Бог його батьків/Сивашка
| ◀ Незабутнє | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Сивашка |
Людина з рубцем на щоці ▶ |
|
— О, якби це я була чоловіком....
В самих словах її не було якоїсь рішучости, але смертельне призирство, що спалахнуло в її чорних очах, таки вплинуло на чоловіків, які були у шатрі.
Томмі, англієць-моряк, збентежився, а галантний Дик Гемфриз, корнвельський рибалка, колишній капіталіст і власник американських лососиних промислів, як завжди, дивився на неї променисто-лагідними очима.
Він віддав жінкам більшу частину свого грубого серця, а тому ставився до них поблажливо, коли вони химерували, або коли їхній обмежений світогляд перешкоджав їм бачити речі такими, які вони є. Ось чому промовчали ці два чоловіки, три дні тому давши притулок у свойому шатрі зовсім майже замерзлій жінці. Вони її обігріли, нагодували й врятували її речі від носіїв-індійців. За них чимало доларів довелось заплатити, та ще довелося вчинити маленьку демонстрацію Дикові Гемфризові, що тримав увесь час напоготові вінчестера, поки Томі поділяв платню по-між індійцями. Сама собою справа була не великої ваги, але мала велике значіння для жінки, що відважилась на таку небезпечну мандрівку, підчас не менш небезпечного натиску на Клондайк в 1897 р. Чоловіки заняті були своїми власними нагальними справами, та косим оком дивилися, коли жінка наважувалась мандрувати на північ сама, щоб перебути там сувору полярну зиму.
— Якби я була чоловіком, то знала б, що мені чинити! — повторила Моллі, блиснувши очима, де відбилася зосереджена настирливість п'яти поколіннів, що народилися в Америці.
Раптом усі замовкли. Томмі засунув у юконську піч деко з сухарями й підкинув трохи дров. В його жилах під смуглявою шкірою розливалася гаряча кров, і коли він нагнувся, шия йому почервоніла.
Дик трьохкутньою, морською голкою пришивав якісь ремінці до її пакунків; його лагідність ані крихітки не порушив вибух жіночого обурення, що ось-ось загрожував потрясти це бите вітрами, стареньке шатро.
— Ну, й що ж було б, коли б ви були чоловіком? — лагідно запитав він. Трьохкутня голка застрягла в сировій шкірі, і він на хвилину припинив свою працю.
— Коли б я була чоловіком, то негайно прив'язала б собі ремінці до спини й подалася б у дорогу. Я-б не чекала в таборі, аж поки замерзне Юкон; в мене-ж бо ще з половину вантажу не перевезено. А ви, ви чоловіки й сидите отут, склавши руки, боячись вітру й дощу. Кажу вам просто: наші янкі зовсім не такі, як ви. Вони-б відразу поїхали до Давсона, хоч би довелось їхати крізь пекельний вогонь. А ви… ви… ах, як би я хотіла бути чоловіком!
— Я дуже радий, моя дорога, що ви не чоловік.
Дик Гемфриз швидко засилив нитку у голку.
Бурливий вітер з силою накинувся на шатро, і мерзлий дощ злісно застукав по полотні. Дим, затриманий вітром, повертався назад дверцятами грубки з уїдливим запахом чатини.
— О боже! Чому жінки не здібні відчути голос розуму! Томмі в темному кутку підвів голову й подивився на жінку своїми заплаканими від диму очима.
— Невже чоловік зовсім неспроможний довести своєї мужности? — Томі з лайкою підвівся й почав зривати шатра. Вони всі троє виглянули на двір. Картина, що вони побачили, мало їх потішала. Поблизу стояло кілька намочених шатрів; далі спускався крутий берег аж до узгір'я, де шумуючи спадала гірська вода.
Подекуди росли дрібні сосни на алювіяльному ґрунті; вони вказували на близкість смуги будівельного лісу. А далі, на протилежному схилі, ледве біліли крізь дощову завісу невиразні обриси глетчера.
Якраз у цей час, коли вони дивились, обвалилась униз величезна передня частина глетчера; страшенний гуркіт покрив пронизливе голосіння бурі.
Моллі мимоволі відступилась.
— Дивіться, жінко. Дивіться добре! Чи ж можливо йти протягом трьох миль в найлютішу бурю, аж до озера Кратера, через два льодовці, слизькими скелями, іти в брід по коліна бурхливою річкою? Дивіться ж, кажу вам, жінко — янкі! Дивіться! Ось де ваші чоловіки — янкі!
Томмі люто показав рукою в бік, де стояли шатра.
— Янкі! Мамині мазунчики! В дорозі вони, чи що? Чи хоч у одного з них прив'язані ремінці до спини? А ви ще хочете вчити нас, чоловіків, нашій же роботі! Дивіться ж!
Друга величезна гора, відірвавшись од глетчера, покотилася вниз. Вітер вдерався у відкритий прохід шатра, надимаючи його боки; шатро загойдалося, як величезний пухир, прив'язаний линвами. Навколо їх закрутився дим, а гострий град зашмагав по тілу. Томмі швидко затягнув кінці шатра і повернувся до вогню. Дик Гемфріз, кинувши в куток полагоджене дорожне реміння, закурив люльку. Навіть Моллі на цей раз переконало те, що вона побачила.
— Але ж там моє плаття! — мало не крізь сльози промовила вона; в цю хвилю жіночість таки перемогла. — Вони лежать у ямі зверху і можуть зовсім зіпсуватись. Чуєте, кажу вам, що можуть зовсім зіпсуватись.
— Нічого, нічого! — промовив Дик: — Не хвилюйтесь, моя мила. Я вже досить старий, можу бути братом вашого батька, бо ж у мене дочка старша від вас. Я вам накуплю різного вбрання, коли ми доберемося до Давсона, останніх своїх доларів не пожалію.
— Коли ж то ми приїдемо до Давсона? — призирство знову захлинуло її хвилею. — Скоріше ви згинете де-небудь у дорозі. Ви ж утопитесь у болотяній калюжі. Ви… ви… британці… Ці слова раптово вихопилися в неї, у них вилилось все її обурення. Якщо ці слова не примусять їх рухнутися з місця, то вже ніщо не поможе. Томі знову почервонів, як рак, але тримав язик за зубами.
Очі Дикові трошки пом'якшали. Він мав ту перевагу проти Томі, що колись була в його за дружину біла жінка. Спадковість п'яти американських поколіннів за де-яких обставин є не зовсім зручна; одною з таких «обставин» у данному разі було неминуче сусідство з одноплеменцями: ті чоловіки були британці. Її предки і нащадки тих предків на морі й на суходолі завжди воювали з ними та їхніми предками. Так само вони й далі воюватимуть. Треба ж було їй виправдати традиції своєї раси.Вона була жінка сучасна, але у її крові кипіло всевладне минуле. Це не одна Моллі Травіс взувала резинові чоботи, одягала непромокальний плащ та реміння на спину, ні, в її особі це робили тисячі, десятки тисяч її попередників; вони й передали їй оте енергійне підборіддя, оту рішучість в її очах. Моллі Травіс хотіла засоромити оцих британців, бо незчисленні тіні минулого стверджували панування своєї раси.
Чоловіки їй у цьому не заважали. Дик тільки запропонував був свій цератовий плащ, тому що її макінтош у таку погоду захистить не більше, як звичайний папір. Але вона з призирством відмовилась від його послуг, натякаючи на свою самостійність. Отож він, докурюючи люльку, не промовив більше ні слова, аж доки вона, одгорнувши поли шатряні, пішла залитим водою слідом.
— Як на твою думку, чи дійде вона? — вигляд Дика перечив його байдужій інтонації голоса.
— Ви питаєте, чи дійде вона? Якщо вона й витримає таке повітря, поки дійде до ями-комірки, то все одно збожеволіє від мук і холоду. Чи витримає вона? Та вона ж збожеволіє. Ви ж сами знаєте, Дик. Об'їжджали ж ви навколо рогу Горн. Знаєте, чи добре то лежати зверху, між обмерзлими вітрилами, підчас хуртовини, коли б'є тебе сніг і град, лежати доти, що аж ладен заридати, мов та дитина мала.
