Без праці (1941)/IV
Зразу ніс Іван Діда на плечах з охотою і не чув ніякого тягару. Стежка, зразу доволі невигідна, потім пішла по рівному, а далі скотилася вниз. Але як опісля прийшлось лізти знову підгору, як Іван кілька разів спіткнувся, як кілька букових галузок цвігнуло його по лиці, пробудилася його натура, і він почав воркотіти. Зразу стиха, але далі все голосніше.
— Що я дурень, цього хіба сліпий не побачить! А щоб тебе тристенний з такою коренюкою, мало чоловік не впав!.. Чи чорти мене підвели дряпатися десь-кудись на лису гору!… І по яку другу голову я властиво туди плентаюся?… — Такі і тим подібні уривані речення час-від-часу вилітали з його уст, при чім він раз-за-разом енергійно спльовував і зовсім не енергійно охав та постогнував.
Дід тимчасом сидів спокійно на його карку, звісивши йому обі ноги на груди, і бачилось, що зовсім не чув Іванового воркотання. Та все таки дивна річ: від хвилини, як Іван почав воркотати, почув він також на собі деякий тягар. Зразу незначний, але вміру того, як змагалася його неохота, збільшувався й тягар. Спочатку Іван мав таке почуття, що несе сокиру за ременем, пізніше — що має на плечах невеличку боклажку горілки, по якімсь часі — що двигає порядну вязанку дров. Рівночасно почало йому здаватися, що подорож його тягнеться щось дуже довго. Чув, що рясний піт його обливає і в грудях починає йому не ставати духу. Воркотання перемінилося в голосне нарікання:
— Ой, доле моя проклята! — бідкався Іван, важко ступаючи підгору по вистирчатих каменюках. — Коли ж ти перестанеш кепкувати надо мною? Думав чоловік, що собі капиночку відпочине в лісі, але де тобі! Підкусив мене нечистий витягнути той патичок і випустити оце старе страховище, а тепер на, маєш, неси його на плечах і чорт знає куди. Та й тяжкі ж ці порохнаві костомахи, Господи! Немов би мені цілу гору на плечі втелющив!
І справді, тягар на Іванових плечах робиться щораз тяжчий. Він чув, що ввесь під ним подається, що коліна під ним дилькотять, що в очах йому темніє, що млість на нього бє. Йому бачилось, що не встоїть довше, що мусить упасти. Хотів зупинитися, спочити, віддихнути, але якась невидима сила не тільки не позволяла йому впасти, але навіть не давала йому зупинитись на однім місці. Ішов та й ішов далі.— Діду, ей діду! — стогнав Іван, уже не на жарт омліваючи.
— А чого тобі, синашу? — запитав Дід.
— Який біс із тебе такий тяжезний?
— Я, синочку? — лагідно відказав Дід. — Сниться тобі, небоже. Куди вже мені по чотирнадцятилітній темниці та тягару набрати?
— Як то, сниться мені? — ледве сопучи, відказав Іван. — Але ж, Діду, адже я паду, ламаюся, гину під твоїм тягарем!
— Не бійся, рибонько, — спокійно відказав Дід. — Це тільки так тобі здається.
— Що це, ти ще кепкуєш із мене, старий костогризе? — силувався крикнути, але тільки пропищав Іван. — Ні, не хочу довше двигати тебе. Злізай!
— Іди, йди, душенько! — з незворушеним спокоєм сказав Дід. І Йван справді йшов, хоч і як не хотів, хоч і як страшенно ослаб. Він дряпався все підгору та підгору, а й гора та тепер видалась йому безконечно високою та стрімкою.
— Але я не хочу йти! Не хочу тебе двигати! — пищав Іван. — У мене легке розірветься з натуги!
— Ні, не бійся, не розірветься, — потішав його Дід.
— Але я не хочу! Не хочу! Чорте, злізай з мене! — просив і лютився Іван.— Але, синочку, ти ж дав мені слово. Та й заплату маєш від мене дістати.
— Нехай тебе громи бють з твоєю заплатою! Нічого не хочу, тільки злізь! Дай мені спочити хвилину!
— Іди, йди, небоже, — мовив Дід. — Уже недалеко.
Злість Іванова перемінилася в розпуку. Тягар на його хребті був страшенний. Очі вилазили йому з голови, кров у пульсах товклася так сильно, що бачилось, ось-ось потріскають жили, розірветься серце. Дідові ноги, що обхапували його попід пахи, пекли його, мов розпечені шини. Ніколи навіть у сні Іван не міг виснити, не міг уявити собі більшого труду, страшнішої натуги. Безвихідність його положення побільшувало ще те почуття, що чув себе безсильним скинути з себе той нечуваний тягар, дати пільгу своїй натузі. Чув себе вже не самостійною істотою, не робітником, що може робити, а може й спочивати, коли йому хочеться, не власновільною робочою силою, яка свідомо направляє своїми рухами, але чув себе чимсь похожим на те зерно, що, попавши між млинове каміння, виконує, щоправда, якісь бистрі, безпамятні рухи, але заразом щохвиля тратить частину своєї істоти й саме робиться тільки частиною, моментальним проявом тої величезної почвари — праці. Іван справді ціле своє життя чув себе невільником праці, але ніколи ще те чуття не було таке сильне, так страшенно болюче та догризливе, таке повне отрути та розпуки, як в оцій хвилині, в хвилині найтяжчої втоми, якої тільки зазнав досі в життю. Вмерти цілковито, моментально щезнути з ряду живих істот видалось йому тепер найвищим бажанням, найбільшим щастям. Позбутися життя — аджеж це значить позбутися труду, вирватися з пут того невмолимого тирана — праці, що від найраншої молодости так важко поклала на нім свою руку. Смерть — то єдиний вихід для таких, як він, нещасних, то відпочинок, то свобода!…
Ішов власне із своїм тягарем понад краєм безмірно глибокого та пропасного яру. На дні його сиділи сумерки, клубилися бурі тумани. Величезні смереки, що росли в глибині, видавались Іванові згори не більшими від корчів ялівцю. Тут же, просто Іванових ніг, але може на яких сто сяжнів нижче, вистобурчувалася величезна гостра скала, мов затулений пястук, наїжений величезними бородавками.
— Почекай, прокляте страховище, — воркотів Іван. — Не хочеш ти мене пустити, то я й тебе не пущу!
І вхопивши обома руками щосили Діда за ноги, Іван одним розпучливим поривом шарпнувся в бік із стежки й повалився в безодню.