Австро-руські спомини (1867–1877)/Додаток/Коментар

by Михайло Драгоманов

◀ Лист Січовика до М. Драгоманова

Австро-руські спомини (1867–1877) Михайло Драгоманов Додаток. Лист Січовика до М. Драгоманова — коментар

Діпломатія с Правдянами. Австрійські Русини на археологічному зйізді у Киіві. Бібліотека „Січи“ ▶

Львів: 1890

З поводу першого уступу повисшого листу варто б було росказати дещо про побуток за гряницею Кистяковського, про те, як він перед виіздом за гряницю з Россіі в 1871 р. обіцяв ся щиро прилучитись до украйінськоі праці, з яким ентузіазмом виголошував мені ті обіцянки в Гейдельберзі, як горячивсь при тому, що я йому росказував про Січ віденьську, як зачарував січовиків своім украйінофільством, чужим від московськоі примішки, котра не подобалась січовикам у мене напр.^[1], — а потім про те, на чому скінчилась уся та загранична горячка, коли повернувсь наш украйінофіл до дому. Та се все, хоч дуже характерне для псіхологіі украйінофільськоі, входить більше в моі россійсько-украйінські спомини, ніж в австро-руські. Скажу тілько не богато, щоб пояснити слова мого кореспондента.

Розмовляючи й переписуючись з Галичанами, я запримітив, що зростови серед них, навіть серед світських, щирого демократизму й прогресизму шкодить догматична формалістика юридична, не менш богословськоі. Я думав, що ширший еволюційний погляд на право, в звязку єго з загальною еволюцією громадського житя й думок, а також студіі т. зв. народнього, побитового права (droit coutumier, обычное право, як кажуть у Россіі) розширить у Галичан йіх громадський світогляд і допоможе серед них зросту правдивого й реального народовства. В Россіі саме тоді почали пильно братись за „обычное право“ і спеціялісти й ділетанти, і серед того заходу украйінцям (Чубінському, Єфименку, Кистяковському і др.) належала мабуть чи не передова роля. Не можна було знайти чоловіка придатніщого над Кистяковського, щоб защепити такі-ж студіі з усіма йіх аксесуарами й наслідками серед Галичан. От про се я й „ворожив“ із Кистяковським, як він перейіздив до дому з Неаполя через Флоренцію на Відень і Галичину, і з січовим кореспондентом, до котрого я писав про К-го. Як видно з листу січовика, ентузіазму і планів не бракувало з обох боків. Але все те не привело ні до яких практичних наслідків. Галичане матеріялів ніяких К-ому не послали, а К., на скільки мені звісно, завязаних у Відні взаємин не піддержав. Скажу при нагоді, що й до сього часу на полі студій нар. права в Галичині не зроблено нічого. Років з пять про се було знову знялась розмова в Академ. Братстві; мені писали з відти про вироб програми студій нар. права, економіі, особливо спілок, я послав туди коллекцію дотичних россійських видань, та з того рівнісінько нічого не вийшло, хиба що й моя коллекція розрізнилась, так що тепер нема єі ні у мене, ні у кого. Навіть готова вже трохи не від 10 років зводна праця М. Павлика про народні економічні спілки в россійській Украйіні, праця, котра мала появитись в виданях Просвіти, десь застрягла. Чув я, що мудрі голови навіть перелякались єі, бо мовляв, спілка=ассоціяція, а се-ж соціялізм, а далі нігілізм, атеізм і т. д. і т. д. — і небезпечне перед святим Юром, Поляками, „Червоною Русю“ і т. д. і т. д.

З програми січовика §. 1–6 видно ясно, яку працю наміряли ми закласти серед народовців. Я додав до пунктів січовика ще два: бібліографію і біографіі. Як згадано було висше, увесь той плян зоставсь невиконаний.

