Історія Слободської України/Харьків, яко українське місто
| ◀ Український философ Григорій Савич Сковорода | Історія Слободської України Харьків, яко українське місто |
Библіографичні указівки ▶ |
|
Національний і соціальний склад Харьківського населення у XVII–XVIII в. Ми обговорили усі сторінки життя старої Слобожанщини і усюди бачили панування української, як то кажуть, стихії, себ то української національности і утворених на її грунті й підставі форм народного життя. Українській національний склад життя держався не тільки по селах, як тепер, а й по містах, городах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо навіть у такому центральному місті, як Харьків, населення котрого тепер так обрусіло що мабуть більшість його й не знає, що колись Харьків був чисто українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української интелігенції, прихільна до народа, працювала над відродженням свого народа й бережно донесла се бажаннє до наших часів — до сього великого українського руху, котрий не тільки утворив, але й проводить у життя і національне, і політичне відроження усієї України, а разом з нею і Харькова з Слобожанщиною.
Харьків був заснований у 1654 році, саме тоді, як Богдан Хмельницькій перейшов з усією Україною під московську „протекцію“. Місто, як ми бачили, заснувала ватага українських переселенців, з ватажком — осадчим Іваном Каркачем. Най же пам'ять про Івана Каркача істнує навіки у Харькові укупі зі спомином про першого Харьківського козачого отамана Івана Кривошлика. Хоч про Ів. Каркача, яко першого Харьківського осадчого, згадують тільки пізні документи (другої половини XVIII ст.). але ми не можемо їх одкинути, а укупі з ними і Каркача, бо ні для чого було б тоді вигадувати його: очевисто, що імя се збереглося у спомину населення; а окрім того й ранні документи знають серед Харьківського населення Каркачів і мені казали, що се призвище відомо й тепер.
Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися там, де річка Харьків впадає в річку Лопань — на Харьківському городищу, де колись у домонгольску добу, у XII ст. був мабуть староруський, український город,
це тепер у Харькові „Универсітетська Горка“, собор і университет. Тут, у 1656 році харьківці збудували земляну й дерев'яну огорожу навкруги городища і зробили ії, як ми знаємо, по свойому українському звичаю, щоб захистити себе від татар, але ся огорожа не вподабалася московському воєводі, котрий велів зробити кріпость по московському зразку. Оттак зпочатку виявилися дві влади і у культурі стихії — українська і великоросійська. Але у складі населення Харьків був, можно сказати, чисто українським містом, бо сюди одразу явилася чимала купа українців — 587 чол. козаків, а з жінкам и і дітьми се вийде мабуть до 2000 чол. Вони з'єдналися в казацьке товариство, поділене на сотні й десятки, з отаманом, сотниками і десятниками на чолі. Мені пощастило розшукати в Архиві і надруковати список сіх харьківців — із нього видно, що се були українці — Іваненки, Тимошенки, Єфименки, Гордієнки, Олексієнки, Мельник, Колесник, Коваль, Кушнір, Котляр, Швець, Ткач, Кравець. Бачимо там Журавля, Дудку, Стріху, Ломаку, Тетерю, Сироїжку, Горобця, й таких инших. Був Тихий, Дурний, Кривий, Недбаєнко. Був Кременчуцький (мабуть з Кременчуга), Волошенин (мабуть з Волощини), Москаль (з Московії). Бачимо — Якова Шаркова зятя: очевисто, що знали більше самого Шарка, ніж його зятя Якова і сей своє призвище заполучив од тестя. Се була головна ватага переселенців, а до неї почали приходити й другі. Приходили, як ми знаємо, більш усього з правобічної України особливо в тяжкі часи Руїни, приходили і з Гетьманщини, приходили і з инших місць Слободської України, бо Харьків вабив до себе населення, яко полкове і торговельне місто. Мав тут своїх служилих великоросійских людей і Московський центральний уряд, але їх було не багато, як порівняти з числом українського населення. Ось які числа ми маємо за XVII ст. У 1665 році було у Харькові українців 2282 чол. муж. пола (міщан 1290 і хліборобів 992), а великоросіян (дітей боярських і инших служилих людей) 133. У 1668 році українців було 1491 муж. пола, великоросіян (служилих і приказних людей) 75 чол. (мабуть тут показані одні казаки і служилі люди без дітей і родичів). У 1670 році у Харьківі збільшилося число великоросіян, бо залишилися великоросійскі служилі люди для оборони города од татар, і Українців було тоді 2101 чол. муж. пола, великоросіян 415 чол. муж. пола. У 1673 році українців було 1276 чол. муж. пола, великоросіян 118 чол.; се все були діти боярські городової служби, а полкових великоросійских служилих людей вже не було. У 1675 році число великоросійских служилих людей знов значно збільшилося (у 6 разів): теперь їх було 625 чол. У 1686 році великоросіян було 571 чол. на 1937 українців. Виходдить, що великоросійське населеннє у Харьківі було текучим. Україньці самі поселилися на вічне життя у Харькові, а великоросійських служилих людей туди часами посилав Московській уряд, не по їх воли і без їхнього божання, не для заселення міста, а для його охорони. Отже справжніми постійними поселенцями Харьківа були українці, котрі збудували собі будинки, охазяїнувалися, з'орали землі, занялися ремеслами, промислами й торговлею.
Що до соціального складу харьківського населення XVII ст., то воно поділялося тоді на а) козаків полкової служби, б) міщан і в) цехових ремесників. Висшою владою у Харькові була полковнича влада. На чолі великоросійского населення стояв воєвода, над міщанами була ще окрема влада війта, а над цеховими ремесниками стояли виборні цехмистри.
