Бог його батьків/Нерозкаяний Ян
| ◀ Людина з рубцем на щоці | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Нерозкаяний Ян |
Снага жіноча ▶ |
|
Ні один закон, ні людський, ані божеський, не сягає за 53° північної широти.
Ян качався на долівці, дряпаючись і копаючись. Він боровся тепер руками й ногами, боровся люто, мовчазно. Двоє з трьох, що повисли на ньому, гукали, даючи один одному вказівки, і намагалися скрутити невгамовного волосатого чорта. Третій страшенно заводив: палець його був у Янових зубах.
— Кинь, Яне, змагатися й заспокойся! — задихавшись, промовив Червоний Біль, схопивши Яна міцно за шию.
— Чому ти не хочеш по-людському піддатися, щоб ми тебе повісили?
Але Ян не випускав пальця з рота, качаючись по шатряній долівці та перевертаючи горшки й каструлі.
— Ви не джентльмен, сер, — докоряв йому містер Тейлор, тіло йому рухалося, слідом за пальцем, якого він намагався як-небудь вирвати з Янового рота.
— Ви вбили містера Ґордона, найхоробрішого і найчеснішого із джентльменів, що їздили непротоптаними шляхами на собаках. Ви безчесний вбивця, сер.
— З вас кепський товариш, — перебив його Червоний Біль. — Будь ви чесна людина, то віддали-б себе повісити без усякого скандалу. Яне, будьте-ж молодцем, не завдавайте нам клопоту. Ми швидко все зробимо; повісимо, що ви й не стямитесь.
— Та чого це з ним морочитися так довго! — гукнув матрос Лавсон: — всуньте його голову в каструлю й роздушіть.
— Але-ж мій палець, сер! — запротестував містер Тейлор.
— Та йдіть ви з своїм пальцем! Завжди він заважає вам.
— Не можу, містере Лавсон! Зрозумійте-ж, що він застряг у горлі, й отой собака вже майже до половини його відкусив.
— Бережіться! — попередив Лавсон. Ян раптом зворухнувся, й знову почався бойовий квартет. Всі попадали на купи ковдр і хутрів, з-під яких визирав труп людини, забитої пострілом у шию. Труп увесь зійшов кров'ю. І все це було наслідок отого божевілля, що опанувало Яна, божевілля, що находить на людину, яка довго копалася в землі, перебувавши у стані первісної наготи, і ось раптом перед її очима повстають родючі долини рідного краю, і чує вона запах сіна, трави, квіток та щойно зораної землі.
Ян попрацював протягом п'яти холодних років. — Стюарт-ріка, Сорокова Миля, Серкль-Сіті, Коюкук, Коцебу, — всі вони були ареною його важкої й щирої праці. А тепер урожай зібрано в Номі, — не в тому Номі з золотими берегами й рубиновими пісками, але в Номі 1897 року, ще до заселення м. Анвіль-Сіті та до організації района Ельдорадо.
Джон Гордон був справжній янкі і, здавалось би, повинен був знати, як поводитись. Але він необережно гостро висловився в той саме мент, коли налиті кров'ю очі Янові спалахнули, а зуби заскриготіли. Ось через що в шатрі було чути запах селітри, і один із них лежав мертвим, а другий, немов той щур, загнаний у куток, змагався й не давався, щоб повісили його по-мирному, як радили товариші.
— Дозвольте мені вам сказати, містере Лавсон, — заявив містер Тейлор, — якби так, щоб попереду розважити як-небудь зуби цій гадині, а потім уже далі боротися. А то ні те, ні се: і не відкусює, і не пускає. То-ж то гадюча мудрість, сер, просто таки гадюча.
— Пустіть мене, я його сокирою прогараздю! — галасував матрос. — Дайте мені сокиру!
Він узяв сокиру й гострим кінцем почав розважувати зуби. Ян не давався, дихав носом, сопів як дельфін.
— Стійте! Тепер пішло.
— Щиро дякую вам, сер. Оце-ж полегчання велике. Містер Тейлор намагався схопити руками Янові ноги, що ними той відбивався.
Але Ян боровся завзято і люто, як берсеркер[1]; скривавлений, з піною коло рота й прокляттям на вустах. Його п'ять морозних років нагло розтанули в цьому запалі, створивши справжнє пекло. Він змагався, що було сили, обливався потом, засапався; кидався туди й сюди, немов багатоноге чудище циклопічних часів, що вийшло з глибин земних. Каганчик перекинувся й загас, залитий власним жиром. На дворі смеркало. Бліде світло ледве пробивалося крізь щілини брудного шатра.
— Прошу вас, Яне, опам'ятайтесь! — благав Червоний Біль. Ми-ж вам нічого злого не заподіємо. Вбивати вже не будемо, а тільки повісимо, от і все. А ви чогось дарма скандалите, буяните, — прямо щось неможливе робите. Згадайте, ми-ж разом з вами мандрували, і раптом отаке відношення. Не сподівався я від вас цього, Яне.
— Біда, що ми його не міцно тримаємо. А ну, Тейлоре, хапайте його за ноги та зваліться на нього й добре тримайте.
— Добре, містер Лавсоне. Натисніть же й ви зверху, як тільки я гукну.
Кентукієць навпомацки рухався в темряві.
— Ось тепер можна, сер; оце влучна хвилина прийшла.
Раптом, немов великою хвилею підняло купу, з чверть тонни, людського м'яса, і все звалилось на бокову стіну шатра. Кілки, не витримавши тиску, повилітали, мотузки луснули, і шатро запалося, накривши усіх своїм брудним полотнищем.
— Ви тільки сами собі шкодите! — промовляв далі Червоний Біль, міцно стискаючи двома великими пальцями волохату шию Янові, що лежав під ним.
— Ви нам таки багато наробили шкоди: мабуть, коли повішаємо вас, то ще з півдня доведеться попрацювати, щоб усе впорядкувати.
— Я буду вам щиро вдячний, якщо ви мене відпустите, — промовив містер Тейлор.
Червоний Біль, промуркотівши щось, випустив Тейлора, і в ту-ж мить обидва відлетіли в бік. Ян, втрутивши матроса, пустився сам навтікача.
— Ах ви ліниві роззявляки, чорти-б вас побрали! Бек! Брайт! Ату, ату, його! — і Лавсон побіг слідом за Яном. Бек з Брайтом та рештою собак кинулися наздогін за вбивцем і швидко його догнали.Власне кажучи, все це було безглуздим. Янові зовсім непотрібно було втікати, та й переслідувати його теж зайва була річ.
З одного боку простягалась безмежна снігова пустеля, а з другого — замерзле море. Отже, зрозуміло, що він не міг далеко втекти, не маючи ні запасу їжі, ні притулку. Їм треба було трошки зачекати, і він би сам повернувся до них; це неминуче повинно було статися, коли-б притиснув його голод і мороз. Але цим людям навіть і на думку не прийшло таке. По їхніх серцях протікав струмок якогось божевілля. Він пролив кров, а тому і всіх їх теж посіла гаряча жадоба крови. — Мне отмщение, и аз воздам, — сказав господь. Але він сказав це в теплій країні, де гаряче сонце вгамовує енергію. На півночі люди впевнилися, що молитва недійсна, якщо не попрацюєш м'язами. Вони звикли сами за себе турбуватися. Вони всі чули, що бог усюди. Але-ж на цілих півроку він обгортає тінню країну, а тому вони не могли його знайти. Вони навпомацки ходили в темряві, і дивуватись нічого, коли, на їхню думку, Десять заповідів уже віджили свій час.
Ян біг наосліп, бо звучало йому в ушах одне тільки слово жити. Так, жити, існувати. Бек стрибнув, але в бік. Ян, з лютістю замахнувшися на Бека, спіткнувся. Тоді Брайт схопив його зубами за полу, і той плюхнув у сніг. Жити! Існувати! Дика боротьба тривала далі. Ян був центром, що навколо його змішались у купу собаки й люди. Лівою рукою він схопив за гриву вовкодава, а правицею обхопив Лавсона за шию. Кожний собачий рух ще більше допомагав душити нещасного матроса. Права Янова рука заплуталася в кудлатому Білліному волоссі; під цею купою, ледве живий, лежав містер Тейлор.
То був завзятий і лютий бій, бо сила Янового божевілля була величезна. Але раптом, невідомо, з якої причини, Ян, випустивши всіх своїх ворогів, перекотився на спину. Вороги відступилися; це їх збило з панталику й страшенно здивувало.
Ян злісно всміхнувся.
— Товариші! — промовив він, усміхаючись. — Ви просили мене бути порядною людиною. Ось я й зробився порядним, таким, як ви хотіли. Ну, що-ж це ви робитимете зі мною?
— Ось так чудово, Яне! Заспокойтесь! — промовив Червоний Біль. Я знав, що ви скоро опам'ятаєтесь. Заспокойтесь тепер, а ми все зробимо швидко й ретельно.
— А що таке? Що це ви робитимете?
— Як, що таке? А повісимо вас. Ви ще дякуйте господеві, що знайшлась людина, яка знає своє діло. Я це не раз робив там, у Сп.-Штатах, і тут справлюся з цим.
— Що?.. повісити? Кого? Мене?
— Так.
— Ха, ха, ха. Ви-ж тільки зрозумійте, які дурниці говорить ця людина. Дай-но мені, Біле, руку, я встану, щоб мене повісили. Він ледве зіп'явся на ноги й поглянув навколо себе.
— Herr Gott! Вислухай тільки den чоловіка! Хоче мене повісити. Хо, хо, хо! Не думаю, щоб це йому вдалось.
— А я думаю, що вдасться. Бач який шваб, — насміхаючись, промовив Лавсон; відрізав ремінь від саней і старанно скрутив його. — Сьогодні засідатиме Лінчів суд.
— Зачекайте трохи. — Ян відвернувся від петлі. — Я маю про щось вас розпитати і дещо важливе вам запропонувати. — Гей, Кентуки, чи знаєте ви що-небудь про Лінчів шуд?
— Так, сер. Це установа вільних людей і джентльменів, установа старовинна, користується великою пошаною й досі. Підкуп може бути звичайним явищем усюди, але Лінчів суд завжди судить правдиво й без затримки, та й видатків не потребує. Так, правду кажу вам, сер, що без видатків.
— Закон можна купити й продати, але в цій культурній країні правда вільна, як повітря, яке вдихаємо, міцна як той спирт, що його п'ємо, і швидка як…
— Та годі-ж бо вам базікати, — перебив Лавсон цю чудову промову. — Краще довідаймось, чого цей халамидник хоче.
— Так ось що, Кентуки, — промовив Ян. — Скажіть мені, чи Лінчів шуд вішає людину за вбивство другої людини?
— Так, сер, якщо є певні докази. Ну, а в цій справі доказів чимало: тут можна повісити з дванацять молодців, — додав Червоний Біль. — Ось, що Яне.
— Не ваше діло, Білю! З вами я поговорю згодом. Тепер, Кентуки, скажіть мені таку річ: — А якщо Лінчів шуд не повішає тієї людини, то що-ж тоді?
— Якщо суд Лінчів не повісить людини, то вона вільна, і руки її очищені від крови. Ну, а далі, сер, наша велика конституція ухвалила таке: жодної людини не можна двічі притягати до кари за те-ж саме злочинство, ні ділом, ані словами.
— Значить, таку людину не можна розстріляти чи вдарити її довбнею по голофі, або зробити з нею щось подібне?
— Ні, сер, не можна.— Gut! — Чуєте ви, дурні, що каже Кентук, ваш товариш. Тепер я говорю з Білем. Ви, Білю, казали, що добре знаєте своє діло. Чи-ж так? Що ви на це відповісте?
— Закладіть-но ви, Яне, спокійно голову, тоді ви сами милуватиметесь моєю роботою. Я знавець свого діла.
— У вас, Білю, розумна голофа, і ви де-що, видимо, знаєте. Ви знаєте, напр., що коли до двох додати один, то буде три. — Чи-ж не так?
Біль кивнув головою.
— Ви-ж розумієте, здається, що коли у вас дві речі, то не скажете, що то три. Тепер слідкуйте за мною уважно, а я вам поясню. Щоб повісити людину, потрібно на це три речі: по-перше ви повинні мати людину. Гаразд. Скажемо, я й є та сама людина. По-друге ви повинні мати мотуза. Він є у Лафсона. Гаразд. — І, нарешті, по-третє, ви повинні мати, до чого прив'язати того мотуза. Погляньте навкруги себе і знайдіть оцю третю річ, до чого можна було-б прив'язати мотуза. Га? Що ви скажете?
Всі мимоволі озирнулись: навкруги їх простягалась безмежна снігова пустеля. Краєвид був одноманітний, без контрастів і сміливих контурів, похмурий, мовчазний, монотонний: льодом скуте море, спадистий схил берега, тло низьких горбів, — і на все це накинуто снігового — без міри без краю — плаща.
— Ні деревця, ні скель, ні хатини, ані телеграфних стовпів — нічогісінько, — промуркотів Червоний Біль. — Нема нічого порядного, щоб можна було підтягти на відповідну височінь п'ятифутову людину. Я відмовляюсь. — Він сумно кинув погляд на ту частину Янового тіла, що сполучала голову з плечами.
— Киньмо це! — повторив він, звертаючись до Лавсона. Киньте мотуза. Бог не дав цій країні ні життя, ані законів, — це безсумнівний факт.
Ян, тріумфуючи, посміхався:
— Гадаю, що тепер можна піти в шатро і покурити трохи.
— Здається, сину мій Білю, що правда наче-б то на вашому боці, — промовив Лавсон. — Але-ж ви дурень; розумієте? І це факт безперечний. Ви-б попросили моряка, то він би вас дечого навчив. Чи бачили ви коли-небудь ножиці? Так вилупіть баньки і дивіться добре!
Матрос працював швидко: витяг пару весел із підстілки, на тому місці, де лежав човен з минулої осени. Потім зв'язав їх до купи майже під прямим кутом. Далі ногою пробив дві ями в снігу, аж до самого піску, і застромив туди кінці весел. До того місця, де були зв'язані весла, він прив'язав два мотузи. Один кінець мотуза він прив'язав до льодової брили, а другий дав Білеві:
— Отак, друже, тримайте міцно, тягніть до себе.
Ян з жахом дивився на шибеницю, що виростала перед його очима.
— Ні! Ні! — гукнув він, відступаючись і підносячи кулаки. — Це кепська справа. Я не хочу, щоб мене вішали. Виступайте проти мене, дурні ви такі. Я вас прочухраю всіх по черзі! Я вам, бісові сини, покажу, як вішати мене! Краще умру, а вам не дамся.
Матрос звелів своїм товаришам кинутись на Яна. Сталася люта сутичка. Ян знову збожеволів. Всі вони несамовито качались, знявши снігову порошу навколо. Ця люта боротьба немов написала трагедію людської пристрасти на білому природою посланому покрові. Иноді з-під купи тіл людських виглядала то рука, то нога Янова, і тоді Лавсон негайно схоплював їх і міцно в'язав мотузками. Ян драпався, лаявся, стогнав, але, нарешті, його таки перемогли, поперев'язувавши його раз коло разу мотузками. Потім його потягли на те місце, де лежали на снігу невблагані ножиці. Біль пристосував петлю так, щоб гудз як раз прийшовся під ліве вішалникове вухо.
Містер Тейлор та Лавсон підійшли до шибениці й схопили за мотузки, чекаючи на сигнал. Біль, не кваплючись, милувався своєю роботою, оцінюючи її, мов справжній мистець.
— Herr Gott! Дивіться! — почувся раптом жахливий Янів голос; усі зупинились.
Шатро, що звалилося було на землю, піднялося тепер у повітря, і в присмерку здавалось, що якийсь привид махає руками з-під нього. Шатро наближалося до них, хитаючись, неначе п'яний. Через хвилину з-під шатра виліз Джон Ґордон.
— Якого ви біса! — Але голос йому раптом урвався, коли він побачив перед собою оту гидку картину.
— Стійте, я не вмер! — гукнув він, підходячи до них з гнівним обличчям.
— Дозвольте мені, містере Ґордоне, вас привітати, що ви врятувались від смерти, — промовив містер Тейлор. — Це просто якась випадковість, що вас не спіткала смерть.
— А ну вас до бісового батька з вашими привітаннями! Я міг там здохнути і згнити, а ви навіть і вухом не повели, щоб мені допомогти. Ой ви… — І тут Ґордон почав страшенно лаятись, виригаючи цілий водоспад англійських фраз, коротеньких, крутих, переважно збудованих із додаткових речень та прикметників.— Він тільки намітив мене, — далі провадив Ґордон, скінчивши лайку і цим відвівши свою душу.
— Чи намічали ви, Тейлоре, коли-небудь скотину?
— Так, сер, не раз я робив це в себе у божій країні.
— Ото-то-ж. Те ж саме сталося й зі мною. Куля подрапала мені трошки потилицю. Вона мене таки добре приголомшила, я аж без пам'яти лежав, але глибоко не поранила. — Ґордон обернувся до Яна.
— Вставайте, Яне. — Тепер же я вас добре відчухраю, хіба-що попросите вибачення в мене. А ви, хлопці, відійдіть у бік.
— Я на це не погоджуюсь! Не хочу я просити вибачення, ви тільки мене звільніть, тоді побачите! — відповів нерозкаяний Ян. Біс, що сидів у його душі, ще не був переможений.
— Спочатку я відчухраю вас, Ґордоне, а потім усіх вас по-одинці, ви, бісові сини!
——————
- ↑ Дикий вояка поганських часів. Завзятий, лютий скандинавець.