Антологія римської поезії/Примітки

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку


ПРИМІТКИ
Шість латинських поетів, зібраних в цій книжечці, обіймають великий протяг часу од перших десятиліть I-го віку перед Хр. — до початків II-го століття по Хр., коло двохсот років приблизно; маємо ми тут перед собою поезію останніх років республіки, страшних часів державноі кризи, що привела до нових форм правління, і нарешті поезію Римськоі імперіі в добу Цезарів і Флавіів. Складаючись в один суцільний образ римськоі поезіі, всі ці поети разом з тим репрезентують ріжні фази в життю римського суспільства, ріжні етапи в розвою латинського поетичного стилю.

Найстарший з них — Валерій Катулл (84? — 54 перед Хр.) жив і помер ще до початків горожанськоі війни; обертався він серед римськоі молодіжі, що живу участь приймала в тогочасній політичній боротьбі, а часом і сам озивався в політичній злобі дня яскравою і сміливою епіграмою на Цезаря та Цезаріянців. В більших поемах наслідував вишуканих і вчених грецьких поетів Александрійськоі доби, в дрібних поезіях часто й густо був митцем цілком оригінальним. Мова і вірш Катулла ще не мають тієі викінченостн й досконалости, що в пізнішого покоління, але коли взяти під увагу багацтво настроів, безпосередність чуття, повну відсутність всякоі реторнки, то в цьому розумінні з Катулла безперечно найбільший лірик Риму.

Далі йдуть Вергілій Марон (70 — 19 перед Хр.) і Горацій Флакк (65 — 8 вперед Хр.). Мало чим молодші од Катулла, вони виростали вже серед инших обставин і по духу надзвичайно од нього далекі. Пригрітий новими господарями, дрібний землевласник Ломбардіі — Вергілій, син визволеного раба і вигаслий республіканець — Горацій, обидва вірно служать новому режимові: Вергілій, утворюючи династичний і патріотичний епос („Енеіда“); Горацій, воюючи за нього зброєю своєі сатири і патріотичноі оди. Обидва прекрасні стилізатори; обидва додержуються грецьких зразків, майстерно іх на римський ґрунт пересажують. Обидва нарешті незрівняні майстри що до форми: вони до найвищоі досконалости доводять поетичний стиль, репрезентуючи собою золотий вік римськоі поезіі.

В особі Проперція (47? — 15 перед Хр.) і Овидія Назона (43 перед Хр. — 17 по Хр.) перед нами знову нова генерація і нова школа літературна. Коли Горацій і Вергілій йшли в своій творчости од Гомера і Сапфо, од грецького епосу і класичноі лірики, то покоління Проперція та Овідія звертається до ученоі й манєрноі поезіі Александрійських поетів. Основною літературною формою стає так звана елегія, — це середнього розміру п'єса еротичного змісту, начинена всякою мітологичною вченістю. Елегіі звичайно в'яжуться в цікли, присвячені улюбленій дамі (часом вигаданій, а часом реальній). Проперцій чистий лірик. Занадто, як на наш погляд, вишуканий і манєрний, він в основі своій завжди щирий і правдивий; вигаданих ситуацій у нього немає. У другого з наведених нами елегиків, у Овидія, літературщина вже переважає: „Елегія Овидія тільки форма, що дісталась йому на спадок од попередніх поетів і первісний зміст уже втратила.“ Уступаючи Проперцію, як поет кохання, Овидій далеко переважає його як епік („Метаморфози“, „Календарь“), а як техник, як майстер віршу стоіть поряд з Горацієм та Вергілієм. Патріотичні мотиви — не чужі Овидієві (почасти й Проперцієві), але його патріотика — невисокого розбору. Коли Вергілій і Горацій, служивши монархіі, зберігали певну гідність, Овидій не знає вже міри в своіх славословіях на честь римськоі могутности і самого Цезаря Августа.

Валерій Марціял (41? — 104? по Хр.) одділений од Овидія цілим століттям. Він — сучасник імператора Домиціяна, клієнт всесильних його улюбленців. Родом із Іспаніі, людина незаможна й залежна, Марціял безбожно курить ладан перед Домиціяном і його камергерами, говорить иноді мовою раба. Немає в нього і твердих моральних принціпів. Але зате в нього багато щиросердности, багато дотепу. І вірш його надзвичайно влучний, стислий, з несподіваними поворотами, пересипаний каламбурами, показує в ньому визначного артиста. В історіі римськоі літератури він має значіння, як творець епіграми в широкому розумінні слова, тоб то невеличкого віршу ліричного змісту, краса якого вся полягає у влучности стислого виразу.


Розуміється, всі перечислені поети не дають вичерпуючого поняття про римську поезію в цілому. В збірнику немає ні Лукреція, ні Тибулла, ні Ювенала, — а це все мена першорядні — але перекладчику хтілось би думати, що і в такому вигляді його книжечка матиме значіння, як один з перших кроків на шляху засвоєння украінським поетичним стилем великого спадку античних літератур.


КАТУЛЛ, 11 (стор 8).

Аврелій і Фурій — Катуллові друзі. Іронія Аврелій і Фурій — знайомі Катулла; являються до нього з реторичними запевненнями своєі приязні і дипломатичними якимись дорученнями від бувшоі коханоі Катулловоі — Клодіі (Лесбіі). Можливо, мають на оці помирити іі з поетом.

На море Індійське і т. д. Непрошені друзі запевняють, що готові піти за Катуллом на край світа. — Саки, араби, парти (парфяне) — народи, суміжні з найдальшими східними провінціями Римськоі держави. Араби ніжні — molles — звичайний іх епітет у римських поетів: з Аравіі привозились пахучі масла й смоли.

В долини, де Цезарь… Поезія написана коло 54 р. перед Хр., коли римське суспільство з великим інтересом стежило за експедиціями Цезаря за Рейн і в невідому Британію.


КАТУЛЛ, 26 (стор. 10).

Ні Австр, ні Апельйот… Фавоній і Борей… Австр (Австер) сухий вітер з півдня, з африканських степів. Нині в Італіі його звуть сіроко. Порівняй Горацій, Сатири II, 6. Апельйот — східний вітер, Борей — північний, Фавоній (Зефір) — західний.

Наш дім заставлений за двісті тисяч — двісті тисяч сестерціів. Сестерцій — дрібна монета, приблизно 5–6 коп. на срібло. Загальна сумма 200 тисяч сестерціів виносить коло 10–12 тисяч карбованців сріблом.

КАТУЛЛ, 27 (стор. 11).

Давнього Фалерну. Фалерн — одно а найкращих італійських вин. Давнє, видержане, воно було дуже міцне і трохи гіркувате на смак.

Постуміі-цариці. Всі присутні на бенкеті, звичайно, обірали голову учти. На обов'язку такого magister convivii лежала довинність визначити пропорцію вина і води в чашах, з яких присутні черпали вино. Всупереч доброму звичаю, магістра Постумія наказує пити чисте, не розведене водою вино. На вечірках старосвітських, провінціяльних таких звичаів часом не додержувались і особистого смаку гостей не зв'язували. Порівн. Горацій, Сатири II, 6:

 П'ємо, та немає ніяких
Правил у нас божевільних і кожний п'є по охоті.

Термін „магістра“ перекладаємо словом „цариця“, по аналогіі з таким виразом, як „цариця балю“… У Пушкина, в його незрівняному перекладі цієі п'єси, читаємо:

Так Постумія велѣла
Предсѣдательница оргій.


КАТУЛЛ, 46 (стор. 12).

Фригіі ниви. Вірш цей написано Катуллом під час його пробування в Малій Азіі. Фригія, Азія — малоазійські провінціі; Никея — головне місто одноі з тих провінцій — Бітиніі.

Украінський переклад п'єси — Т. Франко. З чужоі левади, Льв. 1913.


ВЕРГІЛІЙ, I ЕКЛОГА (стор. 13).

Написав іі Вергілій коло 41 р. перед Хр., в трівожні дні великоі Італійськоі революціі, в часи упадку старого республіканського Риму і тріумфу нового Цезаріянського з Октавіяном (Августом) на чолі.

Найбільшою опорою переможців були давні легіони Цезаря, що на своіх плечах винесли весь тягарь його гальськоі та цівільноі війни. Тому — задовольнити ветеранів забитого диктатора, надгородити вірних спільників і друзів — стало першим завданням Цезаріянського уряду. Спосіб задоволення був єдиний, підказаний традицією — наділення землею. Але перевести таку величезну операцію земельну тай перевести до того планово й мирно, у правительства жадноі змоги не було: земельний фонд Італіі був обмежений, ветеранів — багато, скуповувати-ж ґрунта у землевласників за високі ціни — не ставало коштів. Довелось звернутися до методу конфискацій — одібрати землю на територіі 18 найбагатших міст Італіі і заснувати там колоніі ветеранів. Налякана розпорядженнями урядових комисарів, тероризована сваволею жовнірства, хліборобська людність Італіі доходить до правдивоі розпуки: одна частина іі шукає виходу в еміграціі, друга, зоставшись на місці, ув'язується в кріваві сутички з новими власниками, третя — поповнює кадри бандитів та жебраків… Повсякчасні хвилювання й заколоти занепокоіли зрештою й правительство, і Октавіян мусів де в чому своі аграрні закони змягчити: разом з маєтками сенаторів він увільнив од конфискати землі і тих дрібних господарів, що іх власність не перевищувала норми звичайного жовнірського наділу. „Ці льготи, пише Фереро, трохи потішили середні класи, і серед страшного заколоту ніжний та гармонійний голос поета заспівав пісню подяки, якій суджено було лунати на протязі віків. Вергілій, що сам був дрібним землевласником, наважився трактувати в буколічній поезіі те, що ми назвали-б нині злобою дня. Він висловив в першій еклозі свою подяку і подяку дрібних землевласників Італійських молодому владарю, якого ще й сам гаразд не знав, примішуючи до неі де-що з тієі побожности, яка після апотеозу Цезаря мала тенденцію поширюватися з мертвого фундатора на живих ватажків народньоі партіі“…

