Байда, князь Вишневецький/Акт третій

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку


АКТ ТРЕТІЙ

СЦЕНА ПЕРВА
Сад над Босфором.
Увіходить Байда.

Байда
Рай, а не місто! Закуток едемський!..
І хто ж мене з пустині-України
Замчав сюди, в ці вертогради пишні?
Твій дух зрадливий, Ганжо Андибере!..
Сюди колись, на крилах голубиних
Мене любов була замчала неньки:
Тепер ненависті сліпої крила
І зависті безрозумне завзяттє
Перенесли мене через Балкани,
Льоди блискучі та безодні чорні...
Брати, земляцтво любе, християне!
Мені здались родиною погане...
Тогді, мов сон, мені Стамбул приснився:
Тепер він сяєвом дневним окрився.
Венеціє, Неаполю і Риме!
Померкли ви навік передо мною.
Золочених палат амфітеатром
Возноситься Стамбул понад Босфором,
На Мармурове море позирає
І на ту гору, що снігами сяє...
Олімпе! глянь, давнезний, білий діду,
Із-за далеких вод, з імли своєї.
Се диво з див, якого попід небом
Не бачили й боги твої безсмертні...
Рай, та не нам тут жити-раювати.
Земля чужа, чужа і мова, й віра,
І радощі чужі нам тут, і горе...
Ні, горе не чуже. Се наші струни
Так голосно до серця промовляють...
На тих рясних невольником базарах
Про наші муки кобзарі співають.
Як позирну на каторги-галери,
Де ваше браттє підставляє спину
Під карбачі та таволгу червону,-
Моя душа, мов у морській безодні,
В гіркій печалі й тузі потопає.
О Андибере! скнара той острозький
Єхидно брата з братом розлучає...
       Увіходить Тульчинський.

Тульчинський
А ти ж мовляв, мій князю-побратиме,
Що в тебе в грудях серце б'ється рівно...
І той дурний голотовода, Ганжа,
Тобі щодня веселі мислі мутить!
Чи підкупив його Василь Острозький,
Чи він, без підкупу, із глузду ссунувсь,-
Пора його навіки занедбати,
Про Україну робом іншим дбати.
Вже другий рік, як ми тут пробуваєм
І славою твоєю світ сповняєм.
Згадай, як ми з янчарами помстились
На тім народі, що костри для папи
Підпалює попід людьми живими.
Згадай, як ми гальони запалили,-
Ті, що хотіли знов так обідрати
Царград, як розбишаки-крестоносці.
На морі й на землі великим духом
Творив єси дива войни криваві...
Ти Соліманові зробився другом,
Підпорою його потуги й слави.
І не в козацьку жоломійку, князю,
Тобі хвала трубила на Босфорі:
У золоту трубу вона трубила,
Всіх нас царськими шатами окрила!
Султан тебе вже величає сином,
Найвищим титулом, ім'ям сердечним.
Навпроти славної оселі Магомета
Подарував нам замок Баязета.
Оддав долину нам, мов Луг Великий,
Пасовище квітчасте, прохолодне.
По нім біжать, мов дві сестри рідненькі,
Дві річки чисті, прозірні, бистренькі.
В Босфор, мов дружні речі в серці, ллються,-
"Небесними" вони струмками звуться.

Байда
Король мене банітою-вигнанцем
Оголосив по Польщі і Вкраїні:
Я панські замки збройно наїжджаю,
Княжат Острозьких шарпаю-руйную.
Король пишається передо мною,
З панами ляцькими мене рівняє;
А предок мій Олег тогді повісив
Свого щита в Царграді на воротях,
Як ще Ягайлові діди по пущах
Одпасували свині на жолудді.
Козак з варягів, князь з князів варязьких,
Я маю право на царську корону,
І хто мене посміє зневажати,
Того мечем готов я покарати.
Да не пійду я против Жикгимонта
З потугами грізного Солімана:
Бо перше б я спустошив Україну,
Аніж би Лях із Литвином загинув.
Ні, земле рідна, краю ти мій, раю,
Широке предків славних кладовище!
Вигнанцем буду я тобі служити,
Від хана й від султана боронити.

