Бог його батьків/Там, де шляхи розбігаються
| ◀ Снага жіноча | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Там, де шляхи розбігаються |
Дочка Північної Аврори ▶ |
|
Невже я повинен поїхати звідци,
А ти, моя любо, залишишся тут?
(Швабська нар. пісня).
Обличчя того, що співав, було ясне, очі веселі. Він нагнувся, долляв трошки води в горщик з вареним бобом, а потім підвівся, взяв головешку й почав відганяти нею собак, що обступили скриньку з харчами й кухонним приладдям. Його очі були блакитні, довге волосся — золотисте, аж радісно було дивитися на його веселе обличчя. Тьмяним рогом світив молодик по-над білою лінією сосон, що під сніговими шапками дрімали, кільцем оточивши табор і немов відділивши його від иншого світу.
Височінь була така ясна й холодна: зірки миготіли, дрижали, тріпотіли. На південному сході бліде, зеленувате світло віщувало, що ось-ось почнеться урочистий бенькет північного сяйва.
На ведмежій шкірі, що правила замісць ліжка, лежало два чоловіки. Під шкірами на снігу був шар соснового гілля, дюймів шість завгрубшки. Ковдри були згорнені. За їхніми плечима для захисту, між двома деревами, під кутом у 45°, нап'ято полотнище. Воно затримувало і відкидало теплове проміння багаття на шкіри. Ще одна людина сиділа на санках, що стояли поблизу вогню, і лагодила свої мокасини.
Праворуч була купа мерзлого нарінку і примітивний коливорот: ознака того, що тут щоденно від ранку до вечора працювали, шукаючи золотого піску. Ліворуч сторцем стояло чотири пари лижв: мандруючи пустелею, люди втоптували ними сніг.
Якось чудно залунала зворушлива швабська народня пісня під холодними північними зорями, навіваючи сум на людей, що сиділи коло багаття, відпочиваючи після важкої денної праці. Вона сповнила їм серця глухим болем і тугою, — якимсь прагненням, що нагадує голод: їхні думки полинули ген-ген за пасмо гірське, до країни сонця.
— Зигмунде, замовчте, бійтеся бога! — гукнув хтось із товаришів.
З мукою зціпились його руки; щоб ніхто цього не бачив він заховав їх у бганки ведмежої шкіри, що на ній спочивав.
— А чому-б то, Дейв Верце, мені не співати? — запитав Зигмунд. — Чому не співати, коли серце радіє!
— А тому, що нема на це причин. Поглянь-но, мій друже, навкруги й згадай про ту їжу, що нею ми споганювали наші тіла протягом цих дванацяти місяців, про те, як ми жили, працюючи мов ті тварини.
Почувши ці докори, золотоволосий Зигмунд повів очима навколо, побачив зашершенілих собак, побачив, як парою брався віддих людський.
— А чому-б серцю не радіти? — промовив він і засміявся. — Тут усе гаразд, усе чудове. Що-ж до їжі… — Він зігнув руку й погладив напружені м'язи.— Якщо ми жили й працювали, як тварини, то хіба нагорода за це не була царська? Адже кожне відерце дасть нам не менше, як двадцять доларів; то ж шар золота вісім футів завтовшки. Це — новий Клондайк, і ми це знаємо. Ось Джемс Гоз, що лежить поруч вас, знає і не скаржиться. Мовчить і Гічкок. Як та стара баба, лагодить мокасини, і чогось чекає. Лише ви один не вмієте дочекати до остаточної весняної промивки. Тоді ми всі забагатіємо, забагатіємо, як царі, тільки біда, що ви не вмієте чекати. Вас тягне назад до Сп.-Штатів. Мене теж туди вабить, адже я там народився, але-ж я вмію чекати, і чекати не важко, коли бачиш, як золото, що не день, то більше його жовтіє, як олії в олійниці. Ви ж прагнете кращого життя; мов та дитина, плачете за ним. Так ось, чому-ж мені не співати:
Через рік, як виноград поспіє,
Я додому повернусь,
Справимо тоді весілля,
Я до тебе пригорнусь.
Через рік, як виноград поспіє…
Ой, минають швидко дні!
Справимо тоді весілля,
Тільки вірна будь мені.
