Антологія римської поезії/Вергілій/Енеїда V, 835—871

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Антологія римської поезії
Вергілій, переклад — Микола Зеров
Енеїда V, 835—871
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

ВЕРГІЛІЙ.
Енеїда, V, 835-871.

 

ТЕМРЯВА ночі уже досягала середини неба;
Тяжко стомились гребці, і, знесилені, кинули весла
Та на помості мулкім та по лавах твердих полягали.
Тільки спочили, як Сон лехкокрилий з етеру ясного
Вохким повітрям летить і тумани нічні розгортає.
Так, Палінуре, він лине до тебе, — зловісні примари
Він насилає на зір твій… Он сів він на кермі висо́ко,
Образ Форбанта прийнявши, і з словом до тебе вдається:
„Язидів сину, поглянь: — самі хвилі пильнують за тебе,
Рівно так дише повітря, — настала година спокою.
Голову ти прихили, дай спочити натруженим очам, —
Я замісць тебе посижу, за хвилею й морем догляну.“
Ледве підводячи вії, натомлений мовить стерничий:
„Що мені радиш, Форбанте? Невже ж я довірюсь потворі?
Чи, ти гадаєш, не знаю я хвилі облудного моря?
Як доручу їй Енея; досвідчений давній керманич,
Мало я бачив біди од погідного неба та моря?“
Так одмовляв він, — спокійно і міцно тримався кормила,

І не одводив очей од зір на високому небі.
Взяв Легкокрилий тоді галузку, обмочену в Леті
Й міццю снотворною Стикса напоєну, й чоло старого
Стиха обвіяв. Одразу-ж по кволому тілу розлився
Непереможний спокій; склепились досвідчені очі.
Знявшись угору тоді і на човен упавши звисока,
Бог одриває стерно і скидає стерничого в море, —
Марне кричав Палінур, марне в друзів благав порятунку:
Бог лехкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі.

Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю.
Мирно дрімали гребці, забезпечені словом Нептуна,
І наближались уже до бескетів Сирен, до тих білих
Скель лиховістних, засіяних густо кістьми мореходців,
І зачували здалека, як бухає море о камінь…
Глянув на керму Еней і побачив: нема Палінура!
Сів до стерна і повів корабель свій по темрявих хвилях,
Тяжко зітхаючи й сльози ллючи над недолею друга:
„О Палінуре, для чого довірився ти небові й морю,
Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих.“