У XVIII ст., у другій четверті сього століття, Харьків був чисто українським містом. З перепису Хрущова 1732 року ми дізнаємося, що число українців тоді що до великоросіян збільшилося в порівнянню з XVII ст. Призвища Харьківців чисто українськи і як би їх знав М. В. Гоголь, йому не потрібно б було вигадувати призвищ своїх українців: ми бачимо й Квітку, й Горлицю й Незовибатька, й Богомаза, й Лупикобилу, й Лупикобиленка, й Сухоребрика, й Недерикута, й Кадигробенка, й Отченашка, й Кусьвовка, й Штанька, й Пацюка, й Вареника.Дуже цікаво буде побачити склад населення Харьківа у 1732 році з національного й соціального боку. Більш усього проживало у Харькові козаків: виборних козаків було 775 чол., у них підпомошників 1531, козачих підсусідків 85; козачої старшини з робітниками 71, цехових ремесників 492, підданих, посполітих і робітників 205, духовенства з робітниками 170; великоросіян 235, греків і инших чужоземців 21; усього 3595 чоловік.
Значить більш усього було козачих підпомошників, далі за ними йдуть виборні козаки, далі цехові ремесники. Виходить, що Харьків з соціального боку був таким же українсько-козацким містом, як і инши міста слободської У країни. Ріжниця була тільки у тім, що тут жило багато цехових, яких не бачимо в инших городах. Харьківських міщан у початку XVIII ст., як ми знаємо, прилучили до козаків і оддали у полковничу владу. Харьківські козаки ділилися на дві сотні. Виборні козаки були більш заможними людьми, ніж їх підпомошники. У виборних козаків було більш робітників, котрі проживали у їх семействах. На кожний двір виборного козака приходилося взагалі по 5 душ муж. пола, а як включити робітників та пидсусідків, то прийдеться по 5,7 чол. на семейство. Виходить, що се були дуже великі семейства, коли ми звикли думати, що українські семейства були звичайно малі. Иноді одно семейство містилося у одній хаті, але частіше воно проживало у декількох хатах і тілько у одному подвірью. Ось, наприклад, один двір Гетманенка: Ів. Гетманенко 40 років, у нього син Петрусь 4-х тижнів, брат Гаврило 8 років; на тім же дворі у другій хаті рідний брат його Грицько 35 років; у нього сусіда Гаврило Шведин 50 років; у нього син Костянтин 7 років; дядько їх рідний Степан Ондрієвич Гетман — 100 років; усього 7 чоловік муж. пола, а з жіноцтвом буде куди більше — мабуть 14. А ось другий двір Назаренка: Сав. Назаренко 70 років; у нього син Ондрій 30 років; робітники — Алферов 45 років, Андреєв — 20, Кирилов — 35, Ісаєнко — 40; у нього пасинок Синицький — 7. У другій хаті — рідний брат Ондрія Кондрат 50 років; у нього робітник Лебеда 35 років, пасинок Коновалов — 7, з ними ж підсусідки Бердників — 60; Ондреєв 50; у нього діти — Кирило 15, Степан 6; робітник Шіяненко — 18, усього 15 чол. муж. пола а з жіноцтвом мабуть 30. Але трапляли ся иноді й невелички семейства: по одній душі мало 14 семейств. У 60 семействах, котрі мали робітників та підсусідків, було по 3⅔ чоловіка на семейство. Цікаво, що були й удови козачки, які од себе виряжали на службу мабуть підпомошників — наймитів. Чужі люди проживали у ⅕ усіх семейств. У козачих підпомошників на семейство приходилося взагалі 6 чол. муж. пола. Робочих членів в семействах без чужих приходилося по 2¼ на семейство, були одначе й такі, що мали од 5 до 10 душ; але було 4 семейства, у котрих робітником був тільки хазяїн семейства. Робітники і підсусідки були у ¼ усіх семейств; приходилося їх по 2 чоловіка на семейство. Усі казаки жили у власних подвірьях у самому місті. Тільки 12 подвірьів підпомошників містилися на підварках, себто не у самому місті, а у передмісті, і 21 семейство проживало по чужих дворах, котрі належали до старшини да усяких удов. До старшинського уряду належали — Харьківській полковник Григорій Семенович Квітка, полковий судья Роман Григорьевич Квітка, полковий хорунжий Рибасенко, сотник першої сотні Григорій Васильевич Ковалевський і другої Як. Хв. Денисович. Жив своїм подвірьем і валковський сотник, потім ізюмський полковник Ів. Гр. Квитка, удова полк. Куликовського, полковий писарь, два писаря полкової канцеляріи, 5 ратушних писарів і 1 таможений. Оце була невеличка купка казацької старшини, яка потім обернулася у дворян.
Цехові люди належали до таких ремесл: були ткачі, шевці, котляри, ковалі, різники, римарі, музики, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушнирі, теслі, олійники, винникі, солодовникі, коцарі і коцаркі. Цікаво, що музики були теж серед ремесників, бо і справді вони грали на весіллях і годувалися од свого ремесла. Од римарів і коцарів получили свої назвиська теперешні Римарська та Коцарська вулиці. Усі цехові мали свої власні подвірья й хати окрім 5 чоловік, котрі жили у подвірьях полк. Квітки. У цехових були ще меньши семейства, ніж у козаків підпомошників — у них приходилося трохи більш 3 чол. на семейство. Були у них одначе робітники і підсусідки — по 2 чол. на семейство. Значить, робітників у цехових було далеко більше, ніж у козаків і підпомошників, бо кожний ремесник хотів мати робітника.
Духовенства з робітниками було 116 чоловік. У Харьківі тоді було 9 церков і при кожной звичайно по 2 священника, а при соборній 2 протопопа. У манастирі проживало 13 манастирських робітників. Духовенство проживало в церковних домах при церквах. Окрім того декотрі священики мали ще й власні подвірья, в котрих проживали їх двірники та робітники. При церквах, як ми знаємо, були школи, в котрих проживали учителі-дякі. Таких учителів було тоді у Харьківі 19 чол. При церквах були також і шпиталі. У Харьківськіму Коллегіумі жили учні латинської школи.
