Бог його батьків/Дочка Північної Аврори
| ◀ Там, де шляхи розбігаються | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Дочка Північної Аврори |
На кінці веселки ▶ |
|
— Невже ви хочете одружитися зі мною? Та ж ви — ледащо? Ні, ніколи, ніколи ледача людина не буде моїм чоловіком.
Так Джой Моліно висловила свою думку Джеку Герінгтонові, як напередодні простішими фразами і його рідкою мовою висловила була її Луї Савоєві.
— Слухайте, Джой.
— Ні, ні, навіщо мені слухати ледачу людину? Дарма тільки витрачаєте час, відвідуючи мою хатину, а більш нічого й не робите. Як же це ви будете здобувати засоби для сім'ї? Чому-ж це у вас немає золотого піску, тоді як у инших його багато?
— Але ж, Джой, я працюю, що сили. Немає такого дня, щоб я не працював на річці, або кудись не мандрував. Ось і тепер я щойно повернувся з дороги, і мої собаки ще навіть не відпочили. Иншим щастить, і вони знаходять багато золота, а мені не щастить.
— Так. Але коли отой одружений з індіянкою Мак Кармак відкрив Клондайк, то чому ви не пішли з ним? Инші пішли і тепер вони багатії.
— Хіба ви не знаєте, що я в той час робив розвідки на верховині Танани, — протестував Герінгтон, — нічого не знав ні про Ельдорадо, ні про Бонанцу; коли довідався, було вже запізно.— Це инша справа, але все ж таки ви чогось наче осторонь стоїте від цього.
— Що?
— Так. Ви осторонь стоїте. Для вас усе невідомо. Ніколи не буває пізно. Існує ще одна дуже багата копальня на річці Ельдорадо. Людина, що знайшла те місце, поставила там затички, а сама десь зникла. Ніхто не знає, що з нею сталося. Протягом шісдесяти днів ніхто не може претендувати на ту дільницю. Незабаром инші люди, сила силенна людей, поспішать, щоб захопити ту копальню. Буде-ж тоді гонитва! О, мов той вітер помчать вони туди. Хто перший прийде, буде багатющий. Досить матиме їжі на свою сім'ю.
Герінгтон намагався не зрадити, що вельми зацікавився тою звісткою.
— А коли кінчиться термін? Яка ж то дільниця? — запитав він.
— Я також говорила про це вчора ввечері Луї Савоєві, — далі казала вона, не звертаючи на нього уваги. — Думаю, що він виграє.
— А ну його до біса, того Луї Савоя!
— Отож, Луї Савой ще вчора ввечері в моїй хатині казав: Джой, я — людина сильна. У мене добрі собаки. Я — витривалий. Я вийду переможцем. Чи тоді ви одружитеся зо мною? А я йому відповіла…
— Що ж ви йому сказали?
— Я сказала, що коли Луї Савой вийде переможцем, то матиме мене за дружину.
— А якщо не він переможе?
— Тоді Луї Савой не буде батьком моїх дітей.
— А якщо я виграю.
— Ви виграєте! Ха, ха, ха! Та ніколи. — Сміх Джой Моліно хоч був уїдливий, але приємно було його слухати. Герінгтон не звернув на нього ніякої уваги, бо давно до нього звик. Та й до того Герінгтон не був винятком. Вона так само мучила всіх своїх коханців. Але ж красуня вона була в цю хвилину: вуста її розтулились, обличчя пашіло від кусючих поцілунків морозу, а в очах світилася та звабливість, що лише жіночим властива очам. До неї лащились собаки, а передовий, Вовчий Зуб, ніжно поклав їй довгу морду на коліна.
— А якщо я виграю? — домагався Герінгтон.
Вона поглядала то на собаку, то на коханця.
— Ну, що ти скажеш, Вовчий Зубе? Якщо він справді буде сильним чоловіком і пред'явить свої папери, чи вийдемо ми заміж за його? Ну, що ти скажеш на це?
Вовчий Зуб нащурив вуха і загарчав на Герінгтона.
