Борислав сміється (1922)/XIV
| ◀ XIII | Борислав сміється XIV |
XV ▶ |
|
І в Матієвій хаті, котра послідніми часами сталася правдивим осередком робітницького руху, куди що ночі, чи дощ чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робітники з усього Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тільки на розмову і по заохоту, — і тут було тихо. Бенедьо працював по давньому в новій фабриці церезіни у Лєона, а Матій по двох днях, вернувши з Сеньом Басарабом з Дрогобича і розказавши побратимам, що і як вони уладили, ходив далі на роботу до одної ями, що належала також до Лєона. Старий був тепер мов відроджений. Таким охочим, веселим і жартовливим ще й не бачив його Бенедьо. Він про все турбувався, про все вивідувався, не ходив а бігав і здавалося, усіх сил докладав, щоби й собі чим небудь причинитися до як найліпшої вдачі зачатого діла. Бенедьо, хоч чим иншим занятий, таки мусів се завважити і в дусі порадувався тою переміною. А коли якось зговорився з Матієм і запитав його жартом про причину, лице Матія нараз зробилося дуже поважне.
— Маю вість, маю певну вість! — сказав він таємничо.
— Яку, про що? — спитав Бенедьо.
— Про мій процес.
— Ну, і щож?
— Усе добре. Швидко самбірський суд видасть наказ арештувати Мортка.
— І то не зле, — сказав Бенедьо, але в дусі зробилося йому якось невиразно, так немов би жалів Матія, котрий в такій важній для всіх робітників хвилі може ще радуватися таким дрібним і остаточно так мало корисним фактом. Але швидко його думка, котра у всім і всюди шукала користи для загалу, для задуманого діла, вчепилася й за той мізерний факт. А що, — подумав він, — як би надати тому ділу великий, як найбільший розголос, як би тепер ще заінтересувати всю робітницьку громаду тим цікавим процесом бідного ріпника з потужним паном, (бо що за Мортковими плечима стояв Герман, се видавалося йому зовсім природно і мусіло так само видатися й кождому другому), і як би опісля, може в самім розгарі їх боротьби, прийшли жандарми, закували мого Мортка, на віз і везуть в параді через Борислав, — се мусілоб бути заохотою для ріпників, се мусілоб їм додати нової сили і надії, мусілоб збудити в них переконання: таки і ми щось можемо! таки й нам хоч часом щось удасться, коли правда по нашім боці! Він сказав свою думку Матієви, і Матій радо пристав на се. І справді в кількох днях, то через Деркача та Побігайка, то через братів Басарабів, то й через самого Бенедя, майже всі робітники в Бориславі знали про Матіїв процес, по всіх кошарах говорили про нього, висказуючи найріжнороднійші здогади про те, як то він скінчиться. Загально дивувалися смілости Матія, що він поважився ще раз піднимати процес на власну руку, коли прокураторія від нього відступила і се у великій мірі заострювало його цікавість. Правда, швидко нові і далеко важнійші події заняли увагу робітників, але все таки і з сього посіву якесь зерно упало і мусіло з часом дозріти.
А між тим приготування до робітницької війни швидко кінчилися. Брати Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичі хліба, пшона і иншої живности до своїх потайних складів в Губичах, на Бані і в Тустановичах, де вже також замовлені були ґазди, котрі мали щодень довозити певну означену скількість живности до Борислава. Закуплено три величезні кітли, де мала варитися каша для робітників; навіть про полотно на шатра не забули побратими, щоб було де примістити беззахистних, колиб Жиди змовившися, повикидали їх з помешкань. Ід суботі все було готове, і по всіх кошарах понісся радісний, а заразом трівожний шепіт: настає пора! пора! пора! Так коли на лан спілого жита вхопиться легкий літний вітерець, тихі, похилі стебла ще дужче похиляться, потому здвигнуться вгору, знов похиляться, мірно хвилюючи, а повні надії колоски шепчуть зразу тихо, а потім чим раз смілійше: пора! пора! пора! А вітер гуляє, далі і далі, чим раз нові хвилі будячи, чим раз ширшим кругом забігаючи, — а з ним разом чим раз далі, чим раз ширше, чим раз голоснійше несеться благодатний шепіт: пора! пора! пора! Двацятьма дорогами з Борислава спішили робітницькі висланці по селах і місточках, розносячи вість про нову війну. Їх виділи на Уровім і в Підбужі, в Гаях і Добрівлянах, в Стрию і Мединичах, в Самборі і Турці, в Старій Соли і Дзвинячу, в Доброгостові і Корчині. Їх вість стрічали бідні з утіхою, богачі з насмішкою та невірою; декуди гостили їх горівкою та хлібом, декуди питали о пашпорти і грозили арештуванням, але вони не лякаючись ішли чим раз далі, не минали ні одного присілка, просили і намовляли — не йти на роботу до Борислава через кілька неділь, доки вони не скінчать своєї війни з Жидами. Тисячні слухи пішли по селах про ту війну, попутані, страшні, які звичайно плодить велика нужда і безвихідне положення. То говорено, що бориславські робітники задумали вирізати всіх Жидів, то знов, що хотять їх вигнати з Борислава. Ті вісти дійшли й до жандармів, і вони почали бігати по селах, грозячи та зацитькуючи та допитуючи, відки взялися ті слухи. Двацять однакових реляцій вплило до староства в Дрогобичі про якихось таємничих людей, що голосять по селах комуністичні засади. Староство затрівожилося і казало ловити їх, але поки та переписка в урядовій формі дійшла до назначених місць, наші ріпники всі вже були в Бориславі, розворушивши три чи чотири повіти своїми вістями. Довго ще опісля уганялися жандарми по селах, ловили проходячих підчас вакацій студентів та мандрівних міських робітників, — їм і в голову не приходило, що можуть бути „комуністичними емісарями“ і в зрібних, зароплених кафтанах і що ті самі емісарі нераз спокійно, схилені і згорблені, переходили попри них.Вкінці приготування всі вже були скінчені, і в неділю розпочалася війна. Перше важне воєнне діло було те, що більша половина робітників, між ними всі несмілі, слабовиті, богато жінок та недорослих тої таки неділі громадою виступили з Борислава. Деякі побратими бажали, щоби той вихід, конечний для повної вдачі змови і для повного притиснення Жидів, відбувся потихо без шуму, малими громадками, щоб Жиди не швидко догадалися, що воно таке і до чого йде. І сам Бенедьо зразу так думав, але опісля, гадаючи і розгадуючи ненастанно, дійшов до тої думки, що коли війна, то нехай же буде отверта, і що перший її крок, зроблений голосно і з належитим натиском, може відразу нагнати Жидам значного страху і ослабити їх завзяття. Тож він і обстав за тим, щоби „вихід з неволі єгипетської“ відбувся середодня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало розпочатися „святкування“, — чомуж не дати Жидам від нині порозуміти, відки вітер віє?
В неділю по хвалі божій почали вулиці Борислава в незвичайний спосіб заповнюватися робітниками і робітницями. Гомін стояв, мов на ярмарку, — робітників сходилося чим раз більше. Половина їх мала через плечі торби, під руками збитки, на собі всю свою одіж.
— Що се такого? Куди ви збираєтеся? — питали Жиди то сього, то того з поміж ріпників.
— До дому, на села, — була звичайна відповідь.
— Чого до дому?
— А щож, — треба! Ще роботи в полю, — а тут і так нічого не заробимо.
— Як не заробите? Отже заробляєте.
— Е, з таким зарібком! І прожити нема за що, не то, щоби яку підмогу для господарства. Буде з нас! Нехай другі заробляють!
Рікою поплив народ долів улицями, спокійно, сумовито. За Бориславом, на толоці вже стояли нові громади. Почали прощатися.— Бувайте здорові, товариші! Дай вам Боже, щасливо докінчити, що задумали! Подавайте вістку, що тут буде чувати!
— Ходіть здорові! Швидко чей в ліпшій долі знову побачимося!
Звільна на всі боки, на гори і на доли, між ліси і поля розійшлися громади робітників, час від часу озираючися на покинений Борислав, що спокійно мрів собі на сонці, мов безжурний кіт вигрівається і простягається і мурликає поблизу залізної зубатої ступиці, котра ось-ось клямсне і вхопить його через пів своєю залізною пащею і подрухоче йому ребра і лапки.
