Історія Слободської України/Освіта
| ◀ Духовенство, церкви та манастирі | Історія Слободської України Освіта |
Український философ Григорій Савич Сковорода ▶ |
|
Любов до освіти у слобожан. Ми бачили вже, що переселенці приходили на Україну з любовью та потребою просвіти, котра високо стояла тоді в українськім народі в правобічній Україні, де було багато брацтв, брацких шкіл, а серед них висша слав'яно-греко-латинська школа — славетна Київська Духовна Академія; багато було друкарень, де друкувалися літературні видання в оборону православної віри й української національности.
Все це, окрім тільки друкарень та полемічної літератури проти унії, було перенесено в Слободську Україну. Переселенці з Задніпрянщини, прийшовши на нові оселі, зараз почали там будувати церкви, а разом з ними братерські та шкільні будинки. Школи з'явилися рано, бо вони були зв'язані з брацтвами. У Охтирці ми бачимо школу вже у 1675 році.
Мандровані учителі. Ось цікаві звістки про тих, котрі училися та учили в тодішніх церковно-народних школах — немов біографії їх учнів і учителів. Мешканець сл. Боромлі, потім ієродіакон в Сумах, Марко Мушенко оповідав про своє навчання в Боромлянській школі так: „після смерти батька я у 1709 році, маючи 5 років, поступив по своїй охоті до школи при церкві Різдва Богородиці, де учителював дьячок Іван Савченко“. Другий учень школи оповідав про себе у 1749 році так: „тепер йому 30 років; читанню й церковному співу вивчився у дьячка Тростянецької Вознесенської церкви Петра, котрий нині там попом; а коли вивчився руської грамоті, бував при церковних школах дячком“. Чернець Аркадієвої пустині Іоанікій перед посвятою своєю в ієромонахи Харьківського Покровського манастиря у 1740 році оповідав про себе так: „родом він українець, родився у Гадяцькому полку у селі Рябутовці; батько його у тому селі був дяком при Петропавловській церкві і він, Іоанікій, виучивши славянську грамоту, був 27 років мандрованим дяком; руському письму й читанню він вивчився у мандрованого дяка Павла“. Святогорський чернець Паїсій оповідав про себе так: „родився у Лубенському полку в с. Бієвцях, учився читанню й церковному співу в ріжних школах у дячків-учителів, після чого зробився, по українському звичаю, дячком і учителем при Георгієвській школі, де пробув 9 років“. Дячок села Грунки Ол. Куліков перед посвятою своєю у попи оповідав про себе: „родився він в с. Капустянці (Полтавської єпархії); батько його Семен був дячком при Воздвиженській церкві; в Київських славяно-латинських школах не обучався; тепер живе в с. Груньці при Михайловській церкві у школі“. Але найбільш цікаве було оповидання мандрованого дяка Кузьми Порадина, котрий 50 років свого життя — од 20 до 70 років — провів у мандрівках. Він так звик до мандрівки, що не осів навіть тоді, як оженився і у нього родився син: на 70-му році свого життя він став перед судом, як безпашпортний чоловік. І де тільки він не перебував — і в Слобожанщині, і в Вороніжчині, і на Дону. Був дячком і шкільним учителем при церквах, і учителем у приватних особ — у поміщиків і селян. Ось що він сам оповідає про свої мандрування: „родився у с. Калитві Острогожськаго полка (батько його був попівський син) і тут пробував до 20 років і вивчився російської грамоти. Після смерти батька прожив 4 роки при дядькові свойому приказчикові сл. Ольховатки; од нього по заклику мандрованих дяків Кущинського і Олексія (прозвище його Порадин забув) він перейшов для обучення нотному ірмолаю в слободу Калачи; проживши при Успенській церкви один рік, вивчився нотному ірмолаю і на прохання попа слободки Голубинової, котра була недалеко од Калача, почав одправляти дячківську посаду при церкві і пробув там рік; до тієї церкви його записано і в ревизію, але в котрому році він не згадає. З сієї слободи він знову повернувся у сл. Калач і був один рік дячком при Успенській церкві, а занедужавши пішов у Озовський Донецкий манастирь, де прожив півроку, поки не видужав, а звідтіля повернувся в сл. Ольховатку до матері своєї, котра проживала у дядька його Попова. Звідтіля, узявши брата свого рідного Івана, почімчікував у Черкаськ, де прожив тільки місяць і прийшов до Харькова, де пробув тиждень, потім у слоб. Ольшаній місяць і за радою Ольшанців для учення дітей помандрував у Люботин, де оселився у поміщика Черноглазова і обучав 3 місяца його дітей. Довідавшися ж од Черноглазова що його мати переселилася з Ольховатки в Росош до небожа свого Хведора і заслабла, пішов до неї у Росош, а там, виправивши у отамановській управі білет на вільний вихід, пішов на поклоненіє до чудотворних образів у Охтирку і сл. Каплуновку. З Охтирки пішов в сл. Олешню, де один рік був при Покровській церкві дячком. Занедужавши, по обіцянню вернувся у Охтирку і пробув півроку при Миколаєвській церкві у школі, а видужавши пішов у Охтирський Троїцький манастирь, де прожив з дозволу ігумена 2 місяця; за проханням ігумена Михайловської Предтеченської пустині його потім одправлено в сю пустинь, де він пробув півроку дячком. Після сього повернувся в Олешню, де з дозволу тамошніх попів, жив при церкві рік, а звідтіль пішов в село Криничне Боромлянської сотні, де з дозволу поміщика Осіпова при церкві Антонія був дячком рік. Живучи у сім селі, у 1756 році оженився з донькою підданого і перейшов у с. Миколаєвку, де два рокі пробув, з дозволу поміщиці Лесевицької, дячком при церкві. А звідсіля посунувся в сельце Гринівку до дядька жінки своєї Самійленка, у котрого прожив зіму і з дозволу тамошнього попа був на дячківській посаді, а в 1758 році перейшов в село Песочин, де, без відома духовного правлення, а тільки з дозволу попа, був дячком рік. У 1759 році все мандрував по ріжних місцях, шукаючи собі дячковської посади, а у 1760 році прийшов в сл. Соколов Харьківського полка; тут священник з парахвіянами — сотником Жуковим і товариством — приняли його на дячківську посаду, на котрій він був 3 роки. У 1763 році його записано при ревізії у церковний причт Успенської церкві сієї слободи. А у 1764 році пішов він з Соколова в сл. Комаровку, в котрій з дозволу поміщиці при тамошній церкві зробився дячком. У 1766 році перейшов в сл. Михайловку, в котрій з дозволу поміщика і попа до 1770 р. був дячком; у сій же слободі у нього родився у 1767 році син. У 1772 році пішов у сл. Іванівку, вона-ж Сніжків-Кут, де з дозволу попа прожив рік у школі, а потім по заклику приказчика той слободи перейшов на житво у графський будинок, де 2 роки обучав дітей сього приказчика й инших людей. У 1775 р. по проханню Валковського попа, перейшов у Валки і був тут дячком при церкві рік, а у 1776 році, за радою Валковського комисара, пішов у с. Угольци і залишився у поміщиці брігадірши С. Капнистової і був дячком при її домовій Троїцькій церкві. Після того він перейшов у 1779 році на прохання підданих П. Щербініна у с. Березове, щоб учити їх дітей і жив там до 1782 року. Коли в генеральну ревізію вислано його звідсіля, він повернувся в село Огульці, де прохав приказчика Капнистової записати його при сій ревізії, тут він пробував до 1787 року, обучаючи селянських дітей.