— Дуже холодно, — раптом додала вона з жіночою непослідовністю, підвівшись на ноги й підтягуючи упряж. Її коханець уперто дививсь на неї. Ще з першої хвилини їхнього знайомства вона ним керувала, як хотіла, але це йому ще більше наддавало терпеливости.
— Гей, Вовчий Зубе! — гукнула вона, скочивши на сані: — Вйо!
Герінгтон стежив очима, як летіла вона вниз шляхом до Сорокової Милі. На роздоріжжі, там, де шлях проходив через річку до Форта Кудагі, вона спинила собак і обернулася.
— О, містере Ледащо! — гукнула вона йому. — Вовчий Зуб каже, що коли вийдете переможцем, тоді я — ваша дружина.
Незабаром пішла поголоска, і люди на Сороковій Милі, що раніше закладалися, кого з двох коханців вибере Джой Моліно, тепер почали закладатися, хто з них переможе на наступних перегонах.
Табор поділився на дві партії. Усіх сил і засобів уживала кожна, щоб дати спроможність своєму улюбленцеві зайняти перше місце. Почали вишукувати найкращих собак, яких мала країна, бо переважно від добрих собак залежав успіх. Вони то й стануть у великій пригоді майбутньому переможцеві. Йшлося не тільки про жінку, найбільшу на світі красуню, але й про копальню, вартістю, принаймні, в мільйон.
Цієї осени, коли прийшла звістка, що Мак-Кармак знайшов золоті копальні на Бонанці, вся Долішня Країна, Серкл Сіті та Сорокова Миля подалися вверх Юконом; поїхали усі, крім тих, хто, як Джек Герінгтон і Луї Савой, були на розвідках на заході. Затички ставилося, де попало: і на оленіх пасовиськах, і на річках. І ось випадково на нечуваному місці, на річці Ельдорадо, Олаф Нельсон пред'явив свої права на п'ятьсот лінійних футів; він теж забив свій кіл, як це вимагалось, і потім зник. В той час найближча контора записів містилася в поліцейських казармах у Форт-Кудагі, якраз через річку від Сорокової Милі, але коли розійшлась чутка, що ріка Ельдорадо — справжня скарбниця, то швидко виявилось, що Олаф Нельсон не поїхав униз Юконом, щоб зареєструвати свою власність.
Люди пожадливими очима поглядали на покинуту дільницю, де, як вони знали, тисячі-тисячі доларів тільки чекають лопати і шлюзів. Однак, вони не сміли і торкнутися їх; існував закон, що коли поставлено затички, то дається ще шісдесятиденний термін, щоб закріпити своє право на власність. Коли вийшов речінець, а дільницю ще не зареєстровано, то оголошувалось, що вона — нічия. Всім відомо було, що Олаф Нельсон зник, і десятки людей готувалося до перегонів до Форта-Кудагі, щоб захопити собі копальню.
Але на Сороковій Милі змагання було обмежене. Ввесь табор віддав свою енергію на те, щоб вирядити Джека Герінгтона і Луї Савоя, і не було нерозсудливої людини, що самотужки пішла би змагатися з ними.
До контори записів було сто миль, і було вирішено, що обидва змагачі матимуть чотири підгони, які буде розміщено вздовж шляху. Звичайно, останній підгін повинен був розв'язати справу, тому для останніх двацяти п'яти миль відповідні прихильники намагались придбати найдужчих собак. Змагання обох партій було таке завзяте, що на собак стояла нечувана ціна, якої ще не знала історія країни. Отже, погоня за собаками ще більше звернула загальну увагу на Джой Моліно.
