Без праці (1941)/XXI
Не судилося Іванові зазнати щастя при боці Ніни. І хто його зрозуміє жіночу натуру. Тут сама набивалася йому, трохи не на шию йому вішалася, поки з нею одружився, а в кілька неділь по весіллю покинула його з капітаном від гусарів.
Так само не дало йому щастя й панування на князівських добрах. Колись, бувши ще сільським парубком, він не міг здумати собі нічого кращого й щасливішого, як життя дідича. Але тепер те життя остогидло йому за кілька неділь.
Бачити довкола себе стільки людей, які працюють на тебе, а не могти самому нічогісінько робити — це для нього було найбільшою мукою.
Пробував проводити зиму в місті, але містове життя ще менше приходилось йому до смаку. Забави навкучили йому, товариство було йому не до душі, а головно й тут убивав його недостаток праці. Сох щораз більше і спадав із сил. Лікарі порадили йому рух, зміну повітря. І ось він пустився пішки в дорогу по краю. Але чудодійний перстень не позволяв йому навіть на цей труд. Хоч здавалося, що Іван іде піхотою по землі, то прецінь він чув, що невидимі руки несуть його в повітрі і не позволяють навіть доторкнутися ногам до твердої землі. В цілій подорожі дізнавав Іван чуття того листка, яким кидає буря.
Воля його ослабла, бо їй не приходилося поборювати ніяких перешкод. Тільки тепер він пізнав основно, що праця — це не тільки твердий обовязок людини, але просто умова його життя, конечна для життя так, як повітря до дихання. Пізнав, що без праці чоловік звільна перестає бути чоловіком, самостійною істотою. Недостачі тої людської самостійности не нагородять йому ніякі скарби, ніякі розкоші, бо все, здобуте без праці, є чимсь чужим для чоловіка, якимсь привидом, холодною лудою⁴³), яка не насичує духа, а тільки його знеохочує і затроює.
І почав Іван проклинати той чудовий дар, яким колись так тішився, як найціннішим придбанням, а який тепер стався не його власністю, але його невмолимим паном, всемогучим владником його тіла й душі. І зовсім природньо: хто мені все дає, від кого залежу, у того я ввесь у руках. На Іванову душу щораз тяжче налягала чорна хмара того почуття, що він дуже грішить, уживаючи всього без праці. Він почав боятися сам своїх, навіть найневинніших бажань, щоб зараз не бачити їх сповненими. Цілими днями мовчав, сидів у заперті й переносив пекольні муки, силуючись нічого не думати, нічого не бажати.
Інколи перебирав у думках своє минуле від тої хвилини, коли почув писк зачарованої мухи в дереві. Що приніс йому той перстень? Якого добра зазнав від нього? Щоправда, він заспокоював його звірячі потреби, але не в більшій мірі й не ліпше, ніж би це могла вчинити служба у простого мужика. Навпаки, там на службі він хоч часом чувся вдоволений, співав, спочивав по труді, а головно — був здоров і сильний, а тепер!… Правда й те, що пізнав шмат світа й людей, та яка йому користь із цього? — Світ усюди один, бо люди одні, а пізнання людей замість щастя, вдоволення і розкоші дало йому пізнати й зазнати цілу безодню горя, терпіння, брехні та підлоти. Те знання дуже сильно підкопало його віру в людей, його охоту до життя. Але найбільш болюче для його щирого серця було те, що перстень його не тільки не давав щастя йому самому, але не позволяв йому робити добро другим, помагати терплячим і потрібним⁴⁴). Все, що перстень той давав, служило самому тільки Іванові; в третіх руках по якімсь часі щезало без сліду, мов піна на бистрій воді.
— Ні, не хочу довше жити в такім пеклі і ще й носити те пекло з собою! — сказав одного разу сам до себе Іван. — Не хочу довше носитися з тим перснем. Не хочу бути на вид всемогущим, а на ділі невільником, на вид мати все, чого душа забажає, а на ділі не мати найпотрібнішого, без чого ані душа, ані тіло жити не може. Хоч який малий цей перстень, — додав він, оглядаючи Дідів подарунок на своїм пальці, — то всетаки став він для мене більшим тягарем, ніж усе, що я двигав колись підчас моєї служби, надавив мені тяженькі мозолі там, де б їх не надавили ніякі мішки з зерном ані вязанки дров. Та годі терпіти! Піду на те місце, яке вказав мені Дід, і віддам йому його дарунок.