В еклозі проходить перед нами поетичний пейзаж рідноі поетові Ломбардіі і — на тлі його — розмова двох пастухів, Титира (самого поета) і Мелібея. Мелібей, вигнанний ветераном із свого власного маєтку, дивується товаришеві, що зумів серед такоі страшноі хуртовини оборонити свій хутір та худобу, а той, одповідаючи, починає прославляти молодого Цезаря (Октавіяна), як бога, що подарував йому спокій, вернувши худобу і ґрунт. Він обіцяє приносити на олтарь його найкращих ягнят, клянеться повік йому вірно служити. „Надто вчасний апотеоз на другий день після крівавих проскрипцій!“ — завважає з цього приводу Г. Буасьє, а другий авторитетний дослідник римськоі старовини докидає: „От коли в літературі римській повіяло новим духом, от де початки римскоі поезіі імператорськоі доби і остання межа старого республіканського письменства.“

Ці слова коротенько, але виразно окреслюють культурно-історичне та історично-літературне значіння еклоги.

Що ж до літературноі форми — ідиліі, еклоги, то вона запозичена Вергілієм у грецького поета III в. перед Хр. — сицілійця Теокрита. Звідси і заклик поета до „Сицілійських муз“ (на початку IV-оі еклоги), і грецькі імена його героів — Дафніси, Галатеі, Амарілли і т. п., і та згадка про гіблейських бжіл (Гіблою звалось кілька міст в Сиціліі), і той гнучкий та мелодійний, на короткі строфи розбитий, окрилений анафорами та алітераціями, гекзаметр.


ВЕРГІЛІЙ, IV ЕКЛОГА (стор. 18).

В багатьох виданнях ця еклога має назву „Полліон“ по імени видатного державного діяча часів Августа — Азинія Полліона, котрому присвячена.

В основі еклоги лежить вельми росповсюджений в тодішньому римському громадянстві погляд, ніби-то незабаром має наступити велика світова катастрофа: зорі мають незабаром скластися на ту саму констеляцію, що й на початку світу, і всі пережиті землею епохи мають повторитися наново. Після крівавих горожанських війн кінця республіки — останні тремтіння залізного віку! — настане (і то не в довгім часі) золота доба, щасливий вік Сатурна: знову повернуться на землю боги і між ними Діва-Правда, що останньою полишила колись сплямованих гріхом людей.

Золотий вік змальовано згідно з традицією: земля одпочиває від оранки, на тернових кушах висять важкі китиці винограду, золотий мед виступає на дубовому листі…

Першим владикою нових часів, що по всьому світу „зростить золоте покоління,“ і буде той дивний хлопчик, якого народження вітає земля і небо. Хто був цей хлопчик, що йому таку світлу долю віщував Вергілій, напевно невідомо. На думку одних дослідників це син Полліона Азиній Галл, на думку других — сподіваний син самого Августа від першоі його дружини Скрибоніі. Не бракує і инших гіпотез (див. проф. О. Зѣлинскій. Первое свѣтопреставленіе. Изъ жизни идей, т. І.). Христіянські письменники IV-V в. (Лактанцій, бл. Августин) зрозуміли еклогу, як пророцтво про народження Христа. В цьому іх переконали піднесений тон віршу, яскраві картини та урочисті обіцянки, це тремтіння радости, що пробігає по всій природі, а надто символіка, така подібна до символіки святого письма: Змій, що має загинути, згадки про первісний гріх; „потомок богів“, посланий на землю…

Середні віки, ідучи за св. батьками, поставили Вергілія в один ряд з старозавітними пророками. Згідно з одною середньовічною легендою, св. Павел, одвідавши у Неаполі могилу поета, окропив іі росою святих своіх сліз і сказав: „Когоб я зробив з тебе, як би знайшов живого, найбільший з поетів!“ Цітую з Буасьє — La religion Romaine:

Ad Maronis mausoleum
Ductus, fudit super eum
Piae rorem lacrimae:
Quem te, inquit, reddidissem,
Si te vivum invenissem,
Poëtarum maxime!