Усі отсі оповідання мандрованих дячків-учителів нагадують нам те, про що ми знали в Гетьманщині — се-б-то про тодішню українську церковно-народну школу, на чолі котрої стояв пан дяк бакаляр. П. Іг. Житецький присвятив сим провідникам освіти серед українського народу цілий розділ у своїй книзі про народні українськи думи під заголовком — „мандровані учителі у Гетьманщині“. Ми бачили, що де які з мандрованих дяків слободської України були родом з Гетьманщині. У Гетьманщині ми бачимо по усіх її полках церковно-приходські народні школи; з'явилися вони у великому числі і в Слобожанщині, з початком її заселення. Посада дяка при церкві була з'еднана з посадою шкільного учителя, бо сі школи засновувалися при церквах парахвіянами, котрі сами й платили гроши пану діректору, себ то дякові. Ось через що ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав просвіти і виніс потребу її з Задніпрянщини, де йому самому доводилося дбати про освіту, щоб боронити свою віру та національність. Білгородські архиреї вели боротьбу з дяками, котрі не були посвячені у стихарь, а в Слободській Україні таких дяків було дуже багато і ми бачили, як охоче приймали їх і попи і парахвіяне, бо вони справді були у великій пригоді і церкві, яко причетники, і усій парахвії, яко учителі церковної школи. З біографії Кузьми Порадина ми бачимо, що він мандрував з часів цариці Анни до другої половини царювання Єкатерини II, коли вже навіть скасована була автономія Слободської України і заборонені були мандрівки обивателям. А Порадин і тоді умудрявся мандрувати як і в старі часи Слобожанщини. Цікава вказівка його, що його прохали обучати своїх дітей і панські піддані. Учні сіх шкіл потім сами робилися дяками-учителями після того, як сами, вивчившися у школі, пробули де-який час помішниками пана бакаляра. Такі довгі мандрівкі як Кузьми Порадина (50 років) здаються нам якимись чудними, незрозумілими, але треба пояснити, що такими постійними мандрівниками, як Порадин, були далеко не всі. Порадин, очевисто, так звик до мандрівок, що йому вже не сиділося на одному місці; він не перестав мандрувати навіть тоді, як оженився, як родився у нього син, брав на мандрівку з собою свого брата, ходив по манастирях. Такі мандрівники були і серед инших станів тодішнього суспільства і за се на них дуже ремствували, як ми бачили, представники Слободсько-українського дворянства Єкатерининської комисиї. Другі мандрували не так довго. А мандрувати треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла і щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями дяками; один знав більше, другий меньше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу своєї науки. Один старожилий свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обучали граматці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й „самогласно“, себ то на свій голос і „подібне“ — себ то на один голос два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної слободи в другу, особливо ж ішли туди, де були більш славні учители-дяки. Але ті теж не одразу і не все об'ясняли своїм учням, тримаючися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе школи і не сів-би на твоє місце. Инші мандрували й тоді, коли вже виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай, навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив собі пристановище у школі, котра була притулою для мандрівників: школа, казали тоді, усякім мандрівникам є вільне помешкання; там проживав і дяк, там проживали і молодики — учні, котрі не мали пристановища.
Шкільна наука. Приходили сюди учитися діти козаків, посполітих, церковного причту навіть козацької старшини, в городах діти міщан та цехових — взагалі усіх парахвіян. Ми маємо цікаву звістку про одну з таких шкіл у с. Єндовищах Острогожського полка у кіньці XVII ст. У сій школі училися діти козаків; учні котрі її кінчали, називалися виростками. Учителем там був у 1703 році дяк церковний Роман Прокофьев. По українському звичаю, дяк ходив з своїми виростками співати (колядувати та щедрувати) по домах Єндовищенських селян. Так оповідає про сю школу історик Воронежського краю Л. Б. Вейнберг на підставі архивного джерела. Викладалася у тій школі церковно-слав'янська та російська грамота, але вся наука повинна була йти на українській мові, на котрий розмовляли тоді й дяки й учні. Через се населення було дуже прихильне до школи. Профессор Тімковський згадує про своє власне учення у одній такій школі в Гетьманщині. Школа містилася біля церкви й поділялася на дві хати: в одній жив дяк з семейством, у другій поміщалася школа з довгими столами, за котрими сиділи три кляси школярів: у першої — ті що учили букварь, у другої — де учили часослов і у третьої — де навчали псалтирі, у 2-й и 3-й учили й письму. Школярами були й малі діти й дорослі. Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері. З 3-ї кляси вибірали охотників до кляси церковного ірмолойного співу, чим займалися тричи на тиждень — зімою у кімнаті дяка, а весною на дворі під повіткою. Шумливо було у школі, бо кожний з 30–40 школярів у весь голос читав або співав своє. Д ля помочи собі дяк вибірав помішників з молодиків-виростків. Батьки платили дякові за науку і натурою і грішми. Як хто кінчав школу, то повинен був принести горщик здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школяри, а горщик розбивали на дворі у дрібні черепочки. Батько такого школяра угощав дяка. Із школярів складався хор, реґентом котрого був дяк. Школяра помагали дякові звонити на дзвіниці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збірати у лісі та приносити йому горіхі, груші, калину. На празники він виучивав їх віршів, котрі збереглися до наших часів. У школі було завжди багато школярів, бо учення вело й по ступенях служби. Звісно, що сих шкіл зовсім не можна рівняти з теперешніми: учили там довго по складах, а навчалися не дуже багато чому. Окрім того траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди — думали (й помилялися), що вона може справити дитину. У однім жартовливім віршу описана нежартовлива бійка нещасного учня:
Казав мені бакаляр промовити: аз, аз,
А як же я не вимовив — він по пиці: раз, раз,
Крикнув же він у друге: а ну кажи: буки,
Ой ще ж бо я не вимовив — попав в його руки.
Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив — віде,
А вже його жвава рука до чуприні іде.
Ой як сказав у четверте: вимовляй — живіте,
Ну те ж, хлопці зараз його на лавку кладіте
І просився, і молився, а ще більш злякався,
Бо задали таку хльосту, що й світа зцурався.
Треба пояснити, що тоді вчили дітей не по звуковому, як тепер, а по букво-складовому способу і назви букв були церковно-слав'янські, не а, б, в, а аз, буки, віді, так що учні складували не звуки, а осі букви так: буки аз = ба, віді аз = ва. Їм справді дуже трудно було зрозуміти, як се із буки та аз вийде ба; корінь учення через се був справді гірким. Траплялося, що по суботах, коли перед паном-бакаляром учні промовляли те, що вивчили за тиждень, ті що не змогли зрозуміти отсієї премудрости, діставали „суботники“, про які сказано було навіть в уставі Луцької брацької школи XVI ст. От вірша й нагадує нам про сі суботники. Хоч конче й неможливо приймати з неї на віру те, яким побитом се робилося, себ то щоб били за кожну букву алфавита, але все-таки нам малює вона жорстокі способи тих часів для викладання науки дітям. І все ж таки треба сказати, що сі школи дуже шанував нарід, куди більш, ніж ті казенні — російські, котрі їх змінили потім. Бо у них все було рідним для населення: і помешкання, і зв'язок їх з церквою, брацтвами й шпиталями, і учитель-дяк, котрий був сам з народа і жив його життям, і мова, і шкільні звичаї, про котрі оповідав Тимковський. Для свого часу сі школи були користні для українського народу, особливо як ми нагадаємо собі, що таких народніх шкіл зовсім не було в Великоросії. Отже правительству треба було поліпшити та поширити їх програм, вивести кари, а не знищувати самих шкіл, як се було зроблено у царювання Єкатерини II-ї і Олександра I-го. Знищувалися сі школи також в зв'язку зі скасуванням козаччини і обертанням підданих в кріпацтво.
Число шкіл у Слободській Україні у 1732 році. Про нахил українського народа до сих рідних йому шкіл яскраво свідчить велике число їх у XVIII столітті. Вони широко росповсюджені були і в Гетьманщині, і в Слободчині. По обрахунку О. М. Лазаревського, зробленому на підставі ревізій тодішніх козачих полків, у 7 полках Гетьманщини такіх шкіл було 866, що дає по 124 на полк, а як усіх полків було тоді 10, значить в усіх 10 полках повинно було бути 1240, а як розбити їх на 2 теперешні губ. — Чернигівську та Полтавську, котрі складали з себе Гетьманщину, то вийде у середньому по 620 на кожну. Такі ж документальні звістки я здобув про Слободчину з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. У чотирьох Слободських полках (перепису 5-го Острогожського полка ми не маємо) таких шкіл було більш 124 (кажемо більш, бо бракує де-якої частини перепису). У Харьківськім полку було 20 шкіл, Охтирському — 25, Ізюмському — 33, Сумському — 47[1]. Вони були більш усього в козачих слободах, але траплялися і в де-яких манастирських та панських селах. В полкових містах і по де-яких сотенних містечках було навіть по декілька шкіл. Велика прихильність до освіти була у мешканьців с. Межирич, де було 7 шкільних хат на церковних дворах. Цікаво буде нагадати собі тепер, що Межиричане виступали з протестом проти нових порядків, котрі заведені були у Слобожанщині царицею Єкатериною II; очевисто, що тільки там, де є народня освіта, може бути й політичня самосвідомість. Мешканців (чоловіків і жіноцтва) було тоді у 4 полках 303.112. Таким робом одна школа приходилася тоді на 2524 душі, а у 1884 році, коли вже земство позаводило багацько земских школ, одна школа приходилася у Харьківській губ. на 4270 чол., себ-то число шкіл до числа населення в другій четверті XVIII ст. було більш, ніж в кінці XIX ст. і хоч узяти на увагу, що тепер число учнів у кожній школі більш ніж було тоді (тоді мабуть було 30, теперь 90), то всеж таки вийде, що тоді приходилося по 2524 д., а у 1804 році по 2135; число учнів хоч збільшилося, але не дуже багато. Учителів-дячків і їх помішників — молодиків, що проживали з ними в шкільних помешканнях, було 372 чол. Здебільшого по школах проживало по декілька таких „школьников“. При 4-х Харьківських церквах (Соборній, Благовіщенській, Троїцькій і Воскресенській) було 19 учителів. „Школьники“ — се не школярі, не учні, а як я казав вже, помішники учителя чи з старших школярів, що не мали свого притулку в семействах, чи з тих школярів, котрі вже скінчили учення, чи з тих мандрованих молодиків, та дякив, про котрих ми оповідали раніше. Біографії де-яких мандрованих учителів ми приводили вище і ми мусимо пом'янути їх не злим, тихим словом за те добро, яке вони зробили народу.
Харьківський Коллегіум, яко центр осьвіти на слободській Україні. У 1726 році перенесено було з Білгорода у Харьків середню духовну школу — славний Коллегіум, котрий зробився центром осьвіти на слободській Україні, немов її Духовною академією. Тепер — се духовна семинарія. Головним діячем у сьому просьвітному ділі були Білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський і командуючий військом на Україні кн. М. М. Голіцин. Сю середню школу помістили у будинкові, купленому у Шидловського, і приписали до Харьківського Покровського манастиря. Коллегіум содержувався на манастирські доходи і доброхотні збори. Кн. Голіцин подарував Коллегіуму село і 4 хутора. Харьків і уся Україна дуже радо привітали нову школу, де учнів обучали, як і по инших духовних школах України, піитиці, риториці, фільософії, богословію, слав'янській, грецькій, латинській, а потім французській і німецькій мовам. 
Кн. М. М. Голіцин.Викладалися отсі науки на російській мові, але розмовляли проміж себе учні мабуть по українськи. Училися у Коллегіумі більш усього діти духовенства, але не мало було учнів і не духовного званія; число учнів доходило до 500. Щоб підготовляти осьвічених учителів, талановитих учнів, що скінчали Коллегіум, посилали для дальшої науки навіть заграницю (у Германію). Учителі Коллегіума мали на усьому готовому таке жалуваннє: учителі перших двох низших клас по 6 карбованців на рік, 3-ї, 4-ї і 5-ї — по 8 карб., 6-ї — по 12 карб., учитель фільософії 14 карб.; усього на жалування усіх учителів йшло 60 карб. на рік. Потім жалуваннє для учителів збільшилося по 15 карб. на рік, а ректор получав навіть 100 карб. на рік, і усього виходило 445 карб. Серед ректорів, префектів та учителів Харьківського Коллегіума бачимо не мало таких, які визначалися осьвітою — такими були Г. С. Сковорода, Шванський, Прокопович. Серед учнів було багато бідноти. „Але ні холод, ні голод, згадує про Коллегіум учень його Луб'яновський, не зменшили охоти до науки. Звикли ми окрім того до недостатків і до того, щоб задовольнятися малими достатками, у якомуб стані хто далі не пробував. Але отся голота, котрої весь маєток складався з тлуночка книжок і подушечки з повстинкою замість одіяла, розносила потім світ просьвіти серед українського панства, купецтва, попів і міщан, проживаючи у них улітку, а частиной й зімою і обучаючи їх дітей“. 
Єпископ Єпифаній Тихорский.З Харьківського Коллегіума вийшло багато славетних в історії просьвіти діячів, як, наприклад, письменник Гнідич, славний росийский історик Каченовський, перший росийский клініцист проф. Базілевич, біограф Г. С. Сковороди М. Ів. Ковалинський та инші. І учні любили свою школу. Ось як згадує про те Луб'яновський. „Гарна школа була Харьківський Коллегіум. У мої часи на чолі її стояв префект Шванський, однаково поважний і по життю, і по науці. Особливо щастило йому в виборі учителів. Його учителі уміли розвинути у молодих людях здоровий розум і вселити в них ніколи невсипущу любов до науки. З таким учителем і після школи багато чого навчиш ся“.
Добре слово про Коллегіум сказав і акад. Зуєв, котрий проїздив через Харьків у 1781 році — тоді у Коллегіумі було більш 500 учнів і серед них багато поміщицьких дітей, котрі особливо цікавилися такими науками, як історія і географія. Цікаве свідоцтво про Коллегіум дає і В. Н. Каразин: „Коллегіум містився, згадує він, у великому кам'яному будинкові Шидловського. Що в Коллегіумі займалися науками ще в царювання цариці Анни, про се сьвідчить лист академика Юнкера до презідента Академії бар. Корфа, де він хвалить осьвіту тодішнього ректора і префекта Коллегіума і підтримує прохання їх о тім, щоб їм вислано було єлектричну машину і воздушний насос. Я певен, додає Каразин, що всі здивуються, прочитавши про сей поступ осьвітиу Харькові, коли пройшло меньш 100 років од його заселення. У Коллегіумі училося багацько таких учнів, котрі потім заняли високі посади і в школі, і у життю, бо разом з духовенством там училося й дворянство. Найбільш талановиті з них після Коллегіума закінчували свою осьвіту у Петербурзі, Москві або за-гряницей. Я ще сам знав Сковороду і Шванського, котрі моглиб заняти поважне місце між самими славними вченими німецькими“. Про Г. С. Сковороду, В. Н. Каразин казав, що ми під чубом та в українській свитині мали свого Пифагора, Лейбница, Оригена, як Москва у Посошкові Філанджіері.
