Історично-географічний збірник/1/Київська форпостна лінія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ГРУШЕВСЬКА ОЛ. ОЛ.

Форпостна київська лінія трикутником оточувала київські околиці. Починалася вона на півночі від Київа коло Дніпра й шла недалеко від Київа (Межигірський форпост, Демидівський ф.) на Мостище, Романівку, Княжичі, Білгородку, Мотовилівку, Васильків і далі по Стугні, закінчуючись Стаєцьким форпостом. Форпостна лінія сполучена з митним кордоном і в деяких пунктах було заведено митні комори — Межигірська, Васильківська, Стаєцька з відповідними службовцями, грошовими книгами та ин. Таке з'єднання функцій робило з форпостів часом значно забудовані та людні пункти.

Завідували форпостами військові службовці більшого чи меншого чину в залежності від значіння самого форпосту, в залежності від місцевости, де був розложений форпост[1]. Так само змінялась і кількість команди на форпості та її склад: входили до складу команди російські салдати та українські козаки з полків Гетьманщини[2]. Крім чатування на самім форпості та стримання тих, що хтіли перейти через кордон, команди робили регулярні роз'їзди в призначених напрямах, зазначаючи всякі сліди переходу гайдамацьких ватаг.

В деякі тривожні моменти таких форпостних команд бувало за-мало і доводилось їх підсилювати. Траплялась така потреба в часи внутрішніх заворушень у самій Польщі, коли доводилося мати обережність перед якимись несподіваними виступами або самостійними на власну рук у рішеннями окремих регіментарів чи адміністраторів. Друга причина збільшувати обережність та підсилювати форпостні команди це поширення гайдамацтва. Сміливий напад гайдамаків на польське містечко, а то ще з вбивством місцевого губернатора (управителя) розворушував широкі маси польського панства, починались протести і до російської генерал-губернаторської влади вдавались з польського боку із рішучими заявами, що гайдамаки вільно організуються під боком російської адміністрації, вільно переходять через форпости, не затримані, не спинені і так само вертаються додому. От такі заяви з боку місцевого польського панства турбували більш російську адміністрацію, аніж лементи про тривоги, пролиту кров, стогін сиріт[3]. Докори про непереслідування гайдамацьких ватаг викликали відповідні накази про збільшення уваги до переходів через кордон та про зміцнення самих форпостних команд на випадок переслідування та озброєного стримання гайдамацьких ватаг.

Та крім польських скарг і сами гайдамаки своїм поводженням примушували збільшувати увагу до форпостних команд. Гайдамаки проходили через кордон без дозволу, а коли їх хтіли стримувати та спиняти, відбивались із зброєю в руках, заводячи завзяту стрілянину з форпостними командами. Такі випадки, як пригода з гайдамацькою ватагою в кінці 1751 р., коли гайдамаки аж 2 години билися з форпостними, примушували збільшити увагу до форпостів та розміщати там додаткові залоги на випадок озброєного стримання гайдамацьких ватаг.

Таку-ж виключну уважність до форпостної лінії коло Василькова виявлено було якось у звязку з чутками про якісь заколоти на Київщині за кордоном. Тоді дуже уважно стежили за розміщенням польського війська коло кордону та з свого боку теж розміщали команди по лінії від Стайок аж до Білгородки.

Пригоди з гайдамаками робили з форпостної служби турботну та важку службу. Переслідуючи гайдамацькі загони, не завсіди можна було знати наперед, оскільки вони великі та енергійні, рішучі. Підчас переслідування гайдамацького загону до нього могли прилучатись инші товариші і таким чином переслідування могло ставати важке. Не дивно, що деякі з командирів форпостів не охоче брались за переслідування, особливо в глухих місцях, а через те викликали з боку поляків догани та часом певні підозріння що-до недбалости, а то може і хабарництва від затриманих, що, мовляв, за гроші давали гайдамакам спокійно відійти з здобиччю. Такі підозріння могли впливати і на службову кар'єру завідача форпосту. Утворювалась певна репутація, хоч простих зловживань і не можна було довести. Таку репутацію певної недбалости заслужив собі на справах із гайдамаками майор Танієв. За це замість його призначено иншого Лукіна, як діяльнішого.

