Без праці (1941)/VI
Коли Віюк віддалився, Дід обернувся до Івана.
— Ну, що ж, синашу, пора тобі додому. Скажи ж мені, чим можу тобі віддячитись?
Іван стояв, мнучи шапку в руці, і не казав нічого. Дід довго, прошибаючим поглядом дивився на нього, а далі сказав:
— Слухай, Іване! Чув я твої нарікання на нещасну долю, на тяжку неволю, що її терпиш. Ти увільнив мене з неволі, то справедливість наказує, щоб і я тебе увільнив із твоєї неволі. Так скажи ж мені, чого би ти найбільше бажав собі в життю?
Іван усміхнувся широко, показавши два ряди білих здорових зубів.
— А чого ж, Дідусю, можу я іншого бажати, як не того, чого бажає кожний бідний чоловік? Щоб я не був бідний, щоб не мусів турбуватися тим, що буду завтра їсти, в що одягнусь, де спати буду? Щоб я міг хоч на хвилину відпочити собі від тої тяжкої ненастанної праці.— Так тобі дуже праця докучила?
— Ой, дідусю, так докучила, так докучила, що й сказати не можу. Ненавиджу її цілою душею. Бо й за що ж маю її любити? Гляньте на мої руки, на мої ноги, на мої плечі. Майже відколи на світ народився, працюю, гарую, як худобина, а що маю з тої праці?
Дід задумався.
— Тяжке твоє положення, синашу, і я справді не знаю, чим тобі найліпше допомогти. Дав би я тобі грошей, у мене того добра багато, та ти знаєш, небоже, гріш як вода, не кожний зуміє вдержати його в жмені. Гріш до грошей іде, то швидко різні людці, хрищені й нехрищені, довели б тебе до такого самого стану, в якім тепер находишся.
— Ну… але… може б я… прецінь… якось… — пробубонів Іван, чухаючися в тімя.
— Ні, хлопче, ні! — відказав Дід. — Ти б тільки розпився, розпустився, і на тім кінець. Не тільки грошей при собі не вдержав, але й сам би пропав, знаю це добре. А я не хочу, небоже, щоб ти мене потім проклинав.
— Направду, що не буду! — поспішно крикнув Іван.
Усміхнувся Дід добродушно на той викрик, але зараз зробився знову поважний.
— Ти, хлопче, не думай, що я жалую для тебе золота. Гляди ось тут, — і Дід показав в однім куті яскині насипану величезну купу того металю, що жеврів, мов купа горючого вугілля, — я міг би тобі зараз позволити набрати собі з отої купи, скільки б ти тільки міг додвигати. Але, вір мені, знаю добре, що це була б лиха заплата за твою услугу. Дам тобі щось ліпше, щось таке, що тобі стане за всякі гроші і скарби, а заразом освободить тебе від тої неволі, яку так ненавидиш, від праці.
— Ой! — радісно скрикнув Іван.
— А при тім щось таке, — говорив далі Дід, — чого тобі ніхто не відбере, на що ніхто не злакомиться, чого ніколи не загубиш. Ось маєш! — І Дід узяв із одного стола лежачий на нім простий мосяжний перстень, грубий і незграбний, такий, як продають сільським парубкам по пять крейцарів.
Іван видивився на Діда широко випуленими очима, немов хотів сказати: так оце має бути дар цінніший від купи золота?
— Візьми, небоже, — мовив Дід, — і не суди цеї речі із зверхнього вигляду. Непоказна вона, то правда, а проте це найцінніша річ з усіх, які я маю. Це перстень чудодійний. Хто його носить, той ніколи ні про що не журиться, тому сповнюються всі його замисли, всі бажання. Той усе, чого тільки хоче, все осягне без праці.
— Чи то може бути! — скрикнув Іван і простягнув руку по перстень.— Не думай, що я хочу тебе ошукати, — сказав Дід, подаючи йому неоцінений перстень. — Побачиш швидко, що мовлю правду. Впрочім, якби коли мій дар тобі не подобався, можеш мені його віддати. Тільки прийди до ліса там, де ти увільнив мене з вязниці, і крикни тричі „Діду!“ та вдар палицею по дереві, та я зараз зявлюся.
— О, я думаю, що не буду потребувати вас трудити, коли тільки це правда, що ви кажете, — крикнув на радощах Іван.
— Не маю звичаю брехати, — суворо відмовив Дід. — Отже ще раз тобі говорю: як тільки мій дар колинебудь почне тобі не подобатись, то ти прийди і заклич мене, я візьму його назад. У ніякі інші руки, крім твоїх, він не піде і нікому, крім тебе, служби робити не буде, це памятай. А як віддаси його мені, то я тобі, взаміну за нього, дам який інший дар, що собі сам вибереш. Ну, а тепер іди й бувай здоров!
За кілька хвилин Іван був уже на світі.