Скарбъ.
Василь господарь трехъ сыно̂въ мавъ.
Прійшлось вмирати — всѣхъ трехъ зо̂бравъ
И каже: „Дѣти, дорогіи квѣты!
На нашо̂мъ поли скарбы є вкрыти̂.
Ще мого дѣда небо̂щикъ дѣдъ
Заховавъ въ землю во̂дъ злыхъ сусѣдъ.
Мѣсця не знаю… Всюды шукайте,
Усеньке поле перекопайте;
А скарбъ добувши ро̂вно дѣлѣть ся,
Не лайтесь дѣти, и не сварѣть ся.“
Таке сказавши, Василь умеръ.
Було подзво̂нне; попы спѣвали,
Свѣчки горѣли, якъ тому слѣдъ…
Три сыны батька гарно сховали.
Зима минула, полопавсь лѣдъ
И жаль минувъ ся. Всѣ три сыны
Перехрестившись взялись до плуга,
Зъорали поле — грошей нѣ слѣдъ.
„Погано — кажуть — жартувавъ дѣдъ!
А мы вѣру дали,
Та дарма орали.“
Ажь якъ на то̂мъ поли зродила пшениця,
Якъ пять мѣръ дала кожда копиця:
„Мавъ — кажуть — батько розумъ хорошій!
Теперь вже знаємъ: се праця — грошѣ!“