Поспільство або піддані поміщалися в 22 подвірьях у 29 хатах. Жили вони на підварках в передмістях маненькими хуторами: на хуторі полк. Квітки, підпрапорного Черняка, козака Коваленка, Ландміліцкого полк. Дунина, полк. Куликовського, Угольчанського сотника Михайлова, Харьківського сотника Ковалевського, Харьківської крамарки Назаренкової, Харьківського Покровського манастиря, Троїцького священика, Харьківського городничого Голуховича; біля сього хутора був млин на р. Харькові, а при млині жив мельник з семейством. На тій же річці Харькові було ще 2 млина з мельниками. Особливе місце займали у Харькові великоросіяне та чужоземці. Вони поділялися на декілька станів. Одна частина великоросіян попала навіть у казаки. Це були колишні служилі люди, котрі записалися у казацтво, коли у Харьківі у 1700 році були скасовані воєводи; їх було не багато — 13 дворів. Окрім сього у Харьківі проживали по пашпортам посадські люди, котрі явилися сюди ради торговлі із ріжних великоросійських міст — з Курська, Вереї, Білгорода, Чугуєва, Тули, Єльця, Веньова. Далі йдуть армейскі чини — абшитований копитан, поручикі й инши; майже усі вони мали в Харьківі власні будинки. Були тут ще московські служилі люди, котрі раніш записалися у козаки, а у 1731 році їх повернули у подушний оклад і записали у ландміліцію; 141 чол. з них мали власні хати (49 подвірьів), а 16 жило у чужих хатах. У них було 9 робітників з українців. У подвірьі Харьківського полкового судьі Романа Квітки проживало 4 кріпака, котрих він дістав у віно за своєю жінкою. Греків та инших чужоземців було 21 чол., між ними хрещений арап і удова польскої нації, євреїв зовсім не було. Серед „разночинців“ бачимо двір полковника Курського ландміліцкого полка Дуніна, де проживав він сам з сином і з 15 робітниками-українцями. Біля його двору був млин у 2 клітки, у кожній по 4 постава. У Харькові були ще подвірья з будинками, котрих хозяїни не жили тут постійно, а тільки наїздили по своїх ділах: таких подвірьів було 46 і там проживало 95 двірників та робітників; власниками їх була козача старшина (Харьківська та инша), старшини ланд-миліцького полка, Покровській та Змійовській манастирі, Курські купці Хлапонини, священникі Хорошевського манастиря, Ольшаної, Липець, Івановки, Харьківа, козаки і їх удови. Двірниками та робітниками там були — циган, волох, поляки (але здається се були не поляки, а україньці тільки польскі піддані). Проживало у Харьківі двоє греків — Костянтинов та Челенбі, котрі займалися купецтвом; у одного з них був робітником татарин. У одному із манастирських дворів жило три маляра. На подвірьї Харьківського протопопа проживало його троє підданих. У шинках було 122 шинкаря з дітьми. Хоч Харьків тоді був таким же полковим містом як і Суми, Охтирка, Ізюм, Острогожськ і не мав значіння центра усієї слободської України, але все ж так и він і по числу мешканців, і по соціальному складу свого населення відріжнявся від тих міст, мав над ними перевагу. Він був українським козацьким містом, але у ньому проживало стільки великоросіян, скільки їх не було ніде по инших полкових містах. У Харькові проживало вже тоді й великоросійске купецтво, котре трохи згодом значно збільшилося. Се все було початком того нового обличчя, котре приняв Харьків пізніше. У 1732 році се був український город і з національного, і з соціального боку. Більш 90% населення було українського. Перше місце займав козачий стан. Козаки були власниками більшости мійских подвірьів та будинків. За ними йшли українські ремесники — се теж був сталий мійскій стан, котрий тримав у своїх руках потрібне для усіх рукомесло. Ремесники теж проживали у власних будинках. І козацтво й цехові містилися тоді у Харькові не на підварках, а у самому місті, навіть у його центрі, на теперешніх центральних вулицях. Цікаво, що й вулиці тодішні діставали свої назвиськя від сих простих козаків та ремесників. Не кажучи вже про такі вулиці як Римарська, Чоботарська, Коцарська, Кузнечна (вони були названі так по ремеслах), ми маємо ще такі назвиська Харьківских вулиць у 1724 році в Соборній парахвії: вулиця пана полковника Квітки у замку, вулиця пана судьі (Квітки), вулиця сотницька (пана сотника), Бесідина (де жив Бесідин), Михайла Дрикги (де жив Дрикга), Сушкова (де жила Сущиха), Макс. Писаря (де жив М. Писарь), Сем. Богодуховського (де жив Сем. Богодуховский), Синицького (де жив Синицький), Єношина (де жив Єноха), Борисенкова (де жив пушкарь Борисенко), Пістунова (де жив Пістун), Гребеникова (де жив Гребеник), Куликівка (де жив Кулик). Шаповалова, Чайчина вулиця над ярком; усього 20 вулиць в центрі. У Миколаєвському приході було 6 вулиць: над ярком Шаповалова (де жив Шаповал), Карабутова (де жив Карабут), Бибикова (де жив Бибик), Шеметова, Калебердина (де жив Калеберда). У Вознесенскому приході — дві вулиці — Шапрановська (де жив Шапран), Чугуєвська (де жив Чугай). У приході Покровського манастиря — одна вулиця Пищальчина (де жив Пищалко). У Рожественскому приході — 5 вулиць: Москалівка, Шилова (де жив Шило), Пробита, Довгалівка, Безсалівка. У Троїцькому приході 6 вулиць: Назарцева (де жив Назарець), Клименкова (де жив Клименко), Гунченкова (де жив Гунка), вулиця до Сізіона (де жив Сізіон), Юрченкова (де жив Юркевич). У Михайловскому приході — 4 вулиці: Кулиничина (де жив Кулинич), Корсуновська, Золотарева (де жив Золотаренко), Верещаківська. У Воскресенському приході 8 вулиць — Дехтярева, Котлярова (де жив Котляр), Мильникова (де жила Мильничка), Онопрієва (де жив Онопрій Різник), вулиця до Меркула (де жив Меркул), Склярева (де жив Скляр), Крокмалева (де жив Крохмаль), Миргородовська. У Дмитрієвському приході — 5 вулиць: Ів. Турчина (де жив Турчин), Вас. Титаря (де жив Титарь), Як. Котки (де жив Котка), Ів. Кривого (де жив Кривий), Вас. Котляра (де жив Котляр). У Благовіщенському приході — 4 вулиці: Бережна, Помазанова, Опанасівська (де жив Панасенко), вулиця Чорного Івана. Як бачимо, українсько-демократичний зміст населення Харьківа одбився навіть у назвиськах його вулиць. Таким же українським демократичним був і склад його домовласників. У самій багатій аристократичній частині теперешнього Харьківа — у приході соборному — бачимо окрім самої маленької купки казацької старшини (дворян та чиновник тоді зовсім не було), такі демократичні призвища козаків та цехових, як Цилюрик, Звонарь, Голод, удова Панамарка, удова Матяшиха, Бабеха, кравець Шватченко і т. д. Теж саме можно сказати і про домовласників вулиць Миколаєвської церкви, Покровського манастиря і взагалі усього Харькова.
Мабуть, те що ми оповідаємо зараз про національний український склад харьківського населення, буде в дивовижу для його теперешніх мешканців і особливо для тих, хто, не цікавлючися місцевою історією і не бачучи тепер нічого українського, думав, що Харьків і ніколи не був українським містом. Але все се підтримується документальними свідоцтвами, які розшукані мною у ріжних архивах. Що до назвиськ вулиць і призвищ домовласників, то сей документ надрукован мною укупі зі списком харьківців 1656 рока у 1-му томі моєї „Исторіи г. Харькова“ , особливим додатком до нього й хто захоче ознайомитися з ним, той знайде там цілу низку щиро українських призвищ харьківців за 1724-й рік і серед них побачить мабуть чимало й таких, нащадки котрих проживають у Харькові й тепер і давно вже одцурали ся мови своїх дідів та прадідів. Через щож було так багато тоді у Харькові дрібних домовласників? Через те, що населення його, разом з усіма слобожанами користувалося тіми льготами, які усі переселенці дістали від московського уряду; і серед сих вільгот на першому місці стояла земельна, себ то земельний наділ на заїмочному праві. Перші харьківські переселенці дістали даром навіки вічні землі під оселі і право вільного безоброчного наслідственного володіння підгородними землями. Такі права діставали й нові переселенці. Ось через що з'явилося так багато домовласників серед харьківців — кожний, діставши землю у місті, зараз починав будувати собі хату. Так звичайно робили селяне; так робили й городяне-харьківці, бо й вони мало чим одріжнялися од селян, бо й їх головним промислом було землеробство. Збудувати хату мазанку було не трудно — лісу, очерету, соломи й глини було досить. І ще за наши часи у Харькові залишилося від старих часів чимало таких хат під солом'яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках Харьківа XIX ст. Солом'яним і дерев'яним був майже увесь Харьків у XVII і першій половині XVIII ст. Кам'яними будинками у козацькому Харькові були тільки — Покровській манастирь, Коллегіум, Собор і дві приходских церкви. Кам'яних будинків ні у кого не було. Лавок з рундуками було 290, шинків 163, винниць 29, але усі вони були дерев'яні. У 1724 році у Харьківі було усього 1345 двора, а у 1732 р. 1280 хат, а населення у 1732 р. було з жіноцтвом 7000 чол., себто одна хата приходилася на 5 чоловік. Просторо тоді жили Харьківці. Плана городского поселення у козацьку добу не було. На плані 1768 року ми бачимо й старий план Харьківа, вулиці йшли не прямими, а кривими линіями; була сила пустопорожніх земель. Харьків навіть у кінці XVIII ст. являв з себе велику слободу. Академик Зуєв і описує Харьків такою слободою. Будинки, пише він, роскидані без ряду і ладу, але широко — версти на 3 або 4. Се були, як він каже, українськи хати-мазанки. Були слободи — Захарьківська, Залопанська, Клочківка і навіть хуторі-підварки. По новому плану під Харьків було отведено 637 десятин. Навіть у 1794 році ледве не усі мешканці мали свої власні будинки: дворів було тоді 1807, домовласників було 1601, усіх обивателів 1792 семейства; з них не мали своїх будинків тільки 191 семейство. На початку XIX ст. Харьків простягався з півночи на південь на 2 версти, зі сходу на захід на 3½ версти. Площа його захоплювала 7 кв. верст або 1.750.000 кв. саж. На кожне подвірья, включаючи сюди вулиці, приходилося — 968 кв. саж., на кожного мешканця (їх було 11.000 чол.) — 160 кв. саж., а у 1886 році тільки 35 кв. саж. Се був, як ми бачимо, страшенний земельний простор. Не дивно, що тоді було в Харьківі багато садів і навіть огородів. Найбільшу частину земель городяне добули даром. А позаяк істнувала земельна власність і не було ніякої ні соціализації, ні муніціпализації землі у городі, то осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися й купувалися. Ціна на землі, матеріали для будівлі і на робочі руки стояла низька і через те й не трудно було було кожному мешканцю здобути собі власну хату. Ось деякі звістки про тодішні ціни на подвірья і будинки: кам'яний будинок полк. Шидловського у два поверхи був куплений для Коллегіума за 500 карб. У 1767 році будинки у центрі купувалися по 600, 125 і 65 карб. Пусто порожнє дворове місце мірою у 1500 кв. саж. у кінці XVIII ст. у Соборному приході було куплено за 35 карб., значить по 2⅓ коп. за саж., ціле подвірья там же згорожею мірою в 4800 кв. саж. — за 200 карб., себ то по 4⅙ коп. за саж.; половина подвірья з будівлею у Рожественському приході мірою 700 кв. саж. за 150 карб., себ то по 21 коп. за саж.; подвірье з огородом і садом родючого дерева мірою 900 кв. саж. у Дмитрієвському приході — за 100 карб., себ то по 11 коп. Подвірья у Миколаєвському приході з будинком, службами, коморями, огорожою, виницею на 2 котла з усім посудом, з хатою до неї, колодязем — всього мірою у 336 кв. саж. було куплено за 325 карб. Подвірье в Соборнім приході мірою в 52½ кв. саж. було куплено за 7 карб. Двір з будинком в Миколаєвському