Без праці (1941)/II
Одного дня післав господар Івана до ліса, щоб дров сухих нарубав, вязанку навязав і додому приніс. Днина була літня, робуча, і господар не хотів для крихти сухариння ³) мучити коней. А що Іван змучиться — це байка. Такому лінюхові це навіть до здоровя причиниться, коли трохи примне кості.
Ішов Іван у ліс із сокирою за раменем, та й бурчав і кляв ненастанно. Прийшов, сів на старім пеньку, щоб хвилю відпочити, але не переставав бурчати та перебендювати.
— Господи, — зідхнув він нарешті, — що Тобі завинила душа моя, що Ти її засудив на оцю вічну каторгу! Чи ж не змилуєшся наді мною, чи не позволиш мені хоч рік, хоч місяць, хоч тиждень жити спокійно, щасливо, без тої проклятої праці? Ой, бо допекла мені вже до живого та праця! Ненавиджу її, як невільник свої кайдани, але так само, як невільник кайданів, так я її не можу позбутися й на хвилину. Навіть у сні не перестаю працювати, не можу розстатися з моєю мукою. Боже, змилуйся надо мною! Позволь мені хоч день один, хоч одну годину прожити без праці, без думки про працю!
Слова ті, висказані вголос, дивно якось задзвеніли в Іванових ухах. Зірвався на рівні ноги й напружив слух; здавалося йому, що в голосі його власних слів дзвенів якийсь інший, чужий голос, гострий, що сверлував його душу і наповнював її дивним неспокоєм. І ось він заглибив свій слух у лісову тишу, в ту тишу, голосну, живу й вічно рухливу, мов хвилювання океану. Але нічого особливого не почув. Було саме полудне, сонце пекло й жевріло посеред безхмарого неба; величезні дуби, ялиці й берези дрімали недвижно над Івановою головою, розкішно гріючи свої вершечки в соняшній спеці; в тіні їх гущавини грались мільйони дрібнюсіньких комариків, а рої їх підіймались і опускались мірно, видаючи своїми крильцями ніжний, ледве чутний, але мелодійний шелест, немов сонний бренькіт якогось чародійського інструменту. Що довше вслухувався Іван у той бренькіт над своєю головою, то більше йому здавалося, що душа його випливає в якийсь новий світ, напівпрозорий, таємний, близько суміжний з дотеперішньою дійсністю, та все таки зовсім від неї відмінний. Опанувало його якесь незвичайне вколисання, немов могуча тепла мяка хвиля несла його кудись, а він, любуючись, безвладно дається їй нести в безвісті.Втім нараз якийсь новий, гострий та проймаючий тон затремтів у повітрі. Захитав він попередню гармонію, але не розстроїв її. Був це тон також тихий, ледве чутний, немов би бриніла золота мушка, але тон дивно якось сконцентрований, загострений, бачилось — повний несказанного болю й розпуки, невимовного благання. Іван відразу пригадав собі, де й коли він чув той тон.
О, це було давно! Ще Іван був пастухом і разом із іншими хлопцями пас господарську худобу в тім самім лісі. Отож одного разу товариш його Гринько звернув йому увагу на велику, чорну, блискучу муху, що крутилася довкола коров, але не сідала на них. Іван ще ніколи не бачив такої мухи, то й цікаво слідив за нею очима. Гринько також. Нараз побачили, що муха сіла на смереці, а надибавши в ній вузеньку дірку від сучка, влізла в неї і сховалась.
— Ага, маю її! — скрикнув Гринько, і надибавши відповідний патичок, заткнув його в ту дірку й увязнив муху. — Слухай, як грає! — кликнув тоді, притуливши вухо до смереки.
Іван з якоюсь тривогою притулив і собі вухо до смереки й почув звук тихесенький, тонесенький та такий безмірно проймаючий, напівболючий, а напівжалібний і благаючий, що ціла його істота затремтіла якимсь несказанним смутком.— Гриньку, випусти її! — скрикнув він.