Командний склад на форпостах не завсіди відповідав тим складним умовам, у яких несподівано опинявсь через заплутані міжнародні стосунки. В таких випадках доводилось обдумувати рішення, уникаючи загострення з сусідньою державою, але з другого боку — боючись пониження чести за-для своєї. З цим звязано нагадування службовцям — „содержать себя исправно и непостыдно предъ польскими комисарами и шляхетствомъ“ або накази мати на форпостах певних офіцерів для розгляду сусідських суперечок.

Кордони не всюди були ясні, через те їх непомітно порушували і підчас перевірки кордонів виявлялись відхилення від них у той чи инший бік. Так, зазначено було що-до форпостів поблизу Мотовилівки, що вони місцями винесені на кілька верстов за кордон 1686 р. і в тій-же мірі зайняли землі належні до Польської держави; деякі відхилення доходили аж до 8 верстов (IV, 35). У таких випадках — як зазначали комісари в своїх донесіннях — право посесії вигідне за-для російської схорони, бо затверджує фактичне пересунення кордону на польський бік.

В иншім місці поблизу Малої Снітинки повстало питання про перенесення митної рогатки від поселення, бо перед тим рогатка була поблизу форпосту, а пізніш пересунуто від форпосту до самих плотів села, а далі зайнято і середину вулиці. Визначаючи це, Комісія, як за-для ліпшої лінії, так для того, щоб завдовольнити справедливі вимоги польського комісара, побачила потребу відступити на кілька сажнів і прохала дозволу перенести на инше місце рогатку. Рогатку коло Великої Снітинки вирішено перенести з огляду на невигідне місце знаходження, бо це дало-б полякам можливість робити зловживання при поновленні рогатки (IV, 36—37).

В деяких околицях багнисті місця утруднювали затримання кордону, коли „россійскою стороною ни доѣхать ни дойти до (того) мѣста, гдѣ плотина“.

Пересунення границь не за́всіди залишалось невідоме польським адміністративним колам. В інструкції київським депутатам було зазначено про факт пересунення в Хвастівськім ключі границі з Ірпеня та Стугни на Унаву, через що забрано більш як на 2 милі землі. Інструкція ставить рішуче питання про дальше заховання давнього кордону та зазначення місця форпостам, там, де і раніш вони стояли перед останніми цими змінами[4].

Нормальний хід діяльности форпостних команд часом ускладнявся ворожими вчинками з польського боку. На Мотовилівський форпост був такий напад. Староста Лесковський з маєтности п. Аксака зібрав досить люду з шаблями та киями; вони прийшли до рогатки, де були форпостні, били їх та рубали шаблями. Постраждали при тому вартові драгуни і салдати та селяни з маетности Братського ман., а вахмистра полку Ново-Троїцького Глібова вбито зовсім; коней драгунських та салдатських угнали на свій бік. Щоб розслідувати справу, виряджено до Мотовилівки плац-майора Шинкієва, якому і доручено спільно з иншими розглянути на місці справу. Глібова було вже поховано на кордоні, а инших оглянуто та знайдено багатьох з ранами від рубання шаблями. Слідство встановило, що почали поляки[5].

Умови форпостного життя мали і свої темні сторони. Виявлялося це-особливо в часи якихось незвичайних пригод. Так, коли виникла пошесть р. 1770, на Межигірській митній заставі всі вимерли, окрім одного унтер-цолмейстра з канцеляристом, які покинули заставу, поселилися в лісі в курені, очікуючи, коли пошесть закінчиться; але при повороті оцим біженцям довелося зазнати труднощів від вартових, що вартували по дорогах та не пропускали підозрілих людей, так що довелося про це листуватися[6].

