Про хліборобство
ЯК НАША ЗЕМЛЯ СТАЛА
НЕ НАША
 |
 |
|
|
|
1877
ХЛІБОРОБСТВО:
ЧАСТИНА ПЕРВА.
Про те, як наша земля стала не наша.
|
 |
 |
 |
 |
 |
|
Росказували вони про те, скільки землі у крестьян, а скільки у панів, про те, як дере казна з людей податки, про те, скільки одробляють та платять крестьяне панам та арендарям за землю, та про те, яка мала плата робітникам за роботу на заводах та фабріках, а який великий доход з них фабрікантам. І дійшли Карпо, Михайло та Степан до того, відкіля береться багатство і через що крестьяне та робітники бідні? Через те вони бідні, що роблять не на себе, не на свойій землі, не в свойіх заводах, — а пани, та арендарі та фабріканти через те багатіють, що вони забірають собі за малу плату увесь хліб та цукор, або горілку, або сукно, що виробить крестьянин або робітник. Так не було б, як би усійею землею обладували сами крестьяне, а всіми фабриками робітники. Які тепер лихі порядки в хлібороднім хазяйстві та на фабриках і як треба лучше упорядкувати йіх, щоб уперед не було такойі неправди — бідности, про це треба росказати в инших книжечках. Ось в цій ми та дальшій роскажем про багатство та бідность в хліборобстві.
 |
|
 |
|
|
Цілісіньку зіму робили на сахарні старий дід Карпо, Михайло, Степан Хмарний і ще де які з тих людей, котрі були при першій розмові Карпа з Михайлом про людьську бідность. Не раз за вечерею приходилося йім розмовляти про між себе то про те, то про се. Кожен мав, що росказати про те, як кривдять простих людей пани, та жиди, та купці та чиновники. Здайеться ніколи і кіньця не було б тим розмовам, бо кожний робітник не мало дотерпівся лиха на свойім віку, не рідко бачив, як робили не по правді і з його товарищами. Кожен сам один міг би розсказувати довго про лихо, котре дійеться на світі.
На решті одначе Михайло сказав:
„Годі, брати мойі, балакати нам про нашу недолю. Кожен з нас і так йійі добре знайе. Я колись був обіщав вам росказати про те, як би можна було б покінчити з нашим горем за один раз, колиб усі прості люде, усі мужики та робітники того захотіли. Коли хочете, то я розскажу вам, але прійдеться говорити не коротко, бо це знайете, таке діло, що його швидко не можна добре росказати; треба наперед того розмовляти нам багацько про де які річі.
Люде прохали Михайла, щоб він почав росказувати, бо однаково вони були такі потомлені після дванадцяти годин важкойі роботи, що нічого не могли робити, окрім сидіти та слухати. По правді кажучи, вони з початку не дуже довіряли усій мудрості, котройі Михайло понабірався, ходячи по світу та читаючи у книжках. Дуже чудним йім здавалося, що Михайло неначе хоче світ по свойому переробити, щоб не було на світі ані бідних людей, ані багатих. Одначе, чім далі росказував Михайло, тим пильніш люди його слухали. Вони бачили, що він каже правду і щиро бажайе добра усім людям.„Казали якось, діду Карпо, почав Михайло, що велике лихо нам від того, що ми майемо дуже мало поля. В нашій губернійі, в Кийівскій, наприклад, на кожного хазяйіна приходиться з усадьбою менше як по чотирі десятини поля. Треба рахувати, що один в один кожний хазяйін майе по тройе дітей, за те инший майе йіх десятеро, а по рахунку воно приходиться кругом на кожного хазяйіна по тройе.
Значить, у нашій губернійі на кожну людину приходиться тілько усього по три четверті десятини мужицького поля. Певно що це дуже мало і не по правді. Хоча у нашій губернійі людей більше, а поля менше, як по инших губерніях, усеж як би розділити усю землю, мужицьку і паньску порівно між усіма людьми, то прийшлось би більш, як по дві десятини на кожну живу душу, тоб то більше, як по десять десятин на кожного хазяйіна. Тодіб в нас житья булоб трохи инакше. Одначе і ще не булоб ще дуже велике добро, як би усю землю між людями у йіх властність розділили, — а чому це так, швидко почуйете.“
„Стривайте, Михайло, — почав говорити Степан Хмарний, — я оце чув від нашого німця, що служить прикащиком на заводі, ніби то в йіх Німеччині такого густо людей живе, що мабуть у чотире рази більш, як в нас. Коли вже в нас тілько по дві десятини на душу приходиться, то в йіх воно виходить усього по пів десятини. Тим то вони мабуть з голоду і приходять до нас на заробіткі такі обідрани, мов старці. Таки вже знайете, Михайло, що ви не кажить, а мені здаеться, що чим далі, тим гірше буде, бо люде плодяться, а поле зостайеться у свойій мірі і швидко воно вийде на те, що не матимуть люде, з чого жити. Ніколи бідні люде не зробляться багатими, а швидче і багаті збідніють. Ось що, Михайло.“
„Слухайте, Степане, що я вам на це відкажу, відмовив Михайло. Певно, що ніхто не може знати, як то воно далі на світі буде, але кожен дума по свойому. Моя дума така, що можна зробити так, щоб було усім добре жити і щоб кожен мав усього доволі. Ось наприклад німець втік з Німеччини та прийшов до нас, не через те, що справді в Німеччині вже за надто тісно людям жити, а більш від того, що і там, як і в нас, багаті люде кривдять бідніх.
А коли хочете знати, то йесть ще на світі міста доволі і для нас, і для дітей і унуків наших. Ось я зараз розскажу, яка то велика наша земля, скілько людей живе на світі і по скілько поля приходиться на кожного чоловіка.“
„Хіба його хто виміряв той світ, хіба усіх людей перелічили?“ спитавсь дід Карпо.
„А вже ж, діду, отказав Михайло. Уся земля вже переміряна і усі люде перелічені. Хоч воно може де трохи і не доміряли, або не долічили, а усе ж більшу часть добре знають і на багацько помилитись тепер вже не можна. Може ви усі знайете, що наш світ, наша земля, на котрій ми живемо, не площина, якою вона нам здайеться, а майе такий вид, як величезний кавун, або яблуко; вчені люде звуть йійі шаром. Як би оцей земний шар оперезати в найширшим його місті, то той пояс був би завдожки трохи не тридцять вісім тисяч верстов. Як б пійти пішки на вкруги землі і що дня уходити по пйатьдесять верстов, то треба булоб іти двойе років, щоб обійти йійі усю. Одначе тепер по залізницях та на пароходах можна йійі обйіхати за три місяці. Ось і виміряли усю землю, яка вона йесть велика. Певно що на десятини йійі міряти було неладно, бо дуже багато виходило. А міряють такі великі просторі на особу міру, — на квадрові милі. Одна миля вдовж майе сім верстов, а квадрова миля то, значить, такий шматок, котрий майе сім верстов вшир і сім верстов вздовж. В одній квадровій милі буде трохи більше як пйать тисяч десятин поля.“
„Увесь світ, увесь земний шар майе девйать мильйонів двісти шістьдесять тисяч тих квадрових миль. Мильйоном звуть тисячу тисяч. Це значить, як би одміряти великий шматок поля, у тисячу квадрових міль, то таких шматків на землі буде усіх девйать тисяч двісті шістьдесят. А як порізати квадрові мілі на десятини, то вийде, що уся земля майе більш, як сорок сім тисяч мильонів десятин. Наша Кийівска губернія наприклад майе коло пйати мильонів десятин поля, то значить, що на усій землі стало би трохи не десять тисяч таких губерній, як наша Кийівська. Така то велика наша земля.“
„Одначе, не треба забувати, що більша часть земного шара лежить під водою. Можна сказати, що тілько одна четверта часть сухойі землі, а три чверті під окіянами, морями та озерами. Усейі твердойі землі йесть два мильйона чотиреста сімдесят тисяч квадрових міль, або дванадцять тисяч шістьсот десятин. Як ми знов прирівняйем усю ту тверду землю до нашойі губернійі , то воно вийде, що таких губерний, як наша Кийівська, з усього поля, яке йесть на світі, — вийшло б дві тисячі пйатьсоть.
„Ну, ось і бачте, поля йесть на світі у дві з половіною тисячи разів більш ніж Кийівска губернія, а людей не майе на світі у дві з половиною тисячі разів більше, як у нашій губернійі. Усіх людей на світі, з жінками і малими дітьмі трохи менше, як тисяча чотиреста мильйонів. Як би розділити усіх людей на купки, по тисячу і чотиреста у кожній, то таких купок буде усіх один мильйон, або тисяча тисяч. Такого йесть людей на усім світі, а в самій нашій губернійі людей два мильйона двісті тисяч. Ось воно і виходить, що землі йесть на світі у дві з половиною тисячі більш, як у наший губернійі, а людей усього у шістьсот пйатьдесят разів більше. Це значить, що як би усіх людей розмістити однаково по усій землі, то на кожного чоловіка прийшлось би у чотирі рази більш поля, чім воно приходиться у нашій губернійі. Я вже казав, що в нас приходиться на кожну людину трошки більше, як по дві десятини, а на усім світі, то — воно виходить по девйать десятин.“
„Одначе постривайте трохи. В нас земля дуже добра і рідко йесть такого поля, щоб його не можна було орати. А йесть такі землі, що на ніх вже нічого не росте добре і хліба майже і сіяти не варто. Одначе такойі землі не дуже багато, менше як одна девйата часть усього твердого грунта. Нехай, скажемо, буде йійі одна девйата часть, то, значить, з тих девйати десятин, котрі приходяться на кожного чоловіка, треба одкинути одну десятину, а зостанеться вісім. Та і ті вісім десятин ще не усі такі рівні та гарни, як наші степа. Важко сказати, скілько усього поля на світі доброго, такого, що його можна орати, а скілько піску сипкого, болота та каміня і иншого недоброго грунта. Моя думка, така, що з тих восьми десятин, котрі по нашому рахунку зосталися на долю кожного чоловіка, половина буде такого поля, що його можна орати, а друга половина буде земля не добра для хліборобства. Воно, знайете, і на такій землі можна худобу випасати, або з гір руду викопувати, або що инше робити, але про це ми у другим місті казатимем. Теперічка ми говоримо тілько за таку землю, на котрій можна хліб сіяти. Ми вже дуже багацько одкинули, певно більше як треба, а усе ж воно виходить, що на світі на кожного чоловіка зостайеться по чотирі десятини хлібороднойі землі, та ще по чотирі десятини гір, болот або іншого недоброго поля. На кожну сімью, на кожного хазяйіна приходиться по двадцять десятин такого поля, що його можна орати і хліб на йому сіяти. Бачите, добрі люде, що як би кожний хазяйін мав двадцять десятин свого поля, то ніхтоб не журився за землею, бо на двадцять десятин в одній сімьйі і сили не хватить. А ми ще раховали неначе усі люде на світі над самим хлібом працюють. По правді ж кажучи, воно не так і на кожного хлібороба приходиться землі ще більше. Завсігда одна часть людей повинна буде робити не те, що друга, бо не можна обійтись людям без заліза, без одежі, без чобіт або чого иншого.“„Це ви все тілько так рахуйете, а по правді, то зовсім річ инакша, почав знов говорити Степан. Може де і йесть на світі багацько поля, та все не у нашій стороні. Може воно там нічого і не варто, бо людей там мало, та на решті нам того поля і узять йнеможна, бо воно до нас не належить і ніхто нам його не дасть. Прийдеться нам пропадати дома, так як і тепер пропадайем.“
„Не треба нам чужого поля, бо в нас і свого поля доволі, відказав Михайло. Певно, що не в нас, не в мужиків, а в нашій землі, на нашій Украйіні. Як би нам уся наша земля, котрою тепер обладують пани та казна, купці та жиди, то булоб йійі і для нас і для дітей наших. Нам не треба иншойі землі як та, на котрій робили батьки і діди наші. Але нам треба йійі усю, щоб і шматочка, щоб і однійі десятини не зоставалося в руках у дармойідів, щоб тілько той мав землю, хто сам на ійій робить. Тоді тілько настане правда на світі.