Тульчинський
Борониш ти ще лучче, ніж Острозький,
Єхиди сина благородний батько,
Що тридцять три бої у полі виграв
І вічним сном у Лаврі спочиває.
Борониш: бо султан завзятим кримцям
Грозив, що на гаки залізні буде
Їх мурзаків за Україну вішать.
Поки мечем на заході ти сяєш,
На сході сонця упокій панує.
Чабан татарський з чабаном козацьким
В сопілку грають, сидя на могилі.
Чумак черкаський, каневський, брацлавський
Іде по сіль степами до лиману;
А мурзаки везуть свої сап'яни,
Бакалії, габу, шовки турецькі
І водять коні в Київ та в Немиров.
Степи окрились вівцями й добутком,
Бджола в землі воски беспечно ліпить,
І край наш рідний молоком та медом
Тече, мов та земля обітована.

Байда
Самусю! чом же Соліман не хоче
Мені з галер невольника віддати?
Я не бажав би за мої заслуги
Собі від нього іншої заплати.
Найбільша се була б козацька слава,
Коли б цвіла впокоєм Україна...
Та ні, не тим воно тут, брате, пахне:
Бездонна се крові та сліз пучина!
Що більше наші плакати-тужити,
То веселіш невіри будуть жити.
Споглянь кругом. Невольницькі се руки
Сади садили, мури муровали;
Невольники гіркими слізьми й потом
Сі дерева розкішні поливали.
Вони тесали з мармору мережки,
Прозірчасті узори-арабески.
Вони мечеті пишно зодягали,
Мов піною морською покривали,
Легкі, мов сон, мов щастя жартовливі,
Фонтанами під небеса пускали.
Ні, брате, ні! не нам тут раювати:
Якусь ми іншу мусим думку мати.

Тульчинський
Яку ж, мій князю?

Байда
   Ще я не надумавсь,
Я тілько бачу, що турецькі ринки
Рясніють нашим людом українським.
Щоб заспокоїти мою досаду,
Зробили шибеницю уз Галату.
Страшна споруда: сім гаків залізних
Стирчать попід бойницями високо.
Із тих-бо то бойниць спихати будуть
Татар, котрі піймаються з ясиром.
Да птаство се не ловиться, а бранців
Знай на невольницькі базари возять.

Тульчинський
Мій князю й батьку! не одна неправда
Та хижа дикость бранцями торгує:
Козацтво наше хоче лупом жити,
Так як татарське - баришем ясирним.
Воно авули по степах руйнує,
Купців на суші й на воді пліндрує.

Байда
Я знаю добре наших Андиберів,
Та знаю й відкіля вони беруться.
Сто літ уже під турчином татаре
Козакувати учать Україну.
Крові та сліз гірких народне серце
Во віки вічні не простить тиранам.
Воно драконів вогняних рождає
І на турецьку землю напускає.
Тим, брате, не про те нам треба дбати,
Щоб турчина послугами з'єднати:
Ні, лучче боєм ворога впинити,
Меча йому у серце затопити!

Тульчинський
Мій князю! я - в руках у тебе кобза:
Ти по своїй мене вподобі строїш.
Ми всі, під надихом твоїм, як струни,
Гримим-рокочемо лицарські думи.

Байда
Під надихом моїм, Самусю-брате,
Забув єси й криницю вічну жизні,
Що божим раєм дише серед спеки
І дух наш у віки веде далекі.

Тульчинський
Нехай не знаю тих утіх на світі,
Що не судила доля побратиму.
Я кинув і коханнє, й рід-родину,
І рай мій, рідну землю, Україну.

Байда
Мені коханнє осмалило серце,
Мов блискавка на дубі верховіттє,
Да не струснуло, не заколихало,
І рівноваги серце не втеряло.
Ти ж, мій Самусю, процвітай-красуйся,
Мов пишна-свіжа у саду троянда.
Нехай твоїм я щастєм веселюся,
Твій побратим, чернець без ряси, Байда.

Тульчинський
Чернець?