Програм Коллегіума був, як ми бачили, такий як і в українських задніпрянських Коллегіумах, але його поширювали: так у 1766 році прибавлені були кляси французької й німецької мови, математики, геометрії, малювання, інженерства, артіллерії й геодезії. На виклад христіянського добронравія запросили Г. С. Сковороду. Він з великою охотою взяв на себе сей обов'язок і навіть одмовився брати за се гроші, бо у життю свойому завжди обходився без грошей, а окрім того дивився на ті лєкції, як на таке діло, котре для нього самого приємне, дасть йому радість і буде користне для суспільства. І справді він мав свій погляд на те, як треба було викладати етику або „добронравіє“ для дворян. У предмові до свого „Ізраїльского змія“ — у листу до Острогожського полковника Тевяшова Г. С. Сковорода питає, що є життя, і одповідає: се є прямування до правди. Живемо ми тоді, коли наш розум, шукаючи правди, любить відшукувати стежки до неї і, стрінувши її око, веселиться її вічним світлом. Тому і високих дворянських фамілій люде повинні шукати правди не тільки в ділах, які торкаються до військових справ, торговлі, позвів, будівництва, мистецьтва, але і в головнійшому ділі, себто в поглядах своїх на Бога і тут вони повинні боротися з суєвірством. Неосвічені темні люде не можуть жити без суєвірства, але освічені, як, наприклад, дворянство, повинні вести боротьбу з ним і простувати до правди — не схиляючися ні на праву, ні на ліворуч, тоб-то ні в сторону безбожности, ні в сторону рабського суєвірства. Лекції „Христіянського добронравія“ в Харьківському Коллегіумі Г. С. Сковороди надруковані у виданих мною його творах і вони справді були зовсім не похожі на звичайне викладання катехизіса у тодішних школах. У своїй передмові до них Г. С. Сковорода писав: „Увесь світ спить та ще не так, як сказано про праведника: аще падетъ, не разбіеться“. А учителі, що пасуть вівці Ізраїля, не тільки не будять їх, а ще й самі підтримують: спи, не бійся: місце гарне, нічого боятися. Питаються про Христа, де Він родився, од яких родителів? Скільки жив на світі? Чи дві тисячі років тому назад, чи може трохи меньше? О христіянине! хрестили тебе по плоті та не омили по розуму; на що ти цікавиш ся тільки отсими байками? Чого не піднімаєшся вище? І досі ти не зрозумів, що се все плоть і тінь, яка закриває височезну гору премудрости! Але ся завіса повинна розідратися. Ми не знаємо, де шукати Христа. Шукають його в володіннях Августа, Тіверія, Пілата — а його там немає! Другі волочуться по Єрусалимах, по Іорданах, по Вивлеємах, по Фаворах, між рікою Тигром і Євфратом: напевне Він там, кажуть вони, а янгол їм на се відповідає: шукаєте тут Роспьятого Христа? Ні, його тут немає! Декотрі шукають його на блакітному небі, на сонці, на місяці, по усіх світах великого астронома Коперника. Нема й там. Та деж Він? Напевне в церковних проповідях, в воскрешенії мертвих, в чудесах, в мучительстві плоті? А янгол на се відповідає: і там його немає, ти його не знаєш і не бачив, бо не шукаєш у себе самого. Царство Боже в нас саміх. Щастя — у серці, серце у любові, любовь у законі Вічного. Благодареніє блаженному Господеві, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Що булоб тоді, як би наше щастя, котре потрібно усім, було не в нас саміх, а залежалоб од місця, часу, плоті, або крови? Скажу ясніще: щоб було тоді, як би Бог поселив його в Америці або на Канарських островах або в багацтві, або в пустині, або в чині, або в науках або в здоровлі? Тодіб і щастя і укупі з ним ми були б бідними, бо не усякий би міг добратися до сих місць, бо неможливо булоб усім родитися в якийсь єдиний час, бо неможливо булоб усім заполучити чинів. Неможна заснувати щастя на тілі, на временному. Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, не волочися по дворцах, не броди по Єрусалимах! За гроші купиш деревню, а щастя дається усюди і завсігди даром. Воно не залежить ні від землі, ні від неба. Що ж воно таке — і легке, і найпотрібнійше? Се є Бог, а все останнє — тварь, тіло. Він є й наше щастя. Увесь світ складається з двох світів: одного видимого, а другого невидимого — тварі і Бога. Колись Богом почитали тіло, а Він — Дух, Розум, Правда. Правда Божа була вже і по вітхому завіті, але таїлася там ще під обрядами (обрізання, пасха), під біблейскими оповіданнями і усе-таки робила сі книги мудрими, потім вона з'явилася у світ, в образі Богочоловіка Христа. Не допитуйся, як се зробилося, бо від сього з'явилися расколи, суевірє, від яких бідує уся Європа. Мойсей з сього образа Божія немов би зняв план, в простих грубих рисах і написав на скрижалях — се є десять заповідів.
Сковорода розумів заповіді не буквально, а як і усю Біблію тільки аллєгорично, шукаючи у них внутрішнього розуму. Першу заповідь „Аз есьмь Господь Бог твой“ він, наприклад поясняв так: „я — голова твого щастя і світ розуму. Оберегайся заснувати життя своє на инших совітах і вигадках, хоч би вони родилися у янгольських умах. Покладися на мене міцно; а коли, мене минувши, заснуєш своє життя на иншій премудрости, то хоч вона й буде тобі Богом, але неправдивим, і тому щастя твоє буде подібне до хвальшивої монети.
Уся сила заповідів, по Сковороді, міститься у єдиному слові — любов. А обряди й церемонії — се тільки признаки її, се лушпайка зерна, і як не буде при обряді любови, то се труна розмальована. Велика ріжниця між Законом Божим і церковним преданіем: Закон Божий істнує во віки, а преданіє не усюди й не навіки віков. Гріх — се страсть, нездорове бажаннє чогось видимого, найбільше заздрість.
Білгородський Єпископ обурився на Г. С. Сковороду за таке вільне і незвичайне викладання катехизису і звелив запитати його, чому він не викладає його звичайно. На се Г. С. Сковорода йому відповів: дворянство відріжняється від ченців і простого народа своєю більш широкою освітою і одежою, чом же йому в такому разі не мати особливого погляда на те, що для нього найпотрібніше у житті? Хиба однаково розуміє царя і царську владу чабан і министр? Але все таки через якийсь час Г. С. Сковорода мусив залишити посаду учителя у Коллегіумі і зробився мандрованим учителем українського народа в високім значінню сього слова, учителем усіх його тодішних станів: духовенства — ченьців і священників, дворянства, цехових, військових обивателів і посполітих людей.