приході мірою в 140 кв. саж. був куплений за 20 карб. Коли будувалася нова соборна церква, за перенос іконостаса дано було 20 коп., за 57 карб. 60 коп. теслі розібрали церковну баню, познимали половиці, двері й вікна. За четверть вапни платили 35 коп. Поденщики робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. в день. Се мало, чи багато? За 10 коп. можно було купити у 1732 році 6 хунтів свинячого сала або ⅛ відра горілки, або 2½ гарнца сиченого меду, або 5 гарнців пива, або 5 хунтів коровьячого масла або 30 хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденщик за свою поденну платню міг дістати більше усякого йому потрібного ніж тепер, коли він має у 50–100 разів більше грошей у день. Населення Харькова, живучи в своїх власних будинках, де були й садки, й огороди, жило з хліборобства, або з ремесл, або з промислів та торговлі. Не злиденно, не пагано жилося харьківцям під тодішнім українським , як то кажуть, режимом, себ то урядом, особливо, коли московська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій власний козачий та цеховий уряд і свій козацькій цеховий суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити й свою культуру на національному грунті. Але так було тільки у часи автономії. Після скасування автономії, швидко пішло „обрусѣніе“ Харькова і знищення його національної української культури. Харьків зробився з початку намістницьким , а потім губернским городом, з усіма російскими губерніальними установами. Разом з ними у Харькові з'явилося й россійске чиновничество, на чолі з губернатором, козацька українська старшина перевернулася тоді у російских дворян. Новорождене місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II жаловану дворянську грамоту, а укупі з нею владу над усією країною. У Харькові робилися дворянські з'їзди, де одбувалися вибори. Оттак з'явився у Харькові командуючий клас над усім суспільством. Козацтво, з котрого складалася більшість населення, було скасовано і повернуто у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився й склався особливий стан російского купецтва, котрого у козацку добу майже зовсім не було. Уже у кіньці XVIII ст. появилися також і євреї, котрих раніше не було. Збільшилося число великоросійских ремесників — теслів, каменьщиків і таке инше. Для будування университета В. Н. Каразин виписав з Петербурха чимало ремесників чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через се підупали й мусили переходити з центра міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство і не тільки з соціального, але і з національного боку. Так було в губернії, по селах, так було і в городах, а особливо в губернскому городі Харькові. На харьківських ярмарках московські товари все більше та більше витісняли чужоземні й українськи. Харьків зробився центром просвіти і культури, але не української, а російскої. Таким був і заснованний у самому початку XIX ст. Харьківський універсітет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семинарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійских губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені й їх замінили нові россійскі школи. Усе те ми бачимо у першій половині XIX ст. і уже те вело до русіфікаціи цеб то обрусіння Харькова. А укупі з тим Харьков переставав бути українським містом і тому, що в його населеннє увіходило постійно багацько переселенців з великоросійских губерній. Населення Харьківа за XIX століття збільшилося у 20 разів, себ то на 2000%. Таке величезне число, очевисто, не могла з'явитися від натурального збільшення і ясно, що у Харьків з 20-х років XIX ст. їшло велике переселення народа з инших місць, як це докладно доказано Д. П. Міллером на підставі чисел в другому томі „Исторіи г. Харькова“. Вже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харькова була не тубільцями, а захожими людьми (45%). Більш усього переселенців дала Курська губ., потім Орловська, Московська, Калужська і инши великоросійски. По перепису 1897 року тільки ⅓ населення Харькова (32 тисячи) була тубільцями або з Харьківского повіта, остатні ⅔ (73 тисячи) були чужаками. З однієї Курської губ. було 23 тисячи чоловік, а з иншими великоросійскими губерніями Великоросія дала 33 тисячи чоловік, себ то більш, ніж було тубільців. Числа чужоземців теж значно збільшилося: з однієї Келецької губ. прийшло 1500 поляків, з Кавказа 1000 тамошніх мешканців, з чужих земель 1200 чел. Оце переселеннє не української людности у Харьків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX в. Новоприхожі гості опанували містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харьков, захищали його і положили початок його промислам, торговлі і культури. „Воля“, котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширеннє торговлі, нові фабрики і заводи, війско, де широко панувала русіфікація, школи де зовсім не допускали рідної української мови — все це ще більше поширило русіфікацію Харькова.