Не за́всіди форпостні команди були забезпечені відповідним помешканням, часом вони мусіли це питання розвязувати з деякими труднощами, викликаючи незавдоволення місцевих мешканців. Так, Межигірський форпост, щоб улаштувати митних службовців, став займати келії манастирські[7]. На це Межигірська братія пропонувала оселити митних службовців на хуторі Звіринці чи то в селі Петрівцях. Митні службовці взагалі були сусіди неприємні. Між ними виявилась якась пошесна хороба і через те келії було спалено. Після того службовці зайняли старі келії схімника Івана, що той сам своїм коштом збудував поблизу манастиря в яру (с. 26), але їм там було тісно і вони почали поглядати на нові келії, не звертаючи уваги на заборони схімника. Скарга ця мала своїм завданням стримати заборону займати нові келії та турбувати там схімника. Це не стримало митних службовців і вони стали складати в нових келіях свої речі, діловодство та скарбові гроші. На дальші скарги митні службовці відповідали, що инакше вони не можуть розміститись, що пекарня потрібна їм, щоб готувати їжу та для житла, що за-для писаря не можна знайти иншого помешкання, що в коморі ставити скрині з грішми небезпечно, що вартовим трьом козакам та жовнірові нема де подітися, а перенести все до хутора Звіринця небезпечно, бо там довкола ліси і доведеться боятись гайдамацького нападу (29—30). Мало не рік тривала оця справа, аж поки митний ундер-цолнер почав нарешті звільняти зайняте під митну команду помешкання келій.

Видача платні не завсіди була регулярна і часом ставила службовців у дуже скрутне становище, збавляючи можливости нормального життя. Зазначаючи важке становище через невиплату грошей, підкреслювали при тім, що це особливо незручно з огляду на постійні зносини та зустрічі з закордонними людьми, бо може викликати зневагу до російських службовців взагалі. Вартових не зміняли, і вони — перебуваючи зайвий час — не мали з чого жити: „лошади вовсе изнуренные, такъ что и разъѣзды на границѣ чинить не могутъ, равно и одѣяніе ихъ пришло въ крайнюю ветхость, питаются только милостынею“ каже одно донесіння[8], в иншім читаємо: „въ исходящем вновь шостомъ уже мѣсяцѣ по неимѣнію кредиторовъ принуждены будуть скоро видѣть крайнѣйшее положеніе къ пропитанію своєму“ (IV, 36).

Перше завдання форпостної лінії це охорона кордонів від усяких порушень та переходів, зайняття земель по цей бік кордону. Для цього постійні форпостні обходи, тримаючись зазначеного кордону, перевіряли стан земель та зауважували кожну зміну, кожне втручання до земель по цей бік кордону, кожне понищення в лісі, то-що. Зазначене таке втручання до земель по цей бік кордону давало привід повідомити адміністрацію про порушення кордону. Збільшення випадків гайдамацьких нападів надавало особливого значіння таким регулярним роз'їздам форпостних, кожного дня, иноді і двічі на день. Зауваживши якийсь непевний слід, їхали по ньому та виясняли, хто це переїхав, обминаючи форпости, з якою метою. З сліду по болоті можна було бачити, що було коней з 20, а може й більше; з сліду, що знайшли між сусідніми форпостами в очереті, можна довідатися, в якому напрямі пішли; можна було йти за слідом, як він ішов по снігу вгору, так ішли гайдамаки вгору з верству, а потім пішли з гори й вийшли на шлях, та й сліду вже не стало. Знайшовши слід, треба було йти за ним, переслідувати та піймати гайдамацьку ватагу. Але тут бували випадки, що гайдамаки були ліпше озброєні, було їх більше, переслідування заводило форпостних далеко, небезпечно було на довго залишати форпости з малою командою і обережність вимагала покинути дальше переслідування та вертати назад, не вступаючи до боротьби з гайдамаками.

Збільшення гайдамацьких ватаг та боротьба з ними накладали на форпостні команди обов'язок допомоги в стеженню за непевними підозрілими людьми та затриманню їх — коли було можливо — підчас переходу через самий форпост.

Найпростіше, здавалося, завести певний контроль за тими переїжджими людьми, що викликали підозріння що-до участи в гайдамацьких ватагах. За основу для такого контролю прийнято пашпорти, з якими тільки і випускали за форпост. Щоб легше було контролювати, вимагали повороту через той-же форпост, з якого й виїздили, для цього в деяких форпостах задержували при виїзді пашпорт, щоб примусити вертати тою самою дорогою, якою їхали раніш. Оповідання учасників гайдамацьких нападів часто і починають з того, як оповідач заходив брати пашпорта за-для виїзду до степу і з ним виїжджав до форпосту, де подавав свого пашпорта на право виїзду.

Перевіряючи пашпорти та розпитуючи підозрілих на форпості, легше було затримувати підозрілих. Через те і на форпости часом давали повідомлення про підозрілих людей, збігців, яких треба було затримати. Повідомляючи адміністрацію про збігців, прохали разом з тим київського генерал-губернатора „предложить высокоповажними ордерами обрѣтающимся в околичности Кіева на форпостахъ и командующимъ офицерамъ, ежели на коемъ форпостѣ таковъ… без пашпорта явится, дабы взятъ подъ караулъ и за спросом… присланъ былъ“.

Дійсно, форпостні команди спиняли, затримували підозрілих без пашпортів та тим не раз переривали їх блукання та злодійські авантури. Так, Конон Сиротенко наприкінці свого оповідання сказав — товариші казали, що поїдуть Дніпром до Січи, а він „перешедъ на россійскую сторону форпостними козаками взятъ и отвезенъ в Гудимову Слободку, а изъ оной отосланъ на Лучанской, съ которого и присланъ на главной Васильковской форпостъ…“[9]. Там-же на форпості і зроблено йому першого допита про його походження та дальші пригоди[10].

Вимоги пашпортів примушували обходити форпости, коли хто не хтів зустрічатися з форпостними командами. У зізнаннях учасників гайдамацьких нападів часто знаходимо вказівку про те, що вони обходили лісом форпости та очікували в лісі, коли можна йти далі. „Пошли лесомъ съ намереніемъ пройтить въ Польшу для розбою и подъ местечкомъ Василковомъ в лесу остановясь ожидали для свободного заграницу проходу ночи… дождавъ ночи перешли заграницу и, передневав в рощи, ночью пошли в полское село Копачевъ“ (зізнання Конона Сиротенка).

Коли форпостні виявляли партію подозрілих людей, що хтіли перейти лісом через кордон потаємно, тоді вони силувалися спинити їх силоміць. Озброєна гайдамацька ватага і собі починала стріляти, так що бували й поранені. Так, із свідчення К. Сиротенка знаємо, як ватага з 29 чоловіка відстрілювалась (було в них 11 рушниць та 4 пістолі), але форпостні поранили одного запорожця з ватаги та забрали його до Василькова. Решта-ж ватаги перейшла на инше місце і потім лісом вийшла на с. Копачі (коло Обухова), де пограбувала панський двір.

Коли ставало відомо, що на польськім боці починалася якась тривога, форпостна команда готувалася до активного виступу на випадок, як-би розбишаки перейшли-б на російську територію. Отож, раз на Демидовськім форпості вночі стало чутно, що на польськім боці зчинився крик, стрілянина з рушниць. Вартовий дав знати свойому капралові, той наказав усім вартовим взяти зброю та прислухатися до дальшого, що буде. Посилати людей дізнатися не можна було, бо — пояснює донесіння — від форпоста до польського містечка водою більш як 100 сажнів, далі через острів більш як 200 сажнів і ще через міст близько 100 сажн., так далеко послати дізнатися було неможливо. Окремо послано було вартових із зброєю до перевозу, щоб не перепускати підозрілих та затримати розбишак, як-би ті цілою партією хтіли-б перевезтись перевозом на цей бік на форпост[11].