Собаки наїжились, загарчали й присунулись ближче до вогню. Почулося скрипіння плетяної лижви, зашарудів сніг — немов хтось цукор просівав. Зигмунд, урвавши спів, закляв і шпурнув головешкою в собак. В освітлене коло вступила якась постать, одягнена в хутра. То була індіянка. Вона скинула лижви, одкинула відлогу своєї парки із білячих шкірок і підійшла ближче до вогню. Зигмунд і люди, що сиділи з ним на ведмедячих хутрах привітали її, звичайним гелло. Гічкок навіть трохи посунувся на своїх санях, щоб було дівчині де сісти.
— Ну, як ся маєш, Сіпсу? — запитав він, на її лад ламаючи англійську мову і домішуючи до неї чінукські слова. — Я чув, що в таборі вашому страшенно голодують. А чи не знайшов ще ваш знахур причини, через що дичини так мало, і чому немає лосів?
— Так воно й є: дичини дуже мало; будемо собак поїдати. А ворожбит-знахур вже знайшов причину цього зла; завтра принесе жертву й очистить табор.
— А кого ж це принесуть у жертву. Новонароджене немовля, чи яку-небудь нещасну скво, стару й непотрібну вже для племени, якої раді б усі позбутися?
— Ну, нічого подібного. Біда надто велика, тому він вибрав нікого иншого, як дочку вождя, нікого иншого, як мене, Сіпсу.
— Сто чортів! — Гічкок поволі вимовив це слово, вийшло воно йому з глибини, повне подиву й розважливого міркування. — Отже, ми тепер стоїмо на роздоріжжі, — ви і я, — провадила далі індіянка цілком спокійно.
— Я прийшла, щоб ми могли ще хоч разочок поглянути одне на одного, тільки разочок…
Родом вона була з первісної породи, і все життя й традиції її були примітивні. Через те стоїчно ставилась до життя, а людську жертву вважала за щось цілком природнє.
Сили, що керували денним світлом і темрявою, водами й морозами, розцвітом квіток і зав'яданням листу, розгнівались на людей і вимагали ублагання. Вимагали ріжними способами: то хтось, на льоду проломившись, потонув в ополонці, то когось лапою згріб ведмедь; а то хороба якась опала людину в її власній домівлі, кашлем її заморивши: ротом і ніздрями життя вийшло із легенів.
Так чи инакше грізні сили брали собі жертву. Їм байдуже було, в який спосіб її взяти. Ворожбит-знахур знав, чого прагнуть ті сили, вибирав жертву непомильно. І це було цілком природнє. Смерть приходила різними шляхами: так, чи инакше, то був прояв всемогутньої, незбагненої сили.
Гічкок походив з пізнішої, культурнішої раси. Його традиції були менш конкретні, позбавлені побожного страху.
— Цього не буде, Сіпсу! — сказав він, — ти ще молода, і твоє життя недавно розцвіло. Знахур, — дурень, вибрав не те, що треба. Цього не буде!
Вона, всміхаючись, відповіла.
— Життя не ласкаве з багатьох причин. По-перше створило нас не однаковими: тебе білим, мене — червонотварою. Далі воно схрестило наші шляхи, а тепер розділяє, і ми нічого не можемо вдіяти. Вже раз трапилося так, що боги розгнівались, тоді саме ваші брати прийшли до нашого табору. Їх було троє. Дужі й білі. Вони так само сказали, що жертви не буде. Але їх швидко не стало, і жертву принесено.
Гічкок, кивнувши головою, голосно мовив:
— Чи ж чули ви, товариші? Індійці збираються принести в жертву Сіпсу. Що ви скажете на це?
Верц і Гоз поглянули один на одного, але нічого не промовили. Зигмунд, нахиливши голову, гладив собаку. Цього пса він привіз з собою з дому і любив за розум.
Його подарувала одна дівчина, яку Зигмунд часто згадував; на грудях у себе він носив її медальйон, і це часто надавало йому охоти до співу. Так ото й подарувала йому дівчина собаку, коли вони розлучалися. Він залишив її, а сам подався в північні краї.
— Ну, що ж ви скажете? — знову спитав Гічкок.
— А може це не так серйозно? — розважаючи, відказав Гоз. Може це просто дівчача казка?
— Справа не в цьому!
Оця їхня байдужість страшенно обурила Гічкока.
— Якщо це правда, то яких же заходів ми вживемо?
— Я не вбачаю ані одної причини, щоб нам утручатися у цю справу, — промовив Верц. — Коли це дійсно так, то так воно, мабуть, і повинно бути. Цей нарід звик до цього. Це — їхня релігія, і нам до цього ніякісінького діла. Наше діло — здобувати золото, а потім залишити цю прокляту від бога країну. Тут тільки звірі можуть жити. Ну, а хіба-ж оці чорні чорти далеко відійшли від звірів? Та й до того наше втручання буде зовсім кепською політикою.
— Так це ж те саме, що я кажу, — погодився Гоз. — Нас тут всього чотири чоловіка, та ще ми так далеко від білих людей, мало не за триста миль від Юкона. Що можемо ми вдіяти проти півсотні індійців? — Сваритися з ними ми не можемо, бо доведеться залишити цю країну. А будемо битись, то загинемо. Та й до того ми напали на добре місце, де золота задосить, — що до мене, то я нізащо його не покину.
— І я так само, — додав Верц.
Гічкок нетерпляче обернувся до Зигмунда, що тихенько наспівував:Через рік, як виноград поспіє,
Я додому повернусь…
— Ось що, Гічкок! — промовив він нарешті: — Що вони кажуть, те й я. Коли шістдесят хлопців порішили на тому, щоб зарізати дівчину, то що ми можемо вдіяти? Наскочать, і з землі нас зітруть. А яка користь з того? Вони все таки з дівчиною зроблять те, що хотять. Не рація йти проти народніх звичаїв, коли не чуєшся на силі.
— Адже в нас сила є! — перепинив його Гічкок; — Четверо білих це однаково, що сотня червоних. А здумайте тільки про дівчину!
Зигмунд, замислившись, гладив собаку.
— Ото ж я й думаю про дівчину. Очі її блакитні, як літнє небо, а сміх її подібний до літньої хвилі, її волосся золотаве, як і моє; коса її з мою руку завтовшки. Вона чекає на мене там далеко, у кращій країні. Вона довго чекала, і я, набравши стільки золота, не можу його покинути тут.
— А мені то соромно було-б глянути в блакитні очі дівчини, згадавши, як через мене загинула дівчина з чорними очима, — глузуючи промовив Гічкок. — Він з природи мав нахил до подвигу і товарискости, не любив обмірковувати й виважувати свої вчинки, бо кохався в дії за для самої дії.
Зигмунд покивав головою.
— Вам, Гічкок, не вдасться довести мене до такого безумства. Ваше божевілля не спокусить мене на божевільний вчинок. Треба все холодно обміркувати, зваживши факти. Я прийшов до цієї країни не для розваги. У цю справу втручатися нам не годиться. Звичайно, жалко цієї нещасної дівчини, — але ж це звичай її народу, а ми ж випадково тут опинились. — Вони це робили тисячі, тисячі років тому, роблять це й тепер, робитимуть і далі. До того-ж вони не нашої породи, так само й ця дівчина. Отже, я однієї думки з Верцом і Гозом…
Раптом загарчали собаки. Зигмунд урвав, наслухаючи: скрипіли лижви; було їх багато.
Один по одному в освітлене коло вогня вступили індійці, високі, мовчазні, похмурі, одягнені в хутра. Їхні тіні фантастично маячили на снігу. Один із них, знахур, раптом заговорив до Сіпсу якимсь горловим голосом. Його обличчя було дико розмальовано фарбами; через плече йому висіла справжня вовча шкіра з обвислою хижою мордою і вищіреними, блискучими зубами. Ні слова ніхто не промовив. Індійці теж мовчали. Сіпсу підвелась; одна й друга нога просковзнула у лижву.
— Прощай, мій чоловіче! — промовила вона до Гічкока. Але людина, що сиділа поруч неї на санках, навіть не поглянула, навіть голови не підвела, коли вони всі юрмою пішли, зникаючи в білій лісовій глибині.