— Ото був би я дурнем! — відказав Гринько. — Добре, що її маю. Нехай мені грає!
І поштуркавши затичкою, знов притулював вухо до смереки й радісно прислухувався досить довгу хвилину, а вкінці сказав:
— Але грає! Бігме, що гарно грає!
— Пусти її, Гриньку, — просив Іван. — Мені її жаль.
— Кого тобі жаль? Мухи? Ха,-ха,-ха! Ото мені велика худоба муха!
— Але пощо ж муху мучити?
— Як то „пощо“? Нехай мені грає!
— Пусти її, Гриньку, піду тобі худобу з Глибокої дебри навернути.
— Іди, безуме, чого тобі захочується! Не пущу її, бо мені не хочеться. А худобу завернути ти й так підеш.
Іван не випирався, бо знав наперед, що так буде, а коли б того не хотів учинити, то старший пастух ще й у карк його набє. Та всетаки спробував поставитися на упір з іншого боку.
— Ну, то я сам її випущу!
— Ані мені важся! — скрикнув Гринько. — Це моя муха! Я її зловив і буду її тут тримати, доки мені сподобається. А якби ти мені поважився її випустити, то такий тобі празник справлю, що тобі нічого більше не буде треба.
Гринько був старший, дужчий, сміліший від Івана, а надто був багацький син і міг Іванові допекти тисячними способами, коли тільки захотів. Тож Іван не осмілився задиратися з ним, тим більше, що Гринько все ще стояв коло смереки, держачи рукою затичку і від часу до часу прислухаючися гранню увязненої мухи.
— Але ж то грає! — скрикнув радісно Гринько. — Ще я не чув мухи, яка б так грала. Послухай лишень, Іваську!
Іван хвилю вагувався, а вкінці немов щось попхнуло його до смереки, приложив вухо і слухав.
Писк не переставав і проймав його дрожжю. Якийсь глибокий жаль проймав його. А коли вкінці відірвався від смереки і пішов дальше за худобою, то розпучливий, жалібний бренькіт немов усе біг за ним наздогін, сверлував і мучив його. Довго Іван не міг заснути тої ночі, але й у сні бачив нещасну муху, зашпунтовану ⁴) в дереві, чув її писк, але в сто разів голосніший, немов зойк вітру в скальних заломах або немов плач жінки над мерцем.
— Ні вже, будь що буде, я завтра мушу її випустити! — сказав Іван сам до себе. — Як тільки худобу вижену до ліса, зараз забіжу до тієї смереки й витягну затичку. Нехай собі бідна муха летить до своєї хати!
З тою постановою Іван заснув.
Та тільки на другий день не так сталося, як він собі уложив. Господиня збудилася трохи запізно, а заки подоїла корови, поки прилагодила Іванові до торби їду на ввесь день до ліса, поки Іван дігнав худобу з села до ліса, вже сонечко на небі підійшло „на дві коцюби“. Коли Іван зі своєю худобою прибув до вчорашньої смереки, застав там уже всіх інших пастухів. Гринько розповідав їм про муху, показував затичку і всі один за одним притикали вухо до смереки, а послухавши довшу або коротшу хвилину, потверджували, що „славно бестія грає.“
— Ага, ось іде Іван Лінюх! — скрикнув один пастух, побачивши Івана.
— І, як звичайно, останній надлазить! — додав другий.
— А знаєте, — сказав Гринько, — він учора мало що не плакав за оцею мухою!
— Як то за мухою? — запитали всі гуртом.
— Ну так. Під милий Біг мене просив, щоб я її випустив.
— А то чому?
— Або я знаю? Казав, що йому дуже її жаль.
— Жаль йому мухи! Ха,-ха,-ха! Мушачий тато! Мушачий тато! — сміялися пастухи, скачучи довкола Івана й поштуркуючи його з усіх боків.