— Плаття! Вона за плаття хвилюється! Вона ж тепер не зможе відрізнити спідниці від кастрюлі, чи чайника.
— Я думаю, що нам не слід було й відпускати її.
— Еге. Спробували б ви не пустити її, то присягаюсь, що вона оце шатро чисто розтрощила б. Біда з нею, що вона дуже відважна. Але це її трошки присмирить.
— Так, — погодився Дик. — Вона дуже горда. Але все ж таки добра дівчина. Трохи дурненька, що вигадала собі таку мандрівку, але значно ліпша за ту породу жінок, «підійми мене й понеси мене». Вона з нашої породи, і ми повинні вважати на неї. Адже, жінка вигодовує і виховує чоловіка. Ми ж не здобудемо мужности від таких жінок, що звуть себе жінками лише тому, що носять спідниці. Кішка, а не корова викохує тигра.
— А якщо вони безрозсудливі, то ми що, повинні миритися з цим? Чи ж не так?
— Це ще питання: якщо гострим ножем поріжешся швидше, ніж тупим, то це ще не значить, що ми повинні його затуплювати об залізо.
— Воно цілком правдиво, але коли повстає питання про жінок, то я б скоріше віддав перевагу жінкам з тупим лезом.
— Ну, що ж ви з приводу цього знаєте? — запитав Дик.
— Де-що…
Томмі вийняв пару Молліних панчох і почав сушити їх, розклавши на колінах.
Дик, дивлячись на нього трошки з пересердя, почав і собі витягати з Молліного мішка вогкі речі, щоб трохи просушити їх коло печи.
— А мені здавалось, що ви говорили, ніби-то ніколи не були одружені, — сказав він.
— Невже? Та я й не був одружений… ні, що я кажу, — я ж був одружений, та ще й з якою жінкою: здається, в світі не було подібної до неї.
— Що, може зірвалось з якоря? — Дик широко махнув рукою.
— Так, від родів, — додав Томмі, промовчавши трошки. — Біб бурхливо кипів на передній комфорці, і він пересунув горщик на холодніше місце. Потім скалкою перегорнув сухарі, щоб визначити їхній стан, і поклав їх на бік, накривши мокрим рушником. Дик, по чоловічому заховавши свою цікавість, мовчки вичікував.
— То була жінка, зовсім неподібна до Моллі. З племени Сивашів.
Дик кивнув головою.
— Вона була не горда і добра; поділяла з чоловіком і горе, і радість: не відсахалася його в біді. Гребла не гірше за наших човнарів, а голод і напасть терпіла, як Іов. У бурю керувала лодкою й вітрилами, мов справжній моряк. Одного разу ми подались з нею шукати золота, вверх Теслінською дорогою, мимо Озера Несподіванок і Літл-Йеллоу-Гед. Харчові припаси в нас вийшли, і ми вже собак поїдали. Але скоро й собак не стало, і ми почали їсти упряж, мокасини й хутра. Ніколи жадних нарікань, ніякого «підійми мене, неси мене». До нашого від'їзду вона мені лише сказала: «Потурбуйся за харчі», але як оце скоїлось таке лихо, то вона ніколи не докоряла мені словом «я ж тобі казала», а навпаки: — «Нічого, Томмі», — говорила мені, а сама з дня на день так слабшала, що ледве могла підняти лижву, а ноги її були всі в ранах. — Нічого, — казала, — я скоріше ладна була б терпіти голод, аби бути твоєю дружиною, Томмі, аніж що-дня розкішно обідати і бути клуч[1] великого вождя Джорджа. Джордж був вождем чількутів і дуже хотів одружитися з нею.
— То були чудові дні. І сам я був не абиякий хлопець, коли вперше попав на їхній берег. Сівши на китоловну лодку Північна Зоря, я поїхав до Аналяски, а звідти аж до Сітки, полюючи на видр. — Тоді я стрінувся з Щасливим Джеком, — ви його знаєте?