Правда, бориславські Жиди не конче були подібні до того кота. Вихід такої маси робітників затрівожив їх не помалу. Вони не могли порозуміти, що се такого сталося робітникам і чого вони хотять. Але все таки вони хоч по части успокоїлися, міркуючи собі: щож, половина пішла, а половина таки осталася, а колиб тих було за мало, то швидко надійде нових більше, ніж треба. З тою надією Жиди спокійно переспали ніч. Але надія їх, хоч і мала за собою богато правдоподібности, сим разом не сповнилася.
На другий день рано велика частина кошар стояла зовсім пусткою. То є, властиво не зовсім: надзорці поприходили, повідмикали двері і чудувалися, що робітники не приходять. Декотрі лютилися і проклинали ґоїв, другі, холоднійшої вдачі, посідали при входах на свої лавочки, обіцюючи собі в дусі натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запізнення. Але і одно і друге на дармо. Вже сонце геть-геть підійшло на небі, а робітників як не було, так не було. Надзорці булиб може ще довго ждали і нудилися і нетерпилися, колиб гомін а далі й крики та лайки з сусідніх кошар не були їм звістили, що й там, хоч робітники снувалися мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне і нечуване. А сталася проста річ. До котрих кошар прийшли робітники, то вони ставши лавою при дверях, у мовчанці дожидали надзорця. Приходить надзорець, відмикає двері, робітники мовчать і стоять, не йдуть до кошари.
— Ну, до роботи! — гукає надзорець.
— Е, маємо час, — відповідає холодно сей або той ріпник.
— Як то, маєте час? кричить надзорець. — Але я не маю часу!
— Ну, то лізь і роби сам, коли так квапно діється, — кричать робітники і регочуться.
Надзорець синіє зі злости, стискає кулаки, готов першому ліпшому заїхати в зуби.
— Не лютуйся, Шльомо, — успокоюють його робітники. — Ми лиш того прийшли сюда, щоби тобі сказати, що не будемо більше робити!
— Не будете робити? — лепоче оголомшений надзорець. — А то чому?
— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по друге, що нам за мало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому панови, що як дасть нам ліпшого надзорця і по дванацять шісток денно, то вернемо назад до роботи.
І се сталося разом, рівночасно, однодушно по всіх кошарах, по всім Бориславі! Один величезний зойк здивування, гніву і непорадности вирвався з уст Жидів і луною понісся від одного краю до другого.
Деякі надзорці поставали, як стовпи, з порозниманими ротами, почувши ту нечувану, безбожну бесіду. Другі вибухали безмірним гнівом, впадали в лютість, кидалися на робітників з кулаками, нахваляючися, що вони пястуками і стусанами заставлять їх робити. Инші знову недовірливо всміхалися, брали се за жарт, а коли робітники й справді розходилися, вони махали рукою, воркотячи: „Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то крім них нікого нема в Бориславі. Найдемо, братчику, найдемо крім вас робітників, і ліпших і покірнійших; ще й дешевших!“ Знов инші надзорці, мов наївшися дурійки, бігали вулицями до своїх нахлібників, розповідали їм, що сталося, і просили о дальші розпорядження, що діяти в такім разі. Але й нахлібників сей удар зустрів так само неждано-негадано, як їх вірних вірників. До самого полудня того понеділка вони не знали навіть докладно, чи справді воно так сталося, чи справді у всіх ямах і кошарах і маґазинах і нафтарнях робітники не взялися до роботи. Вони довго бігали по вулицях, мов гінчі пси, хапали кождого стрічного ріпника за плечі дрожачими руками, і хоч — очевидно — пальці їх радіб були мов залізні гаки нерозривно впитися в робітницьке тіло, то прецінь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано:
— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?
— Не маю роботи.
— Як нема? У мене є.
— А богато заплатиш?
— Ни, не питай, а йди роби. По чому люде, по тому й я.
— Не піду. Мало.
— Не підеш? Як то не підеш? А щож будеш робити?
— То вже моя річ. Не питай!
Мов скажені бігали Жиди вулицями, полюючи на робітників, але живо переконалися, що даремна їх робота і що робітники, очевидно, змовилися. Правда, богатьом не хотілося вірити в можливість робітницької змови в Бориславі, а другі, хоч і вірили, то так були оголомшені на разі тою подією, що й самі не знали, що робити і як собі радити. В своїй безрадности вони бігали, розправляли про свої можливі втрати, про нечуване зухвальство робітників, про упадок ґешефтів в Бориславі, але нікому не прийшло й на думку подумати про яку небудь поміч, окрім хіба жандармів. Навіть того не старалися розвідати Жиди, чого властиво хочуть робітники. Так минув перший день війни в спокою. Обі воюючі сторони, зрушені і затрівожені новою і небувалою досі появою, старалися висапатися, успокоїтися, зібрати свої думки до купи, розглянутися в новім положенню. Святкуючі робітники якось несміло ходили по вулицях, не збиралися в більші купи, а тільки малими купками громадилися по затилях та розмовляли про те, що далі діяти. Тільки за Бориславом, на толоці була більша купа: там варили кашу і розділяли між потребуючих, в найбільшім порядку, по кошарам; там також був осередок ради, були всі побратими, був Бенедьо.
Бенедьо був на вид спокійний, говорив рівним, звучним голосом. Тільки очі незвичайно блискучі, лице незвичайно бліде і свіжі, глубокі морщини на чолі свідчили про те, що його думка працювала з великою натугою. Рада йшла над тим, які поставити жадання Жидам на випадок угоди. Майже всі радили жадати не богато, щоб се тим певнійше одержати. На те сказав Бенедьо:
— Правда ваша. Хто менше жадає, борше дістане. Але знов в нашім ділі гірша річ була би жадати за мало. Аджеж коли ми підняли війну, то вже треба, щоб мали з неї якусь познаку. А головна річ, як я гадаю — поставити такі жадання, котрі нам не тільки влекшили би наше щоденне життя, але заразом позволили би нам ще ліпше війти в силу, стати ще міцнійше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що Жиди тепер, під натиском пристануть на все, особливо як побачать, що ми ні самі не робимо, ні других не допускаємо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на їх обіцянки і покинемо війну, а вони бух, і назад прикрутять нас ще гірше, ніж поперед бувало. Проте я й кажу: треба нам такі жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разі недодержання слова, щоб ми мали силу в кождій хвилі на ново розпочати таку саму війну, коли того буде треба.Всі признали справедливість тої бесіди. Бенедьо говорив дальше:
— Досі чень усі ми переконалися, що наша сила лежить в громаді, лежить в тім, коли всі будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи про других, доти не могло у нас і мови бути про якусь поміч, а тепер, як самі видите, спільними силами ми дійшли до того, що могли розпочати таке велике діло — війну з богачами. І мені здається, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже треба тепер поперед усього поставити їм такі жадання, щоби опісля наша громада не тільки не розпадалася і не була розбита, але противно — зміцнювалася чим раз більше. Щоби наша робітницька каса не випорожнювалася, а все більшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громаді, там добре й бабі: як буде наша громадська сила міцніти і розвиватися, то при тім і кождому поодинокому буде ліпше, бо громада зможе його в кождій біді заратувати, і Жиди будуть мусіти нас боятися і не посміють зломати свого слова, не посміють обходитися з робітником, як з худобою, або й ще гірше.
— Так, так! — загомоніли кругом робітники, — але чогож на такий спосіб жадати?
— Я би гадав ось чого: по перше, розуміється, щоби платню нам підвисшено: тим, що до ями йдуть, найменше дванацять шісток, тим, що на верха, ринського, а найменше вісім шісток; по друге, щоби ніхто не смів побирати ніякого касієрного; по третє, щоби до робітницької запомогової каси крім робітників давали вкладки також і пани, кождий найменше по ринському місячно; дальше, щоби в разі нещасливого випадку, смерти, каліцтва обовязані були платити за шпиталь і ліки, а також ратувати осиротілу робітницьку родину хоч через пів року. Я гадаю, що се жадання не надто великі, а для нас і з них вийшла би значна пільга.— Так, так, — крикнули гуртом робітники. — Того тримаймося! А як у нас буде опісля своя каса, то й пізнійше зможемо добиватися дальших уступок.
Жиди не знали нічого про ту нараду. Чим близче до ночі, тим більший страх огортав їх перед робітниками. Хати були позамикані. На вулицю рідко хто показувався. Тільки глухий гомін і шепіт і трівожна дрож ходили по Бориславі, мов пошибаюча тисячі людей зараза, мов осінний стогнучий вітер по гаю.