Вона не тільки була причиною всьому, але ще й мала найкращих собак, яких можна знайти між Чількутом та Беринговим морем. Як провідця всіх собак, Вовчий Зуб не мав собі рівного. Людина, що її сані він повезе на останньому перегоні, обов'язково виграє. Не могло бути ніякого сумніву. Проте, суспільство мало вроджене почуття такту, і ніхто ні разу не натякнув Джой про Вовчого Зуба. Обидві партії втішали себе тим, що коли не дістанеться він одному, то не дістанеться й другому. Але така вже чоловікові судилася доля щаслива: пройти крізь життя, не збагнувши всіх хитрощів і підступів жіночих. Отож і на Сороковій Милі ніхто не вгадав бісового замислу Джой Моліно.Згодом вони сами признавались, що недооцінювали цю чорнооку дочку Аврори. Її ж батько торгував хутрами в цій країні ще тоді, коли вона їм і не снилась, не мріялась. Джой Моліно і світ уперше побачила під мерехтливим північним сяйвом. Хоч і народилася вона в такій примітивній обстанові, але не позбавлена була проникливости жіночої, що вгадувала вдачу чоловічу. Цілком свідома того, що бавиться чоловіками, вона не знала сама, яка ця гра її мудра, глибока і спритна. Люди бачили тільки те, що поставлено на карту. Аж до самого кінця вона їм морочила голови, і лише тоді, як пішла вона з останнього козиря, можна було підвести підсумки.
На початку тижня увесь табор вийшов виряжати в дорогу Джека Герінгтона та Луї Савоя. Вони точнісінько розрахували час, бо їм треба було прибути на дільницю Олафа Нельсона за кілька день до кінця терміну, щоб самим відпочити, і щоб собаки сили набрали для першого перегону. Дорогою вони зустріли людей із Давсона, що розміщали вздовж шляху собачі запряжки.
Через кілька день по від'їзді чемпіонів, Сорокова Миля почала висилати свої підгони: на сімдесятп'яту, п'ятдесяту і двадцятьп'яту милю.
Собаки для останнього перегону були чудово підібрані; перед тим, як мала вирушати ця запряжка, весь табор при 50° морозу протягом години оглядав їх, обмірковуючи їхню вартість. В останню хвилину Джой Моліно раптом з'явилася на своїх санях. Вона підійшла до Лона-Мак-Фена, якому доручено запрягати Герінгтонових собак, і заговорила до нього. Від несподіванки лице йому так витяглося, що люди, які здалека дивилися, одразу зрозуміли, що має статися щось над міру важливе. Він швидко випряг Вовчого Зуба з її саней і запріг його спереду Герінгтонової запряжки, а тоді погнав собак шляхом на Юкон.
— Бідний Луї Савой! — казали люди. А Джой Моліно, зухвало блиснувши чорними очима, поїхала назад до батькової хатини.
Наближалася північ на ділянці Нельсоновій. Кілька сот чоловіків, одягнених у теплі хутра, чекали на дворі при 60° морозу; їх не спокушали ні теплі хатини, ні м'які ліжка. Цілі десятки їх уже мали на руках готові паперці для сповіщень, і собаки в них були під руками. Загін кінної поліції капітана Констянтина уважно стежив, щоб не було ніяких порушень закону. Видано наказа, що ніхто не сміє забити колика, заким не спливе остання хвилина. В північній країні такі накази мають силу наказу Єговиного, і звістка про них швидко розповсюджується по всій країні.
Погода була ясна й холодна. Північне сяйво розмальовувало небо тремкими, мінливими фарбами. Рожеві хвилі холодного блискотіння перепливали через зеніт; величезні блискучі смуги зеленувато-білого кольору затемнювали зорі: немов чиясь велетенська рука спорудила пишну арку над полюсом. Дивлячись на цю величну картину, вовкодави заводили, як заводили їхні предки давніх часів. Поліціянт, у ведмежій шкірі, виступив уперед з годинником у руці. Люди метушились коло собак, підіймаючи їх на ноги, розплутуючи й підтягуючи посторонки. Змагачі наближались до межі, міцно затиснувши в руках свої заяви й кілки. Вони так часто вже переходили за ту межу, що могли-б іти, заплющивши очі. Поліціянт звів руку. Скинувши з себе зайві хутра й ковдри, затягнувши міцніше пояси, люди чекали.
— Пора!
Шістдесят пар рук скинули рукавиці; стільки-ж мокасинів міцно вперлися у сніг.
— Марш!
Всі раптом розбіглись по широкому просторі. З усіх чотирьох боків дільниці почали забивати кілки по кутках і посередині, де стоятимуть центральні стовпи. Потім поскакували на сані і враз рушили замерзлою рікою. Знявся гармидер і галас, — ціла метушня. Санки стикалися з санками, упряж чепляла за упряж; собаки, наїжившись, клацали зубами. Вузька річечка вся була загачена. Удари батогів сипались і на людей, і на псів. Метушню ще збільшувало те, що кожний учасник мав при собі гурт товаришів, які намагались визволити його від цього натовпу. Але помалу то одні, то другі санки вискакували на рівне і, стрілою помчавши, швидко зникали в темряві навислих берегів.
