Борислав сміється (1922)/XIII
| ◀ XII | Борислав сміється XIII |
XIV ▶ |
|
Минуло кілька неділь. Цілковита, несподівана тиша настала в Бориславі. Жиди, котрих недавні грізні рухи робітників чимало таки були налякали, тепер зовсім збилися з пантелику, не знали, на яку ступити і що про те думати. Правда, були між ними такі, котрі сміялися з цілого наглого руху і наглого втишення, твердили, що вже по всьому, що ґої так як пустий вітер: пошумлять, пошумлять, а дощу не наженуть і що тепер, коли вони знову зробилися мягкі та податливі, пора знову надавити на них твердою рукою, пора вигнати у них охоту до всякої буйности. Ґой лиш печений добрий! — говорили вони; ти йому дай полегкість, а він собі подумає, що се йому так і належиться і буде собі чим раз більше розбирати, як той кіт на решеті. Тільки в ненастаннім притиску, в ненастанній погрозі привчиться він до послуху, до покірности, до пильности та точности, станеться він, як любив говорити Лєон Гаммершляґ, „чоловіком спосібним до вищої культури“. І всі бориславські підприємці згодилися на те, що тепер, коли розбурхана хвиля робітницького руху раптом притихла, треба з подвійною силою надавити на непокірних, — хоч не всі підприємці годилися на той погляд, що хвиля та після наглої бурі зовсім і оконечно утихла, уляглася, успокоїлась. Ні, деякі, а особливо Іцик Бавх, уперто обставали при тім, що се заманлива, поверхна тиша, тиша перед страшною бурею, що іменно тої тиші і тої удачної покірности треба їм найдужче лякатися, бо се знак, що робітницький бунт, будь він який будь, уложений і сильно зорґанізований і робітники без сумніву оружаться до нього, а тільки таємність і безшумність їх починань свідчать про те, що вони щось поганого мають на думці і що роблять се систематично, порядно і ненастанно. І всюди, де тільки зійшлися підприємці: чи то на вулиці випадково, чи то де в світлиці на яку нараду, всюди Іцик Бавх не переставав остерігати товаришів перед небезпекою, не переставав намовляти їх до того, щоб удалися до староства в Дрогобичі і просили о зарядження острого слідства або хоч о прислання сильного постерунку жандармерії на побут до Борислава. І хоч в основі ніхто нічого не мав проти того, хоч усякий певно і рад би був мати в кождій хвилі на свої услуги жандармерію для охорони перед своїми власними робітниками і для затвердження всіх роблених їм кривд урядовою печатю, — але на подання збірної просьби якось не могли зібратися. Чи то пора така була горяча та обезсилююча, чи то звичайна у наших людей — будь вони Жиди чи христіяне — недостача ініціятиви в громадських ділах, в ділах виходячих поза обсяг одиничних, приватних інтересів, чи може переконання, голосно висказане Лєоном, що прецінь уряд сам повинен дбати про безпеку підприємців в Бориславі, бо на те він і є постановлений, — досить, що бориславські Жиди сим разом якось не здобулися на те, щоб удатися до власти, а навіть щоб донести їй про те, що знали про недавний робітницький рух. А щеж безперечно й нагле втишення того руху відняло у них пряму причину до такого кроку. Про що доносити до власти? що має та власть слідити? Що перед кількома неділями показувалися непокоюючі обяви якогось робітницького руху, котрі швидко щезли? Чомуж не донесено про них в пору? Так ціле те діло й замялося, поки несподіваний і досить таємничий випадок не розбудив Жидів з їх оспалости, мов наглий грохіт грому з невеличкої темнявої хмарочки.
Не треба, здається, й казати, що цілий той наглий поворот від шуму до тиші і покірности був ділом наших побратимів, піднятим іменно в тій ціли, щоби змилити і ослабити чуйність та підозріння Жидів. Бесіда Іцка Бавха, котру почув був Сень Басараб, переконала побратимів, що Жиди можуть їм богато зашкодити, ба й розбити при помочі начальства все діло, коли воно буде вестися так як досі, явно та шумно. От вони й почали уговорювати всіх — притихнути до пори, податися, придавити в собі бурливі чуття гніву й радости, — поки не прийде пора. Великого труду коштувало се побратимів, поки їм удалося штучно притишити бурю і держати її немов би на припоні, щоб вона денебудь за першим товчком не вибухла перед часом. Великого труду коштувало се і держало їх в ненастанній боязні, що ось-ось може вибухнути що небудь таке, що Жидам не пошкодить, а робітників зрадить і розібє. Тільки один був спосіб — гамувати людей, а іменно той, що побратими обіцювали їм, що таким способом скорше прийде „пора“. Але як небезпечні і двосічні були ті обіцянки, се дуже добре знали побратими. Аджеж такими обіцянками вони прямо готовили невдачу свойому ділу. Бо відкиж вони візьмуть засобів, зачати змову справді так швидко, як би сього бажалося терплячому народови? Грошей досі вплило звиш вісімсот ринських до головної каси, — вкладки поки-що плили ще правильно, але Жиди почали наново і ще тугійше давити, ніж попереду, і треба було надіятися, що вкладок швидко омаліє і що в часткових касах мусить лишатися більша часть грошей на запомоги для потребуючих, хорих і безробітних. А в такий спосіб кілько то ще місяців потягне, поки набереться потрібна сума! А коли так, то й замірена війна не зможе початися швидко і робітники почнуть сумніватися про свою силу, і запал їх остине і все пропаде. Або коли ні, то роздразнений народ вибухне завчасно, вибухне без ладу і без певної ціли, протратить силу дармо, а замірене діло все таки пропаде.
А вже коли кого мучили і гризли такі думки, то певно найбільше Бенедя. Аджеж діло се, то було його кровне діло, вистрадане тисячними муками і трудами, оповите в блискуче проміння надії. Аджеж в тім ділі — він чув се виразно — лежало тепер його серце, всі його сили, ціле його життя. Він не знав, не бачив нічого поза ним і можлива невдача сього діла показувалася йому рівнозначною з його власною смертю. Тому не диво, що коли тепер при виповненню його замислів почали насуватися чим раз нові трудности, Бенедьо днями й ночами про одно тільки й думав — як їх побороти або обминути, позеленів і похудів до решти і нераз довго-довго ночами, мов сновида, ходив по Бориславі, сумний, понурий, мовчазливий, а тільки час від часу важко зітхав, позираючи в темне, непривітне небо. А трудности бовдурилися чим раз вище, і Бенедьо чув, що йому починає неставати сили, що його голова мов довбнею прибита, мозок мов омертвілий не здужає вже з давною силою працювати, не може напасти на ніякий щасливий слід.
От так діждався Бенедьо знов того вечера, коли в Матієвій хатині зійшлися побратими на пораду. Що діяти? Народ нетерпиться. Чому не дають знаку, чому не зачинають, чому нічого не роблять? Люде починають опускати руки. Вкладки починають впливати слабше, Жиди знов вменшили плату ще й проти давнього. Голод по селах трохи перестав, але жнива такі вбогі, яких ще не тямили люде від тісних років: рідко кому вистачить свого на прожиток до великого посту, більша половина ледви дотягне й до Покрови. Народ швидко ще дужче почне пертися до Борислава, ніж досі. Колиб що зачинати, то тепер найліпше, бо тепер ще найлекше стримати людей по селах, щоб не йшли до Борислава, ба навіть можна би більшу половину з Борислава виправити на села на яких два-три тижні, щоби тут тим лекше було держатися без роботи. А тут грошей нема на стільки, — в тім біда! Коли побратими договорилися до того „сука“, то всі стали і понурили голови, не знаючи, що на те порадити. Мертвецька тиша залягла хатину, тільки нерівний, трівожний віддих тих дванацяти людей роздавався між низькими, покривленими стінами хатини. Довго трівала мовчанка.
— Га, дійся воля божа, — скрикнув нараз Сень Басараб, — не журіться, я тому зараджу!
Той голос, та нагла рішучість серед загальної тиші і безсильности вразили всіх побратимів, мов наглий вистріл з рушниці. Всі зірвалися і обернулися до Сеня, що сидів, як звичайно, на стільчику коло порога з люлькою в зубах.