Иноді чутки про задуманий напад доходили до зацікавлених осіб і вони починали заздалегідь турбуватися про допомогу на випадок здійснення таких планів нападу. Тоді і відповідним місцевим форпостам давали наказа збільшити обережність та стежити за переходом підозрілих людей у зазначенім напрямі та в зазначеній місцевості, „для недопущенія отъ гайдамакъ къ разоренію…“.

Пасивна допомога в шуканню гайдамаків виявлялась у тому, що представникам з польського боку дозволяли переходити та шукати слідів на цім боці. Так, після гайдамацького нападу на м. Демидів приходив до форпосту староста демидівський з тамтешніми людьми та шукав слідів гайдамаків. Але коло форпосту слідів не знайшли, на перевозі — „паромъ, лодка и шестъ оказались сухи“ (V, 42).

Представники польської адміністрації вимагали, щоб їм робили якнайбільшу допомогу підчас переслідування гайдамацьких ватаг уже за російськими форпостами по українських селах. Утруднення що-до переходу через російські форпости викликали протести, скарги та навіть підозріння в допомозі гайдамакам. Тимчасом перехід через форпости озброєного польського загону, ніби щоб переслідувати розбишак, міг учинити спокійній сільській людності багато турбот та матеріяльних збитків. Через те форпостні командири могли вагатися, чи робити полякам такі добросусідські послуги, яких вони вимагали[12]. З приводу гайдамацького нападу на Дідівщину коло Хвастова у серпні р. 1752 київський каштелян Воронич зазначав з подякою, що форпостний командир Снітинського форпосту дозволив перейти польським вартовим через форпост і далі переслідувати, тимчасом як на Плисецькім форпості такої допомоги не вчинили і трусу робити в селі не дозволили, щоб не чинити селянам зайвих турбот. Спеціяльно підкреслювали польські скарги поводження Плисецького манастирського городничого. Довелося в справі Плисецького городничого писати до київського мітрополіта, від городничого взято було пояснення в цій справі, чому він не допустив далі польських вартових. До польського регіментаря Ожги переслано було і поясніння городничого, як була вся справа і що він ніколи не переховував у манастирськім селі учасників гайдамацьких нападів[13]. Такі докори з польського боку справляли вражіння на російську адміністрацію і вона зараз-таки починала їх перевіряти, запитуючи пояснінь з приводу польських скарг, щоб відвести підозріння.

Хід боротьби з гайдамацькими ватагами та умови переїзду шляхами дуже цікавили тогочасних торговельних діячів та купецькі валки, що звичайно трималися ближче до форпостів. Торговий рух зупинявся на форпостах: крім охорони торговельного руху знаходили тут купецькі ватаги і митні установи і карантин. Поки форпостні розпитували про рух на шляхах та перевіряли папери купців, митні урядовці вираховували митні збори, а карантин виясняв, чи переїздили через якісь нещасливі місцевості і чи не могли завезти пошесті з собою. Таким чином формальності могли затягтися та примусити купців пробути на форпості довший час.

У київській околиці три форпости мали особливе значіння завдяки тому рухові, що через них одбувавсь. Це Межигірський, Васильківський та Стаєцький, відповідно до головних напрямів торгових сполучень Київа з сусідніми краями. З цих пунктів найбільш виграв від свого положення на торговім жвавім шляху[14] Васильків, невелике манастирське містечко під керуванням окремого манастирського городничого[15]. Був тут окремий карантинний дім та при нім докторський дім, що про його перебудову було листування на початку 1750 років. Чутки про пошесть у сусідніх краях примушували затримувати переїжджих купців у карантині в ізоляції, щоб виявити можливість переносу пошести.