„Одначе, щоб ви самі побачили, як то воно приходиться, я вам зроблю рахунок про те, скілько йесть землі і скілько людей на різних частях світа скілько у Руським царстві і на решті скілько у нашій Украйіні.„Увесь світ, уся наша земля лежить у пйати великих шматках. Перша часть зветься ЕВРОПА. В Европі лежить і наша земля — Украйіна. Решта Руськаго царства, окрім Сібіру та Кавказу, теж находиться у Европі. Німці, французи, англичане, італьянці, шведи і ще инші подібні народи усі живуть в остатній західний части Европі. Европа уся буде завбільшки сто вісімдесят тисяч квадрових миль, або девйать сот мильйонів десятин. Людей у йійі живе триста мильонів. Значить, на кожну людину приходиться по три десятини, то йесть, більше, як в наший Кийівській губернійі. В Европі люде живуть найгустійше, а в усіх остатніх частях світа ще йесть багацько більше поля.
На схід сонця Европа притуляйеться до найбільшойі части світа, до АЗІЙІ. Як йійі виміряли, то знайшли, що вона майе восімсот двадцять квадрових міль, то йесть, коло чотирьох тисяч восімсот мильйонів десятин. Людей у йійі живе трохи менше, як вісім сот мильйонів, а на чоловіка кругом приходиться більше, як по шість десятин землі.“
„На південь від Европи, через Середоземне море, починайеться третя часть світа АФРИКА. Вона багацько більша від Европи, але менша від Азійі. Майе вона квадрових миль пйатьсот сорок три тисячи, а десятин — більше як дві тисячі сімсот пйатьдесят мильйонів. Людей усіх в Африці не можна було добре перелічити, бо вони ще дуже дикі, але певно, що йіх йесть більш, як двісті мильйонів. На кожного чоловіка виходить по тридцять десятин.“
„Як вийіхати з нашойі сторони на захід сонця і не звертаючи з дороги, перейіхати усю Европу, то дойідемо до великого моря, котре зветься Атлантическій окіян. Коли перейідемо через той окіян, усе просто на захід сонця йідучи, то дойідемо до четвертойі части світа, до АМЕРИКИ. Вона тілько трошки менша за Азію і майе сімсот пйатьдесят тисяч квадрових миль, то йесть, коло трьох тисяч девйати сот мильйонів десятин. А людей у йій в девйать разів менш, ніж в Азійі, усього вісімдесять пйать мильонів чоловік. В Америці приходиться тепер більш як по сорок пйать десятин на душу і тим то багацько людей що року з Европи, особливо німці та англичане переселяються в Америку. Тепер туди рушають люде і з Россійі, особливо німці-колонисти, що тікають од рекрутчини.“„Ще вільніще жити в пйатій часті світа в АВСТРАЛІЙІ, котра лежить у найбільшім морі — у Тихим окіяні, проміж південной Америки і Азійі. Австралія не дуже велика; вона менша від Европи і майе усього сто шістьдесят тисяч квадрових міль, а десятин вісімсот мильонів; всіх людей на йій не майе ще і пйати мильйонів, і на кожного чоловіка як би розділити усю землю, то прийшлось би більше ніж по півтораста десятин.“
„Як бачите, добрі люде, нема тому правди, що в усім світі тісніще жити, як в нас. Правда, йесть такі сторони, наприклад: Німечина, Англія, Франція у Европі, і Китай та Індія в Азійі, де люде живуть тісніще, як ми живемо, але як зложити ті усі землі в купу, то вийде не більше, як одна десята часть усього сухого грунта. На остатніх девйати десятих частях світа людям жити вільніще, як в нас, і тим часом нам про це діло журитись не треба. Правда, йесть ще на світі багацько порожніх міст, багацько болот або степів, не мало і не прохідних лісів, але ще така річ, що вона тілько багато праці коштуватиме, та усе на решті і там усюди можна буде хліб сіяти, або скотину випасати. Про це я вам роскажу, як говоритиму про усякі лади, як хазяйнувати, а теперичка ще треба полічити скілько землі та скілько людей в Руським царстві, та на нашій Украйіні.“
„Руське царство майе землі найбільше від усіх царств на цілім світі. Воно займайе чотиреста тисяч квадрових міль, або дві тисячі мильйонів десятин землі. Значить, одна шоста часть усійеі землі, яка тілько йесть на світі, належить до Руськаго царства. Одначе людей під руськім царем не буде шостойі часті від усіх людей, які живуть на землі. Руськіх підданих усіх налічено вісімдесят вісім мильойнів, а усіх людей на світі, як я казав, йесть більш, як тисяча триста мильйонів. Значить, тілько одна пйатьнадцата часть всіх людей на світі слухають тепер руського царя, а чотирнадцять пйатьнадцатих частей від нього вільні.“
„Тим то, що в Руським царстві землі багато, а людей проти того поля менш, як в другим місті, у нас не так тісно жити, як де в якіх инших сторонах. Як би усю Руську землю розділити по рівно між усіма людьми, то прійшлось би більше, як по двадцять одній десятині на чоловіка, або по сто десятин з лишнім на сімью. Але це булоб не по правді, як би кожен хозяйін в нас на Украйіні схотів би мати по сто десятин поля, — та в нас би й не стало по стілько. Наша сторона Украйіна — найлучча в усім Руськім царстві і наша земля сама найплодюча. У північной Россійі йесть багато таких міст, що там сто десятин не варті стілько, як в нас дісять і тим то нам нічого завидувати на ту землю і треба вдовольнитись нашею украйінською землею, коли ми йійі усю добудемо.“
„Руське царство не усе лежить в Европі. З чотирох сот тисяч квадрових миль тілько девйаносто, то йесть, чотиреста пйатьдесят мильйонів десятин лежить у Европі, а людей на йіх живе сімдесят чотирі мильйони; значить, на чоловіка у Европейській Россійі виходить трошки більше як по шість десятин, а на сімью по тридцять десятин.“
„Решта Руськаго царства лежить в Азіи. Вона займайе усю Північну Азію і окрім того часть Середньойі і Кавказ, що між Европою та Азійею мов шия лежить між двома морями: Чорним, куди текуть наші ріки: Дніпро, Дністро, Бог, — і Каспийским озером з солоною водою, як море, куди тече московська ріка Волга, найбільша в Европі. Північна Азія зветься Сібір. Сібір дуже велика земля, але не всюди на йій людям жити можна. У північнім Сібіру вже за надто холода великі, так що і хліб не росте. Одначе, добрий шматок Сібіру, може трохи менш, як половина его, здатна до хліборобства, а ще до того в Сібіру дуже багато таких гарних лісів, яких вже в нас рідко де і побачиш.“
У Сібіру тепер живуть три з половинох мильйона людей, але там легко могли б прожити сто мильйонів. Про Середню Азію, та про Кавказ, котрі належать до руського царства, я говорити багато не буду. Це землі доволі великі і місцями дуже гарні, але до руського царства воні належать вже цілком не по правді. Йіх сілою позабірали від людей, котрі жили там спокон віку, а тепер мусять або покидати свою батьківщину, або слухати чужого начальства. Воно і у Сібір руські люде увійшли не без неправди, — та вже було то давно, і тепер вже у Сібіру живуть рускі люде великими, майже скрізь осібними купами і вже більша частина спосібнойі землі у Сібіру руська. Тут попереду жили самі монголи, люде полудикі, по лісах звіролови, по степах пастухи. Деякі набігали на сусідні руські оселі, а далі козаки донські напались на них і землі йіих завоювали і піддали царам московським. Почалось ще триста років назад. Опісля царі попереводили у Сібір руських людей хліборобів, другі руські сами поперебірались туда, — та і стало йіх більш ніж тих лісових та степових людей. Багато неправди робиться цім неруським людім у Сібіру, та найбільш не од простих людей, а од начальства, що обдира йіх не правим судом та хаптурами, — та од купців, що обдурюють йіх, купуючи в них шкури та скот. Ще неправедніще увійшли і обертаються наши на Кавказі та в Середній Азійі. І тут попереду козаки на границях заводились з сусідами: коло річки Уралу то козаки, то степовики, середні азіятці, татаре магометовойі віри, набігають було одно на одного. А коло гор кавказських черкеси, теж магометанці, було набігають на козаків, то козаки на них. А далі за горами жили христіяне, грузини та вермени; вони теж терпіли од черкесів, та від персів та турків. Верменьску землю завоювали турки, а грузинські царі боячись щоб і йіх землі не завоювали, піддались руським царям. Почали тоді руські царі воювати черкесів, одігнали од грузинскойі землі персів, одібрали у турок половину верменськойі землі, та тількі верменам та грузинам з того багато користи не ма: скрізь по йіх землях поставлено чиновників не таких, яких би ті сами грузини та вермени собі захотіли, а яких наше начальство пришле. Скрізь там поставлено уряди та суди руські, хоть тамошні люде і не розуміють мови руськойі, а грузинам так і по школам не дають вчитись на йіх рідній мові. Верменам в школах трохи більше волі, — бо не всі ще вермени під нашим царем, так наше начальство дума принадити йіх до себе. Далі й з черкесами наше начальство, не стало на тому, щоб зупенити йіх, щоб вони других не чіпали, а стало однімати в них волю і в йіх землях і примусило мало не половину йіх вибіратись з рідного краю, а землі йіх поотбірало, а хто зостався, на тих, наложило податі. Багато на тому Кавказі пролилось крові черкеськойі і нашойі, багато грошей пішло на війну на Кавказі, — багато й тепер ще лйеться крові і викидайеться грошей на війну в Середній Азійі. Царям нашим радість, що царство йіх більшайеться, генералам слава, що салдати чужих побивають, офицерам та чиновникам вигода, що вислужуються, казну обкрадають та хаптури беруть з чужих людей, купцям бариш, що везуть туди продавати товар, — а нам, простим людім, тількі більш горя: бо й солдати, що на війні побивають та калічать, і гроші, що на порох тратять — з нас! Попи наші радіють, що можна магометанців, татар та черкесів повернути у свою віру, — та нам що з того? Хіба через те з нас попи менш дратимуть?