Але все таки треба сказати, що українська стихія серед харьківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів. У початку XIX ст. Харьків ще був українським містом, бо його населення у своїй більшости зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у 30 р.) справлялося у Харькові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харькові міщане й крестьяне розмовляли чистою українською мовою, мали й українській побут й трималися українських звичаїв. Тримався сей побут і на Панасовці, і за Харьковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівку і инши колишні слободи. Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народня великороссійска мова, а в центрі і серед панства і інтелігенції взагалі панував русскій літературний язик. І у кіньці 70-х років XIX стол. Харьків був куди більше русіфіцірований, ніж його повітові города або сусідня Полтава. А все таки по перепису 1897 року 25% харьківського населення признали себе україньцями (45092 чол., з них 23430 муж. 21662 ж. п.), а 58% признали себе русскими або великоросіянами. Навіть можно думати, що в дійсности людей українського походження було у Харькові ще більше, бо серед його населення родом з Харьківщини було 96 тисяч, да з Полтавщини 5 тис., Києвщини 4½ тис., Катеринославщини 2½ тис., з Подолії 1½ тис., усього з українських губерній 110 тис. і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все таки здається, що не мало з українців просто не признало себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а инші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе русскими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього низші стани суспільства — війскові, залізнодорожні і домашні служащі, сільско-господарські торговці. А коли так, то не можно сказати, що навіть тепер Харьків, по складу свого населення, являється чисто „русским“ городом.
Українське відродженнє у Харькові у XIX в. На протязі усього XIX ст. коли йшла русіфікація Харьківа і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харьківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшисть, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у сі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окреми особи, котрі щиро любили українській нарід і хотіли приблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою. Вони почали писати по українськи і утворили нову українську літературу; инші збірали пам'ятки української їсторії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харьківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харьківі на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів висщих і середніх шкіл, особливо універсітета, і серед суспільства й значну участь у них приймали профессори Харьківського універсітету. До сього треба додати, що Харьківський універсітет взагалі був прихільний до україно-знавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві. Він з самого початку свого істнування добре зрозумів, що окрім загальної мети — утвореня науки і викладання лекцій перед ним, яко краєвим центром осьвіти, поставлена ще одна поважна мета — працювати на користь тієї країни, де він заснувався, для того населення, яке зробило такі величезні жертві для можливости мати висшу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Про се докладно оповідано у моєї у Исторії Харьківського універсітета, але се повинні твердо знати усі теперешні університетські діячі і все суспільство, коли воно підіймає питання про відносини універсітета до України. Треба добре пам'ятати про те, що колиб слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внеслоб своєї жертви на універсітет, Харьків ніяким побитом не мав би універсітета раніше Київа. Треба завжди пам'ятати й про жертву харьківських війскових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато милліонів карбованців (там тепер красуються нові будинки кліник і лабораторій нового універсітегського городка). І Харьківській універсітет на протязі 100 років свого істнування багато зробив для України — про се можно знайти цікаві звістки у виданих під моєю редакцією ювилейних університетських виданнях — для пізнання і землі і населення України і можно тільки висловити бажання, щоб тепер, коли для сього нема ніяких перепон, коли для української мови, здається настала воля — щоб тепер праця Університета у сьому напрямкові поширилася, а не зменшилася, а особливо — щоб не було ніякого ворогування проти сього поширення. Щирим українцем серед перших профессорів Харківського універсітету був, по оповіданню Цебрікова Комлишниській, котрий розмовляв по українськи, також як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З профессорів Харьківського універсітета вийшов і один із славних поетів України П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором універсітета. 
П. П. Гулак-Артемовський.Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка „Пан та собака“, де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочки Гулака-Артемовського читалися з такою ж великою утіхою, як і Енеїда Котляревського і багацько народа знало ті байки на пам'ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський додає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу. Українська критика і русска літературна теж високо цінували твори Гулака-Артемовського (М. І. Костомаров, П. О. Куліш, проф. Н. И. Петров, акад. Н. П. Дашкевич). Треба, щоб універсітет, мійске самоврядування й українське суспільство подбали про пам'ятник над могилою П. П. Гулака-Артемовського. Щоб дати зразок чудової слободсько-української мови Гулака-Артемовського, помістимо тут його переклад Гетевського „Рибалки“:
Вода шумить!… вода гуля!…
На березі Рибалка молоденький
На поплавець глядить і примовля:
Ловіться рибоньки, велики і маленьки!
Що рибка смик, то сердце тьох!…
Серденько щось Рибалочці віщує —
Чи то тугу, чи то переполох,
Чи то коханнячко?… не знає він, а сумує.
Сумує він, — аж ось реве!
Аж ось гуде! — і хвиля утікає!…
Аж — гульк!… з води дівчинонька пливе,
І косу счисує і брівками моргає…
Вона й морга, вона й ківа:
„Гей! гей, не надь, Рибалка молоденький,
„На зрадний гак ні щуки, ні лина!..
„На що ти нівечишь мій рід і плід любенький
„Колиб ти знав, як Рибалкам
„У морі жить із рибками гарненько,
„Ти б сам пірнув на дно к линам
„І парубоцькеє оддав би нам серденько.
„Ти ж бачиш сам — не скажеш: ні, —
„Як сонечко і місяць червоненький
„Хлюпощуться у нас в воді на дні
„І із води на світ виходять веселеньки!
„Ти ж бачив сам, як в темну ніч
„Блищять у нас зіроньки під водою;
„Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч:
„Зо мною будеш жить, як брат з сестрою.