— Е, дайте йому спокій! — сказав один. — Може то його мати або баба-відьма по смерті мухою перекинулася, то він так за нею просить!
Хлопці дивно якось глипнули по собі при тих словах. Прикро їм зробилося, замовкли. Аж старший пастух, парубок може двадцятилітній, розбуркав їх.
— Що ви, дурні, дурниці вигадуєте! Махайте за худобою! А коли Гринько зловив собі муху і хоче її тут для музики тримати, то нехай ніхто не сміє її випускати! Розумієте!
Сім днів тривала та музика; сім днів увязнена муха бриніла в дереві. Іван сам не знав, що з ним діялося через тих сім днів. Муха в смереці не сходила йому з думки. Коли їв, зараз собі пригадував: а муха там десь бринить, пищить, з голоду гине! Як лягав спати, думалось йому: а муха там не має спочинку, все пищить! Коли будився, перша його думка була: а муха там десь пищить у пітьмі, не бачить сонечка, до якого так полискувалася і крильцями мерехтіла! І хоч, пасучи худобу, часто переходив коло тієї смереки, то все заставав там когось із пастухів, що слухав „музики“, то є бренькоту мухи. Інколи й сам він притикав вухо до смереки й за кожним разом дізнавав вражіння так само сильного й потрясаючого, як і за першим разом. Може бути навіть, що застрягли йому в памяті слова пастуха, що муха ота може бути його мати або баба, перемінена за кару в таке створіння, бо інакше відки ж би в нього брався такий жаль, коли всі інші тільки втішаються „музикою“?
А бренькіт у смереці з кожним днем ставав щораз слабший. Вкінці сьомого дня, коли Іван, нарешті, перший прибув до ліса й не застав нікого коло смереки, він відважився витягнути прокляту затичку, щоб випустити муху на волю. Але муха з дірки не вилазила. Притулив вухо до смереки — нічого не чути.
Встромив у дірку тоненький патичок, але в дірці ніщо не рухалось. Ось він устромив назад давню затичку, щоби другі не казали, що він муху випустив. Ще раз притулив вухо до смереки й надслухував уважно, але бренькоту не було чути.
Очевидно, муха здохла з голоду й муки!
І тепер нараз, по чотирнадцяти роках в уха його врізалось, мов вістря ігли, те саме бренькотіння, яке колись через сім день по дневі чув у смереці. Він мимоволі затремтів і оглянувся довкола. Боже, чи ж це була б річ можлива? Він якраз коло тої самої смереки, в якій перед чотирнадцятьома роками його пустий товариш Гринько зашпунтував нещасну муху. Що більше, в смереці стирчав іще той самий патичок, що його тоді Гринько віткнув у дірку з мухою. А той тонесенький бренькіт — відки він розлягався? Іван одним духом поскочив ід смереці, притулив вухо — і мало не зомлів. Жалібний, болючий і наскрізь прошибаючий бренькіт справді виходив із тої шпарки, затканої патичком!
Одним сильним поривом Іван витягнув затичку.
Якесь тяжке, глибоке зідхання пройшло по цілім лісі й голосною луною відізвалося в Івановій душі. Потім хвилина мертвої тиші. Потім щось тихесенько зашелестіло в щілині дерева. А далі звільна із щілини почало щось висуватися. Іван з несказанним жалем і співчуттям вдивлювався в ту чорну точку, в якій, бачилось, пізнавав чорні лапки, і чорну, блискучу голову мухи. Але чи ж це була муха? Чорні лапки, коли їм ближче приглянувся, видались йому почорнілими, кістлявими руками, зовсім подібними до людських, ба й голова почала набирати людської подоби, почала більшати, змінювати барву й вигляд. Іван остовпів з переполоху і закрив лице руками. А коли по хвилині відняв руки, перед ним стояв старець з довгою бородою, скулений, з лицем, що виражало несказанну втому й ослаблення, в одежі незвичайній, фантастичній, не то пустинника, не то божевільного.