Так само зовсім чужі нам землі, що належать до руського царства на заході: Польща, де Варшава, Литва, де Вильно, Балтийский край, де Рига, та Финська або чухонська земля за Петербургом. Польща була колись велике королевство, та тількі в третій части його люде були поляки, а в других або литвини, або наші украйінці, або білоруси, що в нас лицьвяками йіх кличуть. І були в польскому царстві великі неправди; поляки зневажали та обдирали неполяків, силою перевертали йіх в свою віру, — пани польскі дуже дерли селян, поляків і неполяків. Тим то польске королевство і не вдержалось, — і його вже сто років назад за трьома заходами поділили між собою царі наші, королі пруські та цісарі австрійські. Балтійський край та ще Финську землю наши царі завоювали од Шведського королевства. Там живуть люде, що ще менш подібні до нас ніж поляки; у Балтийськім крайі мужики латиші та ести, а пани та міщане німці, а в Финській землі мужики — чухни, а пани та більша часть міщан шведи. Мови цих людей вже ніхто з наших людей не зрозумійе, і вони нашойі, хіба хто довго вчитеметься нарошне. Німцям та шведам з финами найвольнище в нашим царстві: вони собі вибірають більшу частину начальства з свойіх людей; в суді в них говорять до людей по йіхньому, а не по чужому, і в школах теж. А финська земля мов би то осібне царство і наш царь там зветься Великий Князь і не може ніякого закону написати для финськойі землі, коли не згодиться тамошнье земство, або сейм з виборних гласних. Так само недавно було і в Польщі, а після двох бунтів польских це перемінено, і тепер поляки зовсім у неволі у чужого начальства, і в школах і в судах у них говорять і вчать по чужому, по московському.
Йе в нашому царстві ще одна чужа земля, зовсім вже близька до нас, Бессарабія; там наших не багато, а більша часть людей молдаване, чи волохи. Цю землю одвойовано шістьдесять років назад од турок, та тілько не для тамошніх людей, а для нашого начальства, бо воно там пануйе, як схоче і в суді і в школах молдавськойі мови не пуска. Бач, наше начальство хоче щоб од молдавана аж до фина на всіх язиках все мовчало, — як сказав один. Йесть такі, що на невеличку волю финську заздрять, і ту раді б одняти!
Так то, бачите, під нашим царем багато усякого люду і землі, нашойі і чужойі. Я казав, що це найбільше царство в світі. Та тількі нам нічого хвалитись тим, — бо нам од того не легче, а ще тяжче, бо нашею кровію те усе завойовано, нашим коштом і нашими салдатами ті усі люде у неволі держаться, і нас за те ненавидять. Та й ми самі, у нашим царстві теж невільні!
Воно, коли правду казати, то яке воно наше, те царство руське! По правді, воно московське, — бо ми украйінці якось і руські, і не руські, — і наша воля до кіньця загинула в московськім царстві. Ось як воно було. Колись то давно, років з тисячу назад на нашій Украйіні наші люде звались Русь і жили вольними городами і селами, що правились сами собі громадами, або як казали тоді вічами, або купами. Віче в городі считалось старшим од пригородського, або сельского. У річах важніщих що було городи положать, на тому і пригороди стануть. Городські віча було вибірають князів на всю округу. А далі кийівські князі примучили під себе усю руську землю далеко навкруг Кийіва: на північ аж за Новгород, на схід сонця далеко за Чернигов, на захід аж за Львів. З роду кийівського був і князь Володимир, що девйать сот років назад вихрестився і зветься святим. В Кийіві стали жити найстарші попи, митрополити; Кийів стали звати матір городів руських, а кийівських князів Великими Князями. Попи стали вчити людей, щоб слухали князів, мов би то посвячених богом, а найпаче щоб поважали Великих Князів. З того часу скрізь по руських землях стали князі з одного роду і вже кожній громаді і окрузі стало не так вільно. Однако довго князі нічого важного не сміли робити, не спитівши громади, — а часом то було, що громада і прожене князя, як він ійі не подобайеться. Бувало і вбивали не любих князів. А років більш як шістьсот назад на руську землю набігли ордами татари і всю йійі спустошили, особливо Кийів і нашу Украйіну, тай засіли по степах кругом на південь коло руськойі землі. Найблища до нас орда була кримська. Скоро після того нашу Украйіну підгорнули під себе королі польскі та великі князі литовскі і завели инші порядки. Король польский слухавсь в усьому панів, що збірались на великі ради, сейми, і видумивали порядкі на користь тількі собі і на некористь простим людям, особливо селянам. Триста років назад пани литовські та польскі злили свойі царства в одно, польске, — то такі ж порядки стали й на нашій Украйіні: землю поодбірали то на королів, котрі стали роздавати йійі свойім слугам, то прямо на панів, селян стали повертати в крепаків. Скрізь по нашій землі поставлено королевське начальство, войевод та старост з польських панів та з наших перевертнів з жовнярскім військом. Всі мусили слухатись цього начальства, а селяне ще й панів свойих. Пани тепер стали і за суддів, а селянам збіратись на купи було заборонено. Міщанам по великих мисцях било трохи вільніще, бо вони сами собі вибірали городських голов, війтів, та судців для свойіх міщанськіх діл, але ця воля міщанська, як звали йійі тоді майдебурія, або привилія, це не була вже старинна воля, а дуже вкорочена. Войеводи і старости з жовнірами стояли й над міщанами, а пани шляхта зовсім були непідлеглі міщанському уряду і суду і правились собі свойіми панськими сеймами і судами земськими, та на сеймах видумували, як би більше роботи на крестян наложити та тяжчими карами йіх карати. До того ще начальство та пани польскі, щоб затерти й слід старойі вічевойі вольности по городах, накликали в ці города і містечка чужих: німців, жидів, вермен, — та давали йім особі льготи та привилійі. Скрізь по великих місцях заводились німецькі, та верменські управи та жидівські кагали, а наши до них тикатись не сміли. По троху за льготами чужі люде по наших місцях багатіли, а наші збіднялись, — бо чужі люде й податків давали менше, або й зовсім не давали і на війну з старостами не ходили, а знали тількі торг да ремество собі на користь. Так на нашій землі пани та начальство стало польске, городи та містечка май же совсім жидівські, а наші люде зостались тількі крепаки та хіба де бідніщі міщане. Так воно було, поки нашу землю од польского королевства забрали царі московські. Та з того не поліпшало, а ще погіршало, бо де й зосталось ще волі, й ту однято, ось хоть майдебурію міщанську.
А відкіля ж те московське царство узялось? спитав молодой парубок, що пильно прислухавсь до розмови.
А ось відкіля! — сказав Михайло. Слухайте далі!
Ще до татар руські люде то з нашойі кийівскойі Украйіни, то з Черниговщини, то з других північних руських земель посунулись далі на схід сонця і побудовали городи серед чужих людей чухонськойі породи. По городам цим засіли руські князі теж кийівского роду. Одним з таких городів була Москва. Тут руські люде, перемішавшись з чухонами, стали инакші од тих, що жили по старих руських землях, — як наша Украйіна, — стали такими, як теперишні московські люде, або, як дражнять йіх, кацапи. Ще перед татарами князь Андрій з того краю напавсь було на Кийів і разорив його дуже, так що його город Володимир став трохи не важнійщим од Кийіва. А коли татари розорили Кийів, то митрополити руські охотніще жили в тій стороні, в Володимирі, а далі й зовсім зостались у Москві. Стали тоді звати ту Володимирську та Московську сторону „Велика Русь“, а нашу стару Кийівську Русь стали звати „Малою“. З годами московські князі дужчали, а нашу сторону підгорнули литва та поляки. Князі московські стали підлизуватись до татарських царів, збірали для них податки, мов приказчики з усіх земель руських, що були ще під другими князями роду Володимира, підводили татар вбивати других князів і розоряти йіх землі, не давали громадам вибірати князів, а привчали усіх думати, що той тільки князь законний, котрого поставить царь татарський. Московським князям помагали попи та архійерейі, бо йім добре було під татарамі, бо татари поважали йіх, мов би то ворожбитів, і податі з попів не брали. Так за помічьчю татар та попів московські князі попереду стали в свойій стороні найстаршими, Великими Князями, а далі поодбірали собі землі у других князів і у вольних городів, Новгорода та Пскова, котрі найдовше вдержували волю і вибірали собі князів до любови і держали свойе городове вольне війско. Як забагатіли та подужчали князі московські, то і увільнились од татарського підданства і сами стали зватись царями, а попи привчили народ думати, що царі помазанники божі і никого слухати не повинні, а люде повинні терпіти усе, що царь робіть, хоть би він мордував людей тисячами й десятками тисяч, ось як московський Іван Четвертий. Як і в Польші та Литві, так було і в московським царстві, або Великорусі: царі позабірали землі на себе та на свойіх слуг, бояр та дворян, а селян повернули в крепаки, і скрізь по городам поставлено царське начальство, а не виборне од людей, як колись було. Вольне городове війско давно скасовали князі московські. Зпершу царі московські було иноді скликали виборних людей од попів, панів та городян з усього царства на земскі собори, та совітувались з ними про закони, та податі, які положити, та про те, чи воювати з ким, чи ні, — але з годом кинули й цей звичай. А собори не догадались зробити, як це робилось по де яких других землях, наприклад в Англійі, або в Шведів, щоб царь, чи хоче, чи не хоче, а скликав земську раду та з нею совітувавсь. Остатній собор земській був в Московщині з двісті років назад. Після того царі московські стали вже зовсім самодержавними, то б то, що сам і захоче, те й велить робити, а всі люде у царстві стали царськими холопами, так стали й зватись: холоп твій Івашко, або Петрушка, хоч який пан! А прості люде, селяне, то стали холопами царських холопів. Більш ста років назад цариця Катерина увільнила панів, щоб не звались холопами, а тільки вірнопідданними, та діло через те мало змінилось. Катерина було скликала і щось підібне до земського собору, та скоро роспустила, — бо злякалась що стали говорити, щоб царські укази не могли зміняти того, що собор положить. Так і зостались царі руські самодержавними, а хто слово скаже проти того та заговорить про собори земські, того карають великими карами: садять в тюрми, засилають в Сібір, у катаржну роботу. А на ділі часом більш царя волю мають пани та чиновники і підсовують цареві, що вигадають і гроши розкрадають, — а царь те все підписуйе. Тим то й правду казав один розумний чоловік, що царь самодержець хиба тим, що його самого держать чиновники.
Літ за чотиреста назад, тількі й зосталось вольних руських людей, що козаки по крайніх степах, по украйінах на татарських границях, де боялись жити пани. Ці козаки з горем пополам трохи сіяли хліб, а більш пасли скот, та ловили рибу, та воювались з татарами та турками, не пускаючи йіх на руську землю, та одбиваючи полони татарські на землі й на морі. По Дніпрових і Дністрових степах були козаки з наших украйінців, а по степах Донських, та Волжських, та Уральських з московських людей великорусів. Було на Дону не мало й наших; і найбільший притон доньских козаків, Черкаск, заложили наши козаки украйінські і назвали його так по нашому городові Черкасам, на Дніпрі, де була попереду найбільша Січ украйінська. А потім заложено Січ за порогами дніпровими, на острові Хортиці. Ще й було славне Запорожьжя!