Неподібно до инших чоловіків, Гічкок швидко пристосовувався до обставин, але уважав за недоцільне мати будь-які любовні стосунки з жінками Північної Країни. Його широкий космополітизм ніколи не спонукав його до шлюбного життя з місцевими дівчатами. А якби й сталося навпаки, то це не суперечило-б його життьовій філософії. Просто не трапилося такого випадку. Сіпсу? Так, він радий був порозмовляти з нею за багаттям, але не як чоловік з жінкою, а як доросла людина з маленькою дитиною, щоб тугу трохи розвіяти і скрасити одноманітне життя. Оце й усе. Проте був у йому таки гарячий струмок лицарської крови, дарма, що предки були янкі, і що виховання він одержав у Новій Англії. Комерційний погляд на життя часто втрачав для нього зміст і суперечив глибоким пориванням.
Отож він сидів мовчазний, схиливши голову. В ньому кипіла якась органічна сила, сильніша за його самого, сильна, як його раса.
Верц і Гоз зрідка поглядали на нього з невиразним, але все-ж таки примітним хвилюванням. Зигмунд теж трохи хвилювався. Гічкок вражав їх своєю непохитною силою; в цій силі вони не раз пересвідчились за їхнього спільного повного небезпеки життя. Отож вони з страхом і зацікавленням чекали, що то він далі чинитиме.
Напружена мовчанка тривала довго; вогонь уже погасав; Верц витягся, позіхнув і сказав, що пора спати.
Гічкок раптом підвівся на весь свій зріст.
— Щоб вам, клятим, у пеклі шкварчати! — Боягузи з курячим серцем! Я кінчаю з вами всю справу. Не хочу й знати вас. — Промовив він це досить спокійно, але в кожному слові звучала сила, кожна інтонація голоса говорила про його наміри.
— Ну, давайте, будемо ділитись, — казав він далі, — робіть так, як для вас краще буде. За нашою умовою, я маю право на четверту частину.
— В мішку вже 25–30 унцій золота. Принесіть сюди вагу, і ми поділимось. А ви, Зигмунде, відділіть четверту частину харчів та відкладіть на бік. Четверо собак належать мені, але мені потрібно ще чотири. Я вам віддам частину свого таборного приладдя за собак та трохи зайвого струменту. Якщо мало, то додам ще унцій шість — сім золота і зайву рушницю з набоями. Чи погоджуєтесь ви на це?
Зигмунд, Верц та Гоз відійшли в бік порадитись. Потім Зигмунд від імени всіх промовив так:
— Гічкок, ми поділимось чесно з вами. Усього ви одержите четверту частину, ні більше, ні менше; це ви можете взяти з собою або залишити. Але що до собак, то вони нам потрібні так, як і вам, а тому ви заберете тільки своїх четверо. Якщо вам непотрібна частина вашого приладдя та струменту, то це вже ваша справа. Хочете — беріть, а не хочете — залишіть тут.
— Буква закону! — глузливо всміхнувся Гічкок. — Ну, що-ж, так і буде, я погоджуюсь. Тільки скоріше. Що скоріше я залишу цей табор і буду як найдалі від цих гадів, то краще для мене.
Поділили все гаразд, без ніяких нарікань. Гічкок, прив'язавши своє мізерне майно до саней, почав запрягати собак. До частини свого приладдя та струменту він навіть не доторкнувся. Проте всеж таки взяв кілька посторонків і кинув на сані. Присутні тільки здвигнули плечима й дивилися йому у слід, аж поки він зник у лісі.
Тоді Гічкок, — бо це ж був він, — раптом піднявся і схопив голою рукою пса за шию; собака навіть не пикнув: мертвий, лежав уже під зоряним небом.
Гічкок добрався аж до шатра ватажкового. Довго пролежав там у снігу, прислухаючись до розмови. Йому конче потрібно було взнати те місце, де була Сіпсу. В шатрі стояв галас; видно, що там було багато народу. Довго про щось сперечалися.
Нарешті, почув він голос дівчини і швидко поплазував туди, де вона сиділа. Розгрібши сніг, трохи просунув голову й плечі під шатро. Коли тепле повітря доторкнулось до його лиця, він, вичікуючи, завмер нерухомо. Ноги і майже все тіло ще були по-за шатром. Він не насмілювався підняти голови і нічого не бачив; тільки по запаху міг визначити, що з одного боку лежить шкіра. Щоб упевнитись, він доторкнувся рукою. З другого боку його обличчя доторкнулось до якогось хутрового одягу, що, мабуть, обкутував якусь людину. Це певне Сіпсу, подумав він собі. Йому страшенно хотілося знову почути її голос, і він нарешті зважився.