— Ти зарадиш? — запитали всі в один голос.
— Я зараджу.
— Але як?
— То моє діло. Не допитуйтеся нічого, тільки розходіться. А завтра в тім часі будьте тут, будете видіти!
І більше не сказав нічого, і ніхто його не допитував більше, хоч у всіх, а особливо у Бенедя на серці залягла якась трівога, якийсь холодний біль. Але ніхто не сказав нічого, і побратими розійшлися.
Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю і шепнув до нього:
— Підеш зі мною?
— Піду, сказав парубок, хоч його рука не знати чого тремтіла.
— Будеш робити, що я скажу?
— Буду, — сказав знов парубок, але непевним, мов недобровільним голосом.
— Ні, ти не лякайся, — вважав конечним успокоїти його Сень, — страшного нічого нема в тім, що я задумав. Тільки сміло і живо, а все буде добре!
— Не пендич, а кажи, що робити, — перебив йому Прийдеволя. — Адже знаєш, що мені все одно!
Ніч була вже досить пізна. Майже у всіх хатах окрім шинків світло не світилося і бориславська вулиця була зовсім темна. Оба наші побратими йшли мовчки горі вулицею. Сень пильно глядів по вікнах. Дійшли вже на середину Борислава, де доми були трохи огряднійші, помальовані то жовтою, то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вікнах і з мосяжними клямками при дубових дверях, з ґаночками або й без ґаночків, а перед кількома були навіть малесенькі за штахетами огородці з нужденними квітами. Тут жили бориславські „головачі“ та „тузи“ — головні підприємці. На середині, найкращий з усіх, стояв домок Германа Ґольдкремера, критий бляхою і нині зовсім пустий, бо Герман рідко коли ночував в Бориславі. Побіч нього, трохи віддалік від решти, стояв другий, не такий гарний і далеко не такий огрядний домок Іцка Бавха. В однім його вікні було ще світло, очевидно, що Іцик мусів ще не спати, бо вікно було іменно з його кабінету.
Сень Басараб знав сей домок. Він довгий час робив в Іцкових ямах і нераз приходив сюди за виплатою. Він знав, що крім одної старої Жидівки-служниці і Іцка самого не було нікого в тім домі, і що Жидівка певно вже спить в кухні. Сього тільки йому й треба було. Він шарпнув за собою Прийдеволю і коло найблизчої ями оба обмастили собі лиця чорною кипячкою так, що їх лиць зовсім не можна було пізнати.
— Ходи за мною і не кажи ані слова, а роби, що я скажу, — шепнув Сень і вони пішли. Осторожно підповзли вони до одних, далі до других дверей дому, але двері були позамикані. Се зовсім не знеохотило Сеня і він почав оглядати вікна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволі, що він найшов, чого шукав. Справді, одна кватирка в кухоннім вікні була незащеплена і легко далася отворити. Сень встромив через неї руку, повідсував засувки і отворив вікно. Влізли до кухні. Кругом було тихо, як в гробі, тільки сонне сапання служниці чути було зза печі. Побратими на пальцях пішли до дверей. Кухонні двері були незаперті, і вони вийшли до сіней. Сень намацав двері до Іцкового кабінету і хотів поглянути в дірку від ключа, але побачив, що в дірці був ключ. Потрібував тихенько покрутити клямку і переконався, що двері були замкнені. Але Сень і тут не довго надумувався. Шепнувши кілька слів Прийдеволі, він голосно потермосив клямкою і запищав хриплим, бабським голосом, подібним до голосу старої служниці:
— — Herr, Herr, oefnen Se!
— Wus is? — дався чути в нутрі грубий голос Іцка, потім важкий скрип черевиків, а вкінці брязк ключа, що відчинив замкову пружину. Двері тихо відчинилися, смуга світла впала з кабінету до темних сіней, і в тій хвилі два хлопи, зачорнені як чорти, кинулися на Іцка і заткали йому рот, заки ще встиг крикнути. Зрештою хто знає, чи сього й було треба. Несподіваний напад так налякав Іцка, що той, як був з простягнутими руками і запитуючим, глупим виразом лиця, так таки в тім положенню і задеревів, а тільки кліпання вибалушених сірих очей давало знати, що се не бездушна брила мяса і товщу, але якась живина.
— Wie geht's, Herr, wie geht's? — пищав Сень усе ще бабським голосом. — Не бійся, небоже, ми тобі не хочемо нічого злого зробити, ні! Ми ще не правдиві чорти, що мають прийти по твою душу, — ми тільки прийшли визичити від тебе трохи грошей!
Іцик не пручався, не кричав, не стогнав, а все ще стояв так, як в першій хвилі, одубілий, непритомний, з затканим шматою ротом, важко дишучи ніздрями. Товариші взяли його за плечі, завели до крісла і посадили.
— Держиж його добре і не дай кричати! — пропищав Сень до Прийдеволі, — а скоро би що небудь, задуси! А я тимчасом пообзираю його хатину!
Але Сеньова погроза була даремна. Іцик не рушався і мов безвладний труп дав Прийдеволі звязати собі хусткою руки на плечах. А Сень між тим, все з боку зиркаючи на Іцка, почав озиратися по хаті. Очевидно, Іцик робив обрахунки, бо на бюрку перед ним лежала велика книжка, а побіч бюрка стояла отворена невеличка, залізна каса. Сень поквапно сягнув до неї і почав винимати порядно поскладані пачки банкнотів. В тій хвилі з грудей Іцка перший раз видобувся якийсь глухий, глибокий звук, мов посліднє стогнання підрізаного вола.
— Мовчи, бо смерть твоя! — пискнув Сень і порався далі коло каси. Він робив се зовсім спокійно і шептом числив купки банкнотів, поперевязуваних вузкими папірцями, котрі винимав з каси і клав собі за пазуху. Банкноти були по ринському, а з грубости купки Сень догадувався, що в одній купці мусіло бути сто штук. Він нарахував уже трийцять купок.
— Досить, пора нам іти! — шепнув він до Прийдеволі. Оба зирнули на Іцка. Він усе ще дихав ніздрями, але його грубе одуте лице страшно почервоніло і вибалушені очі стояли на мірі з якимсь глупим, запитуючим виразом.
— Мовчи, бо смерть твоя! — шепнув йому до вуха Сень, між тим коли Прийдеволя розвязав його руки. Руки були холодні і звисли, мов неживі, — Прийдеволя підняв їх і опер о бюрко. Опісля Сень шепнув до Прийдеволі:
— Я піду наперед, а коли почуєш свист на улиці, то вийми йому з рота шмату і втікай!
По тім Сень осторожно вийшов. Прийдеволя думав, що Іцик почне пручатися і кричати, і готов був в крайнім разі задавити його. Він стояв над Іцком блідий, тремтячий, збурений до дна душі, — але Іцик мов і не знав і не розумів нічого, сидів на своїм кріслі з витріщеними очима, та дихав, посвистуючи носовими дірками. Вже й повіками не кліпав.
Аж ось дався чути легенький свист під вікном. Тремтячою судорожно рукою виняв Прийдеволя Іцкови шмату з рота, певний, що в тій хвилі розляжеться страшенний крик і розбудить цілий Борислав, певний, що в тій хвилі впадуть товпи народа до сеї тихої хати, зловлять його і звяжуть і побють і поведуть вулицями і вкинуть Бог зна в яку підземну яму і що се послідня хвиля його вольного життя. Але ні. Іцик і оком не змигнув. Він зачав дихати свобіднійше, але й чим раз повільнійше, тай тільки всього. Прийдеволя стояв ще хвилю над ним, не розуміючи, що се такого діється, і колиб не виразне, голосне сапання, він був би думав, що Іцик неживий. Але коли почув другий свист під вікном, то покинув Іцка і тихо вийшов із світлиці. — Та ні, — подумав собі, треба погасити світло! І ще раз вернувся, запер касу, з котрої Сень набрав грошей, підняв шмату, котрою був затканий Іцків рот, погасив світло і, виходячи, позапирав двері, защепив кухонне вікно, крізь котре виліз на двір, і свиснув стиха на Сеня.
