Антологія римської поезії/Горацій/Оди II, 3
| ◀ Горацій. Оди I, 38. До хлопця-прислужника | Антологія римської поезії пер.: Микола Зеров Оди II, 3. До Деллія |
Горацій. Оди III, 26. До Венери ▶ |
|
ГОРАЦІЙ.
Оди II, 3.
В ГОДИНИ розпачу умій себе стримати
І в хвилі радости заховуй супокій
І знай: однаково прийдеться умірати,
О Деллію коханий мій, —
Чи весь свій довгий вік провадитимеш в тузі,
Чи лежачи в траві, прикрашений вінком,
Рої понурих дум на затишному лузі
Фалерським гнатимеш вином…
Для чого-ж нам сосна й тополя білокора
Прослали по землі гостинний холодок?
По що на лузі нам наспівує прозорий
І гомонить дзвінкий струмок? —
Вина і пахощів і ясних рож без краю —
Короткочасний цвіт! — несіть туди, несіть,
І хай дзвенить бенкет, покіль твій вік буяє
І невблаганна Парка спить.
Бо прийде, прийде час: покинеш поле й луки,
І вілу, і сади, де Тибр тече мутний,
І на усі скарби пожадливії руки
Наложить спадкоємець твій.
І чи в достатку жив, а чи не мавши дому
Тяжким шляхом тобі судилося пройти,
Кінець однаковий: Плутонові грізному
Рокований на жертву ти.
І всі ми будем там. Надійде мить остання
І в човен кине нас, як діждемо черги,
І хмуро стрінуть нас довічного вигнання
Понурі береги
——————
Вірш цей адресований до Деллія, одного дрібного політичного діяча і публіциста часів Августа. Горацій проповідує йому ясність духа, далекого од трівог і принад буденного життя — aequam mentem, рівновагу філософа. Порівняй украінську травестію Гулака-Артемовського „До Пархома“: