Без праці (1941)/XX
Надійшов день ліцитації. Перший зявився барон в однім повозі з Ніною. Ліцитація відбулася не в палацу, а коло економічних будинків, на широкім пляцу перед економією, де стояли ще грубі колоди, на яких ще недавно, за панщини, гайдуки щосуботи відлічували підданим призбирані за тижневу роботу півкопи та копи канчуків. Ніна вийшла з повозу й сіла на ґанку, барон ходив по подвірю, дожидаючи судової комісії.
Надійшла комісія, — урядники, возні з паперами і з молотком, а за ними валила густа юрба жидів, міщан, хлопів, їхало деяке цікаве панство, прибув навіть пан староста для удержання порядку. Барон глядів на всіх весело, панів вітав, як знайомих, із старостою почав розмову про політику, але не скінчивши її, скочив до комісійного стола, де вдари молотка дали знати, що починається урядова діяльність.
У тій хвилині товпа заворушилася, зашепотіла й заклекотіла, мов окріп, коли в нього кинуть розпечений камінь. Доріжкою від міста надїхав невеличкий возик, подібний до тих, у яких возять дітей, тільки з ручкою ззаду. В тім возику сидів згорблений, посивілий і поморщений чоловік з трупячим лицем і осовілими очима, а за возиком поступав, пхаючи його наперед себе, молодий парубчак у простім сільськім уборі.
— Князь, князь, — шепотіла юрба.
Комісія, почувши цей шепіт, зупинилася в своїм урядуванню, поки возик з князем не надкотився до самого стола. Ніна, сидячи на ґанку, дрогнула, побачивши батька таким нещасним та безпомічним. Вона поблідла, зірвалася з місця, але зараз же знов сіла, немов яка незрима рука взяла її за плечі й силою придавила до давнього місця.
Почалося урядування. Судовий екзекутор почав зпроквола читати урядову формулу, а далі викрикувати імена вірителів, яких претенсії були вписані на гіпотеці князівських дібр. Тільки один із них обізвався — барон.
При кожній дальшій назві барон викрикував: — Заспокоєний! — і складав на стіл комісії поквитування довжника з упевненням, що до князівської каси жадної претенсії більше не має.
Остаточно показалося, що лишився тільки один віритель — барон, а його претенсії були рівні сумі всіх претенсій давніших вірителів. Сума виносила круглого півмільйона.
Потім почалося читання довжезного витягу табулярного, де поданий був докладний опис дібр Довгорукого й оцінена їх вартість.
Хоч і як знищені й занедбані були ті добра, то все таки вартість їх була ще втроє більша від суми довгу.
— Іменем одинокого вірителя барона Ґловінського подаю яснеосвіченому князеві Довгорукому руку до згоди, — сказав голосно екзекутор судовий, звертаючися до візка з князем.
— Пан барон готов відступити від ліцитації, коли князь Довгорукий зречеться всякої дальшої претенсії до своїх дібр. За те барон готов дати йому почесне удержання до смерти.
— Іменем немічного, спараліжованого, але здорового на умі князя Довгорукого, — озвався в відповідь на те ясний, дзвінкий голос із-за возика, — заявляю, що князь таких умов не приймає і обстає при ліцитації.
Слова ті викликали на всіх зібраних вражіння мало що менше від удару грому з ясного неба. Барон так багато наговорив усім про прихильність до нього князя, про його страх перед ліцитацією, про певність згоди з його боку, що рішення князя — обставати при ліцитації, було для всіх несподіване. Барон аж підскочив на місці, почувши ті слова, але зараз же всміхнувся з погордою: окинувши оком усіх зібраних, він побачив, що серед них нема нікого, хто міг би йому бути небезпечний при ліцитації.
Ще сильніше вражіння викликали ті слова на Ніну. Вона в голосі їх пізнала відразу Івана, якого досі за батьковим возиком зовсім не запримічала. Вона відразу поміркувала, що тут буде щось незвичайне, але що й для якої мети — не знала. Вся вона почала труситися. Чула від часу до часу, що на ній спочивав погляд Іванових очей, але сама не сміла й зирнути на нього, і тільки з глухою тривогою дожидала кожного нового слова, яке роздасться серед загальної тиші з Іванових уст, так якби дожидала на свої плечі болючого удару.
— Коли так, — голосив далі екзекутор, — то про згоду не може й бути далі мови. А затим виставляється на публичну продаж уся вище описана движима й недвижима маєтність вельможного князя Довгорукого, вартости „шацункової“⁴¹) півтора мільйона за суму викликання 600.000, на заспокоєння претенсій барона Ґловінського в сумі 500.000, як також коштів поступовання судового й інших. Сума викликання 600.000. Хто дасть більше?
— Я дам 600.000, — сказав голосно барон і озирнувся довкола як тріюмфатор.
— Я дам 700.000, — роздався нараз голос Івана за князевим возиком.— Що за я? Хто такий? — скрикнув барон, мов опарений.
— Я, Іван Лінюх, — спокійно відповів Іван.
— Ти? В імені князя?
— Ні, в своїм власнім.
— Прошу пана екзекутора викинути цього дурня, нехай не перешкоджає в урядуванню, — обернувся барон до екзекутора. — Він не має тут ніякого права говорити.
— Перепрошаю пана барона, — відповів чемно екзекутор. — Іван Лінюх є тут зголошений до ліцитації, прошу подивитися.
— Як? І вадію зложив?
— І вадію зложив.
— А шляґ би його трафив!⁴²) — скрикнув барон, не можучи спамятатися зо злости.
Загальний сміх публики був відповіддю на той мимовільний викрик.
— Отже Іван Лінюх дає 700.000, хто дасть більше? — викрикував далі екзекутор.
— Я даю 800.000, — сказав, відсапавшися трохи, барон.
— Я даю 900.000, — сказав зараз Іван.
— Я даю мільйон, — люто крикнув барон, щоб тим словом, мов громом, прибити Івана.
Слово мільйон викликало серед публики шепіт зачудовання. Барон кинувся до Ніни й почав щось живо з нею говорити, але вона не була в силі нічого відповісти йому. Вона сікла зубами і тряслась, мов у лихорадці, і ледве-не-ледве могла сказати баронові:
— Держіться! Він вас застрашити хоче! Він на мою душу важить. Держіться, бароне!
— Я йому покажу, як зо мною задиратися! — гордо скрикнув барон, вертаючи назад перед стіл комісії, де возний віддавна вже калатав і кричав, щоб нарід успокоївся.
— Я даю мільйон і тисячу, — сказав Іван, не рушаючися з місця.
— Ага, подається вже, подається, перелякався! — гомоніла товпа, в якій люди мало на голови одні одним не лізли, щоб придивитися цьому дивовижному купцеві в хлопській веретянці, про якого ніхто не знав, хто він, відки взявся і за чиї гроші купує.
— Я даю мільйон сто тисяч! — скрикнув барон.
— Браво, браво! — загуло в товпі, яку возний зараз кинувся втишати.
— Я даю на тисячу більше, — сказав Іван.
— Я даю мільйон двісті тисяч!…
— Я даю на тисячу більше, — мов машина, повторив Іван.
— Я даю півтора мільйона! — ревнув барон, почервонівши, мов рак.
— Я даю на тисячу більше, — товк своє Іван.
Баронові почало робитися моторошно.Сума, до якої він вигнався, багато перевищувала все те, на що він числив при цій ліцитації. Він надіявся стати паном князівських дібр без ніякого дальшого торгу, загорнути все за довги, а тимчасом йому прийдеться або уступити і взяти свій довг, а більше нічого, або держатися далі в тім шаленім торзі. Йому пригадалися слова Ніни, і він, добуваючи останніх сил, крикнув:
— Даю мільйон і шістсот тисяч!
Ніякий голос не обізвався по цих словах. Уся публика, мов замерла, ждала, що скаже далі Іван, але Іван мовчав і порався щось коло князя.
— За першим разом мільйон шістсот тисяч, — кричав екзекутор. — Хто дасть більше?
Ніхто не обзивався.
— За другим разом! — кричав далі екзекутор.
Мовчанка.
— За третім разом!
Мінута мертвої мовчанки — і барон з гордого капіталіста був зруйнованим дідичем князівських дібр. Він чув це докладно в тій хвилині. Вся його готівка не вистарчала на те, щоб заплатити виторгувану ціну. Прийдеться затягати значну позичку, обтяжувати відразу гіпотеку тількищо набутих дібр. А господарювати на тих добрах без накладового капіталу — це ж значить згори засуджувати себе на мільйон клопотів, гризот, розчарувань, а кінець-кінцем — на руїну. От тобі й на! Оце був той ґешефт, над яким він запопадав ціле життя! Баронові почало робитися холодно коло серця.
— Ну, пане бароне, — сказав до нього насмішливо Іван, — побороли ви мене. Так багато за ті добра я не міг би був дати.
Барон тільки очима кліпав.
У тій хвилині Ніна легко, мов серна, збігла з ґанку і припала до возика, в якім сидів її батько.
— Таточку! Ось я! Я твоя! — скрикнула вона, цілуючи його зівялі руки. — Прости мені всі гризоти, яких я тобі наробила!
— Нінка, Ніночка, еге-ге! — лепотів князь. — Моя дочка! Не втопилася, еге-ге! Грошей багато потребує, але у нас тепер гроші є, го-го! Від барона виторгували!
Барон стояв недалеко, чув усе те і якось ідіотично всміхався.
— А ти, Іване, гніваєшся ще на мене? — обернулася Ніна до молодого парубка з чарівним усміхом. — Надіюся, що простиш мені, що там було… з Едвіном… — додала шепотом. — Підла душа! Продав мене баронові.
Усе чув барон, та при останнім слові захитався на ногах і упав додолу, мов сніп.
Нікому було й піддержати його. Поки привезено доктора, він уже був небіжчик.