Без праці (1941)/IX
Мріям панотця про те, щоб добути собі такого неабиякого слугу, не суджено було сповнитися. Ледве Іван вийшов на вулицю, побачив пишну карету, запряжену четвернею вогнистих коней у багатих уборах. Два лакеї крутилися коло карети, немов шукаючи чогось, а в кареті сидів якийсь великий пан.
— От якби то чоловік міг дістатися до такого пана на службу, — подумав собі Іван. — Я колись служив у нашого дідича, та що то за пан? Парокінкою їздив, та й то такою, що тільки тьфу! А до Львова вибирався три роки, та й таки не вибрався. Ні, з оцим паном певно б чоловік не трохи світа побачив!
— Гей, парубче! — крикнув до нього пан з карети. Іван зняв шапку й наблизився до карети. Пан довгу хвилю придивлявся йому уважно.
— Подобаєшся мені, — сказав нарешті. — Власне втік мені візник. Умів би ти повозити четвернею? Бо з тих туманів (тут показав на лакеїв) жаден не вміє.— Вмію, ясний пане, — сказав, не надумуючись, Іван.
— А хочеш вступити до мене на службу?
— Хочу! — сказав радісно Іван.
— Я князь Довгорукий, пан Чортопхайлівського ключа. Ти чував?
— Чував, ясний пане.
— Ну, то сідай же на кізли й бери віжки в руки, побачимо, як ти вмієш повозити. Вези нас до свого господаря. Заберемо твої речі і зробимо з господарем обрахунок.
— Не треба, ясний пане, — сказав Іван. — Я власне скінчив свою службу й шукав іншої, то ні з ким і обрахунок робити. Речі мої лежать у певнім сховку, та я думаю, що до служби в ясного пана мені їх не дуже треба.
— Маєш рацію, — сказав, хвилину подумавши, князь.
Княжа четверня під Івановими руками йшла, мов степовий вітер, легко, згідливо, без ніякої втоми. Іван не брав навіть батога до рук, досить було йому сказати слово, цмокнути та потрясти віжками, щоб скерувати четверню, куди хотів, зупинити її або спонукати до швидшого бігу. Іван розмовляв з кіньми, мов з дітьми, старався близько познайомитися з кожним із них, пізнати їх вдачу й норови, і здавалося, що й коні розуміють кожне його слово. Князь не міг надивуватися справності й тактові свого нового візника.
В найближчім місті казав йому справити пишну ліврею, в якій Іван виглядав, мов відроджений. З незграбного, отяжілого сільського парубчиська перемінився в хвацького, вродливого молодця, на якого так і задивлювалися люди, коли галопом перебігав містові вулиці.
Та князь недовго забавляв у місті, що було осередком його ключа і де в нього був свій палац. Він вибирався заграницю, де перебувала його жінка з дочкою. А що в тих часах не було ще залізниць, то четверня, візник і лакеї становили необхідну приналежність усякої панської подорожі. Особливо добрий візник був половиною поводження в дорозі, то й князь мав усяку причину чути себе вдоволеним із того, що найшов такого візника, як Іван.
Тимчасом Іван розкошувався своїм новим становищем. Вступив він на кізли княжого повоза, мов удільний князь на свою столицю, вповні почуваючи свою вартість, і вже в хлопській веретянці¹⁰) здобув собі повагу й пошану в лакеїв. Ще більше заімпонували тим лакейським душам його справність в обходженні з кіньми, його гордовита вдача, склонність до мовчанки й задуми і його незвичайна врода, що ніби цвіт весною, так і розвивалася перед їх очима. У своїм товаришуванні з лакеями вмів Іван відразу поставити себе на якімось вищім, незалежнім становищі, і не дізнав ані одної з тих прикростей, яких годі устерегтися кожному сільському простакові, котрий попаде на службу в панськім дворі, і яких колись, служачи у свого дідича, він назнався аж донехочу.
Тепер було зовсім не те. Все забавляло, тішило й радувало Івана. Забавляла його візницька служба, а особливо часті проїзди по многолюдних містових вулицях, поміж рядами проходячого, гарно повбираного панства, поперед пишні склепові вистави або здовж тінистих спацерових алей князівського величезного парку. Тішили його прекрасні коні, піддані його безпосередній опіці. Коней він віддавна любив, але таких гарних, добрих і розумних він ще ніколи не мав під своєю рукою. Тож і не диво, що полюбив їх найбільше з усього того, що найшов у княжім дворі; доглядав і беріг їх, як себе самого, розмовляв з ними і пестив їх, як своїх дітей. Не диво, що й вони від першої хвилини привязалися до нього, як діти. Вдоволений був Іван і з князя, що хоч не сипав грішми й навіть на страву слугам скупенько давав — про „трінґельди“¹¹) очевидно не було й бесіди — то всетаки обходився з ними по-людськи, а для Івана був якось незвичайно ласкавий. Щоправда, лакеї нишком називали князя марнотратником і банкротом, якого лихварі швидко викинуть з батьківщини, але Івана це нічого не обходило. Страви лакейської не потрібував, трінґельдів також, бажав тільки бачити світ і людей, ужити життя в цілій повноті, а до того — бачилось йому — його заняття князівського візника давало йому якнайліпшу нагоду.
Недовге життя в місті в товаристві князівської двірні зробило на нього великий вплив. Апетити його розвинулися значно і швидко. Все, що бачив, надило його, але й пересичувало по короткім часі. Бавився різними блискучками, мов дитина, але й кидав їх так само скоро. Псував собі жолудок добірними стравами, які бачив на князівському столі, але в відплату за те почував несмак до найзвичайніших поживних страв. Перший раз на свому віці почув приступ тяжкої містової недуги — нудьги, про яку йому в селі ніколи й не снилося. Окруження, серед якого пробував, зовсім не надавалося до того, щоб направити його бажання в сторону якихнебудь духових занять і інтересів. Князь бавився, їздив на візити по міських головачах та околичних панах, бував у театрі на оперетках, а ще радніше проводив ночі в кафе-шан-танах або в касині за картами, але книжок ніяких не читав, розмов поважних не любив, всякі „ідеї“ і „стремління“ вважав дурницею, виключною власністю і витвором голодних літератів та голих професорів. Що й сам він одного прекрасного поранку з усім своїм князівством міг опинитися в рядах тої „голоти“ — про це не думав. Вірив у своє щастя, яке вже кілька разів подавало йому помічну руку в хвилинах, коли опинявся вже на самім краю пропасти і руїни. Тимто й не диво, що хазяйський двір не був відповідною школою для духовного розвою Івана, і що мігши заспокоювати всі свої низькі апетити, які тільки були доступні його нерозвитій душі, він швидко пересичувався і починав нудитись у своїм примусовім бездільстві.