Чути було, як змагаються вождь із знахурем, а трохи осторонь плакала голодна дитина. Гічкок, обережно підвівши голову, почав злегка торкатися хутра; він прислухався до віддиху. Був то віддих жіночий. Можна наважитись. Ніжно, але міцно притиснув на хутро, і раптом почув, як жінка здригнулася від цього дотику. Він трошки почекав; чиясь рука спустилась униз і доторкнулась до його кучерів. Ще хвилинка, і жіноча рука ніжно повернула йому лице в гору: він заглянув у вічі Сіпсу.
Вона не розгубилася. Немов випадково міняючи позу, обіперлася ліктем об шкіру й розправила свою парку. Отже, вона його зовсім заховала. Після цього вона ще більше, наче випадково, нахилилась; він міг уже дихати між її рукою та грудьми. Вона ще більше нагнулась, і вухо її доторкнулось до його уст.
— Як буде зручна хвилинка, ти виходь звідси, шепнув він їй, — підеш снігом до тих сосон, що на закруті річному. Там ти знайдеш моїх собак і сані. Цієї ночи спустимося аж до Юкона. Яку собаку натрапиш по дорозі, хапай і волочи до санок, на той закрут, бо ж їхати доведеться нам швидко.
Сіпсу покивала головою на знак згоди, очі її горіли радістю; вона пишалася, що цей чоловік виявив до неї таку велику прихильність. Як і всі инші жінки її раси, вона народилася, щоб коритися волі чоловічій. І коли Гічкок повторив: — Іди, — він це сказав владно. Хоч вона йому нічого не відповила, але він знав, що його воля для неї закон.
— Та не турбуйся про упряж собачу, — додав він в останню хвилину, — я чекатиму. Не гай часу. День наганяє ніч, і вона не забариться за-для примхи людської.
Минуло з півгодини. Гічкок чекав уже коло саней. Ногами топтав і махав руками, бо замерз, і враз побачив, що вона йде, ведучи за собою двох собак.
Його пси, побачивши чужих, почали рватися. Він утихомирив їх, почастувавши добре пужалном.
Вітер віяв у бік табору, і Гічкок потерпав, щоб який-небудь звук не зрадив їх.
— Запрягай їх швидше в сані! — наказав він, доставши упряж для цих двох собак. — Мої вожаки підуть попереду.
Раптом переміщені собаки накинулись на чужих; Гічкок почав їх розбороняти рушницею, але знявся страшенний галас і рознісся по всьому табору.
— Ну, тепер собак буде вдосталь, — похмуро сказав він, витягаючи з під ремінців сокиру. — Яку-б но я тобі собаку не кинув, ти негайно запрягай її, а поки що обороняй запряжених. Він зробив кілька кроків уперед і став по-між двома соснами. Собаки в таборі зняли страшенний галас. Гічкок уже на них чекав. Аж незабаром щось заманячило. Темна плямка швидко зростала, приймаючи виразнішу форму на тлі білого снігового простору. Це був перший собака, — провідця всієї собачої тічки. Він біг попереду, за вовчим звичаєм, показуючи шлях своїм товаришам.
Гічкок стояв за деревами в тіні. Коли повз нього майнув у повітрі передній собака, він, простягши руку, схопив його за ноги й кинув об землю. Потім, давши доброго удара позавуш, кинув собаку Сіпсу. Поки вона запрягала, він захищав сокирою прохід по-між деревами. З усіх боків обступили їх люті індійські собаки, вищіривши зуби і виблискуючи очима. Сіпсу запрягала швидко. Коли вона скінчила, Гічкок знову кинувся наперед, схопив другого собаку і знову кинув його Сіпсу. Це він проробив тричі, аж десятеро собак гарчало в його запряжці. Тоді він гукнув: — Досить!