— Я колись доручив йому свої речі в Колумбії, — обізвався Дик: — Він був людина нестримана; здається ж так? Любив страшенно жінок і віскі.
— Він самий і є. Ми ж їздили з ним торгувати аж два сезони ковдрами і всякою всячиною. Потім я здобув собі власну шлюпку, і, щоб не залишити його самого, поїхав на Джюно, де й зустрів Кіллісну; я її просто звав Тиллі. Зустрів її на березі, на індійському бенькеті. Вождь Джордж, щойно закінчивши сезонну торгівлю із Стиксами, за Перевалами, приїхав з Дайї мало не з цілою половиною свого племени. На танцях було багато сивашів, і лише я один білий. Ніхто мене не знав, опріч декількох молодих індійців, яких я зустрів по дорозі до Сітки, але історію кожного з них я вже знав від Джека-Щасливця.
— Всі розмовляли чінукським діялектом, і не догадуючись, що знав я його краще, ніж вони, — найбільше ляпали язиками дві дівчини, що втікли із Міссії Гейна, що на Лінському каналі. Вони були такі чепурненькі, чарівні дівчатка, — мені навіть прийшло на думку позалицятися до них, — але вони були такі молоденькі! Бачите, — в них були трошки гостренькі язики. А як я до того ще й був новою людиною, то вони й почали глузувати з мене: і на думку їм не спадало, що я розумію кожнісіньке їхнє слово.
Наче не примічаючи цього, я почав танцювати з Тиллі, і що більше ми танцювали, то більше подобались одно одному.— Він шукає собі жінки, — промовила одна дівчина.
— Мало шансів, — відповіла друга, — він знайде її тоді, коли сами жінки шукатимуть його.
Молоді чоловіки й жінки, оточивши нас з усіх боків, всміхались і реготали, повторюючи її слова.
— Але ж він гарненький хлопець, — промовила перша дівчина.
Я не заперечую, що тоді обличчя моє було гладеньке й молоденьке, але мене давно вже мали за дорослого, тим то й слова її мене розлютували.
— Танцює з Джорджовою дівчиною, — промовила друга; — задасть же йому Джордж, бабахнувши веслом, що аж дух з нього вийде. Вождь Джордж, що був досить сумний, почувши ці слова, аж зареготав, хльостаючи себе руками по колінах. З нього був безцеремонний халамидник і він дійсно міг би віддубасити мене веслом.
— Хто ці дівчата? — запитав я Тиллі, коли ми опинились з нею в центрі кола. І тільки-но вона мені назвала їхні ймення, як я пригадав усе, що про них оповідав Джек-Щасливець. А він про них усе докладно знав, навіть те, чого й їхнє плем'я не підозрювало. Але я про все поки що мовчав і далі залицявся до Тиллі, не зважаючи на дотепні слівця дівчат та регіт слухачів. — Почекай трошки, Томмі, почекай — промовив я сам до себе. І я чекав, аж поки танці скінчилися; вождь Джордж приніс мені весло, для мене приготовлене. Всі сподівались якоїсь пригоди, коли ми перестали танцювати, але тоді я спокійно ввійшов в їхню гущавину, далі танцюючи. Дівчата з Місії знову насміхались, кинувши на мою адресу кілька слів. Я страшенно обурився, але все ж таки не міг стриматись від сміху. Я несподівано обернувся до них.
— Чи скоро ви скінчите? — запитав я. — Подивились би ви тоді на них, коли вони почули від мене чінукську розмову. А слів я тоді не жалів. Я оповів ім усе про них самих, про їхніх батьків, матерів, сестер, братів, — усе, геть усе про всіх. Я викладав їм усі їхні гидкі вчинки, шахрайства, соромицькі пригоди. Я соромив їх безжалісливо. З усіх боків нас оточили. Вони зроду не чули білої людини, щоб так вільно з ними розмовляла їхньою говіркою. Всі реготали, опріч дівчат із Місії. Навіть сам вождь Джордж забув про те, щоб почастувати мене веслом, відчувши, мабуть, повагу до мене.