Байда
Так, брате. Мов гірку отруту,
Зненавидів я світові утіхи
У ту пекельну, демонську минуту,
Як демони ввійшли у рай мій тихий.
Прогнав із серця погляд чарівничий,
Прокляв спокусливу лиху годину...
Замість чернечої волосяниці
Надів сталеву ковану тканину
І став ченцем. У мене віра - правда,
Молитва - подвиги лицарські.
Пости і бдіння - походи, нужди, праця,
А рай - над злом кривавий суд козацький...
В землі кралевській не знайшов я віри:
Нема там віри, де панує кривда.
Своє давняшнє руське княже право
Оддав король неситим можновладцям.
Воно ж то дук у нього наробило,
Срібляників вельможних породило.
Торгують правдою в дворі кралевськім,
Торгують нею і по панським дворам,
І так сей торг народові огидів,
Що дуками усіх заможних лає.
Погрожує руїною ся лайка,
Як під голоту злюки підлестяться...
Вповав я, буде правда в Солімана,
Наукою освіченого турка.
Гаруна Аль-Рашіда він праправнук,
Премудрого арабського каліфа.
За розум благородний та за щирость
Зробив царицею русинку-бранку;
Помстивсь мечем над королем Филипом;
Погрожує тройній тіарі римській;
І затремтіли перед ним народи,
Котрих поганами взиває Лютер.
Та ні! нема і в Солімана правди:
Обманює сераль і Роксолану,
Високий розум нашептами губить
І праве серце мріями голубить.

Тульчинський
То як же, князю, нам добитись правди?
Де нашому мечу її шукати?
Чи знаєш що? Давно вже я вбачаю,
Що ти сумний, хмурний, мов Етна чорна.
Зітхаєш стиха, мов той бурний кратер
Перед розливом полом'я та лави!
Хоч ти мене підняв і в побратими,
На тебе я дивлюсь, як на Зевеса.
Не смів тобі я з думкою відкритись
І змалював георгіку в пустині.
Тепер же, під твоїм диханнєм бурним,
Нехай моє огнем палає слово.

Байда
Не я тебе, Самусю, мов ту кобзу,
Настроюю по власній уподобі:
Ти в серці маєш бельведерські струни,
Гучні й дзвінкі, як Зевсові перуни.

Тульчинський
          Великий цар сей турчин любомудрий,
          І правди він жадає серцем щирим;
          Та є на світі Геркулес великий,
          Що правдою воює всі язики.
          Убив над Волгою страшного змія,
А другого - над Каспієм глибоким.
Його ім'ям козак, мов талісманом,
За горами сягнув до океана...

Байда
Ти про московського царя говориш...
Так, се потужний розум, серце праве.
Одно, одно...

Тульчинський
   Що він із Візантії
Пересадив сліпих вождів до себе?
Дарма. Бо темна чернь - се "рід лукавий",
А ницаки - се "рід прелюбодійний":
Од бога правди ницим серцем блудить,
Перелюбки з "отцем олжи" зчиняє.
Поки що мусить дика дича слухать
Своїх сліпих пророків Валаамів.
Як просвітиться правдою науки,
Не дасться хижакам у хижі руки.
 

СЦЕНА ДРУГА
Там же.

Увіходить княгиня Вишневецька, одягнена черницею і закутана чорним серпанком.

Байда
Живем тут приступно, немов у Січі;
Да тілько там, на рицарській оселі,
На славнім острові моїм Хортиці
Нога спокуслива ще не ступила.
Поговори з марою, любий брате:
Мені з жіноцтвом тяжко розмовляти.
То згадую, як мовчки проганяла
Мене з оселі предківської мати,
То - як очима гордими засяла
Та бідна... ну, та що вже й споминати!
(Хоче іти геть).

Княгиня
І рідний син цурається гіркої,
Що вже не слізьми, а крівцею плаче.

Байда
О нене!

Тульчинський
  О княгине-паніматко!

Байда
Одкрий же вид; дай руку поцілую...
Ти й тут мене знайшла, моя кринице,
Істочнику мій чистий!

Тульчинський
   Припадаєм
Обидва до твоїх колін, святая!
Ти нас обох на божий світ явила:
Ти душу в мене наново вложила.
В твоїм саду троянда процвітала
І раєм на мене благоухала.

Байда
Одкрий же вид, матусю: подивлюся
На образ твій, которому молюся,
Єдиний образ...

Княгиня
  Ні, я вже не хочу
Дивитися на божий світ, мій сину...
Втеряла все з тобою: і Катрусі вже нема.

Тульчинський
  Боже!

Байда
   Як нема?

Княгиня
    Забрали...

Байда
О, не хитайсь так страшно! сядь, матусю,
І говори. Мого ковадла-серця
Нічим ти не стривожиш. Хто забрали?

Княгиня
Не хто, як наші вороги, татари.

Тульчинський
Годино нещаслива!.. Розступися
Передо мною, земле, щоб не чути!

Байда
Ми - козаки, ми - рицарі, Самусю.
Смерть - море, люде - краплі понад морем.
Не довго поблищем, усі потонем.

Тульчинський
Смерть - річ звичайна; ні, неволя... о, о!
(Виходить).

Байда
Нещасний мій Самусю! нас фортуна
Обох ченцями поробила рано.

Княгиня
Ох!.. Мов на серці одлягло, як серце
Чуже озвалось на мій жаль великий.

Байда
Нам не чуже воно, кохана нене.
Се другий син твій, може, син єдиний:
Бо в мене в серці струн ніжних немає,
Котрими серце з серцем розмовляє.
Ну, що ж і як було? Я мушу знати
Про все, що там постало на Вкраїні.

Княгиня
Як вигнав князь Острозький Андибера...

Байда
Острозький?!

Княгиня
 Князь Василь, опанувавши
Вдовицький замок, Ганжине козацтво
Хотів по всій Острожчині Волинській
На службу замкову пообертати.
Став Ганжа лука, не схотів од боку
Свого нетяг по замках розпустити.
Наважились осістись у Застав'ї.
Всі вісім гулиць під себе зайнявши,
Щоб їх міщанські сотні вгонобляли
І стацій, мов під войну, давали.
Зчинився бій кривавий коло церкви
Онуфрія, та не подужав Ганжа...
Тогді притіг на степ наш Вишневецький;
Кабак пожакував; бочки з пивами,
Медами й горілками порубавши,
Оселю на пожар пустив під вітер.
Аж замок освітило тим лунаннєм,
Що горілки під хмарами лунали.
Нещасна Настя, в синяках, прибігла
До мене з наймичками рятуватись...

Байда
А сердюки ж її, кабацькі чати?

Княгиня
В один клубок з нетягами змотались.
Се ж і було велике наше горе,
З того ж і сталась нам тяжка пригода.
Бо вже козацтво, лупом поживившись
В Острожчині і в Насті Горової,
До Росі двинуло, човни робити
У липових дубровах королівських.
А татарва, побачивши, що в Диких
Полях верхові не горять могили,
До Вишневця підкрались чамбулами.

Байда
Хіба ж під присудом замковим люде,
Міщане наші, отчичі, гербові
Дворяне, слуги по індигенату,
З панцерними боярами поснули
Чи в горілках та в пиві потонули?

Княгиня
Багато й тих, що дуками в них звались,
Людей статечних, добрих і тверезих,
Пішло в козацтво через ті напої,
Корми великі і страшні побої.
А хто зоставсь, ховався по затонах,
По пасіках, лугах, бобрових гонах.

Байда
То й замок наш остався без залоги?

Княгиня
Була залога в Вишневці й на замку,
Не дано клунь татарам підпалити;
Да тілько ми поїхали на прощу,
Щоб господа за вас обох молити,
І тут, під манастирським гаєм...

Байда
Проща, се, нене...
Княгиня
  Знаю, що ти скажеш, сину;
Та нововірство ваше не лікарство
Для матері, що втратила дитину.

Увіходить посланец.

Посланець
Пресвітлий князю! падишах великий
Тебе з Тульчинським паном просить в раду,
На Замок Щастя, в Золотому Розі.
Потреба пильна, просить бути вборзі.

Байда
На Замок Щастя... щастя... Світ гіркий вам
Розкошами солодкими сміється;
А нам, козацтву з-за сумних Порогів,
Монастирем він боєвим здається.

Посланець
Козацтву з-за сумних Порогів, князю...
Назвав єси Пороги словом певним:
Бо сумом дишуть і на наше царство,
Немов пекельним поломєм підземним.
Вас кличе падишах, щоб зміркувати,
Як з вогняним драконом воювати,
Що виплив з Січі і що ні спіткає,
Жере, пліндрує, на пожар пускає.

Байда
Га, справді?.. Є й над вами суд і сила.

Посланець
Ся, князю, сила нас із глузду збила:
Бо вже галери наші потопила
І море Трапезонтом освітила.

Байда
Еге!.. Нехай, побачим, поміркуєм,
А може, й іншу річ яку прочуєм.

Посланець
Річ інша тілько та, що допливає
Ротата гідра до Босфорських замків
І полом'єм безощадним сягає
Аж до самого Сховища Коханків.

Байда
Чував ти певно на сумних базарах,
Як віщі струни стиха рокотали...
Оце ж через ясир ваш невгавущий
Козацькі душі пеклом запалали.
Іди. На раду поспішу негайно
І все зроблю по нашій руській правді,
Так як годиться князеві з варягів
І козакові між козацтвом, Байді.

  (Виходить посланець).

Ходімо, нене, відпочинь у мене.
Побачим, що в тяжкій біді чинити...
Ще посланець... Не знають бусурмени,
Як полом'є козацьке погасити.
О, віруй, нене! буде суд правдивий,
За сльози, за твоє велике горе:
Турецькою ненавидною кров'ю
Ми сповнимо Босфор і Чорне море.

Княгиня
Не знаю, що за мислі в тебе, сину,
І голова не зносить... Думка думку
Жене, як хвиля хвилю, про дитину,
Про тиху, чисту, ясную голубку.
(Виходить у нетямі).

Увіходить посланець з листом над головою.

Посланець
Велика і преславная цариця
Востоку й Заходу, Хуррем-Хасеки,
Всіх королів потужних королиця,
Тобі здоров'я й радощів навіки!

Байда
(взявши листа, сам до себе)
Здоров'є - може, радощів не буде.
Не радощами я живу, журбою...
Нехай ликують-веселяться люде;
Я закінчу рахунки із судьбою.
   (Читає мовчки, а дещо голосно).
"Гріхи ворожих вір, ворожих націй
Аллах на небі важить справедливо,
Ми ж на землі божественні закони
Толкуємо в своїм запалі криво.
Одна наука вірі не похибна,-
Та що повчає ворогу прощати
І полонян, без окупу й тиранства,
У рідний край до роду відпускати.
Я грішну душу облегчити мушу:
Бо й я вловила золотом пташину,
Що райським голосом про рай співала
І звеселяла матір Україну.
Оддай її Тульчинському, мій князю.
Я знаю все... Я бачила черницю,
Незнана їй, і чула, що спіткало
У Вишневці княгиню-удовицю..."
Спасибі! Розв'язала ти нам руки...
Се радощі мої. Я веселюся:
Не думатиму про дівочі муки
І з ворогів од серця насміюся. -
Голубко, нене! не вдавайсь у тугу:
(Ідучи за сцену).
Безодня нам безцінний скарб вертає,-
Я до цариці поспішу з поклоном.
   (Згадавши про посланця).
Нехай вона вовіки процвітає!
  (Виходить посланець).
А ти, турецька земле, не спасешся
Ні Роксоланою, ні Соліманом:
Бо з Магомета вже давно смієшся,
Зробивши милосердника тираном.
(Виходить).
 

СЦЕНА ТРЕТЯ

Боса Скеля в Босфорських Челюстях.
Увіходить Байда і семеро його побратимів під червоним бунчуком і хрещатим прапором.

Байда
Чи снилося шановній паніматці
Або її спасенниці, Катрусі,
Колись в коші козацькому сидіти
І на козацькі іграшки гледіти?

Один з побратимів
Сих іграшок до суду не забудуть
Поклонники арабського пророка...
Вже над Галатом полом'є палає,
Мов золота гора крізь хмари сяє.

Другий
Сим золотом Орді вони заплатять
За той ясир великий з України,
Що ним в серцях козацьких дику помсту
З ненавистю страшною розбудили.

Байда
Против воріт галатських настромляли
Гаків у мур, щоб татарву лякати,
А козаки багаттє розіклали:
Видніше кату буде катувати.
Чи знаєте, брати, яка се хвиля?
Коли б схотіли ми зайняти башту,
В котрій ховався Соліман Великий,
Поки його на царство посадили,-
Ми б у Царграді дива наробили.

Третій
Ми й так велике диво виробляєм:
Із пельки лева здобич вириваєм.

Байда
Все, що робили ми й робити будем,
Ніщо перед великим сим моментом.
Тепер би можна, браттє, нам підняти
Усіх невольників і всю голоту
Болгарську, грецьку, македонську, сербську
Та й осягти столицю бесурменську.

Четвертий
Тогді б ми тінь Олега звеселили
І щит його на брамі поновили.

