Без праці (1941)/X
Але щастя всміхнулося йому. Князь пригадав собі, що має за границею жінку й дочку, що живуть вони там у дорогій столиці на дуже скупенькім етаті¹²), що нетерпеливо дожидають його приїзду разом із свіжим капіталом, що капітал той, оскільки можна було його стягнути то продажею збіжжя та волів, то позикою в лихварів, находиться щасливо в його шкатулі, і що, одним словом, пора було їхати. Тож казав готовити все до подорожі, і за кілька день рушили. Подорож, ненастанне товаришування з кіньми і природою освіжили Івана. Мав заняття, хоч і не потребував працювати. Очі його сковзалися по різнородних околицях, перебігали мимо сел, в яких сотні подібних до нього Іванів зідхали й тужливо гляділи вслід за княжою каретою, надармо думаючи про розкіш хоч раз у житті проїхатися отак у світ широкий, — попри містечка, в яких стрічали неохибне болото або куряву, неохибні громади напівголих жидівських дітей насеред вулиці й неохибні набрязклі лиця пяниць, що висовувалися з вікон і дверей шинків. Іван зразу цікаво й поквапно ловив очима ті подорожні подробиці, радісно вітав кожний далекий вершок гори, кожний наглий закрут ріки, кожну невидану досі вежу, що здалека, мов величезна шпилька, вихилялася понад зелень лісів або понад золотисту площу спілої пшениці. Свіже повітря поправило й загострило його апетит, розілляло здоровий румянець по його щоках. Чувся знов вдоволений і не бажав нічого нового.
Але вдоволення це тривало недовго. Подорож ішла помалу й почала вкінці втомляти його своєю одностайністю. При кожнім новім виді, скруті, мості, версі гори з прикрістю пригадував собі Іван: „Е, таке самісіньке я вже бачив“. В кожнім новім містечку мимоволі з уст його виривалися неохибні окрики: „З дороги, голото! А щоб вас!.. З дороги, бо розтолочу!“ Впрочім давалися Іванові чути й деякі недобрі боки князівської вдачі: погані нічліги для слуг, невиспання, чимраз частіші прояви князівського злого гумору, що показувалися в ненастаннім бурчанні на лінивство, недостаточний поспіх, на марнування грошей, нешанування ліврей і т. ін. Правда, Іванові князь ніколи не мав нічого закинути, але те вічне нарікання на лакеїв, що сиділи тут же побіч нього, дражнило Івана, як шкрябання залізом по склі. Кізли княжої карети ставалися для Івана з кожним днем твердіші, невигідніші й ненависніші.
— Боже, коли б хоч яка зміна, яка пригода в дорозі, — зідхнув раз Іван, коли рано з готелю вибиралися в дальшу подорож і в перспективі являвся Іванові довгий день, який треба було протовктися на шкуряній подушці серед одностайних піль і лук під палким промінням серпневого сонця. А надто ще вид тисячів людей, зайнятих польовою роботою, будив в Івановій душі якесь прикре чуття. І рад він був, що вирвався з того ярма, а притім починав чути щось, немов гризоту сумління, немов би ця його подорож була тяжким гріхом. Але найгірше разив його спів отих робучих людей. Поки ще він був Іваном Лінюхом, співав дуже часто, і співаючи ті прості, сердечні співанки про долю, про любов і любовні пригоди, дізнавав дивної полегші. Але від часу, як чудовий перстень обхопив його палець і розбудив у його душі нові сили, новий світ бажань, у тій же хвилині заспокоюваних та повертаючих усе наново й вилітаючих щораз то в ширші круги, — від тої хвилини пісня втекла від нього. Зразу вона видавалась йому дурницею, що не стоїть того, щоб на неї тратити хвилину часу, а тепер дзвеніла йому в ухах, мов якась гірка наруга. „Ті люди співають — мабуть вони щасливі!“ І Іван пробував заглянути у власне нутро і спитав сам себе: „А я, чи ж я щасливий?“ Не вмів відповісти собі на те питання. Аджеж, бачиться, нічого йому не бракує, а все ж він чується такий одинокий, далекий від людей, чує таку пустиню довкола себе і не знає, чим її заповнити. Кілька разів пробував у той бік звернути свої бажання і зажадати їх сповнення, але з зачудуванням і переляком переконувався, що чудовий перстень у тім пункті безсилий. І не диво. Перстень сповнював тільки ясно означені бажання, а таких загальних, як „хочу бути вдоволений“ або „хочу чутися щасливий“ перстень не міг сповнити. Тут уже сповнення залежало від самого Івана, тут ніякий перстень нічого не міг йому порадити.
— Ах, коби хоч яка пригода в дорозі! — зідхав Іван, сидячи на козлах і з якоюсь тривогою позираючи в неясну далечину, заслонену напівпрозірчастою ранньою млою.