— А дівчата ж то…
— Перестаньте, Томмі, — вигукували вони, заходячись гіркими слізьми. — Будь ласка, просимо вас, перестаньте. Ми будемо добрі до вас. Присягаємось вам, Томмі.
Але я їх добре знав і ганьбив далі, на чім світ стоїть. Я не переставав, аж вони кинулись мені до ніг, благаючи замовчати. Я раптом поглянув на вождя Джорджа; він і сам не знав, що йому роботи, і тільки засміявся глухим сміхом.
Отакі-то були справи. Коли я розлучався тієї ночи з Тиллі, я їй обіцяв, що залишуся в їхній місцевості на тиждень і хтів-би ще з нею побачитись.
Вона була не з тих жінок, що вміють не зраджувати своєї радости чи горя, а вдавати з себе байдужу; ні, вона одверто зраділа, як чесна дівчина. Справді, чудова дівчина! Мене ані крихітки не дивувало, що Джордж закохався в неї.
Але перемога була на моєму боці. Весь вітер, — так мовити, — вийшов з його вітрил і почав надимати мої. Я хотів взяти її на човна й поплисти вниз до острова Врангель. Нехай би тоді посвистів.
Але не судилося мені так легко її здобути. Виявилось, що вона живе у свого дядька-опікуна, чи як він там у них зветься, і що цей дядько помирає від сухот чи якоїсь иншої легенної хороби. Був він то добрий до неї, то злий, але вона не хотіла його кидати перед смертю. Перед своїм від'їздом я зайшов був до нього, щоб довідатись, скільки йому ще залишилося жити, але старий халамидник уже обіцяв її вождю Джорджові і, побачивши мене, так розлютувався, що аж кривлею почав харкати.
— Приїзди за мною, Томмі, і забери мене, — промовила вона, коли ми прощалися з нею на березі. — Добре, — кажу я, — приїду, якщо мене покличеш. — І я почав цілувати її, як цілують білі, коли вони закохані; цілував її так, що вона аж вся затремтіла, як осина. Я ж тоді аж до того знепритомнів, що хтів був іти до її дядька, щоб скоріше його відрядити на той світ.
Отож поїхав я до острова Врангель мимо Ст.-Мері, доїхав аж до самого Квін Чарлота, торгуючи, розвозячи віскі, промишляючи, чим попало.
Наставала сувора зима, і я вже був повернувся до Джюно, як одержав несподівано звісточку.
— Приїздіть, — промовив старець, що приніс листа. — Кіллісну сказала, щоб ви негайно приїздили.
— А що таке? — запитав я.
— Вождь Джордж, — каже старець, — хоче одружитись з Кіллісну.
Але ж і холод був лютий. Такий їдкий був північний вітер, що солона вода, яка бризкала на палубу, вмить замерзала. І ось, за таких жахливих обставин, майже протягом 100 миль я пробивався до Дайї.
Зі мною був супроводник з острова Дуґлас, але в дорозі його змило хвилею з корабля. Я тричі повертався на те саме місце, гадаючи його знайти, але й сліду його не бачив.
— Мабуть закляк від холоду, — перебив його Дик, розвішуючи Молліні спіднички, щоб трохи просушити, — пішов на дно, як камінь.
— Я теж так думаю. Отож я доїхав сам і був уже напів-мертвий, коли пізно ввечері добився до Дайї. Морський приплив поміг мені підтягти шлюпку аж до самого берега, в тихе гирло ріки, де я знайшов притулок від негоди. А далі неможливо було плисти, бо замерзла прісна вода. Гарделі й блоки до того пообмерзали, що я навіть не відважувався спустити клівер чи головне вітрило.
Передусім я вихилив пінту віскі, а тоді, залишивши все, як воно було, готове до відплиття, і закутавшись у ковдру, попрямував полем просто до табору. Не було й сумніву, що готується великий бенькет. Чількути прибули всі до єдиного, з собаками, дітьми, човнами, та ще опріч них плем'я Собачих Вух, плем'я Маленького Лосося і Місії. П'ятьсот душ їх з'явилось на весілля Тиллі, і миль за двадцять жодного білого. Закутавши голову ковдрою, я просувався на самий перед поміж собаками й дітьми, і ніхто навіть уваги не звернув на мене.
Весілля відбувалося на широкій прогалині, оточеній деревами; великі багаття горіли, і сніг мокасинами так міцно притоптали, що був він твердий, немов портландський цемент. Поблизу мене стояла Тиллі, вся в намистах, у яскраво-червоному вбранні, а проти неї стояв вождь Джордж та його головні під-ватажки. Шаманові допомагали відомі знахурі з инших племен.
Мені аж мороз проходив по тілі, коли я дивився на те чортовиння, яке вони виробляли. І раптом я подумав: а щоб, справді, сказали ліверпульські мешканці, якби це тут мене побачили? Я згадав золотоволосу Ґассі, що її брата я після першої своєї подорожи добре відлупцював за те, що не дозволяв матросові женихатись з його сестрою. Згадавши про Ґассі, я поглянув на Тиллі.
Чудний цей старий світ, — подумав я. — Людина йде таким шляхом, що й матері про це не снилось.
Так ось як воно було. Коли піднявся страшенний галас, загуркотіли барабани з моржевої шкіри, і жерці почали виспівувати своїх пісень, — я промовив:
— Чи готова ти? — Боже! і оком не змигнула, рухом не зрадила себе, жоден мускул не здригнувся.
— Я знала все, — відповіла вона повільно і спокійно, як тиха весняна повідь:
— А куди?
— До високого берега, на самий край льоду, — промовив я впошепки. — Як тільки я крикну, то ти зараз же й біжи.
Не знаю, чи говорив я вам, що там була тьма собак. Так, їх було безліч. Тинялися геть усюди, — приручені вовки, та й годі. Коли вони вироджуються, то їх пускають у ліс до диких вовків, і звідтіля вони вже повертаються справжніми забіяками. Коло самих моїх ніг лежав один великий звір, а позаду другий. Я зловив одного з них за хвіст і так скрутив його, що він аж хруснув і зломився. Коли він розняв щелепи, щоб схопити мене за руку, я живо піймав другого собаку і кинув першому прямо в пащу.
— Біжи! — гукнув я до Тиллі. — Ви знаєте, як гризуться собаки. В одну мить цілими сотнями вони вже лютували, гризлись, кидались одна на одну, валили з ніг дітей і скво; серед усього табору стався переполох.
Тиллі вислизнула, і я слідом за нею. Але коли я поглянув назад, то чорт спокусив мене повернутись; я так і зробив: скинувши з себе ковдру, пішов назад.
Собак уже встигли вгамувати, і натовп трохи починав приходити до пам'яти. Всі місця переплутались, ніхто й не примітив, що Тиллі зникла.
— Агов! — промовив я, схопивши за руку вождя Джорджа. — Бажаю тобі, щоб дим твого шлюбного багаття підіймався як найвище, і щоб Стікси твої принесли хутра тобі на весну, як найбільше.
Скажу вам щиру правду, Дик. Зрадів же він тоді страшенно. Адже він переміг мене, збираючись одружитись з Тиллі.
Чому-б не повеличатись йому передо мною. Звістка про те, що я закоханий був у Тиллі, розійшлась усюди, по всіх таборах, і моя присутність надавала йому ще більше гордости.
Мене всі впізнали, бо був я без ковдри, і стиха почали насміхатися. Це було чудово. А ще краще було, коли я почав удавати, ніби нічого не знаю й не розумію.
— У чому справа? — запитав я. — Хто це з вас одружується?
— Вождь Джордж, — відповів шаман, низенько вклонившись йому.
— А я думав, що він має аж дві клуч[2].— Він бере ще й третю, — вклонився вдруге шаман.