ГОРАЦІЙ, ОДИ І, 32. ДО ЛІРИ (стор. 25).

На Лесбосі вперше озвався спів твій. Горацій дивиться на себе, як на спадкоємця Лесбійських поетів Алкея (600 р. перед Хр.) і Сапфо. Вірш витримано в так званій сапфиній строфі, яка складається з трьох дев'ятискладових — сапфиних рядків і одного п'ятискладового — versus Adonius


ГОРАЦІЙ. ОДИ І, 38. ДО ХЛОПЦЯ-ПРИСЛУЖНИКА (стор 26).

Розмір — сапфина строфа.


ГОРАЦІЙ, ОДИ II, 3. ДО ДЕЛЛІЯ (стор. 27).

Вірш цей адресований до Деллія, одного дрібного політичного діяча і публіциста часів Августа. Горацій проповідує йому ясність духа, далекого од трівог і принад буденного життя — aequam mentem, рівновагу філософа. Порівняй украінську травестію Гулака-Артемовського „До Пархома“:

Пархоме! в щасті не брикай…


ГОРАЦІЙ, ОДИ III, 26. ДО ВЕНЕРИ (стор. 29).

Всякий, хто зрікався привичннх занять, посвячував відповідному богові знаряддя своєі роботи. Горацій покидає службу Венері, і складає до ніг народженоі з моря богині непотрібні йому інструменти.


ГОРАЦІЙ, ОДИ IV, 7. ДО ТОРКВАТА (стор. 30).

В темнім житлі, де владика Еней… Мисль поетова така: в темних селищах підземного царства будемо ми всі, без жадних винятків, навіть царі і героі. (Тулл) Гостилій і Аик (Марцій) — легендарні царі Рима.

Не звільнила свого Іпполіта навіть Діяна сама. Іпполіт — царевич Атен, син Тесея, мисливець і женоненавистник, улюбленець богині Діяни.

Мінос — владика Крита, по смерти —суддя в підземному царстві.

Піритой, царь лапітів, вірний товариш царя Атенського (Афинського) Тесея. Сміливий і нестримний, „ненавистник богів“, царь лапітів намовив Тесея зійти до підземного царства і викрасти з царського палацу дружину самого Плутона, богиню Прозерпіну. Друзям не повезло, і обидва вони були прикуті до скелі. Тесея визволив Геракл, вертаючись з Тартара з трьохголовим псом Цербером, а Піритой так прикутий і зостався, бо в Тесея не стало сили розірвати на ньому кайдани.


ГОРАЦІЙ, САТИРИ II, 6 (стор. 32).

Коло 35 р. перед Хр. ще на початку літературноі слави Горація, Меценат подарував йому невеликий маєток в Сабінськнх горах, недалеко від Риму. Кількома роками пізніше, восени 31 р. поет написав там найкращу з своіх сатир, присвячену радощам сільського життя.

і приязнь Геракла здобувши… В Італіі Геракла шановано, як бога-виказчика прихованих скарбів.

Щоб худоба моя (аби тільки не розум!) сита була… Ситий, налитий салом розум (pingue ingenium) — означення тупоі, обмеженоі людини.

Та тільки зійду я на Есквилин… Горацій, вставши з ліжка, біжить спочатку ручитись за свого приятеля на форум, а звідти на Есквилинську гору, де жив Меценат. Це ранішній, обов'язковий для кожного клієнта візит.

Скріби на збори тебе закликають. Горацій один час займав посаду в квесторській канцеляріі. Хтось з його товаришів, зустрівшись з ним в Меценатовій господі, нагадує йому про засідання в якійсь спільній справі (de re communi).

Запрошати до власноі реди. Реда (Raeda, rheda) легка коляска.

Що там чувати про даків. Даки в нинішнім Семигороді та Румуніі. В 31 році перед Хр. боялись іхнього походу в північну Італію.

родичів Пітагора — боби я побачу. Пітагор (математик, філософ, релігійний реформатор) забороняв своім учням істи боби. Вигадано було й пояснення, — ніби-то він твердив, що люде й боби одного походження.

Я й моі гості імо перед ларом. Вечеря одбувається, згідно з старовинним звичаєм, перед ларами (статуями родових богів) — тоб-то в великій світлиці, в атріі, а не в спеціяльно оборудованій ідальні, триклініі.