Пам'ятники словесности. Звернемо врешті ще увагу на тодішню Слободсько-українську словесність, котра була у тісному зв'язку з освітою. Народня словесність була у Слобожанщині чисто українська — та, яку утворював український народ у своїй цілокупности і в утворюванні котрої приймало участь і українське населення слободської України — се були усякі пісні, історичні думи, казки, легенди і таке инше. Уся отся народня словесність увійшла в народне життя слобожанина; усю отсю поезію переселенці принесли зі собою з Задніпрянщини і Гетьманщини і, як ми бачили, збіраючися у далеку дорогу, складали нові пісні про нову мандрівку. Без пісні не обходився слобожанин ні в щасливу, ні в тяжку годину свого життя. Були пісні парубоцькі й дівочі й жіночі, веселі жартовливі й сумні, обрядові й пьяницькі, козачі, чумацькі й бурлацькі. Вони не були надруковані і може тільки иноді переписувалися, але їх добре затримував у своїй пам'яти нарід, передаючи їх зміст і голос, як дорогий спадок, своїм нащадкам. Користувалася з сієї народньої поезії й тодішня українська інтелігенція. Так вона у пам'яти народа збереглася навіть до наших часів і треба до сього додати, що багато українських пісень записано у Слобожанщині. А почали їх збірати і записувати народолюбці з давних часів — з кінця XVIII і початку XIX століття. Народні історичні думи, сатиричні пісні й духовні псальми зберегали у своїй пам'яти сліпи українські кобзарі, бандуристи та лірники, які передавали їх зміст і голос своїм учням а ті — своїм і так ся дорога спадщина дійшла й до нас. Кобза (инакше бандура) і ліра — се музикальні струменти кобзарів та лірників; кобза має струни, їх перебірає кобзар, на лірі ж лірник перебірає пальцями клявиші, а виграває вправлений в середині круглий лучок (смичок) як на скрипці. Кобзарі вигравали й співали перш усього думи: про бурю на Чорному морю, про те як три брати утікали з Озова, про удову і трьох синів, про невільників, про Хведора Безродного. Потім вони співали релігійні стихи: про правду, про страшний суд, про блудящого сина, про муки Христа, про сьвятого Миколая, про страшний час (смерть), про розлуку душі з тілом і нарешті пісні сатиричні — про щоголя (пташине весілля), про дворянку, про Хому да Ярему, про кисіля, про бугая. Думи — се історія народа, взагалі правдива, хоч і поетична. Вони будили національну самосвідомість у тих, хто їх слухав від бандуристів. Релігійні стихи мали велике моральне значіння, особливо стих про правду, де народ виявив свій погляд на правду, або краще сказати на те, що не було на світі правди. „Нема в світі правди, правди не зіськати“, співав тут бандурист. „Тепер правда у панів в темниці, а щира неправда з панами в світлиці“. Переходячи від сучасного власного життя, співець співає, що „вже тепер правда помірає, а неправда увесь світ зажерла. Увесь світ можна ісходити, правди не зіскати. Свята правда — то єдиний Бог, котрий сомиряє неправду, сокрушить гординю, вознесеть святиню віднині до віка“. Щиголь, або пташині весілля — се весела жартовлива байка або вигадка, а дворянка зла сатира на дворянську жону, котра веліла чоловікові продати воли і бики і купити ій червони черевики, щоб вона боса не ходила і ніжок не колола, бо вона панського роду, не ходила боса з роду. 
Кобзарь наших часів.Милий мусив продати лошя й кобилу, та купити їй білило й красило, мусив продати усе своє добро — і тоді він суворо навіть жорстоко проучив жінку модницю. Оддає великим злим юмором і пісня про кисіля, де жінка малюється занадто жорстокою до чоловіка. Оттака була взагалі народня поезія.
Їхав козак за Дунай,
Сказав: дівчино, прощай,
Ти, конику вороненький,
Неси та гуляй.
Постой, постой козаче,
Твоя дівчина плаче,
Як ти мене покидаєш,
Тільки подумай.
Білих ручок не ламай,
Сірих очок не стирай,
Мене з війни со славою
К собі дожидай.
Не хочу я нічого,
Тільки тебе одного,
Ти будь здоров мій миленкий,
А все пропадай.
Отся пісня перейшла в нарід. Але далеко більше значіння, яко співець-поєта, має старчик философ Г. С. Сковорода. Він має зв'язок, яко письменник, з иншими старими письменниками XVIII ст., як се підтримує проф. М. Х. Сумцов.
Кобзарь 30-х років XIX віка.
Сковорода почав складати вірши мабуть під впливом свого учителя по Академії — Георгія Кониського; під його впливом він написав свою трагедо-комедію, котра на великій жаль до нас недійшла. Викладаючи піїтику в Переяслівській семинарії, він почав складати і давати учням, як се звичайно робилося, зразки своїх віршів. Потім з своїх віршів він склав цілий збірничок під заголовком „Садъ божественныхъ пѣсней“ (80 пісень). Одні з них були написані ще у 50-х роках, другі в 60-х, а є й такі, що відносяться до 80-х років XVII ст. У основі їх лежала Библія і його религійно-философичні погляди. 3-я пісня написана була на текст: „прорасти земля быліе травное, сирѣчь, кости твоя прозябнуть, яко трава, и разботѣютъ“:
Весна люба, ах, пришла
Зіма люта, ах пройшла.
Уже сады расцвѣли
И соловьевъ навели!
Ах ты, печаль, прочь отсель!
Не безобразь красныхъ селъ.
Бѣжи себѣ въ болота,
Въ подземныя ворота!
Бѣжи себѣ прочь во адъ,
Не для тебя рай и садъ.
Душа моя процвѣла
И радостей навела.
Щастливъ тотъ и безъ утѣхъ,
Кто побѣдитъ смертний грѣхъ.
Душа его — Божій градъ,
Душа его — Божій садъ.
Всегда сей садъ даетъ цвѣты,
Всегда сей садъ даетъ плоды,
Всегда весною тамъ цвѣтетъ
И листъ его не опадетъ.
О Боже мой, ты — мнѣ Градъ.
О Боже мой, ты — мнѣ Садъ!
Невинность мнѣ — то цвѣты,
Любовь и миръ — то плоды.
Душа моя есть верба,
А ты еси ей вода.
Питай меня въ сей водѣ,
Утѣшь меня въ сей бѣдѣ.
Я ничего не боюсь:
Однихъ грѣховъ я страшусь.
Убей во мнѣ всякій грѣхъ:
Се ключъ моихъ всѣхъ утѣхъ.
Любовь до природи і сільскої самотини бачимо ми у пісні 13-й, де, описавши сільску тишу і природу, Сковорода кіньчає вірші так:
Пропадайте думи трудны,
Города премноголюдны,
А я съ хлѣба кускомъ,
Умру на мѣстѣ такомъ.
18 пісня написана на манір народної української пісні і наближається до неї навіть по своєї мові. Ось ії зміст, як би написати ії українською орфографією:
Ой ти птичко жовтобоко,
Не клади гнізда високо.
