Бог його батьків/Людина з рубцем на щоці
| ◀ Сивашка | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Людина з рубцем на щоці |
Нерозкаяний Ян ▶ |
|
Усе своє життя Джекоб Кент був над міру скупий. Ця скнарість породила тяжке зневір'я що до людей; розум і вдача зазнали такої зміни, що став він людиною зовсім неприємною; ніхто з ним не хотів мати ніяких справ. Та ще й до того його напали галюцинації; був він упертий в своїх поглядах. Ще з молодих років був ткачем, але золота Клондайкова пропасниця, отруївши йому кров, відірвала його від варстата.
Його хатина стояла на-півдороги між постом Шісдесята Миля і Стюарт-рікою; люди, що звикли йти цією дорогою на Давсон, мали його за грабіжника-барона, що сидить у тверджі й вимагає мита з усіх, хто проходить його поганою дорогою. Але більшість мало культурних мандрівників, що йшли з Стюарт-ріки, не дуже добре знали історію минулих віків, а тому инакше характеризували його, вживаючи здебільшого різних крутих виразів.
Між иншим, хатина та була не його власна, її збудували кілька років тому два рудокопи, що мали там тимчасовий притулок. То були дуже гостинні хлопці; мандрівники так звикли зупинятися там, що заходили на-ніч до цієї хатини і тоді, коли рудокопи вже давно її покинули. Це було дуже зручно, бо-ж не треба було розташовуватись табором, гаяти час, коли була готова хатина. Існував навіть там неписаний закон, що кожний мандрівник, виходячи, залишав в'язку дров для нового гостя. Рідко було так, щоб не збиралося на-ніч душ зо дванадцять, а то й двадцять.
Джекоб Кент, помітивши це, самовласно помістився й запанував у цій хатині. Від того часу всі мандрівники мусіли платити по долару з душі за право спати на долівці.
Джекоб Кент сам пильно зважував пісок, та ще й не без того, щоб кого-небудь не обшахраїти.
Та ще й таке завів він у себе, що постояльці носили йому воду й рубали дрова. Звичайно, це було явне розбишацтво, і жертвою його був лагідний нарід, що ненавидячи його, все-ж таки дозволяв йому чинити беззаконство.
Якось одного квітневого дня сидів він біля дверей, — ні дати, ні взяти, хижий павук; милуючись промінням воскреслого сонця, виглядав ситих мух собі на поживу. Неначе крижане море, недалеко протікав Юкон, що зникав на північ і на південь за двома величезними колінами і мав добрих зо дві милі завширшки. На його нерівній поверхні проходив санний шлях. Це був вузький, кепський шлях, що мав вісімнадцять цалів завширшки і дві тисячі миль завдовжки. Кожний фут цієї дороги був проклятий від людей, як ні одно инше місце в світі божому.
Джекоб Кент цього дня був у прегарному настрої. Звечора він покрив рекорд, давши притулок не менш, як двадцяти восьми мандрівникам. Правда, було трохи незручно: четверо всю ніч хропіло під Кентовим тапчаном. Зате мішок з золотим піском значно потяжчав. Цей мішок з блискучим золотим скарбом був і радістю, і горем Кентового існування. Для нього пекло й рай сполучувались укупі в цьому вузенькому отворі: хатина була лише на одну кімнату, отже, видима річ, Кент завжди потерпав, щоб часом не пограбували. Це з легким серцем могли би зробити оті бородаті, одчайдушні мандрівники. Таке йому частенько ввижалось ві сні; мучили його кошмари. — Де-які до його навідувалися уві сні дуже часто, і він їх добре знав, особливо придивився до одного з них, — то був отаман з бронзовим обличчям і з рубцем на щоці. Цей добрий хлопець був найнастирливіший від усіх. Через його саме Кент понакопував багато схованок у хатині й по-за хатиною, де переховував свої скарби. Що-разу, закопавши золото, він кілька ночей спав спокійно, а там знову уві сні хапав за комір людину з рубцем на щоці, — ловив її на гарячому вчинку, саме тоді, коли вона викопувала мішка. Прокинувшись, він знову перекопував його на друге місце. Не можна сказати, щоб він цілком вірив у свої сни, але він вірив у передчуття, телепатію та в астральні тіла живих осіб, які, де-б не перебували в даний мент, завжди посягали на його багацтво. Він і далі нещадно стягав гроші з тих, що ступали за його поріг, і кожна унція золотого піску, трапивши до його мішка, завдавала йому тільки більше турбот.
Джекоб Кент сидів та грівся на сонці. Раптом щось йому спало на думку, і він зірвався на ноги. За найвищу розвагу в житті було йому важити і переважувати золотий пісок; але незабаром і ця розвага справила якусь недогоду. Вага його була дуже маленька: на ній можна було зважити не більше, як півтора фунти, то-б то вісімнадцять унцій, тим часом у нього скарбів було утроє більше. Він не міг усього зважити за раз, і це його страшенно засмучувало. Не маючи втіхи такої, він навіть наполовину згубив інтерес до самого золота. Через таку невеличку недогоду малиться — гадав він — і сам факт володіння скарбом. І тоді, як то він зірвався на ноги, саме тоді йому раптом спало на думку, як розв'язати проблему. Пильно він глянув в один і другий кінець дороги, упевнився, що нема нікого, а тоді швидко подався до хатини.
Поприбиравши швидко на столі, він поставив туди вагу. На одну шальку поклав кілька металичних гирок, вагою в 15 унцій, а на другу насипав піску. Замінивши гирки на пісок, він уже мав тридцять унцій, зважених до найменшої крихітки. Потім він усе зсипав на одну шальку і зрівноважив її, стільки же піску насипавши на другу. Тепер уже все золото вийшло, і він аж упрів, напружуючись — і ось здригнувся від радости, над міру щасливий. Він витрусив останні пилинки з мішка, і знов одна шалька спустилася до долу. Тоді він знову навів рівновагу, додавши гирок з одного боку і п'ять зерняток з другого. Стояв зачудований, назад відкинувши голову. Мішок уже був порожній, але грузоємність ваги збільшилася до безмежности. Тепер можна виважувати всяку міру золота, навіть скілька фунтів за раз. Жадоба вогнем запалила його душу.
Сонце своїм шляхом прямувало до заходу; проміння його зазирнуло крізь відчинені двері. Блискучі купки, немов золоті груди бронзової Клеопатри, ясно й тепло горіли, відбиваючи лагідне світло вечірнє. Час і просторінь зникли.
— А бий його сила божа. Та в вас тут чимало таки назбиралось? Га?
Джекоб Кент перекрутився на місці, протягши руку до рушниці, що лежала напохваті. Але, побачивши непроханого гостя, він аж відскочив і закам'янів: Перед ним стояв той, що з рубцем на щоці.
Чужинець розглядав його з великою цікавістю.
— Ви не жахайтесь, — промовив він, заспокоюючи його.
— Не думайте, що я зачеплю вас, чи ваше прокляте золото.
— Чудний з вас чоловік, — задумливо провадив він далі, вдивляючись у залите потом обличчя Кентове — йому аж коліна трусилися.
— Чого це ви справді мовчите? Що сталось з вашим язиком?
— Звід… звід… звідки це у вас? — промовив нарешті Кент, тремтячим пальцем показуючи на великий рубець, що був на щоці у чужинця.
— Та це один матрос почастував мене швайкою з великої бомбрамселі. Ну, а тепер, коли вже ви трохи заспокоїлись, радий я знати, що з вами сталося. Та яке вам діло до мого рубця, біс його батькові. Чи він вам заважає, чи що? Чи, може, вам дуже сподобався? Скажіть, будь ласка.
— Ні, ні, — промовив Кент, сідаючи на стілечко. Болісно всміхався і трясся, як у пропасниці. — Мене тільки це здивувало.
— Чи-ж бачили ви щось подібне до цього? — запитав він.
— Ні, зроду не бачив.
— А чи-ж не краса, га?
— Так, звичайно.
Кент кивнув головою навіть, щоб догодити чужинцеві, і ніяк не сподівався, що той вибухне таким гнівом.
— Ах ти-ж, паршивцю! Ах ти-ж процівілої, брудної, швабри син! Як це ти смієш отут натякати, що тобі подобається оце тавро, що наділив мене ним всемогутній бог. Ти чого… ти… ти… — Обурений син морський залаявся скаженою лайкою, згадавши про богів і чортів, про людських предків, про страховища, — і все це виливалось з такою жорстокістю, що Джекоб Кент стояв, наче спаралізований. Він аж одступився, звів до гори руки, немов захищаючись від насильства. Так перелякався, що гість, уже дійшовши кульмінаційного пункту своєї препишної, над міру барвистої лайки, раптом урвав і зайшовся розкотистим реготом.
— Бачите, розмокла від сонця дорога на льоду, — промовив той, з Рубцем на Щоці, серед останнього пароксизму сміху, — і треба мені тільки сподіватись, що ви дякуватимете господеві, що стрінулись з людиною моєї краси. Розпаліть-но в печі, а я піду розпряжу та погодую собак. Та не жалійте дров, чоловіче добрий: їх ще багато, та й час маєте, щоб нарубати. Принесіть ще відро води, та скоріше. Швидко біжіть, а то я вас навчу, як ходити!
Сталася невидана подія. Джекоб Кент розпалював у печі, колов дрова, носив воду і взагалі прислужував своєму гостеві. Джім Кардеджі, як виряжався з Давсона, наслухався багато казок та анекдотів і знав про злочинства цього гидкого придорожнього Шейлока. Та й дорогою численні його жертви ще більше оповідали про витівки цієї людини. Отже, Джім Кардеджі, з властивою матросам любов'ю до жартів, рішив, зайшовши до хатини, добре провчити цю людину. Він помітив, що це йому вдалось як найкраще, але не зрозумів, яку ролю відограв рубець на щоці. Тимчасом, не розуміючи, все-ж таки бачив, який жах викликав той рубець, і порішив безжалісно це експлоатувати, як експлоатує крамар підхожий крам.— А бий його лиха година! Та з вас таки добрий шинкар! — промовив Джім Кардеджі, хилячи голову на бік і дивлячись на заклопотаного господаря. — Вам би не слід виїздити до Клондайка. З вас був би добрий шинкар. Мені вже не раз про вас оповідали добрі хлопці, що їхали річкою, але я й у тямку не мав, що з вас такий молодець. Джекоба Кента тягло стрільнути в чужинця з рушниці, але магічна сила рубця на щоці перемагала все. Адже це була справжня жива людина з рубцем на щоці, людина, що обкрадала часто його уві сні. Перед ним було живе втілення людини, що в примарах його мала астральну форму. Скілька разів він зазіхав на його добро. Тепер не було сумніву, що, нарешті, людина з рубцем на щоці з'явилась у тілесному образі, щоб його ограбувати. — Це був жахливий рубець.
Не сила було навіть очей одвести від нього, і не сила притишити калатання свого серця. Хоч як він намагався, а очі все-ж таки утуплялися в той рубець, не инакше, як магнітна голка, що неминуче повертається до полюса.
— Ну, що вам заважає мій рубець? — гукнув Джім Кардеджі, стелячи собі постіль, і його погляд стрівся з напруженим поглядом Кентовим. Краще-б ви роздяглися й лягли спати, погасивши вогонь, як-що мій рубець вас так страшенно турбує. Та скоріше поспішайте, ви чортова швабро, а то я вам покажу!
Кент так хвилювався, що дмухаючи на лямпу, він аж за третім разом устиг погасити її. Потім швидко заліз під ковдру, не знявши навіть мокасинів.
Згодом і матрос на свойому твердому ліжку на долівці захропів. Кент лежав, утупивши в темряву очі й поклавши руку на рушницю. Він рішив протягом всієї ночи ані на хвилину не змикати очей. — Ще не встиг заховати свої пять фунтів золота, і воно лежало в шухлядці стола, що приходилася йому як раз у головах. Проте, хоч як він змагався, а таки заснув з душею пригніченою тягарем свого золота. Не заснув би він оце несподівано такий знервований, не прийшов би до нього демон сомнамбулізма, не пішов би другого дня Джім Кардеджі промивати золото.
Вогонь у печі марно змагався з темрявою і, нарешті, зовсім погас. Тимчасом крізь мохом шпакльовані щілини пробивався мороз і вихолодив хатину. На дворі собаки вже позатихали і поскручувалися клубком на снігу, мріяли про песій рай, чудові краї, де вдосталь лососини, і де нема ні погоничів собачих, ні господарів. Матрос спав, як убитий, а Кентові ввижались примари, і він перекидався з боку на бік. Так, опівночі, він раптом поскидав з себе ковдри і встав з ліжка. Характерно, що Джекоб Кент, не запаливши світла, проробив усе, що було потрібно, в чорній темряві. Заплющивши очі, може тому, що була темрява, а може тому, що боявся побачити страшний рубець на щоці свого гостя, він відсунув шухлядку, де були набої, набив добре рушницю, не розсипавши пороху ані трохи, щільно притовк набої затичкою, потім поклав усе на своє місце і знову ліг спати.
Тільки світанок залізно-сірими пальцями торкнувся пергаментної шибки, Джекоб Кент прокинувся. Спершись на лікоть, відкрив скриньку, де були набої й поглянув туди. Те, що він побачив, чи те, чого він уже зовсім не бачив, справило на нього особливе вражіння, як-що прийняти на увагу його нервовий темперамент. Він поглянув на людину, що спала на долівці і, зачинивши скриньку, звалився навзнак. Його обличчя було на диво спокійне. У нього не здригнувся жоден мускул. Ні найменшого хвилювання. Він довго лежав, про щось міркуючи, і коли підвівся з ліжка, то зовсім був спокійний. Рухався без гомону й не хапаючись.
Як раз над головою Кардеджі був забитий у сволок дерев'яний кілок. Джекоб Кент стиха зачепив за нього товстий мотуз; обидва кінці висіли до-долу. Одним кінцем обв'язався сам, а з другого зробив петлю. Потім звів курка на рушниці й поклав її напохваті коло себе. Напруживши волю, поглянув на рубець і раптом накинув сонному гостеві петлю на шию. Тоді натяг мотуза, налігши всім тягарем свого тіла; а далі, схопивши рушницю, почав цілитись.
Джім Кардеджі прокинувся й оторопів від жаху, дивлячись, як непритомний, на подвійне дуло рушниці.
— Де воно? — запитав Кент, попустивши трошки мотуза.
— Ах ти ж проклятий!..
Кент трохи попустив мотузка, щоб той міг віддихнути.
— Чорт… прокл…
— Де воно? — повторив Кент.
— Що? — запитав Кардеджі, ледве промовляючи.
— Золотий пісок.
— Який золотий пісок? — спитав спанталичений матрос.
— Ніби не знаєте, який пісок, — мій.
— То я повинен знати, де ваш пісок. За кого ви мене маєте? Що я вам сейф, чи що? Яке мені до того діло!
— Може знаєте, а може й ні. Так чи сяк, а я душитиму, доки не скажете, де мій пісок. Якщо ви рухнетесь з місця, то я застрілю вас.
— Ах, ти чортяка! — гукнув Кардеджі, коли мотуз тісніше зашморгнув його шию.
Кент знову трошки попустив, а матрос повертаючи то туди, то сюди голову, якось швидко встиг пересунути петлю аж до самого підборіддя.
— Ну, кажи! — гукнув Кент, чекаючи, щоб той признався.
Але Кардеджі тільки всміхнувся.
— Вішай, вішай, проклятий, старий шинкарю!
Але швидко, як цього й сподівався матрос, трагедія перейшла у фарс. Кент був значно легчий за Кардеджі: він аж підскакував, щоб підняти ворога на мотузі, але ніяк не міг. Скільки не пнявся, а ноги Джімові все ж таки впирались об долівку, підтримуючи тягар його тіла. До того й підборіддя його спиралось на петлю, і він не дав Кентові здушити собі горло.
Кент бачив, що не сила відразу повісити його, а тому рішив поволі задушити, або вимусити признання, де він задів його скарб. Але той, з Рубцем на Щоці, не хтів віддатися смерті. Минуло п'ять, десять, п'ятнацять хвилин, і знесилений Кент у розпачі мусів спустити свою жертву на долівку.
— Ну, — промовив, витираючи піт з чола: — не хочеш висіти, то я тебе застрелю. Бувають же люди, що їх і мотуз не бере.
— Так ви зовсім спаскудите долівку вашої хатини, — промовив Кардеджі, гадаючи виграти як найбільше часу. Ось, що я вам скажу. Ми разом з вами щось поміркуємо. У вас, здається, зник пісок. Ви кажете, що я знаю, де він, а я заперечую; кажу, що не знаю. Так от давайте надумаємо, куди б нам скермувати…
— А чорт би тебе взяв! — перебив Кент злісно, переймаючи його вимову. — Я вже сам скермую, куди треба. А ти сиди собі і не ворухнись, а то зараз же до Мойсея на той світ виряджу.
— Ради матери моєї…
— Хай її бог милує, якщо вона любить вас.
— А що ти там робиш? — матрос якось зарухався, а той уже й рушницю до лоба приклав. — Тихо мені! А то як рухнешся, то тут тобі каюк!
Важко було Кентові вправитися з матросом, він ні на мить не відривав рук від рушниці. Але колись він був ткачем, і тому швидко сплутав матросові руки й ноги. Потім виволік його з хатини й поклав під стіною, з боку річки, щоб звідти міг придивлятися за ходом сонця.
— Можете собі думати до дванацяти годин, а там…
— Ну, що?
— Тоді я вас відряжу на той світ до чорта в пекло. Хіба, що признаєтесь; тоді вас помилую, аж доки прибуде кінна поліція.
— Що це таке справді? Я ж не винен, чистий, як ягня, а ви збожеволіли, чи що, що намагаєтесь мене забити. Ах, ти старий проклятущий розбійнику. Ти…
Джім знову засипав Кента лайкою й прокляттям, що аж перевершив самого себе. Джекоб Кент виніс стільця й сів, щоб зручніше було слухати. Вичерпавши всі комбінації, весь свій словник, матрос заспокоївся й глибоко замислився; очі його невідступно приглядалися до сонця, що, на його думку, пересувалося дуже швидко, аж до непристойности.
Собаки його, здивовані, що їх так довго не запрягають, товпилися біля його. Його безпорадність засмучувала їх. Вони розуміли, що не все гаразд, але не знали, що саме; стовпившися навколо його, жалібно заводили.
— Геть! Геть, Сиваш! — гукав він, ногою копаючи псів, щоб нагнати. Він навіть не помітив, що сам ледве тримається на краю згір'я. Нагнавши псів, почав міркувати, звідки могло б узятися це згір'я, якого він не бачив, а тільки почував під ногою, і швидко прийшов до правильного висновку. Він міркував собі, що кожна людина з природи своєї лінива. Вона ніколи не зробить більше, ніж потрібно. Як будувати хатину, то дах треба насипати землею. Звідси логічний висновок, що будівничий не буде носити землю здалека, а братиме її як найближче до будівлі. Тим то він і рішив, що лежить на краю ями звідкіля брали землю на дах Кентової хати. Це — гадав він, — можна використати, якщо вміло взятися до справи. Тоді почав вовтузитися з ремінцями, що ними було його звязано. Руки його, скручені на спині, торкалися мокрого снігу і сами змокріли. Він знав, що мокрий ремінь добре розтягається, і він поволі почав розтягати.
Пильно й жадібно поглядав на санний шлях, і коли на далекому білому тлі крижаної маси, в напрямку Шісдесятої Милі, з'явилась якась плямка, він неспокійно поглянув на сонце. Воно вже майже дійшло зеніта. Раз-у-раз погляд його звертався до чорної плямки, яка то вигулькне на льодову гору, то майне в долину. Та він не зважувався довго стежити за нею, боячись, щоб не запідозрив чого ворог. Кардеджі дуже злякався, коли Джекоб став пильно роздивлятися на дорогу. Але сані пішли иншою дорогою, сховавшися за крижані гори, а тому на де-який час зникли з очей. Небезпека минула.— Я ще побачу, як тебе вішатимуть! — страхав Кардеджі, намагаючись відтягнути увагу Кентову. — Горітимеш у пеклі.
— Ось, воно що! — гукнув він, промовчавши з хвилинку. — Хіба ж ви вірите в примари? — Кент раптом здригнувся, а матрос зрозумів, що як-раз на слід потрапив, і давай далі натискати. — Примара має право з'являтися тій людині, що не виконує обіцянок. Ось, приміром, ви маєте право зігнати мене з світа до восьми шклянок, то б то, до дванацятої години, чи ж не правда? Якщо ви не дочекаєтесь того часу, то неодмінно з'являтимуся вам. Чуєте? Стрільніть, попробуйте, хоч на хвилинку раніш, то тоді матиметесь від мене. Кент непевно й боязко поглядав на гостя, але не мав охоти розводити балачок.
— Який у вас хронометр? Який тут градус довжини? Звідкіля ви знатимете, що як раз дванадцять? — Кардеджі намагався хоч на кілька хвилин загаяти свого ката. — Чи ви рахуєте час по-місцевому, чи за Гудзонівською Кампанією? Якщо ви мене зачепите до першого удару годинника, о, тоді я переслідуватиму вас! Попереджаю. А коли годинник у вас неправдивий, то звідкіля ж ви довідаєтесь, що дванадцять? Скажіть мені, звідкіля дізнаєтесь.
— Не турбуйтесь, я вас завчасу відряжу, — відповів Кент: — Я маю сонячного годинника.
— Та ж це зовсім не годиться. Стрілка може відхилитись аж на 32 градуси.
— Не турбуйтесь, я добре вивірив.
— Як же це так? Хіба компасом?
— Ні. Я звіряю його за північною зорею.
— І це правда?
— Правда.
Матрос застогнав і крадькома глянув на дорогу. За яку-небудь милю санки спускалися з гори, собаки легко й швидко гналися доброю дорогою.
— А чи багато ще залишилося від тіни до риси?
Кент підійшов до примітивного годинника й почав його розглядати. — Ще зо три цалі, — промовив він, уважно дослідивши.
— От що: перед тим, як стріляти, гукніть: — Вісім шклянок! — Кент погодився, і вони знову замовкли. Реміння на Кардеджових руках поволі розтягалось, і він його почав скидати з рук.
— Ну, де тінь?
— Ще один цаль до риски залишився.
Матрос злегка ворухався, пробуючи, чи зможе він вчасно перевернутись, і визволив одну руку з ремінця.
— Ну, а тепер? — запитав він.
— Пів-цаля.
Тут Кент почув скрип саней, що їхали мокрим снігом. Погонич лежав на санках, а собаки швидко бігли прямо до хатини. Кент перекрутився і приставив рушницю до плеча.
— Та ще ж немає вісім шклянок, — дорікав йому Кардеджі, — я буду до вас з'являтися, обіцяюсь!
Джекоб Кент завагався. Він стояв біля сонячного годинника, за яких-небудь кроків десять від своєї жертви. Людина на санках, мабуть, зрозуміла, що творилось щось надзвичайне, бо видно, що вона вже стала навколюшки, немилосердно підганяючи собак. Тінь доторкнулася риски. Кент націлився.
— Готуйтесь! — урочисто промовив він. Вісім шкл…
Але Кардеджі миттю скотився у яму. Кент, не стреливши, побіг на край тої ями. Бах! Рушниця стрільнула просто у вічі матросові, коли він саме підвівся на ноги, але з цівки дим не пішов. Вогневий струмок вирвався з другого кінця рушниці і влучив у самого Кента. Джекоб плюхнув на землю. Собаки вискочили на берег і перетягли санки через його тіло. Погонич зіскочив. Джім Кардеджі визволивши руки, саме вилізав з ями.
— Джіме! — чужинець пізнав його. — Що сталося?
— Що сталося? Та нічого особливого. Це я так собі погрався ради здоровля… Що сталося, питаєш? Дурню ти такий! Ти он поможи мені реміння скинути, а то я задам тобі джосу!
— Ф-фу! — одвів духа Джім, поки приятель йому обрізав реміння. — Що трапилось? У чім справа? Я сам хотів би знати? Поясніть мені, будь ласка. Га? — Вони перевернули Кента. Той лежав мертвий. Старовинна, шомполова рушниця лежала біля нього. Держака відірвало від заліза. Коло запальника, на правій цівці, була дірка з розірваними краями. Матрос з цікавістю почав розглядати рушницю. З дірки посипався блискучий, жовтий струмок золотого піску. Джім Кардеджі аж тепер зрозумів усе.
— Щоб я з місця не зійшов! — гукнув він. — Аж тепер все ясно стало. Аж ось куди зникло те прокляте золото. Чорти б мене взяли і тебе заразом, коли оце зараз не будемо промивати. А ну, Чарлі, біжи скоріше за мискою!