От ці то козаки сами собі вибірали начальство, сотників, полковників, гетманів або атаманів, — і скидали йіх, коли не були довольні. Вони себе считали підданими христіянских королів польских, або московських царів і горнулись до них, щоб в купі воювати татар та турків, але не дуже то йім потурали, а панства та урядників, що заправляли всім по землях королевських та царських, так і зовсім не терпіли, і часамі побивали йіх у купі з крепаками, що з разу ще не звикли до неволі і часто бунтувались. Між московськими козаками иноді проявлявсь який небудь самозванець, та казав, що він царевич Дмитро, або Петро, і втік од бояр, що його хтіли зарізати, то козаки і йшли за ним на Москву, а по дорозі приставали й крепаки, та били й мучили панів та урядників царських. Або иноді пускалась між народом чутка як і тепер бува, що царь хоче добра людім, та тількі бояре-пани не дають йому волі, — то козаки і крепаки було і поднимаются і йдуть на Москву „за царя проти бояр“. Так двісті років назад піднявсь мов би то за царя проти бояр донській козак Степан Разин, вибив панів і чиновників, попалив казенні бумаги у половині царства Московського, скрізь скидав начальство панське, а заводив виборні козацькі порядки, і мало не взяв Москви. Насилу його уловили царські войеводи. А ще років сто назад теж саме зробив уральский козак Омелян Пугачов, пустивши чутку, що він йесть царь Петро Хведорович, которого вбила жінка його Катерина. І до Степана, і до Пугача ходили на підмогу й наші украйінські козаки; думали з ними позаводити козацькі порядкі по всій Московщині. Та не вдалось! Хоть насилу, а й Пугача начальство з салдатами вловили, як і Разина, і четвертовали в Москві. Може б і не вловили ні Разина, ні Пугача, як би вони не дурили людей, та як би козаки сами більш по братерськи були з крепаками, та не гордували ними. А певно не вловили б, як би за ними усі крепаки одностайно встали по всій землі.У нас на Украйіні не було самозванців, — а бунтовались козаки і крепаки проти уряду королевського та проти панів ще частіще ніж в Московщині. У нас пани повернулись у инчу віру, латинську, та стали говорити по польскому і робитись поляками та через те тричі налягали на украйінських крепаків. Королі польскі скрізь ставили уряди панські та хотіли, щоб козаки наші йіх слухали; польскі уряди скрізь робили суд польскою мовою; пани повертали вольних людей в крепаки, саджали по селам та хуторам жидів-рандарів; а до того попи латинські та частина наших архийерейів, що раді булі підлизатись до королів, видумали, щоб піддатись папі римському, найстаршому попові латинському і завели унію, це б то спілку з латинськими кзьондзами і силою заводили йійі і церкви у наших однимали. З цього усього почались великі бунти на Украйіні років з триста назад. Почали козаки, а далі піднялись і крепаки, — і не раз з отаманами козацькими побивали королевських жовнірів та панів і заводили то там, то сям на Украйіні козацькі порядки.
Та й тут не було доброй згоди між козаками й крепаками, — і козаки часом дбали тілько про себе, аби собі волю добути, та хиба ще попам і церквам православним волю од унійі, а крепаків ради були отдати в неволю панам. Так то од дурного розуму та за довгій час неволі не привчились люде до братерства і не вміли стояти міцно одно за одного. Кожний про себе тількі дбав, а другого кидав, — а пани, придавивши крепака брались і за козака!
Найбільший бунт у нас на Украйіні був за приводом гетьмана козацького запорожського, Зиновія Богдана Хмельницького, — більш як двісті двадцять років назад. Як поднялись козаки та крепаки украйінські, то побили кілька разів королевське та панське війско і мало не заполонили самого короля польского, — та Хмельницький не посмів руку на короля наложити та й випустив його з рук. Мало було між полковниками Хмельницького таких лицарів, як славний Нечайенко, що про його пісні співаються, що хотів до останку викоренити панство, та щоб усі були козаками, рівними та вільними. Хмельницький, випустивши короля, зробив мир з королем і панами на тому щоб тількі була воля попам і церквам православним; та козаків щоб було сорок тисяч, а крепаки хай би слухались знову панів. А як пани польскі з годом і такойі умови не додержали, то прийшлось Хмельницькому з козаками знову бунтоватись, — та вже крепаки не помягали йім, як попереду. Тоді Хмельницький і старшина козацька мусили шукати помочи на стороні, — і обернулись до царя московського, бо царі московські були однаковойі з ними віри і роду руського. Двісти двадцять два роки назад рада козацька в Переяслові з гетманом Зіновійем Богданом Хмельницьким піддалась цареві Восточному, Московському, Олексійеві, — тількі з тим щоб він не держав по городам украйінским свого війска, ні намісників і войевод, ні уряду московського, а щоб козаків було шістьдесят тисяч і вони б сами собі вибірали начальство, сами судились, сами збірали невеличку подать. Тількі й козаки, особливо старшина, між которою було чимало шляхти та панків, не думали про щиру правду для всіх, і селян і міщан, а більш про себе. Вони й вольність вимовили тількі для себе та для шляхти православнойі, що була з ними, та трохи для міщан. Старшина козацька почала забірати поля і луги, повертати селян, а далі й простих козаків у послушеньство. А царі та чиновники московські стали зневажати вольности козацькі, далі й собі землі одбірати на Украйіні, та знову отдали Украйіну на правім боці Дніпра за Кийівом ляхам, і тут козацтво пропало і знов завелись королевщина та панщина. Славний лицарь Семен Палій знов було пробував завести тут козаччину, повиганявши панів з Білоцерковщини та з Уманщини, — та його піймав гетьман Мазепа, що хотів старшину козацьку на панів перевернути та підлизувавсь попереду до царя московського, Петра, а царь заслав Палія на Сібір. Було то більш як сто сімдесят років назад. І з тійі пори на правім боці Дніпра панщина і польскі королевські порядки й не переводились, аж поки й Польща не пропала. Тількі на лівим боці Дніпра, в губерніях Черниговській, Полтавській, та в теперешній Катеринославській, на Січі запорожській зоставались ще козаки; та царі московські почали йім волю вкорочати, гетьманів та полковників переміняти, козаків у далекі землі в Московщину на службу та на тяжкі роботи у кріпості та на канави посилати.
Оглядівсь було Мазепа, що лихо козакам та й задумав було одступити од московського царя за помічьчю шведського короля, що тоді воювавсь з царем за Петербург, — та вже пізно було! Народ вже привик царів слухати, перелякавсь, що царь звелів попам проклясти Мазепу в церквах. Та селяне і прості козаки не хотіли повставати за приводом дуже запанілого Мазепи і його полковників. Так і пропав Мазепа з Шведом під Полтавою. Після того вже царі, що хотіли, те й робили з гетьманською та козацькою Украйіною, аж поки цариця Катерина скасувала зовсім гетьманщину і усяке виборне начальство, Січ звеліла зруйнувати і завела на Украйіні зовсім московські порядки і царське начальство, та рекрутчину та крепатство. Сталось це сто років назад. А старшина козацька була й рада, що стала дворянами московськими, получила навіки земли, що було давались йій, мов жалування, поки служби, та щей людей, котрі жили на тих землях. Багато козаків повернуто в крепаки свойім, часто родичам, усяким Галаганам, Масюкам, Гудовичам, Кочубеям, що стали тепер панами; багато сел козацьких пороздавала Катерина і син йійі Павел свойім слугам: Воронцовим, Тепловим, Репниним, Барятинським, Горчаковим, Строгоновим і иншим. Трохи козаків з Січі переведено на Кубань, де вони стали зватись Черноморцями. Хто на Украйіні не був записаний в козаки, тійі стали государственними крестянинами. Йіх теж роздавали царі панам, кому схотили. Небагато зосталось в Черниговській та Полтавській губернійі, що ще звались козаками; вони не були крепаками, та й над ними поставлено чиновників, що обдирали йіх не дуже менше, як і пани крепаків.
Так само робилось і в Харьківській, Курській і Воронежській губернійі, куди було наші украйінці тікали од ляхів на слободи, од чого ці крайі і звались Слободська Украйіна. Не стало й там ні козаків, ні слободи. Кажуть, що як татар в Криму до остатку завойовано, то вже козаків стало не треба. Нехай і так! А на що волю у людей поодбірали, та землі йіх панам пороздавали! Кому це треба було, окрім начальства та панів?Цариця Катерина з двома німецькими царями: цісярем австрійским та королем пруським умовилась розібрати Польщу. Цариця забрала од Польщі Правобічну Украйіну, де теперь Кийівська, Волиньська і Подольска губернійі. Та тільки крепацтво там зосталось, як і було. Наші люде тут знову було понадіялись, що руська православна цариця вибавить йіх з неволі од польских панів та жидів арендарів, та дасть завести козаччину. Навіть було по Білоцерковщини та Уманьщини наші й повставали за приводом гайдамак, що приходили з Запорожьжя, ось як славний козак Максим Жалізняк. Пішла було чутка, що цариця прислала в Мотроновський монастирь в Чигиринщині й ножі на повстаньня. Люди й повставали та впйать думали поновити Хмельниччину та Палійівщину. Одначе цариця вислала свойе військо на поміч війську польському, королевському та панам. Царицин генерал заманив до себе отаманів гайдамацьких Жалізняка та Гонту. Жалізняка послали на Сібір, а Гонту з другими отдано панам польским на муки. А коли скоро потім забрала цариця цей край до свого царства, то тільки й вийшло, що польське королевське начальство перемінилось на московське. Та ще й, щоб прихилити до себе панів польських, отаких як Понятовські та Браніцькі, цариця пороздавала йім ще більш землі з вольними людьми, та до того понасажувала і панів московських, з которих повелись теперешні великі майентки Воронцових, Кочубейів, Бобринських і инших в цьому крайі. За Катерину ж до остатку вибавлено од турок та татар степи Херсонські, Катеринославські та Кримські, що за них билися козаки не одну сотню років. Та і тут землю позабірала або казна, або царі і царевичі, або пороздавано панам та генералам, а людей і тут повернуто в крепаки і скрізь позаводили царське начальство, що хочеш, не хочеш, а слухай.
Як розбірали Польшу, то частина руськойі землі з такими ж людьми, як і ми, украйінці, Галиччина, одійшла до цісаря австрійського, а далі за Карпатськими горами, в Угорщині, ще йесть шмат землі з таким же украйінським народом. Та ще цісарь одібрав з під турка шматик землі од господарства Молдавського, Буковину, де теж половина народу наші. Та й там, в Галиччині, в Угорській Русі та Буковині завелись такі ж самі порядки, як і в нас, — тільки пани та чиновники там то поляки, то угри, то молдаване, а цісарі ще підбавили німців. Йіх таки і в нас чималенько, бо німці на чужині уміють підлизатись під царів, та вислужувати чини, та випрошувати собі землі та гроші. В нашім царстві йесть таке кодло німецьке: це именно Прибалтійській край: губернійі Естляндська, Лифляндська і Курляндська, за Вильною коло Петербурга. Там спокон віку жили люде неруські, латиші та ести, так тоді, як на нас налізли татари з степів, тоді на ціх людей насунулись німці з моря і волю в них і землю одняли, та й доси обладають там, хоть німців там усього десята часть, от як у нас на правім боці Дніпра та в нашій Галиччині поляків.