Згаданий в листі мій „Викуп землі крестянськоі“ — були моі замітки, котрі я зробив на-скоро, по таким матеріялам, які знайшлись у мене під рукою в Флоренціі, по просьбі січовика, котрий хотів собі пояснити еманціпацію й аграрний стан селян на Украйіні. Січовикові ті побіжні замітки видались джерелом досвідів і він запропонував помістити йіх у „Правді“, поповнивши йіх матеріялом про Галичину, а я забажав, щоб додати й буковинський і угро-руський матеріял. Справа та так і зосталась не викінченою, — і вже аж через три роки, коли С. Подолінський попрохав мене виредагувати єго брошури про Хліборобство, то я, здобувши статистичні деталі про Галичину від Вол. Навроцького і розшукавши дещо по німецьким джерелам про Буковину і Угорську Русь, помістив у ті брошюри огляд аграрного стану ріжних кутків нашоі батьківщини.

Сього, думаю, буде більше ніж досить для того, щоб пояснити долю наших з січовим приятелем заходів коло впорядкованя студій над Vaterlandskunde в австрійській Руси. З поводу останнього уступу листу січовика про славянські пляни Цюріхчан, а власне С. Подолінського, варто сказати кілька слів.

Тоді саме в Відні, Швейцаріі й Парижі вироблялись початки тієі сербськоі радикальноі партіі, про котру тепер стільки розмовляють по всьому світу. Початки ті виходили з кружка Светозара Марковича, котрий був у близьких взаєминах з россійськими соціялістами і навіть з першу був просто учеником Герцена, Чернишевського, Бакуніна і т. і. Але Св. Маркович умів самостояче переварити ідеі йіх і приложити до обставин своєі власноі землі і виробив собі орігінальну політичну філософію, в котрій досить органічно зілляв космополітично прогрессівні тенденціі з національними змаганями Сербів, і поставив соціялістичні аспіраціі на грунті готового демократично-задружого побиту сербського народа. (Див. найбільше єго Србија на Истоку і Чтире чланки). Молодші приятелі і ученики Св. Марковича, котрі пережили його, вміли дальше пітти по єго дорозі і вміли зостатись радікальними поступовцями, а при тому й реалістами, — чесними оппортуністами, коли можно так сказати, і стали тепер справді народньою і при тому могучою партією в Сербіі.

С. Подолінський, хоч був „впередчик“, але при тому був за надто Украйінець, щоб не сімпатизувати таким пробам локалізованя інтернаціонального соціялізму. Окрім того були в Цюріху деякі інші Россіяне, між ними й Кіяне, котрі ближче стояли до „Бакуністів“, ніж до „Лавристів“ і через те почасти й поділяли традиційний панславізм Бакуніна, котрого старий агітатор, ще живший тоді в Локарно, ніколи до кінця не залишав. Ось на якому грунті основувались цюріхсько-украйінські пляни впорядкованя славянськоі взаємности і у Відні.

Як видно з листу січовика, ті пляни не знайшли собі у нього, та й в загалі у Віденьських Галичан сімпатіі. Через нехіть Галичан звичайно розбивались усі наші тодішні й пізніщі заходи — оформити й уміцнити взаємини наші з сербськими радікалами, про що нераз знімалась розмова й опісля, в часи, коли С. Подолінський йіздив (в 1875 р.) в Чорногорію через Відень, і коли, в 1875–76 р. Украйінці йіздили добровольцями в герцеговинсько-сербське повстання, і один з них, Софрон Круть, перекладав і перероблював на нашу мову твори Свет. Марковича. А тим часом близькі взаємини наші з сербськими радікалами, думаю, не зостались би без користного впливу й на народовський рух в самій Галичині.

Само по собі лізе тепер мені під перо порівнанє того руху з радікальним у Сербів. О скілько слабійшим видававсь сербський кружок Св. Марковича в 1870–1873 рр. напр. од „клюбу К. Сушкевича“. А яка ріжниця тепер!… Що то значить „Не лукавити, а просто йти“! — як сказав один поет — з рештою не сербський, а наш…

Женева 4 юня 1889.

---

——————

1. „Александер Хведорович похожа серед нас як лев“, — писали мені з Січі.