Клади на зеленій травці,
На молоденькій муравці!
От яструб над головою
Висить, хоче ухватить
Вашею живе він кров'ю,
От, от когти він гострить.
На що мені замишляти,
Що в селі родила мати?
Нехай у тіх мозок рветься,
Хто високо в гору дметься.
Стоїть явір над горою,
Все ківає головою.
Буйни вітри повівають,
Руки явору ламають,
А вербочки шумлять низько,
Волокуть мене до сна.
Тут тече поточок близько;
Видно воду аж до дна.
А я буду собі тихо
Коротати милий вік.
Так мине мене все лихо
Щастлив буду чоловік.
Але найкращим віршом Сковороди треба признати 10 пісню його Сада „Всякому городу“, в основу котрої положений стих Сираха: „Блаженъ мужъ, иже въ премудрости умреть и иже въ разумѣ своемъ поучается святинѣ“. Вона дуже вподобалася народу, мабуть за свій сатиричний зміст, і ії почали співати сліпці-бандуристи та лірники під назвою Сковородинської Думи або псальми. У 1833 році в Харькові вийшов українській альманах (збірник) „Утренняя звѣзда“, де І. І. Срезневській помістив свою розвідку „Отривки изъ записокъ о старцѣ Григоріѣ Сковородѣ“. У кінці ії він надрукував сю саму пісню Сковороди, але доповнену й перероблену народом, з своєї власної збірки народніх українських пісень з такою приміткою од себе: „тепер щоб показати, як швидко і як уміло міняються народом твори, які йому довподоби, перепишу сю саму пісню з своєї збірки українських пісень. Мимохідь замічу: коли ся пісня на протязі яких небудь 50 років встигла так перемінитися, так далеко одійти од свого початкового образа, вида, що ж сказати тоді про ті народні вірші, котрі зложені були за 3–4 століття до нашої доби?
Вірша Сковороди складається з 6 стихів, а ії переробка — з 16. Значить се власне не стильки переробка вірши, скильки ії доповнення, котре одначе зроблено уміло, так як йогоб повинен був зробити сам Сковорода, колиб він захтів поширити зміст сієї своєї вірши. Можливо, що сам Сковорода й доповнив свою віршу, бо він звичайно доповняв инші философичні твори, а про свою 14 пісню „Сада“ зробив помітку — „обновлена у 1782 році“. А хоч би й не сам Сковорода доповнив свою віршу, все ж таки, я думаю, що та доповнена вірша, котру надрукував Срезневській, як народню пісню, по свойому складу не являється народньою піснею і ії доповнив хтось із тих, хто почитав Сковороду і був його учнем, а таких було багато. Кажучи се, ми не одкидаємо того, що сю Сковородинську псальму у поширеному її змісту співали кобзарі та лірники і од них і Срезневський міг записати ії у свої часи (я сам записав сю псальму у Харькові од кобзаря у початку 80-х років XIX ст. і сей запис зовсім близкій до запису Срезневського). Я тільки підтримую думку, що се не є народня пісня, навіть не народнє доповнення Сковородинської псальми, а скорш усього шкільна псальма, як і багацько з тих духовних псальмів, які співали кобзарі та лірники. Бере мене також сумнів, коли я читаю у Срезневського, що більша частина духовних пісень, які співають кобзарі та лірники, були зложені Сковородою. Сам Сковорода співав пісні свого „Сада“ й під музику, бо вигравав, як знаємо, на декількох струментах. Можливо, що іще дехто виучився од нього їх співати на його голос под приводом бандури, ліри або цимбал. Але ми дійсне не знаємо, які инши його пісні перейшли у нарід і співалися кобзарями або лірниками. Його вірша „Всякому городу“ була записана окрім мене ще в Куп'янську українським етнографом Івановим од учителя — крестьянина Ів. Тура.
Ось вірша Г. С. Сковороди.
Всякому городу нравъ и права;
Всяка имѣетъ свой умъ голова;
Всякому сердцу своя есть любовь;
Всякому горлу свой есть вкусъ каковъ,
А мнѣ одна только въ свѣтѣ дума́,
А мнѣ одно только нейдетъ съ ума.
Петръ для чиновъ углы панскіе третъ.
Федька купецъ при аршинѣ все лжетъ.
Тотъ строитъ домъ свой на новый манеръ.
Тотъ все въ процентахъ, пожалуй повѣрь!
А мнѣ одна только въ свѣтѣ дума,
А мнѣ одно только нейдетъ съ ума.
Тотъ непрестанно стягаетъ грунта.
Сей иностранны заводитъ скота.
Тѣ формируютъ на ловлю собакъ,
Сихъ шумитъ домъ отъ гостей, какъ кабакъ,
А мнѣ одна только въ свѣтѣ дума,
А мнѣ одно только нейдетъ съ ума.
Строитъ на свой тонъ юриста права
Съ диспутъ студенту трещитъ голова.
Тѣхъ безпокоитъ Венеринъ Амуръ,
Всякому голову мучитъ свой дуръ.
А мнѣ одна только въ свѣтѣ дума
А мнѣ одно только нейдетъ с ума.
Тотъ панегирикъ сплетаетъ со лжей,
Лекарь въ подрядъ ставить мертвых людей,
Сей образы жировыхъ чтетъ тузовъ
Степка бѣжитъ какъ на сватьбу въ позовъ.
А мнѣ одна только въ свѣтѣ дума;
А мнѣ одно только нейдетъ с ума.
Смерте страшна! Замашная коса,
Ты не щадишь и царскихъ волосовъ.
Ты не глядишь, гдѣ мужикъ, а гдѣ царь,
Все жерешь такъ, какъ солому пожаръ.
Кто жъ на ея плюетъ острую сталь?
Тотъ чія совѣсть, какъ чистый хрусталь.
Всякому городу нравъ и права
Всяка имѣетъ свой умъ голова;
Всякому сердцу своя есть любовь;
Всякому люду свой вкусъ хоть каковъ.
А мнѣ — и проч.
Петръ для чиновъ углы панскіе третъ;
Федька купецъ при аршинѣ все лжетъ.
Крутитъ на свой ладъ приказный права.