„Зірни сюди!… чи се ж вода?…
„Се дзеркало: глянь на свою уроду!…
„Ой, я не затим прийшла сюди,
„Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!“
Вода шумить!… вода гуде!…
І ніженьки по кісточки займає!…
Рибалка встав, Рибалка йде,
То спиниться, то вп'ять все глибшенько пірнає!…
Вона ж морга, вона й співа…
Гульк!… приснули на синім морі скалки!…
Рибалка хлюп!.. За ним шубовсьть вона!…
І більш уже нігде не бачили рибалки!…
.jpg)
Г. Ѳ. Квітка (Основьяненко).Два тома його оповідань вийшли у 1834 році і мали надзвичайний успіх, особливо на Слобожанщині та у Харьківі, бо він змалював там правдиво життя слободсько-українського селянина з великою щирою прихільністю до нього з великим знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народню мову, він сам думав на сій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по російськи, виходило якимсь блідим і не яскравим. Не дурно на нього одночасні тодішні харьківськи письменники — Гулак-Артемовській, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь дивилися, як на батька української прози. Проф. Ізм. Ів. Срезнєвський, оповістивши Погодина про смерть Квітки (умер у 1843 році) і про його похорон, на котрий прийшов не тільки увесь Харьків, але й селяне поблизких осель, додає до сього,
що Квітка був першим народнім письменником на Україні. Через Квітку навіть і Харьків одержав значіннє літературного центра не тільки серед українських, але серед російских письменників; і ті і другі або листувалися з Квіткою, або заїздили туди, щоб з ним познайомитися. Велике значіння мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українсьтвом, бо він сам був немов живим українським літописцем, істориком і етнографом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срезневського. 
Пам'ятник над могилою Г. Ѳ. Квітки у Харькові.
.jpg)
.jpg)
В городах я бачив
Куряву та камінь,
Грюкотню од ранку,
Нічью бісів гомин;
Гроші як полова
Сиплютця без ліку,
В кого їх немає,
Горе чоловіку.
Бенкети, безпуття,
Небогато віри:
Всіб один другого
Шарпали, як звіри.
Щоб показати поетичний склад і чудову мову Я. І. Щоголєва, приведемо тут його „Степ“.
Іду шляхом: сонце сяє,
Вітер з травами говоре,
Предо мною і за мною
Степ колишеться як море.
А затихне вітер буйний,
Степ, мов камінь, не двигнеться
І, як килимом багатим,
Ввесь квітками убереться.
Он нагнулась тирса біла,
Звіробой скрутив стебельці,
Червоніє материнка,
Як зірки горять козельці.
Крикнув перепел в ярочку,
Стрепет приснув над тернами,
По кущах між дерезою,
Ходять дрохви табунами.
Тихо всюди, тільки деде,
Вітерочек пронесеться,
Та на землю із під неба
Пісня жаворонка льется…
У „Слобожанщині“ теж не мало гарних лірічних віршів, але сей збірник взагалі меньш поетичний, ніж перший. У ньому видається серед инших присвячена мені, яко історику України, „Бабусина казка“. Тепер у музеї мистецтва Харьківського Універсітета є присвячений Я. І. Щоголєву особливий невеличкий куточок. Близькі відносини до Харькова мав і М. Л. Кропивницький, котрого тут і поховано з пам'ятником на могилі. У Харькові видавалися і його драматичні твори. У тих творах чудова чисто українська степова (Херсонська) мова, велике знаття українського народнього життя, живий юмор, правдиви картини народнього побуту й соціальних відносин. Міцно були зв'язані з Харьковом і двоє Олександрових — батько й син. Батько писав гарні вірші з гумористичним відтінком, син В. С. Олександрів написав драму „Ой не ходи Грицю“, оперету „За Неман іду“, перекладав псальми на українську мову („Тихомовні співи на святи мотиви“), видав збірник пісень, писав гарні чулі вірши. Згадаємо ще з покійних про Масловича й Манжуру, обминаючи живих.
У Харькові вийшло чимало альманахів або збірників, де було надруковано багато українських творів і праць про Україну. Першим таким альманахом був „Український альманах“ 1831 року: тут помістили свої українськи вірши — Шпигоцький, Л. Боровиковський. У 1833 році вийшла у 2-х книжках „Утренняя Звѣзда“ де ми бачимо твори Квітки (Салдацкій патрет), Гулака-Артемовського, Гребінки (байки і переклад Пушкинської „Полтавы)“, Котляревського (уламок з Енеїди). У 1841 році вийшов „Сніп“ Корсуна, де усі твори були надруковані тільки по українськи; там ми бачимо твори Ієремії Галки (Костомарова), Кореницьких, Писаревського, Петренка, Корсуна. У початку 40-х років вийшло 4 тома „Молодика“ Бецкого, де ми бачимо українськи твори одного Гребінки і велике число праць і джерел по історії України. У 1887 році вийшла „Складка“ В. С. Олександрова з таким закликом до українських письменників:
Гей, сюди ввесь люд хрещений!
І великій, і малий,
І безграмотний, і вчений!
І видючий, і сліпий!
В. С. Олександрову пощастило скласти свій альманах з творів великого художного значіння: там ми бачимо твори Самійленка, Біліловського — переклад Шіллерового „Дзвона“ і дуже гарні вірши („з Альпів“, „Дайте-бо жить“), оповідання Грінченка і Ганни Барвінок, переробки самого Олександрова. Збірник являється доказом того, і виросла українська письменність у кіньці XIX віку. І справді мусила бути вже досить вироблена українська мова, коли на неї можно було перекласти Шилеровського „Дзвона“. Усі оці українськи твори свідчать про те, що у Харькові жила Україна, для відродження котрої й працювали сі письменники.
А разом з ними працювали над сим же відродженням України діячи української науки і культури. Тут багато було зроблено професорами Харьківського універсітета як старих, так і наших часів.