П'ятий
Тогді б за все ми туркам відомстили
І рідний край скарбами звеселили.

Шестий
Тогді б ми Русь навіки окрепили
І славою безсмертною окрили.

Байда
Що скажеш ти, Самусю, між братами
Найменший брат?

Тульчинський
  Кохане, миле браттє,
Потратили б даремно ми завзяттє...

Байда
Коротка річ. Хвалю твій розум смирний
І виявлю невиявлену думку.
Поки козацтво буде воювати
Мечем та полом'єм, як військо дике,
Ми на Вкраїні будемо вбачати
По всіх шляхах руйновище велике.
Мов той пожар, що котиться по ниві,
Безрозумна почезне, зникне сила,
І прийде ниву хтось чужий орати,
І буде в плуг козацтво запрягати.
Не диво край широкий звоювати,
Червону кров з піском перемішати,
Засипать попелами, слізьми змити
І кіньми витоптать маленькі діти.
Спасенна річ - усі хати й палати
Під непохибний суд понахиляти,
Потужного від нападу впиняти,
Безсильного в напасті рятувати.
Увіходить турецький вістовець.

Вістовець
Пресвітлий князю! бойові галери
Навпроти скелі Босої постали.

Байда
Поки козацтво поуз них плистиме,
Щоб із гармат галерних не стріляли.

Вістовець
Наказано і капудану й райзам
Коритися усім твоїм приказам.
(Виходить).

Байда
Самусю, понаводь ревучі гирла
На розмальовану кориччат купу.
Ми рикнемо на них, як лев на стадо,
І понароблюєм трісок да трупу.
Увіходить козацький вістовець

Вістовець
Пресвітлий князю! мов смола у пеклі
Димує, клекотить, горить, палає,
Так наша сила силу гне турецьку,
А та на нашу полом'єм ригає.
Б'ємось ми велетнями за галеру,
Що в капудан-баші взяли на морі,
Найкращі козаки її обсіли,
Вре престрашенна врава на Босфорі.
Покинули вже ринки пліндрувати,
Хотіли всім народом одвернути,
Да обгорнули бесурмене кляті
І не дають їм пільги ні минути.

Байда
А знають, хто на Босій скелі?

Вістовець
    Знають
І Байду рідним батьком величають.

Байда
Так, Байда - батько добрих і ледачих,
Ховає в серці глибоко досаду:
Шкода вставати против їх удачі!
Прощає злюкам і єхидство, й зраду. -
Звелів їм братись поуз саму скелю?

Вістовець
Звелів, мій князю.

Байда
   Знов туди вертайся
І що побачиш на вазі судьбовій,
З вістями як возмога поспішайся.
Виходить вістовець.
Немного нас понад Славутом, братці,
Таких, що правди по світах шукають.
Нетяги, мов ті вовці-сіроманці,
За здобиччю безславною блукають.
Не раз хотів я кинуть-занедбати
Сліпу каліку, вбогу Україну,
І неньку, й добра, й предківські палати,
Щоб десь за правду битись до загину.
Та ні! нігде вода мені не п'ється
Так солодко, як з рідної криниці,
Нігде так серце правдою не б'ється,
Як за свою дітвору та вдовиці.

Увіходить інший козацький вістовець.

Вістовець
Пресвітлий князю, соколе наш ясний!
Освічуй соколятам море з скелі...
Розпудили невір, мов хиже птаство,
До тебе линуть, горді і веселі.
Пливуть-летять; хрести на щоглах мають;
У бубни бубнять, в жоломійки грають.
Крізь гарматне стріляннє чути бубни й суремки.
Галера капуданова позаду
Пливе, гарматами гримить, як громом.
Наближитись завиванці не сміють
І від жалю та сорома німіють.
З-за скелі показується Байдине військо,
під білим стягом з червоним хрестом.

Байда
Скараймо по заслузі бусурмана!
За ласку - служба, за єхидство - зрада.
Усюди по світах олжа й омана:
Нехай же хоть у нас не гине правда...
Показуються козацькі човни, одбиваючись од турецьких.
Ну, добру туркам завдають роботу!
Мов на току снопи перевертають...
І в нас, і в них доволі умолоту,
Від тіла душі віють-одвівають.
О, козаки, народе мій завзятий,
Первоцвіте між нами, лицарями!
Хто б ваші душі вмів собі з'єднати,
Той царював би над всіма царями.
Козацькі човни проходять поуз Босу Скелю,
воздаючи Байді ясу. Позад них вре бойова врава.