Відціля німці вилазять на службу і в руські землі та й вислужують собі чини, а дали й степи та ліси. А то лізуть і з самойі Німеччини. Та за часи Катерини так мало не зо всього світа, — і з французів, і з італьянців, і з сербів, і з шведів налазили слуги та пани, та добували собі землі та людей на нашій Украйіні. Дуже то вже ласа для них наша чорна земля, наші степи широкі! Так то скріз запанували на нашій землі чужі люде.
Правду каже наш земляк Шевченко:
За що ж боролись ми з ляхами,
За що ж ми різались з панами,
За що скородили списами
Татарські ребра! Засівали
І рудою поливали,
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродило?
Уродила рута, рута
Волі нашойі оторута.
— Це який Шевченко? спитав один молодий робітник, прислухавшись. Той, що могила на горі над Дніпром коло Каніва?
— А ти бачив? спитав його Михайло.
— Та торік, як йіхали на пароході од Кийіва до Черкас, бачив: висока могила на горі і хрест стойіть. Люде казали, що якийсь співака; про волю б то співав.
— Еге, співака, про волю співав, які і кобзарі колись, що теперь майже скрізь пани перевели. Вже скоро нікому буде й „Правди“ проспівати! Знайете:
Уже тепер правда в панів під ногами
А щира неправда в панів за столами!
Тільки Шевченко був не такий кобзарь, як другі, — а письменний, і сам він не ходив по селах співати, а писав свойі пісьні та печатав в книгах і звав ті книги Кобзарями. А яких писень начальство не дозволяло печатати, то він давав йіх переписувати приятелям, а від тих вони росходились по людіх. Треба вам росказати про Шевченка, щоб знали, хто він був, бо не раз прийдеться нам його згадувати.
Родивсь Тарас Шевченко в тисяча вісім сот четирнадцятому року в Кирилівці, Кийівской губернійі, Звенігородського повіту і був крепаком. Багато натерпівся він усякого лиха од панів та дьяків, що в них, тікаючи, вчивсь письменству та малярству. Аж якось вблагав він пана, щоб оддав він його в Петербурзі вчитись до маляра; пан згодивсь, бо ждав, що Тарас платитиме йому великий оброк, як вивчиться. В Петербурзі Шевченкові трапилось познакомитись з кількима добрими людьми, которі, бачучі його дотепність до малярства і те, як він горював тим, що він невільний, викупили його в пана за дві з половиною тисячі рублів.
Скоро після того Шевченко почав писати свойі пісьні про усяке горе людське, найбільш про те, яку кривду роблять людім пани, та багаті люде та начальство, — про те як колись люде наші були вільні козаки, як боронили свою землю од ворогів: турок, татар, ляхів, — а потім, як стали невільні і як ніхто тепер за них не оступайеться: ні царі та начальство, що держать руку за панів, ні ченці, ні попи, що забули й слово Христове про те, що треба йти проти неправди, а думають тільки про те, як би вигодуватись здирствомъ та ласощами. Шевченко благав-просив панів та багатих, щоб „схаменулись“ та „обняли найменшаго брата,“ це б то бідних; просив усіх людей, щоб „роскувались, браталися та вчились“. Так от за такі пісьні його й узяли в кріпость, попереду в Кийіві, а далі в Петербурзі, судили — та по царському приказу одіслали в найдальні татарські дикі степи, аж на Аральське море та й посадовили там служити салдатом, та ще й заборонили малювати, або писати що небудь. Так він вимучивсь девйать років, але все таки писав, хоть тайемне. Якось приятелі передали йому дві маленьки книжечки, так він йіх ховав в халяві та нишчечком в бурйанах було й пише. А потім усе, що він написав і напечатано в чужих землях. І в нашому царстві де що з того було напечатане, та не все: начальство та попи не дають. А в нас завсігда усяку книгу треба нести до такого урядника, світського або попа, щоб позволив книгу печатати. Звуться ці урядники цензорами; це все одно, як кати, тільки не на спини людські, а на думки правдиві, — де побачуть гостру правду в книзці, чи в газеті, зараз і замазують.
Як настав новий царь, то в нього випросили, щоб пустив Шевченка жити на волі, але він не довго й жив вже, і вмер в Петербурзі, в тисяча вісім сот шістьдесят першому році, двадцять шостого февраля.
Прохав він пріятелів, щоб його поховали на Украйіні; так воно й зроблено. Прохав він ще: „Поховайте та вставайте, кайдани ломіте!“
Та це буде тільки тоді, як більше людей дізнайеться про те, чого бажав Шевченко і чого ми тепер невільні, в кайданах, хоть і не бачимо йіх, бо вони не з заліза, а гірш залізних!
Так ось бачите, оцей Шевченко правду сказав, що на тій самій Украйіні,
На тій самій, що з Богданом
Ляха роздавила
Байстрюки Екатерини
Сараною сіли.
А свойі люде, онуки бувшойі старшини козацькойі ставши
Гірше ляха свойі діти
Украйіну роспинають,
Так як пиво праведную
Кровь із ребер точуть.
За панами з усякойі породи посунулись на нас жидівські купці та арендарі, котрі скрізь просовуются між рабочимі та панами-дармойідами та, услугючи дармойідам, забірають в свойі руки робочих, а далі й панів. І тепер той самий Переяслів, у которому за приводом Богдана батьки наші злучились з москалями, як рівні з рівними, — більш жидівський, ніж руській город, і правду про його каже Шевченко:
Як би то ти, Богдане пйаній,
Тепер на Переяслів глянув
Та на замчище подививсь,
Упився б, здорово б упивсь!
І препрославлений козачий,
Розумній батьку, — ти в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь,
Або в калюжі б утопивсь,
В багні свинячім…
— І де вони узялись ті жиди? спитав дід Карпо.
— Де узялись? З свойеі таки землі, з жидівськойі. Була і в них колись своя земля в Азійі, недалеко од того місця, де вона стикайеться з Африкою. Там у них і свойе царство було і столиця, Йерусалим город, де й Христа роспйато. Ви ж певно знайете, що Христос був з жидів, тільки не хотів слухатись старого жидівськаго закону, а новому вчив; — так жидівські попи його й засудили й роспйали. Ну, та тепер не об тім говоримо, а про те, як жиди до нас дістались. Земля жидівська маленька і так лежить, що круг нейі великі царства були, — на захід сонця Египетське, на схід сонця Вавилонське, а далі Персидське. Та було, як воюються вони одно з одним, то й жидівську землю чипляють, жидів то у полон забірають, то випускають. Так йіх розігнано та розвезено було по світу чи мало здавна, ще до Христа. А саме перед Христом землю жидівську підгорнули люде з Европи: римляне, або італьянці. А як жиди років через тридцять після того, як Христа вбито, збунтовались, то римляне розвалили йіх город Йерусалім, страшенне спустошили усю землю йіх, а жидів май же усіх порозвозили по свойему царству. З того вже часу жиди й втратили зовсім свою землю, а стали блукать по чужини, — і йесть тепер йіх по всьому світу. До нас поприходили жиди через німецьку землю і говорять вони між собою німецькою мовою, а в школах читають свойе святе письмо по другому, по старому жидівському, по такому як колись говорено в йіх землі дві тисячі років назад, так як і новий закон, Евангелійе, написано було попереду. Набрались, як бачите, й жиди лиха колись. Особливо гірко прийшлось йім тоді, як в римськім царстві та по других землях в Европі люде пристали до новозаконнойі йіхньойі віри, Христовойі. Оттоді христіяне почали старозаконних жидів мучити та притісняти, та ненавидіти за те, що вони колись Христа та новозаконних жидів мучили та ненавиділи.
Не думайте, братці, що й я за тим на жидів нарікаю, — що вони не-нашойі віри, — або за тим нарікаю й на ляхів, німців, москалів та усяких інших людей, которі в нашу землю понайіздили, що вони чужі люде. Ні, нехай собі кожний віруйе як хоче; нам яке діло! Хай тільки другого не обіжда! Нехай би собі й чужий чоловікъ до нас ішов, аби собі працював та нікого не дурив, не неволив, — в пани не ліз та нами не гордував. Так тільки рідко хто в нас з чужих людей так чесно поводиться! А на жидів я нарікаю не на тих, що, як і ми, працюють: що воду возять, або кравцюють, або ковальствують, чи яке небудь майстерство роблять. Коли б тільки вони чесно робили, нас не обдурювали та держали руку з нами, простими людьми, робітниками, а не з свойім мошенницьким кагалом, де жидівські багатирі та рабини наказують, як кожний жид мусить один за другого стояти, щоб ліпше нас обдірати. Я на тих нарікаю, на купців, та на шинкарів, арендарів, на факторів жидівських, — що за ними нашому братові повернутись нікуди, щоб він не одурів тебе і сам собою і з свойім усім кагалом. Воно й скрізь од усякого пана, та купця, та багача добра простому чоловікові не ждати, — та усе таки коли він свій чоловік, то хоть коли небудь та змилуйеться, — а вже коли зовсім чужий, чи лях, чи москаль, — або чи німець, чи угринъ, а особливо жид — то вже од нього і не жди жалю до нашого брата украйінця. А до того чужі пани, чи купці то ще міцнійще один за одного проти нашого брата руку тягтимуть. От тим то жидівські пйавки найтяжчі для нас, що вони од нас тричі чужі: і породою, і вірою і мовою, — і держаться міцно один за едного, і бідний жид за багатого, та усе проти нас. Хто тому винен, довго б говорити; бачили ви, що й христіяне тут не без вини, що роздратували жидів, що мордували йіх, сміялись над ними, за те що вони не нашойі віри.Не одну сотню років дратували европейці та христіяне жидів: і з ріднойі землі йіхньойі розігнали і за людей не считали, і ніякою чесною працею йім займатись не дозволяли. От і виросла порода, що й нас ненавидить, за людей не вважа та нічим, окрім гандлю та шахрайства жити вже не хоче, а тяжкойі роботи цураеться. А здайеться за всіх приходиться росплачуватись з жидами нам, украйінцям; бо в нашій землі найбільш жидів і найменьше між ними справдешних робітників, а найбільш шахрайів. На всьому світі жидів пйать мильйонів, а з них в нашій землі більш, як мильон триста тисяч!
