Антологія римської поезії/Вергілій/Еклога IV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ВЕРГІЛІЙ.
IV еклога.

 

МУЗИ Сицілії! нині почнем поважнішої пісні;
Кущ тамариску, гаї та діброви не всім до вподоби:
Вже як співать про ліси, хай той спів буде консула гідний.

Час надіходить останній по давніх пророцтвах кумейських;
Низка щасливих віків на землі починається знову.
Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна;
Парость новітню богів нам із ясного послано неба.

Ти лише, чиста Діяно, злелій нам дитину ту дивну:
З нею залізна доба переходить, спадає в непам'ять,
Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!

Так! і у твій консулят, Полліоне, це станеться чудо,
Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться від тебе:
Щезнуть останні сліди диких чварів і братньої крови,
Від ненастанних трівог земля одпочине стражденна.


Хлопчику любий! надійдуть часи, і побачиш ти небо,
Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,
Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.

Зразу-ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:
Ладан поземний та кручений плющ зростить без насіння,
Лотосом вся процвіте, засміється веселим акантом.
Кози самі понесуть молоко з полонини додому;
Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.
Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.
Згине і ворог твій — змій і все зілля отрутне загине
І асирійський амом ніби килимом землю укриє.

Виростеш ти і почнеш дізнаватись про славу героїв,
Батькову славу пізнаєш і мужности міць непохитну,
Колосом буйно-важким заговорять лани неосяжні,
Терна колючого кущ зчервоніє від грон виноградних,
Листя суворих дубів золотистим ороситься медом.

Де-що лишиться проте із давніших гріхів та нещастя.
Випливуть в море човни, і місто оточиться муром;
Рало по лону землі борозною глибокою пройде.
З'явиться Тифис новий, і юнацтво добірне, одважне
Славну збудує Арго і в кріваві походи полине.
З смілим лицарством Ахилл проти нової вирушить Трої.


Мужем ти станеш і віку дозрілого дійдеш, — чи бачиш:
В морі не видко вітрил, і сосни нагірні не возять
Краму по хвилях морських; все, що треба, земля дає людям.
Оранки більше нема, ні ножа для кущів виноградних;
Скинув волові ярмо з терпеливої шиї плугатарь.

Вовни не красять уже у фарби, пороблені штучно:
Нині вівця на пасовищі ходить в одежі червленій,
Кольором ясним шафрана та пурпуром міниться темним;
Нині природний сандикс одягає ягнят недорослих.

Дивні надходьте віки! До своїх веретен нахилившись,
Присуд сповняючи Долі, так випряли Парки нехибні.

Час вже обняти тобі руками дитячими владу,
Вибранче милий богів, Юпітера славний нащадку!
Глянь, як на радости всесвіт дріжить, як радість проймає
Море і простір землі, і безодню глибокого неба;
Глянь, як подвиглось усе назустріч прийдешнього віку.

О коли-б мав я на світі прожить і, як пан свого хисту,
Співом прославить гучним твої вчинки для пізніх нащадків!

Проти мене не устояв тоді-б ні Орфій-Ісмарієць,
Ані досвідчений Лін, хоч обом їм боги помагали —
Калліопея Орфію, а Лінові Феб уродливий.
Навіть і Пан, коли став-би зо мною до суду аркадців,
Навіть і Пан-чарівник признав-би мою перемогу!

Хлопчику любий! навчися-ж вітати всміхаючись матір:
Болю і прикрих страждань довелось їй натерпітись досить.
Хлопчику любий, навчися! Кого бо не пестила мати.
Той не зазнав ні поваги богів, ні кохання богині.

——————

В багатьох виданнях ця еклога має назву „Полліон“ по імени видатного державного діяча часів Августа — Азинія Полліона, котрому присвячена.

В основі еклоги лежить вельми росповсюджений в тодішньому римському громадянстві погляд, ніби-то незабаром має наступити велика світова катастрофа: зорі мають незабаром скластися на ту саму констеляцію, що й на початку світу, і всі пережиті землею епохи мають повторитися наново. Після крівавих горожанських війн кінця республіки — останні тремтіння залізного віку! — настане (і то не в довгім часі) золота доба, щасливий вік Сатурна: знову повернуться на землю боги і між ними Діва-Правда, що останньою полишила колись сплямованих гріхом людей.

Золотий вік змальовано згідно з традицією: земля одпочиває від оранки, на тернових кушах висять важкі китиці винограду, золотий мед виступає на дубовому листі…

Першим владикою нових часів, що по всьому світу „зростить золоте покоління,“ і буде той дивний хлопчик, якого народження вітає земля і небо. Хто був цей хлопчик, що йому таку світлу долю віщував Вергілій, напевно невідомо. На думку одних дослідників це син Полліона Азиній Галл, на думку других — сподіваний син самого Августа від першоі його дружини Скрибоніі. Не бракує і инших гіпотез (див. проф. О. Зѣлинскій. Первое свѣтопреставленіе. Изъ жизни идей, т. І.). Христіянські письменники IV-V в. (Лактанцій, бл. Августин) зрозуміли еклогу, як пророцтво про народження Христа. В цьому іх переконали піднесений тон віршу, яскраві картини та урочисті обіцянки, це тремтіння радости, що пробігає по всій природі, а надто символіка, така подібна до символіки святого письма: Змій, що має загинути, згадки про первісний гріх; „потомок богів“, посланий на землю…

Середні віки, ідучи за св. батьками, поставили Вергілія в один ряд з старозавітними пророками. Згідно з одною середньовічною легендою, св. Павел, одвідавши у Неаполі могилу поета, окропив іі росою святих своіх сліз і сказав: „Когоб я зробив з тебе, як би знайшов живого, найбільший з поетів!“ Цітую з Буасьє — La religion Romaine:

Ad Maronis mausoleum
Ductus, fudit super eum
Piae rorem lacrimae:
Quem te, inquit, reddidissem,
Si te vivum invenissem,
Poëtarum maxime!