Але в ту мить з'явився молодий, прудконогий індієць; розштовхуючи собак і спритно орудуючи руками, намагався він підійти до саней. Але Гічкок так зацідив йому дерев'яним прикладом рушниці, що той аж упав на коліна, а потім перекинувся. Свідком цієї сцени був знахур, що біг у слід за ним. Гічкок гукнув, щоб Сіпсу швидше рушала. Почувши її окрик, оскаженілі звірі так шарпнули вперед, що аж сані підскочили, мало не викинувши її. Боги певне розгнівалися на знахуря, бо шпурнули його поперек дороги. Передній собака збив з ніг, дев'ятеро инших зімняло ногами, а сані переїхали його. Але він швидко скочив на ноги. Невідомо, що б то воно далі було, якби Сіпсу, назад махнувши довгим нагаєм, не влучила його межи очі. Гічкок, доганяючи сані, стикнувся на середині шляху з знахуром, коли той заточився від удару.
Отож первісний теолог повернувся до шатра ватажкового, значно збагативши свій досвід що до кулаків білої людини. Оповідаючи всім про те, що сталося, він лютував проти білих тварин.
— Ну, вилазьте ви, лежобоки. Вилазьте звідтіля, досить вам спати. Поки взуєтеся, то й сніданок поспіє.
Дейв Верц, скинувши з себе ведмежу ковдру, підвівся й позіхнув.
Гоз потягнувся і, закотивши рукава, сонно почав розтирати затерплу руку.
— Дивує мене, де це переночував Гічкок, — промовив він, достаючи свої мокасини. Вони аж задеревеніли від морозу, і він швидко, в одних шкарпетках, поніс їх до вогню, щоб відтанули.
— Дуже добре, що він нас залишив, — додав він далі; — хоч правда, був з нього чудовий робітник.
— Та воно так. Але ж був уже занадто властолюбний. Ото-ж то й біда була. Жалко Сіпсу. Мабуть таки дуже він її любить.
— Не думаю. Це просто так собі з принципа. Він гадав, що так не гаразд; звичайно, мав рацію. Але ж нам не рація було втручатися в цю справу і дочасно звідси викидатися.
— Принцип принципом, воно-то гарна річ, але все має свій час і місце. Краще оті принципи залишити вдома, коли їдеш на Аляску. Чи не так?
Верц присунувся ближче до свого товариша, і вони вдвох почали розминати коло вогню свої мокасини.
— Гадаєте, що треба було йому допомогти?
Зигмунд похитав головою. Він не мав часу відповідати: клопотався біля вогню. Треба було доглянути за кавою, що вже починала закипати; та й сало треба було перемішати, щоб не згоріло. Та ще невідступно на думці була йому дівчина з ласкавими очима, що нагадують літні озера, і він стиха наспівував.
Його товариші всміхалися поміж собою і навіть припинили розмову. Було вже після сьомої, але до світанку ще залишалося години три. Північне сяйво згасло, і табор був оазисом світла серед глибокої темряви. При цьому світлі яскраво вирізнялися три людські постаті. Тиша сприяла Зигмундовому настрою, і він ще голосніше заспівав останній куплет старої пісні:
Через, рік, як виноград поспіє…
Знахур, з підбитим оком, був у кепському настрої. Він посварився з ватажком з-за Верцевої рушниці. До того-ж набрав бобів більше, ніж припадало йому на пайку, та ще забрав собі ведмежу шкіру, — цим викликав велике незадоволення серед своїх підданців. Нарешті, ганяючись за Зигмундовою собакою, що її подарувала золотокоса дівчина, упав у яму й звихнув собі плече.
Пограбувавши до щенту табор білих, індійці повернулись до своїх шатрів. Серед ланок запанувала велика радість, і вони урочисто відсвяткували подію.
Через кілька днів індійські мисливці випадково набрели цілий табун лосів і всіх перебили. Отож знахур ще більшу здобув собі шану, і пішла серед людей чутка, що він таки справді знається з богами.
Собака-вівчарка, подарунок блакитнозорої дівчини, згодом пробралась у спустілий табор, цілу ніч і цілісінький день заводила над трупами білих. Потім вона десь зникла, а через кілька років індійські мисливці стали помічати якусь чудну зміну у вовчій породі: на шерсті з'явились ясного відтінку смуги і плями, яких на вовках ніхто досі не бачив.