Я вже казав, що жидів до нас накликали польскі пани та начальство, як найліпших помічників, щоб нас обдирати. Козаки, було, повиганяли жидів з тійі части нашойі землі, де була козаччина, та гетьманщина, — з теперешніх губерній Черниговськойі та Полтавськойі, та части Кийівськойі та Катеринославськойі. А в других частях, що зостались під Польщою та Угорщиною, так жиди й зостались. А далі як скасовали царі московські козаччину та гетьманщину, то й жидам позволено внов жити — і там і по степам Катеринославським, та Херсонським. Пани наші навіть, просили об тім і раді були собі помічників з жидів добути. Та й тут зроблено не по правді з нашою Украйіною. До нас московське начальство пустило жидів, — а в Московщину й ні! Бачите, московські купці не хотіли баришами ділитись з жидівськими та й впрохали начальство, щоб жидів до них з Польщі та з Литви не пускали. А в Польщі та в Литві жидів страх скільки наплодилось, — так вони все до нас перебіратись стали. Воно як би скрізь можна було жидам жити, то усе б таки рівно вони б розбрелись по усьому великому царству руському, рівно б на кожний край прийшлось жидівську сарану прохарчити. Та й жиди б як би розбрелись, то не такими б кагалами держались один за одного і швидче б навчились чесній праці, і з нашими б перемішались. А тепер ні. Тепер в Московщині жидів нема, — а в нас йіх так багато, що йім вже самим не тільки з шахрайства, а й з мастерства прожити трудно, а на приклад до хліборобськойі праці вони не звикли. От і жидові часом лихо, а нашому братові вдвойе! Таки подумайте: на всій наший Украйіні: і в Российі і в Цісарщині жидів прийдеться більш як мильйон триста тисяч. Скілько усього доходу витягають з нас жиди по всій нашій землі я не можу сказати вам, бо воно ще не пораховано. Але в трьох губерніях: Кийівській, Волинській і Подольскій пораховано, що жиди мають доходу усього більш ніж тридцять шість мильйонів у рік. З чого ж воно? Думайете з чеснойі праці? Так ні! Усіх жидів в тих трьох губерніях більш ніж сімсот сорок тисяч; а з них робочих людей: ремесників, та балагул та водовозів — найбільш як сто шістьдесят тисяч. До робочих жидів треба порахувати і сорок тисяч услугуючих наймитів у жидів же, — хоть з них добра половина услугуйе тим, що помага свойім хазяйінам одурювати нас. Ніяк не вменшимо, як скажемо, що робочих жидів в тих трьох губерніях не буде й двохсот тисяч, значить не буде й третьойі части, а хиба четверта; а три четверті живуть і багатіють з гандлю та з шахрайства. Подумайте тільки, шо одних шинкарів з сімьями там більше, ніж сто десять тисяч та лавучиників більш ніж сто двадцять тисяч. Так ми не помилимось, коли порахуйемо, що з усіх жидів, що живуть на нашій землі, більш мильйона тільки тим живуть і багатіють, що з нас кров ссуть! І виссуть вони з нас що року не менше як мильйонів з півтораста рублів! Так воно наситити стільки неробочого народу у віщо небудь стане нашому братові!
Так то, братці, ми на себе прийняли усі московські лиха, а Московщина нам жидів зоставила на самі наші плечі. Тепер місця наші на половину, а як де по Волині та по Галиччині майже цілком жидівські, землі наші, і степи наші позакупляли жиди, або позаарандували: тільки в губерніях Кийівській, Волинській та Подольскій не мають вони права на свойе імня купувати землі, та що з того: хиба на чуже не можна?
Майже скрізь по нашойі Украйіні, коли не сяк, то так, робочий чоловік в руках тих самих жидів, що од них думали вибавитись батьки наші козаки. Так воно і в тій часті нашойі землі, що під Цісарем, де жиди майуть тепер в усьому рівне право з христійанами, де можна кожному і віру жидівську приймати, коли схоче; а в Угорщині так йесть і начальство з жидів. Так воно і під руським царем, де жиди ще не в усьому зрівняні з христіянами; христіянский пан та начальство по закону старще од жида вважайеться, та усе рівно в руках у тих грошей, що з нас жиди витягають.
А до того, що з нас витягають жиди, приложіть лишень те, шо тягнуть з нас пани московські, та польскі, та німецькі, та усякі инші, що йім начальство землю нашу пораздовало, та само начальство московське, то і побачите, яке то воно наше, те царство руське. Он ми з ляхами бились за землю Кийівську, — а в Кийівській губернійі більша половина землі опинилась й доси зосталась у польсьих панів, а з остатньойі впйать більша половина у московських, та в німецьких, та в жидів та в усяких инших пьйавок та підлиз. Так йесть нам з чим носитись та гордувати, що мовляв наше царство найбільше на світі!
В цьому руському царстві ми на свойій, нашим потом і кровью обмоченій землі, невільники в чужого начальства та наймити у чужих панів та жидів. Мужик скрізь не чоловік перед паном, або й жидом, а хлоп, чернь, або й бидло, гадюка. А украйінский мужик двічі чернь, коли не тричі. По других землях, от хоть би і в Московщині, то пани й мужики хоть говорять однаково, хоть вважаються однійеі породи: вони бач обойе звуться русскійе.
Там в Московщині вчать в школах по однакому панів і мужиків, хоть не одним наукам, та одинакою мовою, московською. Як мужик вивчиться, то може по троху читати тіж книги, що й пани, набіратись паньськойі науки. А наш украйінський мужик — і перед московським мужиком — мужик, дурак, хахол, а не рівний з ним чоловік.
Як війна, або як забунтують поляки проти московського начальства, то воно тоді кричить, що ми одвічні руські і земля наша сама що найесть руська; похваля колишніх украйінських козаків за те, що вони виганяли з нашойі землі татар, турок та польських панів; каже, що батьки наші прилучились до москалів, як брати до братів. Нагадують тоді нам наши пісьні про козаків та навіть і про гайдамак, про Гонту та Жалізняка, як вони татар, турок, та ляхів побивали. Зараз тоді беруть з нас козацькі полки та за йіх помочьчю турок воюють, і поляка всмиряють. Воно турків треба воювати, бо турки тепер мучять наших братів: сербів та болгар, так як нас колись мучили; і пани польскі не мають права на нашу землю. Та далі, коло Варшави, йесть вже не одні пани поляки, а й мужики; там земля щиро польска і ніхто в ній окрім самих поляків не майе права орудувати.
Там усі поляки не терплять московського начальства і по правді хотять свій край од нього увільнити. А наших людей туди женуть бить поляків. Начальство не дума, за що ми бились колись з поляками, та чого ми прилучились до москалів: ми думали свою волю забезпечити; а не для того, щоб перемінити неволю ляшську на московську. Так про це начальство і не згадуйе. А як минется гарячій час, як всмирять польский бунт, тоді про козаків украйінських і забувають; правдиві, чисті руські впйать зостаються тільки москалі, а ми завсігда зостайемось для начальства якимись недолюдками, нечистими руськими, хахлами. Оттак то робиться на нашій славній Украйіні, на нашій не свойій землі! Добре про це каже Шевченко:Оттаке то, Зиновію,
Олексійів друже!
Ти все оддав приятелям,
А йім і байдуже!
Кажуть, бачиш, що все то-не
Таки й було наше,
А що ми тільки наймали
Татарам на пашу,
Та полякам…
Так сміються з Украйіни
Стороннійі люде.
Наша пісня, наша мова, мов щось стидке, мусить ховатись. Навіть в одежі нашій в селі тільки ходити можна, а вже в городі вважайеться за сором. А найгірше, що нашою мовою заборонено говорити проповіді в церквах та вчити в школах.
Я вже згадував, як казав, про те, хто був Шевченко, що років з тридцять назад кілько щирих украйінців і між ними Шевченко, задумали завести товариство, щоб для нас науки усякі і святе письмо по нашому росказати, — так йіх заперли попереду у кріпость, а далі порозвозили по дальних краях, а Шевченка послали служити салдатом у найдальній дикий степ, на татарських гряницях аж на девйать років.
Двадцять років назад, при новому цареві, знов мов би то полегчало. Знов стали дехто з вчених украйінців думати, як би нам усякі науки по нашому написати. Та тільки й вспіли вони дві-три книжечки напечатати, так начальство зараз і заборонило усякі наукові та церковні книги украйінські печатати. Виготовлено було украйінський переклад Евангелія і найвченіщі люде у Петербурзі, ті що в Академійі Науковій, його переглянули і ухвалили. А духовне начальство, синод, заборонив печатати, щоб то, бачите, люде самі не розуміли Христового слова та щоб слухали більше попів, ніж Христа. Переклад Евангелія і Псалтиря і других книг з Библійі на нашу мову напечатано таки за гряницею, та до нас його начальство не пуска і, як хто везе, отніма і карайе. Недавно впйать було почали печататись деякі наукові книжки украйінські: про небо та землю, та таке инше, аж ось царь заборонив печатати усякі книжки украйінські; навіть і пісьні наші для музики печатати та співати по городах прилюдно зборонив царь.Бачите, украйінська пісьня часом нагадайе, як на Украйіні повставало, як Перебийніс та Хмельницькій загнали панків геть аж за Вислу, — або як Жалізняк та Гонта сто років назад помстились над панами та жидами в Умані, або як московські генерали руйновали Запорожьжя, а цариця Катерина степи козацькі генералам пораздовала:
Течуть річки бистренькийі,
Заливають кручі,
Ой, заплакав наш отаман,
Од цариці йдучи.
— „Дурні люде, запорожці,
А що землю пустили,
Ой, край добрий і веселий
Та й занапастили!“
— Не ми його занапастили!
Йесть в нас генерали,
Ой, степ добрий, край веселий
Йім подарували!
Наша пісня каже:
Ой одлягла чорна хмара, наступила друга.
Була Польща, була Польща, а тепер Россія;
Не заступить син за батька, а батько за сина.
(на панщині)
Не диво, що наша мова і наша пісня не подобайеться панам та начальству. Воно б хотіло, щоб ми тільки й знали, що „стой прямо, сматрі браво, ружьйом дьелай харашо!“ та кричали: „ради стараться, Ваше Високоблагородійе!“ та замість наших вільних козацьких пісень співали салдатські, ось таку наприклад:
Мы въ походѣ проходили,
Проходили по степямъ,
Мы свою кровь проливали
Подъ Варшавой на штыкахъ.
Какъ въ четвертомъ, пятомъ взводѣ,
Со знаменами впередъ,
Какъ шестой и седмой взводъ
Закричали всѣ: „Ура!
Государю честь — хвала!
Ось який салдатський рай нам розмальовують в тих піснях, що велять нам співати замість наших:
Пора нам, ребята, отця-неньку забувать,
Отця, мать, жену, всю родиму сторону
З отцем і з матусею не видатися,
З ружжом, з муницею жизнь кончати.
Йесть у нас, ребята, і крупа і мука,
Хліба напечем, густойі каши наварим,
Зложимось по денежці (як де вкрадемо!) ми купим винця
Зложимо по другій, пісні запойом:
Дай нам Бог салдатушкам жить-послужить —
На чужой сторонушкі головушку положить,
(чорт його й зна й завіщо!)
Щоб наша сільная вармія похвальонная була.
Хотять, щоб ми в кінець забули, хто ми, та те, що ми були колись на власній землі вільні люде, а не слуги, що свого розуму не мають, а що йім звелять, те й роблять.
І ніхто за нашу Украйіну, за нашу мужицьку мову й не заступиться! Наші пани ще й радніщі, що йійі забороняють, бо вона йім нагадуйе, як вони покрали в нас землю нашу і волю, та щоб більше одрізнитись од мужиків, поперевертались то на поляків, то на москалів, то в Буковині на німців, а в Угорській Русі на угрів, чи венгрів. Ради вони, щоб йім ніхто не докорив, що вони теж такого роду, як і ми, прості люде, і мення свойі батьківські переміняють і дітей свойіх навчають по усякому, аби не по нашому, по „хахлацькому“. Тільки підніметься трохи, вислужить що в царя, або видурить у нашого брата, уже воно зараз соромиться зватись Морозом, або Морозенком, або Нечайем, хоть колись так звались славні козаки, що про йіх до віку не забудеться, а зараз робиться Мрозовицкій, або Нечаев, зараз вже воно не Лапа, а якесь Лаппо, не Лодій або Рубій, а Леді або Рубі. А то батько плоти крюками ганяв, а син, як став паном, то возьме й назве себе по німецькому Гакман, то усе таки йому ліпше!
Усякі полупанки, як вивчяться „підписувать“ та драти із батька і брата, по московські так чешуть, сміються та лають батьків свойіх, що з малечку
Цвенькати не вміли
По чужому...
Пьявки, пьявки! Може батько
Останню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московськойі мови,
або німецькойі, або угорськойі!
Щирий украйінець мусить плакати:
Степи мойі запродані
Жидові, Німоті
Сини мойі на чужини,
На чужій роботі!
Дніпро, брат мій, висихайе!
Мене покидайе (бо пани ліса вирубали!)
А тим часом перевертні
Кругом підростають,
Помогають москалеві (або ляхові, німцеві, або венгрові)
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку здіймають,…
Помагають недолюдкі
Матір катувати!
Ну, та буде час, що за цю нашу матір Украйіну оступляться самі мужики, бо це значить вони сами за себе оступляться! На решті усі наші мужики довідаються, хто вони і як мусить бути по правді. Довідаються про це й московські мужики, бо й йім гірко жити за свойіми панами та начальством. Тепер вони находять до нас та іноди нас теж зневажають; кажуть на нас: „хахол — мужик, мазепа,“ а про себе кажуть, що вони прійшли „на дурацкую сторону хльеба йесть!“
За часів крепацтва пани навмисне переводили крестьян з Московщини в нашу сторону, особливо на спорожнілі місця в степи, і любили йіх більш, ніж наших мужиків, бо московські люде давніше були у крепацтві, ніж наші, і більш звикли до нього. Пани було хваляться, що „русскій народ вьерной, услужлівой“, не то, що „хитрийе і упрямийе хохли“, і прикащиків над нашими було поставляють московських. Та й начальство любить більш московських людей, ніж наших, бо вони давніш призвичайілись слухатись царя і начальство поважати, ніж наші люде; бо, бачте, наші під царями живуть яких небудь півтораста років, з того часу, як після Мазепи вже дуже придавлено козаків; а в московщині царство стойіть вже років з пйатьсот. Так от за панами та начальством і прості робочі московські люде часом думають, що вони луччі люде од нас, і мова йіх лучча; та тільки й московськім людім также не легко жити, як і нам. І в самой Московщині було би ліпше жити і нічого б відтіля йти людім до нас, як би там земля була в руках крестьян. Ось як і там і в нас мужики скинуть з себе неволю од панів та начальства, то усюди буде жити добре, бо рідного поля скрізь ще для робочих людей йесть доволі і нічого йім буде одним до других залазити та натуру і мову другого переміняти. Теж саме зроблять польскі мужикі з свойім та чужим панством на свойій щиро-польскій землі, — волошські мужики теж на свойій, німецькі та угорські на свойій. І в нас не буде панства московського, польского, німецького та шахрайства жидівського, і будемо ми, украйінці, держати свою Украйину, а московські люде держатимуть свою Московщину, ляхи Польщу, волохи Волощину, угри Угорщину, німці Німеччину, а чужих не чипатимуть. І буде кожній жити в себе, говорити, вчитись по свойому; будуть люде помагати одні другим, навчатись один в одного, — та тількі по волі.От ви скілько про Украйіну говорили, — сказав раз Карпо, як усі до купи впйать зібрались, — казавши, що ми усі украйінці; а все таки я того якось не розберу. Чув я де коли, що нашу Кийівську губернію звуть Украйіною, а другі кажуть що це вже Польща, а що Украйіна десь за Дніпром.
— Ні, за Дніпром Гетьманщина, перебив другой робітник з Полтавськойі губернійі. У нас була Гетьманщина! Це в Катеринославських степах Украйіна; там і запорожці були!
— Може й так, казав дід Карпо. І я чув, що запорозці жили в Катеринославських степах, і що там була Украйіна. Росказував мині якось батько, як я ще був молодим парубком, про тих запорожців та про гайдамаків, про те як Січ руйновали; казав, що за тих запорозців усі люде були вольні козаки, — та я вже усе позабував і теперичка, здайеться мені, неначе того ніколи і не було. А може воно й не так було, як батько розсказував! Та хиба не все одно, чи було то, чи ні? Теперя однак воно не вернеться, однак ми тепер усі підданні цареві й мусимо слухати начальства, котре він поставив; тепер ми усе одно мужики: кожен багатий чоловік може з нами зробити, що схоче, і ми мусимо, або терпіти, або як кому щастя, що розбагатійе, то вивчити хоч свойіх дітей, щоб перестали бути мужиками, хахлами, а робились панами, жили і говорили по паньському.
„Не кажіть так, діду, одмовив на те Михайло.
Хоч може де що і не так росказували вам про козаків, як воно було, одначе більша частина тут щира правда. Лихо нашім людям, що вони не письменні і через те так швидко і забули про свою волю. А як подумайеш, то і не бог-зна яка старовина тих сотня років! Іноді чоловік довше живе. Ну, так слухайте, добрі люде. Я добавлю вам де що до того, що вже казав про Украйіну і про украйінців, що то вони за люде.
Украйіною колись звали усю землю од молдавськойі границі аж під Дон, усі наші степа. В московськім царстві були свойі Украйіни, а в польськім королевстві, до которого тоді належала наша земля, свойі, — це б то найбільша половина нашойі землі була польська Украйіна. А далі як почали шарпати та ділити нашу землю польські королі, та московські царі, та турецькі султани — то всі назви переплутались, — і тепер іноді почуйеш, що звуть Польщею таку землю, що там нема і десятойі долі польського люду. От у Полтавщині часом звуть Польщею Кийівську губернію — а в Буковині та в Угорщині Галиччину. А яка там Польща? Там живуть наші люде. Тай козаччина та гетьманщина було то вбільшиться то вменшиться, — і од того один каже, що по річку Случ за Житомиром козацька земля і Гетьманщина, а другий, що тількі на лівім боці Дніпра в Полтавщині, а третій, що тількі на Запорожьжі, в Катеринославщині. Тільки хоч так і покрутилось усе в головах наших селян, — та не забули вони зовсім козацькойі Украйіни. І знають про нейі хоч трохі й там, де не було й козаччини, от як за Случьчю!
Наша земля коло Дніпра на південь од Кийіва — це, брати мойі, була колись і правдива Русь, і правдива Украйіна. Тут найдовше наші люде були вільними! Тут вони і тепер найбільше памйатають про свойю волю. І увесь край, де живуть такі самі люде, як і ми, можете звати Украйіною; усіх людей, таких як ми можна звати украйінцями. Я вже не раз згадував, що украйінців, оттаких як ми не мало на світі, і живуть вони не всі в нашим тільки царстві. Тепер я зведу до купи усе, що я казав вам про це і ще додам, щоб ви памйатали добре, які ми украйінці і що то Украйіна, наша рідна земля, де вона і скілько йійі! Щоб уже нам не забувати того!
Як вийдеш з нашого села, то куди б, в яку сторону не пійшов, і багато світа пройдещ, а скрізь прості люде говорять однаково, хиба де в лісі трошечки інакше ніж у степу; одягаються однаково, співають однакові пісні. А вже не скоро, як зайдеш в Московщину, або хіба в слободу московську на нашій землі, або іноді і в двір, де живе який московський чоловік серед нас, то вже не так! У церкви ми з московськими людьми однаково ходимо; та що з того? І в молдаван і в греків однакові церкви, як і в нас, а люде ще не наші: йіх ніяк не второпайеш, що вони говорять. Звісно, москаля далеко швидче розбереш, ніж грека, або молдаванина, та все ж не усяке слово. Бачите, і меж людьми, як, простіть, і меж звірми, різні породи бувають. Одні більш подібні меж собою, другі менш. Ось наприклад собаки бувають різні: дворові, хорти, гончі, а все воно собаки. Знов вовки, лисиці подібні до собак, а вже зайці або воли, то ні. Так і люде! Ось ми, та москалі або ляхи, то так би, звинить, як дворові собаки, та гончі, та хорти, а вже німці, то це осібніща порода, так як би вовки. Та все воно: і ми, і поляки, і москалі, і німці, і більша часть інших людей, що в Европі живуть, з лиця білі. Також білі люде, хоть смугліщі ніж ми, і ті, люде, що в західній части Азійі живуть. А ті, що в східній половині Азійі, — то з лиця або жовті, або оливкуваті, — такі як олива! А далі в Африці та Австралійі то йесть люде чорні, а в Америці мідно-червоні. То вже ці ще менш подібні до нас, так як би вже лисиці, або що, до собак.
Як добре придивитись до пород людьских, то й не одною шкурою на лиці вони одрізняються, а й кістками, волосьсям і іншим. Он у чорних людей, наприклад, волосься в усіх позакручуване, як шерсть у баранів, та носи широки, а в середині запалі, а в жовтих скули повиставлялись вперед, а на бороді або нічого не ма, або дуже рідке волосься. Та ще мало того: хоть інші люде з лиця і подібні, — а мова в них не однакова. От в подібних лицем і кістками людей пізнати породу чоловіка можна по тому, як він говорить. Німців ми нічого не розумійемо, як вони говорять, хиба хто з нас навмисне вивчиться довгою наукою мови німецькойі, а москалів розумійемо далеко більш. Та не одних москалів, а й ляхів, і чехів, словаків, і сербів, і болгар.
Оці усі народи мають свойі землі, та окрім того живуть серед нас; чехів тепер багато приходить до нас у Волиньську губернію та землі там купують, а щира чешська земля під австрійскім цісарем. Словаки носять до нас продавати усякий товар: дроти, мишоловки і звуться іноді цісарцями, а иноді венграми, бо землю йіх завоювали колись королі венгерські або угорські; а тепер королем в Угорщині і над уграми і над словаками, як я казав вже, цісар. Сербські та болгарські села йесть в Херсонщині та Бессарабійі; а щира земля сербська і болгарська тепер в неволі турецькій.
Трохи тільки сербів зовсім вільні і мають свойе окроме княжество, Чорногорське, — а друге княжество Сербське і доси ще підлегле султанові турецькому. Ще трохи сербів живе в Цісарщині, — та там же в Цісарщині живуть інші люде сербськойі породи, віри тільки римськойі, — хорвати та словинці. Та ще інші серби, подібніші до чехів, живуть маленькою купкою серед німців, на північ од чешськойі землі; звуть йіх лужицькі серби, або лужичане, — луговики.
