Без праці (1941)/V
— Ну, ну, ну, ну! — сказав Дід і перший раз засміявся тихим, сердечним сміхом.
Іван отворив очі. Що сталося? Де це він опинився?
Побачив себе на камяній плятформі, при вході в тісну камяну печеру. Скала, що стовбурчилась у виді величезного пястука, заслонювала вигляд на яр і на сусідні гори.
— Та й гарячий же ти, хлопче, у, який гарячий! — мовив, усміхаючись, Дід. — Тількищо я хотів тебе просити, щоб ти звернув із стежки трохи направо, а ти вже й сам туди вирвався.
Ні з цього, ні з того почув Іван, як гарячий жар стиду обілляв все його тіло. Не міг іще очунятись. Чув себе так якось непохоже на те, що пережив перед хвилиною, що це недавнє видавалось йому чимось неправдоподібним, казочним, геть-геть замерклим. Аджеж він кинувся в пропасть! Що ж це з ним діється? Він спробував рушатись, думаючи, що це тільки йому сниться і він, може, лежить зомлілий на дні пропасти. Але ні! Був здоров, цілий, не сонний, і не чув ані сліду тої втоми, яка ще перед хвилиною доводила його до розпуки. Навпаки, чувся здоровий, кріпкий і зовсім свобідний.
Стидався тепер глянути на Діда, що вже не сидів у нього на плечах, але стояв обіч нього і щось нишпорив у скалі, коли-не-коли звертаючи на нього смішкуватий погляд.
— А що, синашу, — сказав Дід, вгадуючи його думки, — а не казав я тобі, що це так тільки тобі здається, коли ти мені дива розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче! — Дід покивав головою, немов би мав іще щось сказати, але вважав відповідним сховати це для себе.
— А чому ж мені так здавалося? — спитав Іван.
— Сказати тобі поправді, то тобі не зовсім і здавалося. Є в тебе щось слабе, але не тіло. Тіло, небоже, маєш здорове, що й казати. А ось воля в тебе хвора. А ти знаєш, як старі люди кажуть, що хто не хоче, то гірше, ніж не може.
Дід говорив це так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися, хоч сільських господарів, які йому нераз таке говорили, він ненавидів і уважав за своїх найтяжчих ворогів і гнобителів. Дід тимчасом відлупив своїми висохлими пальцями кусень скали, вийняв із щілини великий золотий ключ, оглянув його пильно, мов старого знайомого, і, видимо, зрадів, мов дитина. Поблискуючи ключем до сонця, він поліз у темне гирло печери, в якій находилися потайні двері.
— Ходи зо мною, синочку, — сказав до Івана. — Вступи до моєї хати, будеш у мене гостем. То й побалакаємо, коли хочеш.
Дід відімкнув двері, за якими показався довгий темний вузький коритар, вижолоблений у скелі. Тим коритарем ішли оба довго, дуже довго, як бачилось Іванові. Час той вистарчав бодай на те, щоб його веселий і енергійний настрій знов змінився в якусь знеохоту. Вже навіть Іван почав собі в дусі бурчати й запитувати себе самого, який чорт казав йому лазити по якихсь мишачих норах, з яких може, й виходу ніякого нема. Аж ось Дід зупинився, заскрегінцав ключем і отворив другі двері.
Лагідне зеленкувате світло вдарило Іванові в очі, але не разило зовсім. Зробивши ще кілька кроків, він побачився в величезній, камяній світлиці, пишно прикрашеній усякими фантастичними різьбами, яріючими хрусталями, обвішаній нитками золота, вистеленій бляшками чистого срібла. Всі меблі в тій світлиці були з гнутих в різнородні форми жил заліза і срібла, на яких лежали плити з прозірчастого гірського хрусталю або фіолетного аметисту. По рогах вибризкували натуральні фонтани, освіжуючи повітря, а на середині в майстерних козубах⁶) горіла найчистіша живиця і ялівцеві ягоди, розливаючи свіжий запах лісів і полонин.
Дід наблизився до одного стола і своїм золотим ключем вдарив тричі о хрусталеву плиту.
— Віюку! — крикнув він, і голос його, на світі такий тихий, похожий радше на бренькіт комарика, ніж на людську мову, тут гримів, мов могучий водоспад, і розбудив стократний відгомін десь у далеких, безконечно просторих підземеллях.
Ще не перегомонів той відгомін, що гучною хвилею котився з печери до печери, коли десь далеко-далеко почувся глухий лускіт, немов гупання величезної ступи. Лускіт той повторявся мірно раз-за-разом, звільна наближаючись до них, і вкінці побачив Іван, як із сумерку дальших печер виринула якась постать — величезна, похожа на колоду дерева, оброслу рапатою корою, з вузлуватим корінням і чепірнатими гілляками. Це був Віюк, невідступний слуга Діда, сторож і опікун бескидських лісів, про якого Іван ще змалечку наслухався багато в казках. Ледве-не-ледве в тій живій колоді зміг Іван відрізнити потворне, майже шестистінне головище, обросле жмутами сухого моху та корявими грибами замість волосся. Очей потвори не міг Іван добачити, бо вони були заховані під довжезними, навислими віями з товстої кори. Гиляки й коріння, це були його руки й ноги.
— Хто мене кличе? — гробовим, глухим голосом запитав Віюк, наближаючися до Діда.
— Це я, Віюку, — сказав Дід.
— Пане мій, — скрикнув Віюк, — це ти? Чи ж то може бути? Дай, нехай доторкнуся твоєї руки!
Дід подав йому руку, а Віюк, доторкнувшися її, беркиць⁷) перед Дідом на землю, і важке глибоке хлипання потрясло цілим його безобразним тілом.
— Бідний мій пане, — хлипав він, — де ж ти був так довго?
— Потім про це поговоримо, Віюку, — сказав Дід. — А тепер скажи мені, що діється з моєю дочкою?
— Дочка твоя здорова, виросла вже така велика, тільки все плаче за тобою. Ми вже думали, що ти ніколи не вернешся.
— Іди, Віюку, приклич її сюди!
— Сюди? Але ж, пане, чую, що тут є ще хтось крім тебе, якась сира душа. А ти знаєш, що твоя дочка не сміє бачити сирої душі.
— Не бійся, Віюку, — відказав Дід. — Знаю це добре. Але знай, що сира душа, про яку говориш, це той милосердний чоловік, що мене увільнив з тяжкої вязниці. Я винен йому вдячність, Віюку, і хочу йому віддячитися. Іди тільки, йди по мою дитину. Заки обоє сюди вернетесь, цього чоловіка вже тут не буде.
Віюк устав і погупав⁸) знов у далекі печери та швидко втонув у темряві.