Ареллій — невідомий ближче негоціянт, що мав, очевидно, немало клопоту через своє багацтво.

Ніби той раб підперезаний. Сільське мишеня, хоч і вбоге, але приймає свого гостя з почуттям власноі гідности, по хазяйски; міське, в багатому домі, поводиться, як проворний і пронирливий раб в підперезаній (в інтересах більшоі свободи рухів) туніці. Цікава паралель сільського господаря і міського паразита.


ПРОПЕРЦІЙ, ЕЛЕГІЇ III, 2 (стор. 38).

Скелі з гірських верховин… Відома легенда про будування міськоі стіни в Тебах. Царь Тебанський, Амфіон, збудував іі, користаючись виключно своім музичним хистом. Цей самий мотив знаходимо у Лесі Украінки, в іі драматичній поемі „Орфеєве чудо“ (Ювилейний збірник, присвячений Франкові, в 40-ліття його діяльности).

Навіть на голос твоіх, Поліфеме, пісеньПоліфем — ціклоп, Галатея — нимфа. Закоханий Поліфем — сюжет одноі з ідилій самого законодавця ідиліі — Теокрита, грецького поета III віку перед Хр.

Сад мій не рівня гаям феакійським… На острові феаків, що привітали Одиссея на путі до рідного краю, був величезний сад. Його опис в 7-ій пісні Гомеровоі „Одиссеі“:

Сад превеликий за двором од самих воріт починався.
Він навкруги парканом обгорожений був; по тім саду

Різна росла деревина, зелена та рясна й пахуча:
Яблуні, груші, гранати, одно од другого смашніші,
Смокви з солодшим од меду плодом і товстіі маслини.
Овочі родять на них цілий рік — і зімою, і літом.
Западовець, що там віє раз-в-раз, іх зрощає по черзі:
Инше то тільки ростить ще, а инше то вже наливає.

(Перекл. П. Ніщинського)

.

Калліопа — одна з дев'яти муз.

Намогильного дому Мавзола. Надгробок Карійського царя Мавзола (мавзолей) уважали одним з 7 див всесвітніх.


ОВИДІЙ, НА СМЕРТЬ ТИБУЛЛА (стор. 40).

Альбій Тибулл (54 — 19 перед Хр.) найстарший з римських елегиків (майстрів любовноі лірики), твори яких дійшли до нас: наймолодший — Овидій; середнє місце належить Проперцію.

Мати Ахилла й Мемнона. Ахилл — син богині Тетиди; Мемнон — син Аврори (Зорі).

Син Афродити — Ерот (Амур).

Як брата Енея ховали. Еней — так само син Венери (Афродити); отже Еротові він доводиться братом. Іюл — син Енея.

Любий юнак, вепром поранений… Пастух Адонис, улюбленець Венери.

В нетрях загинув і Лін. Лін — легендарний співець, друг Орфея, що переняв поетичний дар од самих богів. Пор. Вергілієву IV еклогу.

Меонид — Гомер.

Пієриди — Музи

В чорнім Аверні… Аверн — багниста місцевість в середній Італіі, недалечко од Кум, де жила знаменита Сибілла, в Кампанській рівнині. Авернське озеро уважали входом до підземного царства.

Делія і Немезиса — героіні любовних елегій Тибулла.

Єгипетських систрів. Систр — музичний інструмент єгипетського походження, брязкало.


МАРЦІЯЛ, ЕПІГРАМИ VIII, 3 (стор. 42).

Надгробок Мессали. Валерій Мессала — державний діяч і літературний патрон часів Августа.

Мармур Ліціна. Ліцін, визволений раб імператора Августа, був якийсь час намістником Галліі. На протязі свого управління провінцією, набув собі неправедні, але великі маєтки. Пізніше всі скарби його було сконфисковано; де-що проте йому вдалось урятувати. На ті рештки колишнього багацтва він наказав поставити собі роскішний пам'ятник, що нарівні з мавзолеєм Мессали увійшов в оборот щоденноі розмови.

Дев'ята з сестер. Одна з дев'яти Муз.


МАРЦІЯЛ, ЕПІГРАМИ IX, 29 (стор. 44).

Нестора шлях життьовий. Нестор — найстаріший з героів Гомерівських поем, що пережив три покоління людські.


МАРЦІЯЛ, ЕПІГРАМИ IX, 60 (стор. 45).

в Тибурі роскішнім зростали. Тибур, Пренеста, Пестум — італійські міста, славетні своіми квітниками.

з мого Номентану. Номентан — місто в Середній Італіі, в околиці якого була невелика віла Марціялова.