Поляків або ляхів ви добре знайете. Казав вже я вам і про те, що поляки йесть і під московським царем, і під пруським і під цісарем. Так оце все люде най-подібнішойі до нас породи: і москалі, і чехи, і ляхи, і серби, і болгаре. Як би хто з нас та зайшов в московську, чи в польску, чи в чешську, чи в сербську, чи в болгарську землю, то з голоду б не пропав. Скаже він напримір: оце мойе! а по московському воно б тільки трошки інакше треба сказати: ета майо! а по польскому: то мойе; і по сербському і по чешському і по болгарському також. Або по нашому буде хліб, а по московському, по болгарському, та польскому хльеб, по чешському хлеб; або по нашому мнясо чи як де мйасо, а по московському мясо а по польскому менсо, по сербському месо, а по чешському масо. Догадатись не важко, не так: як по німецькому хліб брод, або мнясо флайш.От через те і ми, і серби, і москалі, і болгари і ляхи однойі породи і зветься вона славйанська порода, або славйане. Як почнешь перебирати слово за словом, то інше слово наше подібніще до сербського, друге до польского, третье до московського. І як почне який славйанин з нашим по свойому балакати, то багато й розбереш з того, що він говорить, — а все таки без навички та науки усього не розбереш, бо все таки у кожного своя мова. От наприклад, як скаже москаль: кожа, коли по нашому шкура, або ципльонок, коли по нашому курчя, то вже тут і не второпайеш, чого йому треба, коли перед тим не вчився нарочито московськойі мови. А щоб ви вчити йійі добре, треба часу, ще й не мало. Раз одна пані з Московщини каже свойій наймичці з наших: „пайді пріпрі калітку.“ Так та ходила, ходила та вернулась і каже: „не знайшла я ніякойі калитки; мабудь хто взяв.“ А по московському, чи то в нас по паньському „калитка“ — те, що по нашому „хвіртка“ або „дверці“. Наші де хто ще більше розуміють московську мову, ніж московські люде нашу, бо по школах і в нас вчать по московському, бо пани і уряд говорять по московському, то інший бувалий чоловік з наших трохи нахапайеться московщини. Та все таки скільки часу вгайіть наш чоловік, скільки раз в дурні пошийеться, скільки з нього посміються та одурять його і пан, і купець, і брехач-адвокат, і судовик, поки він нахапайеться ційейі московщини!
Не було б цього, як би в нас не було панів та начальства, що говорять по чужому, як би в нас хоть в судах судили, а в церквах та школах вчили по нашому! І виучувались би наші люде далеко скоріш, ніж тепер, бо тепер заразом і букві вчи, і слова московські; і науку вчи, і мови, на котрій вона написана, не розумійеш зразу. Свій свойему, як кажуть, по неволі брат. Свій з свойім та по свойому швидче порадяться, щвидче стануть до купи, щоб помагати в усякому ділі: чи ворога одігнати, чи яке діло зробити: вищі школи, залізні дороги, велики канави, або що завести, таке на що багато треба росходу, і чого не може зробити ні одна громада, ні один повіт. От тим то усі народи стараються, щоб вибитись з під чужого начальства, та жити на свойій волі, як сами схотять.
Недавно ще, років з шістьнадцять, італьянці повиганяли німецьке начальство, що поставив був цісарь австрийський на частині йіх землі, та тих з свойіх князів та королів, що слухали цісаря, та за ним руку тягли проти свойіх людей. Не раз повставали й ляхи за тим, щоб вибавитись з під німецького та московського начальства, що заводить у них і суди і школи не польскі, — а німецькі, та московські; та не вдалось, бо польскі пани, звичайно як пани, завсігда хотіли не тільки свою землю з чужойі неволі вибавити, а ще й чужу, нашу забрати та в нас так само робити, як німецьке та московське начальство робить у них. Як сами знайете, чуже начальство, чи московське, чи німецьке завсігда вмире поляків за нашою помічьчю, — та тільки ми завсігда дамось чужому начальству в руки, так що нам нема ніякойі користи: наша земля усе таки зостайеться у ляхів-панів, нам хиба клаптик дадуть, ми усе таки зостаемось „ду(нерозбірливий текст)-хахлами“ для московського начальства, і „хлопами-гадюками“ для панів-ляхів, а наша мова зостайеться в загони, як соромна, мужицька мова. І ми сами так про себ та про мову нашу думайемо.
— Так то, діду Карпо, — мов би то й нічого, що ми соромимось нашойі мови та передражнюйемо паньську: польску, або московську, та заміст нашихь старосвіцьких козацьких пісень, спиваемо „а кумушки, голубушки, подруженьки мойі“ та инші солдатські верзяканьня, а воно ще усе йде обік з тим, як ми на свойій землі з хазяйінів у наймити перевертайемось, та сами себе починайемо за якихсь недолюдків вважати.
Воно не скрізь наша мова в такім вже загоні, як в руськім царстві. Я вже вам казав, що на захід од Подольськойі та Волиньськойі губернійі живе теж наш народ під австрійським цісарем. І там простому чоловікові перед багатим та паном правди не знайти; пани там або ляхи, або німці, або волохи та венгри, і в вищих судах та школах судять та вчать не по нашому, а по паньському. Одначе там усе таки більш волі на людьський звичай та на людьську мову. Хоть у сельських школах там вчать по нашому і хоть попи в церквах говорять до людей по нашому, та книжки печатати там по нашому вільно. Я вже згадував, що в нашому царстві усяку книжку, перед тим як печатати, треба нести до такого чиновника, цензора, а він як не пустить, то й не можна печатати. А в Цісарщині не так. Там кожен печата, що схоче і щоб книгу спинити, треба йійі прилюдним судом осудити, а судять книгу присяжні судьді, з громадьських людей. Воно й там книги задержують тих, хто пише йіх, запірають вь тюрми, як хто вже прямо лайе начальство та багатих людей, та це бува рідко і не до усякойі книги можна причепитись. Там і сам цісарь не майе права робити з людьми, що схоче, ось як у нас царь; цісарь не може заперти чоловіка в тюрму за те наприклад, що в нього віра не така, як в цісаря, — от як у нас запирають в тюрми штундових братчиків в Херсонській губернійі, та в Кийівській, за те що без попів обходяться; в Цісарщині тепер усякому вільно: якойі хочеш, віри держись, сам перед свойею совістю і одвічай. Не можна в Цісарщини заборонити одразу усякі книжки на якій небудь мові, як у нас тепер заборонено усякі украйінські книжки. Колись і там цісарь та чиновники його могли робити, що хотять, так як і в нас, та люде почали бунтовати. От, чули може, як років з тридцять назад наш царь посилав військо против венгрів в Цісарщину, щоб цісареві помогти. Тоді там бунтовались піддані цісареві: і венгрі, і ляхи, і чехи, і італьянці і сами німці в столиці його, в Відні. Тоді за помичьчю наших салдат цих усіх бунтовщиків всмирили, — та через десят років знов встали італьянці, та за помичьчю французів зовсім вибились з під цісаря. А другим підданим цісарь мусив дати волю, — і тепер в Цісарщині вже самоволя царська вкорочена. Самовольних царів в Европі тількі й зосталось, що наш та султан турецький; та й султанові тепер вже хотять волю вкоротити, — щоб і він не смів ні податків брати, ні начальства ставити, не спитавшись ради земськойі. Воно і в Цісарщині волею користуються найбільш пани, та багаті, а коли наши украйінці й там тількі мужики, то й там украйінцям не бог зна яка воля. І там наші люде надіялись, що цісарь йім усю землю оддасть, та помагали цісаревому начальству всмиряти венгрів та поляків, та й там мало виграли: дали йім землі ще менш, як в нас, а начальство поставлено з німців. А трохи з годом цісарь мусив усе таки дати волю і венграм і полякам, а наші так майже ні з чім і зостались: над нами впйать запанували венгри та поляки. Та усе таки хоть крапля тійі волі в Цісарщині і нашим перепала.
Нашому чоловікові в тій Цісарщині, або в Австрійі, то хоть те добре, що там хоть вчитись вольнішче. Там наш чоловік хоть менше сам себе, мови свойеі соромиться, ніж в нас. А люде там думають, як колись то й наші батькі думали, що чи не поліпшало б йім, як би йіх забрав до себе московський царь, думають, що в московського царя жидам та панам не така воля. Як же! Поліпшайе! Хай би попробували наших порядків!
Під австрійським цісарем живе наших більш трьох мильйонів; звуть вони себе русини. А під нашим царем то далеко більше, так що усіх нас буде не менш як сімнадцять мильйонів. Воно мабуть і більше йесть нас, але не можна того допевна доказати. По рекруцьким спискам считайеться в Россійі одних чоловіків украйінців більш, як сім мильйонів двісті шістдесят тисяч; ну, а звісно, що жінок на світі трохи більш, ніж чоловіків. Значить в Россійі украйінців більш, ніж чотирнадцять мильйонів шість сот тисяч. А в цільному шматку, підряд, в Россійі і в Австрийі украйінців живе найменш як шістнадцять мильйонів.
Якаж наша земля спитайете, яка вона завбільшки. А ось слухайте. Я зведу до купи усе, що казав вже про це. Я почну від захода сонця, від тих украйинців, що живуть під Австрійским цісарем. В усій Східний Угорщині мужики такі ж як і наші украйінці, так само і в Карпатських горах, котрі одрізняють Угорщину від Галиччини. Уся східня Галиччина говорить по украйінському аж по річку Сян, за котрою живуть правдиви ляхі, а в горах аж по річку Дунайець. На південь од Галіччини йесть, як я вже казав, невеличка земля котра зветься Буковина. У півничній части тойі Буковини під город Чернівці живуть наші люде, а тілько у південьній части живуть молдаване, чи волохи, такі як в нас на Бессарабійі. Це значить такого украйінців в Австрійі, або в Цісарщині. В руським царстві, або в Россійі, говорять нашою мовою у губернійах: Подольській, Волиньській, Кийівській, Херсоньській, Полтавській, Черніговській, Харьковській, Катеринославській, Таврическій і в землях Чорноморськіх та Кубанськіх козаків. Це значить усе щира украйінська земля. Може хто скаже, що в губернійах Херсонській, Харьковській, Катеринославській і Тавричеській не мало людей московських, та татар та німців-колоністів, то на це я відкажу що ті московські люде і татари в нас чужі люде, бо ця земля спокон віку украйінська. З решту вони прості люде, мужики, котрі самі роблять. Вони нам нічого не вадять і ми повинни памйатать, що робочі люде усі брати проміж собою. Йесть ще не мало украйінців в губерніях: Курській, Воронежській, по південних частях йіх, та в Бессарабській, Ставропольській, Саратовській, у земли Донських козаків, та в південній части Гроденськойі та Мінськойі губерній, та в Люблінській, та в Сьедліцькій. Так то воно виходить що на Украйіні руській і австрийській самих украйинців, простих людей мужиків живе найменш шістьнадцять мильйонів, в цільному шматку землі. Оці шістьнадцять мильйонів людей по правді і повинні мати свою волю в свойіму краю і так же обладувати усійею украйінською землею до послідньойі десятини. Панів, жидів та купців я не рахую, бо то люде не робочі, — хіба хто візметься за роботу, як і прості люде, та стануть такими ж, як вони украйінцями. Скілько ж було б у нас усійейі землі, як би вона до нас належала? Одрубнойі украйінськойі землі йесть більше, як девйать тисяч пйать сот квадратових миль, або більш як сорок вісім мильйонів десятин. Це значить, що на нашій Украйіні приходиться на кожну людину по три десятини поля, а на кожну сімйу по пйатьнадцять десятин.
Так і знайте, добрі люде, що тепер ми на свойій Украйіні не вільні хазяйіни, і що ми не майемо і третьойі часті нашойі землі, а більш як дві третіх часті йійі занято — казною, панами, попами та купцями.
Не треба нам спочивати, поки ми не здобудемо усійі нашойі волі і усійі нашойі землі до остатньойі десятини.
|
 |
|
|
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |