українська церква, так богато ним обдарована, — мусїла за наказами царськими його проклясти і відректи ся від нього, і всякі памятки по Мазепі нищено, затирано всяку память по нїм, — ще й тепер уся Україна повна тих ріжних памяток небувалої гетьманської щедроти для церкви і всього того що в тім часі підходило під розуміннє української культури.

292. Мазепа з портрета в олтарі київської лаври.

Печерську лавру Мазепа відновив, обвів монументальною камінною огорожею, що й тепер дивує око глядача, поставив гарні брами з церквами на них — так звану Святу браму ї другу, так звану Економську; не дурно його портрет на стїнї олтаря лаврської церкви ховав ся до самих останнїх часів. В Пустинно-Миколаївськім монастирі вибудував нову величаву церкву св. Миколая (відібрану потім в 1831 р. від монастиря на воєнний собор). Вибудував наново брацьку церку Богоявлення і поставив новий будинок для академії. Поставив величаву церкву вознесення в Переяславі — згадану Шевченком в його славній панорамі України:

Вечірнєє сонце гай золотило,
Днїпро і поле золотом крило:
Собор Мазепи сяє білїє,
Батька Богдана могила мріє...
Київським шляхом верби похилі
Требратнї давнї могили вкрили;
З Трубайлом Альта між осокою
Зійшлись зєднались мов брат з сестрою — 
І все те, все те радує очі,
А серце плаче, глянуть не хоче...

Довго було б вичисляти всї памятки Мазепині по Українї і по за нею. В церкві Гробу Господнього в Єрусалимї на великі свята и досї уживають замість антімінсу срібну плиту, артистично гравіровану (мабуть італїйської роботи), „подаяніємь ясновельможного єго милости пана Іоанна Мазепи, россійского гетьмана“[1], як значить ся на ній.

Без сумнїву, духовенство, старшина і вся так сказати тодїшня українська інтелїгенція славила такого щедрого і гойного гетьмана, і як би не пізнїйше нещастє, він зістав ся в памяти українській як незабутнїй протектор українського духового і культурного житя. Без сумнїву, сї памятки робили сильне вражінне і на маси народнї, викликали подив для гетьманської власти і вельможности. Але через се не зменьшало ся незадоволеннє на гетьмана за всї ті явища суспільні й економічні, які будили гнїв і ненависть серед народу. В сїй сфері Мазепа не показав відповідної розваги і проникливости, хоч ріжні події аж надто сильно накликали його увагу в сей бік — почавши від тих бунтів і розрухів, які підняли ся в війську і по Україні против старшини по скиненню Самойловича. Мазепа з старшиною заходили ся приборкати нарід страхом, залякати: замішаних в тих розрухах ловлено і віддавано на ріжні суворі карі, від битя киями включно до кари смерти в ріжних тяжких формах, і по сїм „станула в мирі тишина і безбоязненноє людем тамошним мешканє“, як записує сучасник Величко.

293. Мазепин дар Гробови Господнему.

Не можна сказати, щоб старшина не задумувала ся над причинами такого невдоволення, одначе на утишеннє його не знайшла нічого більше, як те щоб скасувати аренди заведені за Самойловича в 1678 р., за дозволом царським, на ріжні військові потреби, а головно на утриманнє наємного війська, яким окружав себе гетьман і старшина з огляду на неприхильний настрій народу і простого козацтва. Віддавано в аренду куреннє горілки, шинкованнє нею і продажу тютюну і дегтю, і хоч при тім зіставлено право варити горілку для власної потреби (селяне-господарі мали право зварити на рік оден казан горілки для себе, козаки — по два, а пиво і мед скільки схочуть), то все таки сї „оранди“ розбудили велике невдоволеннє між народом. Тому рішено було тепер пошукати якихось иньших доходів, а оранди скасувати. Але що нових доходів не знайшли, а загального податку завести бояли ся, щоб не роздражнити людей ще гірше, то кінець кінцем таки аренди зістали ся далї і покасовані були тільки деякі дрібнїйші оплати. Бо без наємного війська таки й старшина й гетьман вважали неможливим підтримувати „безбоязненне мешканнє“ своє.

294. „Свята брама“ київський лаврі.

Тим гетьман з старшиною і заспокоїли ся, але нарід не заспокоїв ся, хоч і не важив ся піднятись против захищеного компанейськими та московськими ратями нового ладу.

Цїкавим проявом тодїшнього настрою являють ся проби повстання, вчинені Петриком Іваненком в 1692 — 6 роках. Се був канцелярист військової канцелярії, що з якихось причин мусїв сховати ся 1691 р. на Запороже, і там пробував порушити Запорожцїв до боротьби з Мазепою за визволеннє українського народу від „нових панів.“ Сїч як за Самойловича так і за Мазепи була ворожо настроєна до гетьманського і старшинського правлїння і до московського правительства, на котрім опирав ся новий лад. Кошовий запорозький Гусак в листах до Мазепи дорікав, що тепер в Гетьманщинї бідним людям стало гірше як за Ляхів, бо кому й не треба і той завів собі підданних, щоб йому сїно й дрова возили, в печах палили, стайнї чистили (зовсїм так як нарікали на Поляків перед повстаннєм Хмельницького). Петрик, знаючи такий настрій Запорожа, сподївав ся підняти Запорожцїв, і крім того дістати поміч від Кримської орди. Московське правительство, а з ним і Гетьманщина далі стояли на воєннім становищу супроти Криму й Туреччини, і хан признав Петрика гетьманом українським і обіцяв поміч для визволєння України, щоб князївство Київське і Чернигівське з усїм військом Запорозьким і народом малоросийським, з Слобідщиною і Правобережем стало осібною державою, а Крим буде її боронити від ворогів, за теж козаки не боронитимуть Кримцям воювати московські землї. Запорожцям Петрик казав: „Я стою за посполитий нарід, за самих бідних і простих — Богдан Хмельницький визволив нарід малоросийський з неволї лядської, а я хочу визволити його від нової неволї — від Москалїв і своїх панів“. І обіцяв, що весь нарід український повстане з ним:

„Я, пане кошовий, горло своє ставлю — веліть мене на су стави порубати, коли вся Україна від самої Полтави почавши, не поклонить ся тобі — аби тільки хоч шість тисяч Орди взяв тай ходїм! Думаєш, не поможуть нам братя наші голоколїнки з бідними людьми, котрих сердюки, орандарі та тиі дуки, що їм царі маєтности понадавали, мало вже живими не їдять? Та вони як почують тільки, що ти з військом з Сїчи рушаєш, то самі тих чортів панів подавлять, і ми вже на готовий лад прийдемо. А гетьман зараз на Москву втїче, бо там вся його душа, а тут тільки тїнь одна, у війську Запорозькім“...

295. Мазепина церква св. Миколая в Київі.

Від сих вістей про Петрика справдї пішов гомін по Українї й затрівожив гетьмана й старшину. Люде похваляли ся: як прийде Петрик з військом Запорозьким, пристанемо, побємо старшину, орендарів та зробимо по давньому, щоб усї були козаки, а панів не було. Мазепа трівожив ся, просив московського війська, бо бояв ся, що як рушить сам з України, то піде повстаннє. Але страхи сї не справдили ся. Запорожці, хоч самі, таким же духом дихали на Мазепу й усю старшину, не дуже охотили ся йти з Петриком на Україну, та й ставати союзниками Кримцїв не дуже їм хотїло ся. Лїтом 1692 р. Петрик дістав поміч від хана і з Татарами пішов на Україну; кликав і Запорожцїв іти з ними визволяти Україну від Москви, що замишляє поневолити до решти нарід український і для того каже гетьманови роздавати людей в підданство старшинї — „аби люде наші за тим тяжким підданством оплошили ся і не змогли противити ся, як Москалї захотять сповнити свої замисли: посадити своїх воєвод і взяти нас в вічну неволю“. Але сїчове товариство не пристало до Петрика, позволило тільки йти охочим, і таких назбирало ся небогато. Петрикові листи, розіслані в пограничні місця українські, теж не мали впливу: Мазепине військо вже стояло на границї, і коли люде побачили, з якими слабкими силами йде Петрик, не важили ся повставати. Мусїв вернути ся з самого погранича і по сїм нещасливім початку люди мали ще меньше віри в можливість повстання. В 1693 і 1696 р. Петрик пробував ще підняти Україну, але мав з собою самих Татар, і за останнім разом вбив його оден козак, щоб дістати нагороду, обіцяну Мазепою за голову Петрика — тисячу карбованцїв.

296. Мазепина церква Вознесення в Переяславі.

Але настрій через се не покращав. На Сїч далі тікала сила всякого бідного, неімущого, незадоволеного люду, — даремно гетьман наказував своїм „компанїям“ стерегти і не пускати туди людей. Далї йшли з Сїчи погрози, що підуть на Україну бити панів і арендарів, а Мазепа скаржив ся цареви, що „не такі страшні Запорожцї, як цілий український посполитий нарід, весь перейнятий своєвільним духом — не хоче бути під своєю властю“ і готов кождої хвилі перекинути ся до Запорожцїв. Коли в 1702 р. гетьман хотїв стягнути полки против Сїчовиків, що під проводом нового кошового Гордїєнка грозили ся „знайти собі иньшого пана“, — полковники спротивили ся тому, боячи ся, щоб не підняло ся повстаннє на Українї.

В другий бік так само тікали люде за Днїпро до козаків Палїєвих, що почавши від 1689 року починають повставати проти сусїднїх панів, грозять ся „прогнати Ляхів за Вислу — щоб і нога їх тут не постала“, і справдї швидко поширюють свою козацьку територію на всї боки, вигоняючи шляхту. Поляки пробували приборкати сю козаччину, а скінчивши війну з Туреччиною в. 1699 р, ухвалили скасувати її зовсїм. Але Палїй з иньшими полковниками не давали ся, здобули найважнїйші польські кріпости — Немирів і Білу Церкву і не на жарт збирали ся воювати ся з Польщею. І се вабило людей, незадоволених порядками в Гетьманщинї“. Палїй ставав народнїм героєм і Мазепа зачинав уже бояти ся його гірше як перед тим Петрика — шо з нього піде повстаннє по Гетьманщинї. „У всіх одна думка — йти за Днїпро, і з того може вийти велика біда“, писав гетьман в Москву. „І козаки й посполиті — всї на мене недобрі, всї кричать в оден голос: пропадемо до кінця, заїдять нас Москалї“.

  1. „Російського“ в значінню „руського“, того що ми тепер звемо українським — мішанина імен, яка тодї не шкодила, аж нашими, часами дала себе знати.