На форпостах переглядали речі переїжджих і часом звертали увагу на деякі листи, що їх навіть і відбирали. Так, з одного донесіння бачимо, що ундер-цолнер з застави, переглядаючи речі Дем. Голубева, помітив там „письмо незапечатанное подписанное стайковскому управителю іеромонаху Іерониму, усмотрѣнное по нѣкоторому сумнительству, которое отобрано“. Окрім того, в звязку з листом допитували на форпості і самого Голубева, щоб вияснити його стосунки до автора листа. На допиті затриманий не признався до якихсь ближчих звязків з автором листа та заявляв, що брав листа передати, не знаючи про його зміст.

Переглядаючи купецькі вантажі, мали на увазі виконання певних приписів про заборону експортувати деякі речі чи гроші, в звязку з торговельною політикою тодішнього російського уряду. Наказ р. 1744 забороняв вивозити через російські кордони золоті та срібні гроші і заводив на кордонах уважний догляд у цій справі[16]. Згідно з цим наказом передивлялися, скільки та яких грошей вивозять ті, що виїздять за кордон, та часом конфіскували те, що було заборонено вивозити. На Романівськім форпості поручник Яків Скурихін задержав у рожевського міщанина Микифора Шулкевича гроші золоті, 15 чужоземних червінців, що той показав підчас огляду. Гроші — як звичайно — відіслано до Київа і там записано як прибуток Київської губер. Канцелярії. Инший випадок трапивсь з богуславським губернатором Мих. Клечковським, що їхав на Переяславський ярмарок та віз із собою срібні російські гроші, щоб на них закупити на ярмарку крам. У розмові губернатор Клечковський заявив, що форпостним нема ніякого діла до цих грошей і коли він, Клечковський, не витратить оцих грошей на купівлю, то повезе назад через кордон і форпостним до того немає ніякого діла. Справді, Клечковський тих 100 карбованців сріблом, що взяв за-для купівлі, на ярмарку не витратив і повіз. На кордоні, згідно з наказом про невивіз золота і срібла, форпостний поручник гроші заарештував та переслав до Київ. губер. канцелярії, як звичайно. Розуміється таке затримання грошей викликало незавдоволення купців, бо плутало їхні рахунки, а возити польські гроші не було рації, бо „на ярмаркѣ ис простыхъ людей не всякъ оную знаєтъ“, як поясняв сам Клечковський з цього приводу. На випадок повороту з грішми, як це було з Клечковським та Шулкевичем, виникала в купців гадка брати на форпості, їдучи на ярмарок, посвідчення, з яким-би гроші випустили-б назад через форпост. Але форпостні не завсіди на це погоджувалися, не знаючи, чи не буде тут якогось зловживання та їм за це догани. Втрачаючи гроші, купці не могли легко це забути і вже з-за кордону турбували російські установи, вимагаючи через польських адміністраторів повернути гроші, взяті на форпості, на що їм відповідали покликами на накази, „не собою чинитца, но во исполненіе указовъ…“. І ось, повторюючи стару традицію, купецтво бралося за инші засоби повернути своє та взагалі зломити російську систему затримувати гроші. Це давній дуже засіб: кривди купцям від адміністрації певної країни повертати з купців тієї самої-ж країни. Клечковський отверто загрожував саме такою боротьбою[17] і, повернувшися до Богуслава, почав провадити обіцяну систему. У Богуславі було тоді 3 купців, один із Обухова, двоє купців великоруських, у першого взято 150 карб., двох инших Клечковський „со всѣми ихъ в двухъ тамошнихъ лавкахъ товарами и денгами, арештовалъ, задержалъ напрасно“. Подробиць про того купця не подано. Шулкевич удавсь у своїй справі до рожевського губернатора, і той теж загрожував заарештувати російських купців та їхні товари в Польщі. Російській владі довелося в цій справі відступитись від своєї системи, повернути купцям взяті в них гроші і за те вимагати, щоб і купцям із Росії було повернуто „безъ убыточно в скорости“[18]. Загальне-же вияснення справи мала взяти на себе „Коллегія Ин. Д.“, порозумівшися з двором польським.