Съ диспутъ студенту трещитъ голова.
А мнѣ — и проч.
Тотъ непрестанно стяжаетъ грунта;
Сей со всѣхъ націй заводитъ скота;
Ты домы строишь на новый манеръ;
Деньги съ проценту — пожалуй повѣрь.
А мнѣ — и проч.
Тотъ на картинахъ малюеть собакъ;
Въ тѣхъ отъ гостей домъ шумитъ, какъ кабакъ;
Сихъ безпокоитъ невѣрный Гамуръ(?)
Всякую голову мучитъ свой дуръ.
А мнѣ — и проч.
Тотъ на прекрасной женился женѣ;
Въ тѣхъ домы блещутъ внутрь такъ, какъ и внѣ;
Тѣ шестернями на бенкетъ летятъ;
Въ тѣхъ для гостей чай и пунши кипятъ.
А мнѣ — и проч.
Тотъ иностранныхъ себѣ лошадей,
Сей накупилъ драгоцѣнныхъ парчей;
Въ тѣхъ милліоны ревутъ въ сундукахъ;
Въ тѣхъ торчатъ тысячи въ темныхъ углахъ.
А мнѣ — и проч.
Попъ ко всенощной до церкви нейдетъ.
Онъ и безъ церкви всенощну найдетъ.
Черный съ рогами бѣжитъ какъ мятель,
Пхнулъ его за запонъ у бѣлу постель (?)
А мнѣ — и проч.
Тотъ у въ перинѣ по уши пурнулъ,
Какъ послѣ маковки впившись заснулъ.
Съ теплыхъ перинъ не встаетъ до повдня.
У церкву пойдти ему — то есть бридня.
А мнѣ — и проч.
Сива въ того старика борода,
Мокра бываетъ какъ чопъ завсегда.
Чопъ мнѣ не диво — въ барилѣ стремить
Развѣ жъ и онъ все надъ чопомъ лежить.
А мнѣ — и проч.
Намъ судья дѣлаетъ истинный судъ,
А въ его истинѣ лжи цѣлый пудъ.
Онъ же на нищихъ раздалъ сто рублей,
Что надралъ съ подданыхъ бѣдныхъ людей.
А мнѣ — и проч.
Онъ какъ забрался на ту бѣдну честь?
Черезъ свой поклонъ дары и лесть,
Удругъ сдѣлался гордъ и спѣсивъ.
Сильно, пріятельно сребролюбивъ.
А мнѣ — и проч.
Честь, благородство за вѣтромъ летитъ;
Трупъ же смердящій смерть в яму тащитъ;
Все остается его при двору —
Тѣло несутъ на Холодну Гору.
А мнѣ — и проч.
Картники зъ реготу кишки ирвутъ;
Пѣвчи спѣваючи горло деруть;
Шляхтичь за гоноръ и уха лишивсь,
Швець съ копылами пьючи разгубивсь.
А мнѣ — и проч.
Плачется горько найбольше съ пожаръ (?)
Бондарь, кравець, маляръ, плотникъ и скляръ.
Ткачь кричитъ горе, теперь я пропавъ!
Хтось мои цевки и берды покравъ
А мнѣ — и проч.
Смерти страшна замашная коса!
Ты не щадишь ни чіихь волосовъ,
Ты не глядишь, де мужикъ, а де Царь!
Все еси такъ, какъ весною пожаръ!
А мнѣ — и проч.
Тотъ плюетъ на ея острую сталь,
У кого совість какъ чистый хрусталь!
Охъ! мнѣ одна только въ свѣтѣ дума,
Мнѣ все одно только нейдетъ съ ума,
Какъ бы умерти мнѣ не безъ ума.
У одній вірші Г. С. Сковорода згадав про народню волю і про батька козаччини Богдана Хмельницького:
Що то за вольность? Добро в ней какое?
Ины говорять, будто золотое —
Ах не золотое: если сравнить злато,
Против вольности еще оно блато (болото).
О когда бы же мнѣ в дурни не пошитись,
Дабы вольности не мог как лишитись.
Будь славен во вѣк, о муже избранне,
Вольности отче, герою Богдане!
——————
- ↑ У Харьківському полку вони були: в Харькові — 4, в Соколові — 1, Перекопі — 1, Ліпцях — 1, Хорошові — 1, Валках — 1, Дергачах — 1, Песочині — 1, Хотімлі — 1, Золочеві — 1, Одренках — 1, Должику — 1, Рогозянці — 1, Старій Водолазі — 1, Веселому — 1, Новій Водолазі — 1, Малої Водолазі — 1. У Охтирському полку: у Охтирці — 4 школи, в Тростяньці — 1, Каменці — 1, Богодухові — 1, Білках — 1, Кириковці — 1, Жигайловці — 1, Ясенці — 1, Нової Рябині — 1, Матвіївці — 1, Яблочному — 1, Олексіевському — 1, Коломаку — 2, Краснокутську — 2, Купьевасі — 1, Каплуновці — 1, Губаревці — 1, Огородному — 1, Козіевьці — 1, Микитовці — 1. У Ізюмському полку: в Ізюмі — 5, Співаковці — 1, Балаклії — 2, Савиньцях — 1, Лимані — 1, Змійові — 1, Костянтиновці — 1, Павловці, або Водяному — 1, Мохначах — 1, Протопоповці — 1, Височиновці — 1, Генієвці — 1, Шелудковці — 1, Печенігах — 3, Сенькові — 1, Пристіні — 1, Радковці — 1, хуторі обивателя Гапонова — 1, Цареборисовці — 1, Торі — 1, Студенках Святогорського манастиря — 1, панському селі Балаклієві — 1, Нижній Бурлучці — 1, Шиповатої — 1, Бурлуках — 1, Комаровці — 1, У Сумському полку: у Сумах — 5, Білопольі — 4, Павловці — 1, Ворожбі — 1, Шпилевці — 1, Річках — 1, Рясному — 1, Межиричі — 7, Штеповці — 1, Гринцові — 1, Голубовці — 1, Луценовці — 1, Лебедині — 4, Бишкині — 1, Будниках — 4, Михайловці — 1.