Без праці (1941)/VII
Побачивши себе на вольнім, яснім світі, Іван зачудувався неабияк. Коли недавно тому йшов з Дідом, то йому здавалося, що находиться в якійсь стороні зовсім невідомій, серед величезних скал, трохи не до самого неба високих гір і бездонних ярів. А тепер він побачив себе в місцевості добре йому відомій, де ліс був рідкий, гори невисокі, скал ані сліду, то й яри не глибші понад звичайну міру гірських провалів. Зміркував, що находиться недалічко того місця, де сидів, ввійшовши в ліс, і де лишив свою сокиру, зарубану в пеньок. Туди він і направив свої кроки.
Ішов, не могши зразу зміркувати докладно все те, що з ним сталося. Чувся тільки дуже вдоволений, спокійний і певний, мов пляшка, наповнена водою аж по саму шийку. Навіть їсти йому не хотілося. Одне тільки знав, що може бажати чого хоче, а все йому буде сповнено. Та тільки не знав іще, чого має бажати в даній хвилі.Перше, що йому ясно стало в памяті, була сокира й дрова.
— От коби то, — подумав собі Іван, — заки я прийду на місце, моя сокира була така мудра й сама дров нарубала, а господар щоб збожеволів та з возом по ті дрова сюди виїхав, оце було б гарно.
В тій хвилині Іван почув справді в лісі страшенний стукіт та тріскіт, немов би сто сокир нараз пустилося рубати сухе галуззя. Майже рівночасно почув також гуркіт воза, що їхав по нерівній лісовій дорожці. Поки дійшов до свойого місця, вже господар кінчав накладати на віз сухі гиляки. Набір був величезний і господар дуже вдоволений.
— Добре ти зробив, небоже, — мовив він до Івана, — що ти так розпорядився. Тількищо ми скінчили в полі свою роботу, коли оце прибіг той хлопчик, що ти його післав. „Нанашку, — каже, — Іван казав, щоб ви зараз їхали до лісу. Він дров наладив гук, а лісничий по обіді поїхав до міста і через помилку лишив рогачку отворену“. Ну, але ж ти, небоже, мусів звиватися, коли ти за півгодини зміг назбирати й нарубати таку величезну купу сухарини. Таж цього б іншим разом і два хлопи за цілий день не наладили! Я й не думав ніколи, що ти такий робітник. Знаєш, цих дров нам вистарчить до самої глухої осени.Іван слухав цієї похвали і хоч їй не дивувався, бо знав, як воно все склалося, то всетаки робилося йому якось трохи стидно. Тому то кинувся допомагати господареві складати дрова на віз, але де там! Все, чого тільки доторкнувся, летіло і рвалося йому з рук і укладалося само на те місце, де було треба, укладалося далеко ліпше й щільніше, ніж би це зумів був зробити сам Іван. Хотів бодай допомогти господареві обвязати наладований віз залізним ланцюгом, щоб набір добре держався, але й ланцюга не міг дотулитися — той тільки мигнув, дзоркнув, віз затріщав і вже був обвязаний і обтягнений так, немов би його тягло десять хлопів. Віз був готовий. Господар уже запрягав коні. Рушили.
— Ой, Іване, — скрикнув переляканий господар, глипнувши збоку на величезну фіру дерева, супроти якої мізерні хлопські коненята виглядали достоту, мов миші, — що ж це ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо коні! Де ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, та й ще горі горбом!
— Ей, не бійтеся! — сказав Іван. — Порятуємо їх, якось то піде.
І приступивши до воза, він узявся рукою за люшню. Коні, що перед тим ледве з місця рушити могли, тепер пішли зовсім свобідно й вільно, немов би з порожнім возом.
— Ну, робітник з тебе, Іване, — сказав радісно господар, коли в кілька хвилин по приїзді додому дрова були не тільки поскидані з воза, але також порубані, полупані й поскладані на купу під шопою. Перший раз від нетямного часу господар закликав наймита до комори й почастував його горілкою, пшеничним хлібом і сиром.