Ілюстрована історія України/Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії

Кінець Польщі і прилученнє правобічної України до Росії ▶

ЧАСТИНА ШЕСТА.

Українське відродженнє.

115. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії. Разом з тим як руйнували ся в другій половині XVIII в. українські порядки на лївім боцї Днїпра та на Запорожу, великі зміни робили ся також і на Правобережу та в Західнїй Українї, творячи нові обставини і нові підстави українського житя. Падала Польща — саме тільки встигла придавити останнї рухи народнї на Правобережу і до решти ослабити національне житє заведеннєм унїї в західнїй Українї, — як прийшов несподїваний кінець державному житю самої Польщі. За кілька років дорешти розібрано її між сусїднї держави, і даремно заходила ся потім польська шляхта, щоб ту свою польську державу вирвати з їх рук і відновити наново.

Не на користь вийшли Полякам їх великі придбання в землях українських і литовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих земель знесилили саму Польщу, вона ослабла і стала здобичею сусїднїх сильнїйших, міцнїйше орґанїзованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки правлїннє, поневолила не-шляхетську людність, позбавила всякого значіння і саму королївську власть, відобрала всї засоби від правительства, аби воно, зміцнивши ся, не хотїло покоротити шляхетські вільности і свободи. Держава польська нїколи не мала нї грошей в скарбі своїм, нї війська, нї міцної орґанїзації. Всю силу захопили великі пани маґнати, але вони думали не про державу, не про суспільство, а про свої власні роскоши й інтереси, і дуже часто брали гроші від сусїднїх держав за те, щоб своїми впливами кермувати справами Польщі так, як треба було тим сусїдам, а не їй самій.

Вже Хмельнищина задала Польщі такий сильний удар, що від нього вона не здужала поправити ся. А від початків XVIII віку Польщею кермують не її правителї, а заграничні правительства. Вони не дають перевести в Польщі нїяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнїйща; мішають ся при кождій нагодї в її внутрішнї справи, підіймають через маґнатів-запроданцїв повстання (конфедерації) і взагалї роблять все що хочуть. А при тім все від часу до часу виникають ріжні проєкти про те, щоб зовсім розібрати сю велику, але слабосилу, на живу нитку зшиту державу, — як то ми вже бачили за часів Хмельницького.

По смерти короля польського Авґуста III (1763 р.) цариця Катерина зєднавши ся з своїми одномишленниками и Польщі, ввела свої війська, посадила на королївстві польськім свого приятеля Станїслава-Авґуста Понятовского, і хотїла під його іменем кермувати по своєму польськими справами. Головний привід до того давала справа православної віри в Польщі, котру росийське правительство держало нїби в своїй опіцї, а духовні православні до його помочи звертали ся у всяких своїх бідах. Польське правительство хотїло визволити ся від росийських впливів і думало скористати для того, що Росія з 1768 року увязала ся в війну з Туреччиною, а за Туреччиною потягала Австрія, но хотячи дати Росії поширити ся далї на турецьких границях. Росія хотїла взяти під свою власть Крим і Молдаву і домагала ся, щоб Туреччина признала сї землї від себе незалежними, свобідними; Австрія ж не хотїла на се пристати, бажаючи собі поширити ся в молдавських землях. Польща надїялась скористати з сього напруження, але зовсїм несподїваний оборот дав тому всьому пруський король: він задумав собі скористати з такої замотанини і з того напруження між Росією й Польщею й дав таку думку, що Росія замість Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщі, а при тім і Прусія та Австрія собі забрали б пограничні землї польські. Цариця Катерина не дуже охотила ся на сей плян, бо не хотїла дїлити ся Польщею, бажаючи задержати її цїлу під своїми впливами. Але як Австрія почала хилити ся до Туреччини, згодила ся цариця на пляни Прусії, щоб її затримати по своїй сторонї. Пішли переговори про се і нарештї прийшло до такої угоди, що Росія справдї зрікла ся своїх претенсій на Молдаву. Туречина признала Крим незалежним і в 1783 р. його без усякої війни прилучено до Росії, за згодою Австрії. Замість Молдави Росія взяла собі від Польщі пограничні землі Білоруськї, Австрія Галичину, Прусія — землі коло Балтийського моря. Так стала ся умова між ними в серпні 1772 р., і вислані до Польщі війська без війни позаймали кожде свою пайку, а сойм і правительство польське, настрашені, або й закуплені, мусїли згодити ся на сі утрати й відступити ті землі.

Австрія взяла цїле воєводство Руське, майже цїле Белзьке, сусїднї части Подільського і Волинського воєводства і Холмської землї. Посилала ся при тім на те, що сї землі — колишнє князівство Галицько-волинське, що було підвластне королям угорським. Знаємо, що залежність та була дуже коротенька, за молодих лїт короля Данила (див. гл. 36), але з того часу угорські королі титулували себе „королями Галичини і Володимирії“, а що з XVI віку угорська корона перейшла до володарів австрийських, то тепер цїсарева Марія Тереса забрала собі сю нїбито давню угорську провінцію. „Заокруглила“ при тім українські землї ще сусїднїми польськими і те все не прилучила до Угорщини, а до земель австрийських. А маючи тепер в своїх руках порічє горішнього Прута (Покутє), цїсарева, а ще більше син її Йосиф II захотїли прилучити до того й сусїдню частину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусіднім Семигороді, Йосиф побачив, що для Австрії дуже важно взяти собі північну Молдаву для того, щоб мати з Галичини дорогу до Семигороду, і рішив забрати її від Туреччини. 1774 року австрийське військо перейшло молдавську границю та зайняло Чернівцї, Серет, Сучаву — теперішню Буковину.

І тут австрийське правительство на своє оправданнє посилало ся на те, що ся країна колись належала до Галичини. Дїйсно, в XIII в. бачимо місця на середнїм Прутї, так само як і на середнїм Днїстрі в залежности від Галицького князївства — се так зване Понизє; потім воно перейшло в безпосередню власть Татар, а як в половинї XIV в. орґанїзувало ся осїбне князївство чи воєводство Молдавське, то воєводи молдавські загорнули згодом під свою власть і землї між Серетом і Днїстром, так зване Покутє і землю Шипинську. Пізнїйше за сї землї, як ми вже знаємо, не раз була боротьба між Польщею і Молдавою (гл. 49), аж нарештї вони розмежували ся: польська границя стала по Кути і Снятин, і так українська країна поміж Днїстром і Серетом — теперішня північна Буковина, зістала ся під воєводами молдавськими, — аж до 1774 р., як її заняло австрийське військо. Вона була залюднена українським селянством, що сидїло на землях воєводських, боярських, монастирських; обовязки були сорозмірно не великі і тому сюди напливало селянство з Галичини. Ся північна, українська Буковина творила округ Чернівецький, але разом з нею був захоплений також округ Сучавський, переважно румунський, і так як нова Галичина під австрийською властю була злїплена з земель українських і польських, так і нова Буковина мала характер українсько-румунський: північна українська, полуднева румунська.

Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського нападу, але турецький султан, його зверхник, не підтримав його і в 1775 р. згодив ся відступити Австрії північно-західню частину Молдави. Визначено було комісарів, вони відмежували сю країну, і вона дістала назву Буковини, за свої густі лїси букові. Якийсь час була під управою військовою, а потім, 1786 р. прилучено її до Галичини, і так при Галичинї вона зіставала ся аж до р. 1849, коли Буковину зроблено осібною провінцією.