— Ну, що? — спитав Сень.
— Нічого, — відказав Прийдеволя. — Сидить не рушається.
— Може задусився?
— Ні, дихає.
— Гм, — мусів так дуже перепудитися. Ну, про мене, нехай йому завтра відливають переполох! А нам пора йти спати! Трицять пачок маємо, — се чень вистане! А лице зараз теплою водою і милом — ані знаку не буде. Ну, що то скаже завтра Іцко, як протверезиться! Тепер уже певно, що сам побігне по жандармів!
Але Іцкови було не до жандармів. Чорна пітьма і мертва тиша залягла його кабінет. Він усе ще сидів на кріслі, з руками опертими на бюрі, з вибалушеними очима, але давно вже не чути було його важкого сапання. Так застало його й ранішнє сонце, коли визирнуло з понад чорних бориславських дахів і крізь вікно заглянуло йому в мертві, скляні очі. Так застала його й служниця, так застав його й цирулик і инші знайомі, що на її крик позбігалися, і ніхто не знав, що се таке з ним зробилося. Цирулик говорив, що Іцка „шляк трафив“, бо на його тілі не було ніяких найменших слідів насилля, одіж була в порядку і нічого не свідчило про який небудь напад. Служниця, правда, говорила про якийсь шелест, про якесь ступання в ночі і чула, як пан відмикав двері, але все те говорила вона дуже непевно і неясно, не знаючи, чи се був сон, чи дійсна ява. Далі прийшов і громадський уряд, зревідовано весь дім і все докола, але нічого підозрілого не найдено. Отворено касу: в касі були гроші і цінні папері. Правда, коли зведено до купи рахунки, над котрими вчора ще сидів небіжчик, то показалося, що в касі не стає трьох тисяч ринських. Тількиж і тут найшлися сучки. Рахунки, очевидно, були нескінчені, послідня цифра написана була тільки до половини: може бути, що небіжчик сам іще куди небудь видав ті гроші. А по друге, колиб тут був грабунок, то грабіжники певно забралиб були й решту готівки — ще звиш дві тисячі. Притім же годинник і мошонка з дрібними грішми, все було в кишенях небіжчика не тикане, так що годі було увірити в правдоподібність грабіжницького забійства. Тільки дві чи три плями з кипячки на лиці і білій сорочці небіжчика наводили всіх на якесь неясне підозріння, котрого однакож ніхто не міг вияснити. Були голоси між Жидами, що може в тім була рука ріпників, котрі дуже ненавиділи Іцка, і голоси ті безперечно неодного підприємця проймали таємною дріжю, але на голос усі сьому перечили, тим більше, що судова обдукція трупа й справді виказала, що Іцик умер від апоплєксії, до котрої здавна мав орґанічний наклін.
Похолонуло в серці у Бенедя і у других побратимів, коли на другий день почули про наглу Іцкову смерть. Вони й хвилі не сумнівалися про те, що та нагла смерть стоїть в безпосереднім звязку з учорашньою бесідою Сеня Басараба. А коли вечером знов зійшлися до Матієвої хати, то довгу хвилю всі сиділи мовчки і понуро, мов почуваючися до спільної вини в якімсь поганім ділі. Перший перервав мовчанку Сень Басараб.— Ну, щож ви так посідали тай сидите, мов води в роти набрали? — сказав він, гнівно сплюнувши. — Отченаші відмовляєте за Іцкову душу, чи що? Чи треба мені присягатися перед вами, що я нічого злого йому не зробив і що коли його шляк трафив, то з власної волі? А, зрештою хоч би й ні, то що з того? Те, що я зробив, то зробив на власну руку, — а ви беріть від мене вкладку і робіть своє діло. Ось вам три тисячі ринських! Що Іцка шляк трафив, се навіть ліпше для нас, бо не буде впоминатися, а другі не доглупаються, бо я навмисно решту грошей лишив і нічого зрештою не тикав! А, зрештою що великого, що одною пявкою на світі менше! Де дрова рубають, там тріски летять! Аджеж не викинете ті гроші для того, що вони не дуже чистим способом нам дісталися! Не бійтеся, се не Іцкова праця, се наша праця, наша кров, і Бог не покарає нас, коли нею покористуємося. А, зрештою чиж то ми для себе їх потребуємо? Ні, а для громади! Беріть!