— Ось воно що! — І я відвернувся, наче це мене не цікавило.
Але справа повернула в инший бік, через те, що всі почали виспівувати: — Кіллісну! Кіллісну!
— Що за Кіллісну? — запитав я.
— Кіллісну, клуч вождя Джорджа, — гукали всі. — Я підскочив і скинув очима на вождя Джорджа. Він кивнув головою, випнувши груди вперед.
— Вона не буде вашою клуч, — сказав я урочисто, а його лице аж почорніло, і рука намацала ніж.
— Дивіться! — сказав я: прийнявши позу великого знахуря. Стежте за моїм димом!
Я зняв рукавиці, закачав рукави і замахав руками в повітрі.
— Кіллісну! — гукнув я: — Кіллісну! Кіллісну!
Я чарував, і тому вони всі полякались. Дивились на мене, тим то й не примічали відсутности Тиллі.
— Потім я ще тричі гукнув: Кіллісну і, зачекавши трохи, знов тричі. Все це я робив для більшої таємничости, щоби вплинути на їхні нерви. Вождь Джордж ніяк не міг зрозуміти, чого я добивався, і хтів був мені заборонити, але шамани сказали, що треба трошки почекати, щоб побачити, що я робитиму, а тоді перемогти мене словами, чи дією. Та й до того він був марновірна людина і, мабуть, трохи боявся магії білої людини.
— Тоді я знову почав кликати Кіллісну, протяжно й ніжно заводячи по-вовчому, що аж жінки здригнулись, а чоловіки споважнілі.— Дивіться! — Я стрибнув уперед, показуючи пальцем на гурт скво. Розумієте, легше обманути жінку, ніж чоловіка.
— Дивіться!
Я підняв палець уверх, немов стежачи за льотом пташки: високо, високо, прямо над головою, наче слідкуючи очима, доки вона не зникла в небі.
— Кіллісну! — гукнув я, дивлячись на вождя Джорджа і вказуючи пальцем уверх, і повторив: — Кіллісну!
— Заприсягаюсь тобі, Дик, що обманом я таки добився свого. Принаймні половина з них бачила, як Тиллі зникла в повітрі. Я ручуся, що вони бачили події ще дивніші, коли пили в Джюно моє віскі. Чому-б мені їх не обманути, коли я продавав їм у закоркованих пляшках злих духів? Де-які жінки верещали, люди гуртками про щось шепталися між собою. Я схрестив руки на грудях і підняв високо голову, а вони почали далі від мене відступатись. Якраз прийшов час мені зникнути, але раптом вождь Джордж гукнув:
— Схопіть його!
Троє, чи четверо з них підійшли до мене, але я швидко закрутився, зробивши кілька пасів у повітрі, натякаючи, що й їх можу послати вверх слідом за Тиллі.
І як тобі здається, чи хоч пальцем вони мене зачіпили? Ні за що в світі. Вождь Джордж знову показав на мене, але з них ніхто й з місця не ворухнувся. Тоді він сам хотів був мене взяти, але я повторив свій фокус, і його рука відсахнулась од мене.
— Хай ваші шамани пророблять таке чудо, яке я вам показав сьогодні, — сказав я. — Хай вони викличуть Кіллісну з неба, куди я її послав.Але жерці, мабуть, почували обмеженість своєї сили:
— Хай діти ваші множаться, як з ікри лососі, — промовив я, шукаючи хвилинки, щоб утекти, — хай довго ще стоїть на цій землі ваш племенний тотем. Хай вічно буде дим над вашим табором!
Але коли б оці халамидники бачили, як я втікав від них на берег до човна, то напевне подумали б, що чари й на мене почали діяти. Тиллі трохи зогрівалась тим, що відбивала лід навколо шлюпки і була вже напоготові, щоб вирушати в путь. Боже, як ми втікали, як ревів за нами вітер, як замерзала вода за кожним змахом весла! Вітрила були спущені; я керував, а Тиллі рубала лід. Пройшло отак з пів-ночи, аж поки ми прибилися до берега острова Поркюпайн[3], де ми, тремтячи від холоду, сиділи в мокрих ковдрах, а Тиллі коло грудей сушила сірники.
Отже, як бачите, я трохи знаюся на цьому. Протягом семи років ми жили з нею вкупі, як чоловік і жінка; поділяли і радість, і горе. А потім якось несподівано вона серед зими померла, померла від родів, там угорі, біля станції Чількут. Вона тримала мене за руку до останньої хвилини; двері і вікна, з середини, в хаті, вже вкривалися товстим шаром льоду.
На дворі — самотнє вовче виття і тиша; в хаті — смерть і тиша.
Ви, Дик, не чули цієї тиші. Дай вам, боже, ніколи її не чути, сидячи коло людини, що помирає. Віддих її — мов свист сирени, а серце б'ється, б'ється, б'ється як приплив на березі морському.Так, Дик, вона була сивашка, але справжня жінка. Біла, Дик, наскрізь біла. В останню хвилину вона промовила:
— Бережи мою перинку. Томмі, бережи її завжди.
Я обіцяв її волю вчинити. Тоді вона відкрила свої очі, повні муки й страждання.
— Я була тобі доброю жінкою, Томмі, а тому хочу, щоб ти мені обіцяв… обіцяв… Слова немов їй застрягли у горлі.
— Я хочу, щоб ти мені обіцяв, коли вдруге одружишся, то бери білу, неодмінно білу, не треба більше сивашок, Томмі, не треба. Я знаю, тепер у Джюно багато білих жінок. Я знаю, білі на тебе пальцем показують: ось чоловік скво; білі жінки відвертають голови і не хтять навіть дивитися на тебе; вони не пускають тебе до помешкання, як инших чоловіків. І через що? А через те, що твоя жінка сивашка. Хіба ж неправда? Не добре це. Тому я й умираю. Обіцяй мені. Поцілуй мене на знак того, що даєш обіцянку.
Я її поцілував, і вона задрімала.
— Це буде добре… добре… — шептала вона.
В кінці, коли виходив з неї вже останній дух, я приклав вухо аж до самих її губ; вона востаннє опам'яталась.
— Згадай, Томмі, згадай про мою перинку.
І потім вона померла. Померла від родів, там, на станції Чількут.
Буря налетіла на шатро і мало не перекинула його. Дик набив люльку. Томмі, заваривши чай, відсунув чайник у бік, на випадок, що повернеться Моллі.
А де ж у той час була дівчина з блискучими очима й кров'ю янкі? Снігом засліплена, вона, падаючи, повзла на руках і колінах, задихалася од вітру, шукала шатра. Величезний клумак, що був у неї на плечах, все ж таки міцно витримував натиск оскаженілої бурі.
Вона до того зморилась, що не могла навіть відв'язати полу, щоб увійти в шатро. Помогли Дик і Томмі. Потім, набравшись духу, напруживши всі свої сили, вона ледве влізла, заточилась і знесилена впала на землю. Томмі живо здійняв клумак з її плечей. Почувсь брязкіт посуду. Дик, наливаючи віскі у шклянку, підморгнув Томмі; той відповів йому: — Плаття, — прошепотів він, але Дик докірливо похитав головою.
— Ось що, маленька жіночко, — промовив він, після того, як Моллі, випивши віскі, трошки підкріпилась. — Тут є сухий одяг: передягніться швидко. А ми тимчасом вийдемо та позастромлюємо коли в шатро, щоб трошки підміцнити. Потім ви нас покличете, і ми будем обідати. Скажете ж нам, коли буде готово!
— Можу тепер заприсягтися вам, Дик, що після цього в неї вже нема тієї відваги, що раніш була, — промовив Томмі, коли вони порачкували проти вітру.
— Але ж та відвага її красить, — відповів Дик, нахиляючи голову, бо ціла хвиля наморози несподівано налетіла на них з по-за шатра. — Це ж та сама відвага, що її набиралися й ми з молоком матернім, і що спокон віку жила в народі нашому!
——————