Голос з одного човна
Здоров бувай, наш батьку й любий князю!
Утер єси лихим поганам носа...
Поки світ світом, люде не забудуть,
Як нам в пригоді стала скеля Боса.

З другого
Здоров, наш Байдо, князю Вишневецький!
Спасибі за братерськую послугу!
Що не подав нас у ярміс турецький,
Помстивсь над бесурменом за наругу.

Байда
Вітаю й я вас, тілько не словами.-
Ригніте, гирла, полом'єм пекельним.
Понад човнами, понад головами
І вдарте турка острахом смертельним!
Канонада з Босої Скелі.

З третього
Ого! дивітесь, браттє, як скіпає
В скіпки наш Байда гаспедські галери!..
А там одна вже полом'єм палає,
Освічує до пекла туркам двері.

З четвертого
Ге, ге! вжахнулись і до моря драла!..
Тепер їх і з собаками не знайдеш...
Позабігають аж у Крим до хана
Воювники турецького султана.

Між човнами замішка.

Байда
Чого ж ви стали! Що вам приключилось?
Втікайте, поки Соліман не знає,
Що коло скелі Босої зчинилось,
І вістовця від мене дожидає.

Голоси з човнів
Ой горе, князю! ту міцну галеру,
Що ми так славно здобули на морі,
Одрізано у нас, минувши Перу,
І турки знов ликують на Босфорі...
Бо там зісталась вся потуга наша,
Гетьман з тими, що турчина жахали...

Байда
Хто ж ваш гетьман?
Голоси з човнів
   Фесько, по батьку Ганжа,
Що Андибером низовці прозвали.

Один з побратимів
Се Ганжу сам господь за нас карає...

Другий
За каверзи його, за ницу зраду.

Третій
Нехай же гине!

Байда
    Ні, панове-браттє!
Тепер не час вдаватись у досаду.
Він згине не один: цвіт отамання,
Що знає поле й море, як долоню,
Почезне разом,- ті, що одбивали
Гарматами турецькую погоню.
Увіходить ще інший козацький вістовець.

Вістовець
Рятуйте, браттє! Військова армата
І золото, що ми напліндрували
По пристанях у турка-супостата,
З гетьманськими клейнодами пропала!

Голоси з човнів
Нехай господь рятує необачних,
Що в пекло завели сліпе козацтво!..
А нам тепер про себе треба дбати
Та од видимої погибелі втікати...
Рушайте, браттє, поки в море двері
Ще не причинено!.. Агов, рушаймо!..
Від берега щодальше одвертаймо.
Безкраїм морем певну путь верстаймо!

Байда
Мовчать! Хто сміє тут гетьманувати?
Турецький Святий
Той, хто здоліє швидше утікати.

Байда
(скочивши в човен з побратимами)
Втікай же в пекло!

Турецький Святий падає.

   О ледача ледарь!
Шкода й меча об тебе плямувати.
Гей, бунчука сюди! Хрещатий прапор!

Затикають з одного боку в човні бунчук, з другого прапор.

Човни за мною! Бийте в тулумбаси!
Сурміте в сурми! Грайте в жоломійки!

Бойовий марш.

Хома Плахта (з другого човна). Не слухаймо, чесне козацтво, православне християнство! Додому!

Голоси з човнів. Додому, панове браттє! Геруймо деменами до Лиману!

Байда
            А нам і гинути тут у Босфорі?
            Ся дяка, що вам відчинили море.

Голоси з човнів. А що ж, коли несила?.. Своя сорочка до тіла ближча... Себе жальніше!

Байда
Ну, добре ж! Одвертайте до Лиману,
А я гостинця дам вам на дорогу,-
Того самого, що галери в друзки
Порозлітались.
   Гей! а нариштуйте
Джерела огняні на Чорне море
Да почастуйте шушваль на прощаннє!
Гармаші риштують гармати. Козаки мнуться.
За мною, хто не хоче потопати.
І тілом чорних раків годувати!

Гетьманський човен рушає.

За мною, хто не хоче соромитись,
Хто хоче з турком до загину битись!

Усі човни за ним рушають. Спускається завіс.
Чути бойову враву.