Ніхто не відповідав на ту Сеньову бесіду, тільки Бенедьо, мов під тиском якоїсь важкої руки, простогнав:
— Чисте діло чистих рук потребує!
— Певно, певно, — відказав живо Андрусь Басараб, — але будь тут мудрий зробити що небудь чистими руками, коли крім рук треба ще й підойми, міцної підойми! А по мойому, коли хочеш трам підняти, то бери підойму, яка є, чи чиста чи не чиста, щоби тільки міцна!
— Гній же не шовком вимітують, а гнойовими вилами! — докинув з кута Прийдеволя. І прийшлося Бенедьови хоч-не-хоч податися. Зрештою і виходу другого не було!
По тій важкій переправі побратимство значно оживилося. Всім немов полекшало, немов камінь хто зняв з плечей. Почали нараджуватися над тим, що тепер робити. Певна річ, загального робітницького збору скликати ніколи, се знов розбудило би увагу Жидів, — війна мусить вибухнути раптовно, несподівано, мусить приголомшити і змішати їх, і тільки в такім разі можна надіятися побіди. Треба отже передавати загалови робітників усякі вісти без шуму, без ґвалту, найліпше через окремих висланців та через касієрів часткових кас. З ними також нарадитися над спровадженням живности до Борислава на час війни і над тим, котрих робітників на той час треба і можна буде видалити з Борислава. Видалювання, певна річ, мусіло бути добровільне: кождому, хто відходив з Борислава, малося дати дещо на дорогу, і виходити мали вони звільна, день поза день, малими громадками і буцім то з ріжних причин. На склад живности ураджено винаймати шпихлірі в сусідніх селах: в Попелях, Бані, Губичах та Тустановичах, де мала також стояти робітницька варта. Тут же ураджено вислати зараз двацять відпоручників в ріжні боки, щоби йшли по селах і голосили людям — не йти через пару неділь до Борислава, поки тамошні робітники не виборють собі і всім взагалі ліпшої плати. Як найскорше, а коли можна, то й зараз завтра мали вибратися Матій і Сень Басараб до Дрогобича для закуплення хліба. Матій мав там знайомого пекаря, і надіявся, що через нього можна буде без шуму і без підозріння замовити таку велику скількість муки й хліба, а перевезти бодай більшу половину замовлених запасів можна буде ще перед вибухом, на протязі тижня, в бочках та паках, в яких звичайно возять великі ладунки воску і нафти. Таким способом усі приготування моглиб зробитися швидко і неспостережно, а іменно в тім лежала би найбільша порука вдачі для робітників, бо Жиди переконалися би про їх силу і про добру орґанізацію цілого замислу, а й самі робітники, видячися забезпеченими від голоду і нужди, набралиб смілости і певности. Так само мав Андрусь Басараб з Деркачем піти по сусідніх селах і у знайомих ґаздів (брати Басараби були родом з Бані в найблизчім сусідстві Борислава і знали богато ґаздів по дооколичних селах) позамовляти відповідні будинки для своїх складів. Инші побратими мали остатися в Бориславі і надглядати, щоб усе йшло в порядку і щоб Жиди завчасно не дізналися про те, що таке загадали зробити робітники.
А що того дня була неділя і нарада скінчилася досить завчасу, то побратими розбіглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касієрів і обговорити з ними, як стоїть діло. Довго в ніч живо було в Матієвій хатині: старі й молоді, пожовклі і румяні лиця мелькали в слабо освітлених вікнах, поки вкінці геть уже по півночі не порозходилися всі по домах. Борислав під покриттям темноти спав уже давно глибоким сном, тільки десь далеко на Новім Світі з одного шинку доносився хриплий спів якоїсь підпитої робітницької кумпанії:
Ой, не жалуй, моя мила, що я пю,
Тоді будеш жалувати, як я вмру!