Джек Герінгтон, заздалегідь передбачавши цю метушню, спокійно чекав коло своїх саней, поки все вгамується. Луї Савой, уважно стеживши за своїм супротивником, одним із найкращих їздців на собаках, за його прикладом теж став біля своїх саней. Лише, коли галас затих у далені, вони теж рушили. Миль з десять проїхали вниз до Бонанци, заким наздогнали передніх. Галасу вже не було, але й ніякої змоги перегнати. Відстань між полозками санковими була шіснадцять цалів, а дорога була завширшки — вісімнацять цалів. Колія від постійної їзди осіла майже на цілий фут і становила собою справжню канаву. Обабіч простягався покрів м'якого, блискучого снігу. Коли людина, намагаючись обігнати, звертала в бік, собаки провалювались у сніг і вже не могли йти, а повзли, як слимаки. Через те й люди лежали на своїх санях, терпляче вичікуючи кращої дороги. Така одноманітна дорога тяглась аж протягом п'ятнадцяти миль униз від Бонанци і Клондайка, аж до самого Давсона, де санки виїхали на Юкон.
Тут чекав перший підгін. — Але Герінгтон і Савой змінили своїх собак за дві милі далі. Скориставшися з тої метушні, що виникла, коли всі міняли санки, вони перегнали більшу половину мандрівників. Чоловіків з трицять було ще попереду їх, коли вони виїхали на широкий Юконів простір. Ось тут і почалося змагання. Коли ріка в-осени замерзла, між двома величезними крижаними загатами залишилася завширшки з милю широка водяна просторінь. Течія була швидка, а тому крижаний покрівець утворився лише недавно. Отож тепер ця поверхня була гладенька, тверда й слизька, як паркет. Виїхавши на цей блискучий лід, Герінгтон зараз же став навколюшки, рукою притримуючись за санки. Батіг його так і свистів над собаками, а з уст йому злітала виборна лайка. Запряжки розсипались по слизькій крижаній поверхні, — кожна намагаючись випередити инших. Але з пожильців Півночи мало хто так спритно керував собаками, як Джек Герінгтон. Він поволі почав переганяти всіх. Луї Савой в розпачі напружував усі свої сили, щоб не відстати. Його собаки ступали у слід супротивникові.
Посередині цієї дзеркальної дороги з-під берега вискочив їхній підгін. Але Герінгтон не зменшив ходу. Виждавши слушного момента, коли нові сані стали врівень з ним, він, йойкнувши, просто перестрибнув. Погонич тих санок миттю скотився у сніг.
Луї Савой те саме проробив з своїм підгоном. Покинуті запряжки стикнулися з иншими, і сталася на льоду ціла метушня. Герінгтон наддав ходу. Савой не відставав. Доїжджаючи до кінця дзеркальної поверхні, вони летіли вже врівень з чужими саньми, що вели перед. Виїхавши на вузьку дорогу між розсипчастими сніговими берегами, вони вже були на чолі перегонів; Давсон постерігав їх при світлі північного сяйва; люди казали, що все пророблено спритно. Коли мороз доходить 60°, людям потрібний рух, або вогонь. — Отож і Герінгтон з Савоєм згадали старовинний звичай «їхати й бігти». Стрибнувши з саней і тримаючи в руках віжки, вони почали бігти, аж поки відновилася циркуляція крови. Тоді знову посідали на сані. Таким чином, то підбігаючи, то спочиваючи, вони відкатали ще два перегони. Кілька разів, користуючись з гладенького льоду, Савой намагався випередити Герінгтона, але йому не щастило. Простягшись довгим рядом, миль на п'ять, решта намагалася перегнати їх, але даремно: лише одному Луї Савоєві дісталася слава не відстати від убійчої ходи Герінгтонової.
Коли під'їхали вони до станції, що на сімдесятп'ятій милі, Лон-Мак-Фен, підлетів до них з запряжкою. Герінгтон, впізнавши в передовому собаці Вовчого Зуба, зрозумів, що перемога за ним. На Півночі не було ні одної запряжки, що могла б перегнати його на цих останніх двадцяти п'яти милях.
Савой, побачивши Вовчого Зуба на чолі супротивникової запряжки, зрозумів своє безсилля; він став стиха проклинати, так, як звичайно кленуть жінок. Але все-ж таки не відставав і летів гарячими слідами Герінгтоновими, звірившися на своє щастя.
На південному сході вже займався день. Обоє — один радіючи, другий сумуючи — дивувалися вчинкові Джой Моліно.
На Сороковій Милі рано вранці всі люди повилазили з-під своїх спальних хутр і висипали на край шляху. Відціля було видно течію Юкона на кілька миль, аж до першого його коліна, звідси через ріку можна було стежити за фінішом біля Форта-Кудагі, де, хвилюючись, чекав реєструвач золотих копалень. Трохи осторонь стояла Джой Моліно. Через усім відомі обставини, пожильці Сорокової Милі не турбували її запитаннями. Тому між нею і вузькою санною колією була безлюдна просторінь. Горіли багаття. Навкруги люди, стовпившись, сперечалися, хто переможе; закладались на собак і на золото; найбільше ставили на Вовчого Зуба.
— Їдуть! — пронизливо гукнув хлопчик-індієць, що сидів на вершку сосни.
На Юконі почала манячити якась чорна пляма; за нею раптом з'явилася друга. Раз-у-раз вони більшали, і тоді з'явилися ще инші плями, але на значній відстані. Поволі почали вирізняти собак і людей, що лежали простягшись на санках.
— Вовчий Зуб перед веде! — стиха промовив до Джой поліцейський поручник. Вона всміхнулась у відповідь.
— Ставлю десять проти одного за Герінгтона! — гукнув один із королів Берч-Кріка, витягаючи гаманця.
— Що, багато вам платить королева за службу? — запитала Джой.Поручник похитав головою.
— Чи є у вас трохи піску? Скільки? — Він показав їй свій мішок. Вона оцінила його швидким поглядом.
— Думаю, що на двісті доларів набереться. Добре. Ну, так ось я вас пораджу. Приймайте заклад!
Джой таємничо всміхнулась. Він поглянув на шлях. Обидва погоничі, ставши навколюшки, немилосердно гнали собак. Герінгтон вів перед.
— Десять проти одного за Герінгтона! — гукав король з Берч-Кріка, вимахуючи гаманцем перед самим лицем поліціянта.
— Приймайте заклад! — підказувала Джой. Він послухався, здвигнувши плечима на знак того, що поступився перед її чарівністю, наперекір вказівкам власного розуму. Джой, підбадьоруючи, кивнула йому головою.
Галас стих. Люди перестали закладатися. Немов ті шлюпки проти вітру, похитуючись, поринаючи і знов випірнаючи, сані летіли просто на них. Хоч Савоєва передова собака ще не відстала від задка Герінгтонових саней, але вираз його обличчя був зовсім безнадійний. Герінгтон міцно стулив губи, не дивився ні ліворуч, ні праворуч. Собаки його бігли якнайкраще. А Вовчий Зуб, схиливши голову, не дивлячись уперед і стиха скиглячи, чудово вів усю запряжку. Люди стояли, затаївши дух. Ні звука; тільки гарчання собак, та свист батогів.
Тоді враз розтявся гучний голос Джой Моліно:
— Ай-я! Вовчий Зубе! Вовчий Зубе!
Вовчий Зуб, почувши її голос, раптом звернув з дороги й помчав до своєї господарки, потягши за собою всю запряжку. Сані перекинулись, Герінгтон стрімголов полетів у сніг. Савой блискавицею промайнув повз його, Герінгтон, зіп'явшись на ноги, стежив за ним, як той летів через ріку до контори. Герінгтон не міг не чути того, що говорилось навкруги.
— О, він летить дуже швидко, — казала Джой Моліно поліціянтові: — Він — як це ви кажете — добре скерував. Так, скерував і буде першим.