З боку української етнографії треба згадати, що перший збірник українських пісень кн. Цертелева вийшов у 1819 р. Далі у 1831–1832 рр. була видана у Харькові проф. (потім славетним академиком-славистом) І. І. Срезневським „Запорожская старина“, 2 части, въ 5 книгахъ, де зібрано було багацько народних дум, пісень історичних і розвідок. Де що з сіх матеріалів було потім критикою одкинуто, але взагалі збірник зробив велике вражіннє на суспільство і підняв дуже вгору і мову, і поезію, і исторію українського народу. Про се свідчить, наприклад, українська вірша, присвячена Іерем. Галкой (себто Костомаровим) у 1839 році Срезнєвському і споминки Костомарова в його автобіографії. Що до українського язика, то Срезнєвській з початку у 1834 р. визнавав його самостійним славянским, і потім уже вимовлювався проти особливого українського письменства і культури. Визначається, яко український етнограф, і проф. А. Л. Метлинський. Він збірав не тільки тексти пісень, але й їх мотиви; бандуристи, згадує Де Пуле, були його дорогими гостями. У Харьківі у 1848 р. він видав „Южнорусскій сборник“, а у Київі у 1854 році „Народныя южнорусскія пѣсни“ — там умістилося більш 400 пісень, коли у збірнику Максимовича їх було тілько 130. А. Л. Метлинський щиро любив український язик і ставив його у ряду з иншими слав'янськими язиками, а потім лічив його вже тільки особливим „нарѣчіемъ русскаго языка“.
У Харькові почав свою наукову діяльність над исторією українського народа і пам'ятниками його словесности і славний історик М. І. Костомаров, про поетичні видання котрого під псевдонимом Ієремії Галки ми вже оповідали. Він написав і видав у Харькові розвідку про унію, котру одначе було спалено „за вредное направленіе“. Тоді М. І. Костомаров мусив написати, щоб зробитися магістром русскої історії, нову розвідку — „Объ историческомъ значеніи народной русской поезіи“, де більш усього оповідав про українську народню поезію. Писав М. І. Костомаров, пробуваючи у Харьківі, розвідки по українській історії, а також по історії українського письменства. Почали розробляти у Харькові у першій половині XIX в. і місцеву слободсько-українську історію — І. І. Квітка (дядько Гр. Хв. Квітки), сам Гр. Хв. Квітка, І. І. Срезневській і Харьківський арх. Філарет. І. І. Квітка написав „Записки о Слободских полках“ (Х., 1812 р.), 
Арх. Филарет.
Гр. Хв. Квітка — Історико-статистичний опис Слобож анщ ини (в Харьк. губ. вѣд. 1838 р.), о слободских полках (Современник, 1840), Украинцы (Современник, 1841), Городъ Харьковъ (Современник 1840). Ще треба згадати й про історичне оповідання Г. Хв. Квітки „Основаніе Харькова“. І. І. Срезневський склав, на підставі джерел, хоч невеличку, але дуже поважну розвідку — „Историческое изображеніе гражданскаго устроенія Слободской Украины“. 
Проф. О. А. Потебня.Цікаво буде нагадати тут, що й М. І. Костомаров, на підставі архивних джерел, склав історію Острогожського Слободского полка, але його рукопис жандарми у нього конфіскували і там вона у них і пропала. 
Хрест над могилою О. А. Потебні.
С. І. Васильківський.С. І. Васильківський залишив у спадок рідній Слобожанщині усю свою величезну коллекцію картин, щоб зоснувати для них „Музей Слобожанщини“. Що до українського театру, то він був у Харькові, хоч не постійним і устарі, і особливо у наші часи. В старі часи на ньому славився вельми талоновитий український артиста Соленик, якого поховано на Харьківському кладовищі і було навіть поставлено на могилі пам'ятник з українським написом на ньому. Грав у Харькові у „Москалю Чарівнику“ славетний російский артиста Щепкин, але найбільш зробив для українського відродження серед широких мас харьківського населення батько нового українського театра Марко Лукич Кропивницький, а також і инші корифеї української сцени — М. К. Заньковецька, Садовський,
М. Щепкин у ролі Чупруна.Затиркевич і другі українськи артисти, що грали й тепер грають у Харькові. Українське слово, пісня, українській побут й життя будят любов до свого рідного і тільки забутого серед тіх українців, котрі ніколи не вживають рідної мови, але, не забули її, бо чули її або на селі, або читали у книжках. Тепер, коли спали кайдани з українського народа і з його мови, коли у низших, середніх і навіть вищих школах викладається українська історія і письменство, коли і в позашкільньої осьвіті, і в суспільстві, і навіть у уряді українському язику дається відповідне йому місце, відродженнє й серед городянського населення в загалі пошириться й зробиться більш глибоким. На протязі усього XIX ст. у Харькові істнували гуртки української молоді, були й гуртки громадян, таких як
Д. П. Пильчиків, котрий приймав участь ще у Кирило-Мефодієвському брацтві, а потім у зоснованню товариства ймення Т. Г. Шевченка у Львові, або О. Л. Шиманов, котрий написав цікаву розвідку про старозаїмочне землеволодіння у Слобожанщині. Згадаймо тут й про славного земляка М. І. Драгомирова, котрий наізжаючи у Харьківщину, розмовляв по українськи і щиро любив Україну і її побут. Була й студенська громада за часи вже мого ректорства у Харківському універсітетові і з неї вийшли сучасні молоді діячи українського відродження у Харькові. Українске відродженнє у Харькові буде ширитися у Харькові, як і по инших містах Украйни. Не може тепер Харьків одмежитися од селянського українського життя Слобожанщини і инших частин нашої неньки України. Це відродженнє (а не украйнізація) повинно бути вільним, без жадного примусу. Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по свойому, починаючи од наших рідних братів і великоросіян та білорусів, бо національний грунт потрібен для кожної. А українська культура нехай шириться поміж українцями і хай про її поширеннє турбуються й пеклуються діти України — усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться. Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам'ятають, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довги часи поливав своїм трудовим потом. А ми, діти України, будемо у сі пам'ятати великий гуманний заповіт незабутнього Кобзаря:
Роботящим рукам, роботящим умам
Перелоги орать, думать, сіять, не ждать — і посіяне жать.
Себто значить, що працю на користь народа повинні вести і сам нарід і у згоді з ним і його інтелігенція.