Завдавали купцям турбот і приписи про заборону вивозити деякі речі. Російська торговельна політика досить широко користалася з таких заборон, часто зміняючи реєстр т. званих заповідних речей, що ними не можна було торгувати приватним людям. Переглядаючи вантаж купецької ватаги, викривали заповідні товари, а це мало за-для купців погані наслідки. Контроль за тим, щоб не привозили приватні купці заповідних товарів, був уважний. Коли, наприклад, проходили через форпости на польському кордоні полонені турки, їх уважно трусили, щоб не пронесли з собою заповідних товарів. З цим переходом полонених турків звязано справу про ревінь, що віз із собою київ, мешканець Карамалій. Коли це було викрито, почали складну справу, виясняючи подробиці цього перевозу ревеня, як заповідного купецького товару. Турбот було багато, бо вимагали, як звичайно, свідків цієї події провозу, тимчасом ці свідки були по инших містах, не можна було їх знайти. Притягнули до цієї справи з заповідним ревенем ще й київську магістратську старшину, за те, що вона своєчасно не звернула відповідної уваги на цю справу: обвинувачено „за ту слабую команду и небреженіе своей должности“ і війта київського Войнича і замісника його бурмистра Ященка і инших[19].

Не завсіди було ясно, чи вважати певну річ за заповідний товар, яким не можуть торгувати приватні люди. Таке питання повстало, наприклад, з приводу рушничного пороху, чи заборонено його продавати приватним купцям на Гетьманщині чи ні. Гетьманський уряд дививсь на це так, що така заборона продажу має силу тільки в Російській імперії, але не має ваги на Гетьманщині, і, як окремого наказу не було[20], не згодивсь карати запорожців, обвинувачених у купівлі пороху в приватних людей.

Розуміється, купці могли знати про подібні заборони, бо в магістраті такі накази були, але часті зміни що-до заповідних речей заплутували купецькі плани та розрахунки. Більше мусіли страждати від цього приїжджі чужі купці, що довідувалися про заборони та неприємні перспективи від цього вперше на форпостах.



  1. Див. у Андрієвського Истор. матер. IV, 214—216.
  2. IX, 126—127.
  3. Истор. матер. IX, 113.
  4. Арх. Ч. III, т. III, ст. 319—320.
  5. Київ. Центр. Арх. давн. акт., кн. № 202, док. 146.
  6. У Андрієвського в „Кіев. Стар.“ 1891, VIII.
  7. Андрієвський, Истор. матер. IX.
  8. Андрієвський, Истор. мат. IV, 29.
  9. Истор. матер. IX, 127.
  10. сс. 126—127.
  11. Истор. матер. V, 42.
  12. Иноді російська влада робила накази допомагати польським роз'їздам у переслідуванню розбишак на російській території (V, 30).
  13. Истор. матер. V, 47—52.
  14. Русовъ А. А. Русскіе тракты (мапа).
  15. Печерський манастир скарживсь, що під карантинний дім занято його манастирську землю і шукав за це собі винагороди VIII, 29.
  16. „а золотой и серебряной, какъ иностранной такъ и россійской, всякой монеты и ни въ чемъ золота и серебра всемерно изъ Россіи не вывозить же и в томъ такожъ крепкое смотреніе и осторожность имѣть под опасеніемъ… штрафа…“.
  17. Цікаво, що він загрожував брати з купців за кожен карбованець, що його затримано на форпості, аж по 2 карбованці.
  18. Тут теж можна навести справу з київським міщанином Хвед. Кравченком, що в нього в селі Ходоркові шляхт. Щенявська заграбила 15 карб., бо в її служебника Куровського взято 14½ карбов. срібних, як заповідний товар (IV, 137). Може, такий самий характер мала і конфіската в п. Стецького на Сорокошицькім форпості 7 карбов., на що він заносив скаргу до Погран. Комісії (Київ. Центр. Арх. давн. акт. кн. № 202, док. № 223).
  19. Истор. матер. VII, 120.
  20. „запретительного указа, чтобъ въ Малой Россіи отъ продавцовъ не покупать…“.