Щоправда, пригод у дорозі не бракувало й досі, але пригоди ті були глупі, такі, що не могли Іванові дати ніякої розривки, тим більше, що зараз у першій хвилині сила чудового персня все направляла, так що Іван не потребував навіть пальцем рушати. То колесо зломиться, то посторонок урветься, то кінь підкову згубить — ну, що це за пригоди! Та цим разом на Іванове бажання трапилася пригода забавніша: князь згубив гроші. Бачить Іван, що князь у кареті крутиться, кидається, зідхає, ба далі й клясти починає. Бачить це Іван але нічого, мовчить і їде. Нараз князь кричить:
— Стій! Іван зупиняє четверню.
— Що у тристенного, — воркоче князь, перешукуючи всі свої кишені й саквояжі, — аджеж я недавно мав її в руках.
Лакеї позіскакували зо своїх сиджень і поставали в покірних поставах, понатягавшися, мов струни, по обох боках карети.
— Гей, ви, тумани, — крикнув вкінці князь, — чи не бачив з вас хто моєї портмонетки з грішми?
— Ні, ясний пане, — в один голос відповіли оба лакеї.
— А ти, Іване?
— Я бачив, ясний пане.
— Де?
— Вчора ясний пан дав її тій пані, що в нас була на чаю.
— Ти дурень, Іване! — крикнув князь, пригадавши собі в тій хвилині, що Іван сказав чистісіньку правду.
— А коли я дурень, — преспокійно відказав Іван, — то нехай ясний пан пішле лакеїв шукати портмонетки по дорозі. Бачиться мені, — додав насмішливо, — що перед кількома хвилинами щось випало з карети. Може то вона.Покмітив князь, що Іван насміхається з нього, і ввесь спалахнув гнівом. Знав добре, що з замкнутої карети портмонетка не могла випасти, особливо коли перед тим її в кареті не було, і що навіть коли б була і коли б випала, то Іван, сидячи на кізлах, не міг би цього ані бачити, ані чути за туркотом коліс та лускотом кінських копит. Та все таки, щоб зберегти свою князівську повагу супроти лакеїв, він гримнув на них:
— А ну, тумани, чого стоїте? Бігайте щодуху! То не може бути, щоб вона пропала. Я тут вихилився, то може й справді… Біжіть! Гостинець пустий, то коли не дуже далеко випала, то, певно, найтися мусить.
А сам аж зубами скреготав, що міг так забутися. Боявся, щоб лакеї не розтрубили перед княгинею історії про ту паню, що була в них на чаю в незнайомім місті і якій він дарував свою портмонетку з 200 ґульденами.
— Слухай, Іване, — сказав князь по хвилині, коли лакеї, також усміхаючися недовірливо, потупцювали долі гостинцем, — чи ти направду бачив, як я давав тій пані портмонетку? Бо я щось собі того не можу пригадати, мабуть дуже вже в голові шуміло.
— Я дурень, ясний пане, — коротко відрізав Іван. — Нічого я не бачив. Я тільки чув, як портмонетка перед хвилиною випала з карети. От уже й лакеї вертаються, — додав, озирнувшися. — Найшли, біжать.
— Що? Найшли? — крикнув князь, не мігши з дива отямитися.
— Так, є! Ось вона, ясний пане, — в один голос крикнули лакеї, подаючи князеві портмонетку з грішми.
Князь доразу остовпів, очам своїм вірити не хотів, але портмонетка була таки безсумнівно-дійсно в його руці, що йому не лишалось нічого іншого, як тільки сховати її до кишені й дякувати невиясненому случаєві, що вивів його з клопоту. Та все таки він підозрівав, що Іван сяк чи так мав у тім „случаю“ свою руку, і для того вечором, коли станули в заїзднім домі на ніч, покликав Івана до свого покою і запитав його в чотири очі:
— Ну, Іване, скажи мені, як властиво було з тою портмонеткою?
Іван зразу прикинувся дурником.
— Не моя річ це знати, ясний пане, — сказав.
— Е, іди, йди, не балакай пусте! — сказав князь, добродушно плещучи його по плечі. — Ну, скажи, не бійся, я не буду гніватися.
— Та що тут говорити, ясний пане, — сказав Іван. — Тота пані, діставши портмонетку від ясного пана, якось її випустила. Я підняв її і сховав, щоб ясному панові віддати, а коли ясний пан почав її шукати в кареті, я випустив її на гостинець.
— Ой, Іване, — крикнув князь, — а якби був її хто інший найшов?
Іван усміхнувся.
— Ну, то що? — сказав спокійно. — Бувби якийсь бідолаха порятувався, а ясний пан прецінь і так не міг би був навіть подумати, що вона на гостинці згубилася.
Князь хотів ще щось дальше сказати, але замовчав і тільки спідлоба, недовірливо поглянув на Івана.
— Ей, поганий жарт, — подумав собі Іван, покмітивши це. — Ще готов мене князь уважати за злодія. Ліпше дам спокій.