Брати Моуглі/Королівський анк
| ◀ Помста Моуглі | Брати Моуглі пер.: Юр. Сірий Королівський анк |
Як повстав жах в нетрях ▶ |
|
Приповідка в нетрях.
Так ото в той як раз південь, Моуглі сидів серед скручених великих кілець тіла Коа і облапував стару шкуру, що лежала на скелі такою, як скинув її Коа. Сам Коа дуже ласкаво обкрутився коло широких голих плеч Моуглі, і здавалося, ніби хлопчик сидів на живому стільці.
— Вона зберіглася чудово, навіть коло очей, — прошепотів Моуглі, бавлячись гадючою шкурою. — Певно дуже дивно дивитись на свою покришку, скинуту з голови до ніг.
— Та адже ж я не маю ніг, — зауважив Коа. — А діло се звичайне для нашої родини, і не дивує мене. А ти ніколи не почуваєш, що твоя шкура робиться старою і шкарубкою?
— Тоді я йду купатись, — дурноголовий ти. Але під велику спеку мені частенько таки хотілось би скинути свою шкуру і ходити без неї, тільки так, щоб не було боляче.
— А я і купаюсь і зміняю одежу. Ну, яка моя нова одежа?
Моуглі погладив величезну рябу спину Коа.
— Черепаха має шкуру товщу, але не таку гарну як ти, — сказав він з виглядом знавця.
— Моя тезка жаба має кращу за твою шкуру, але не таку грубу. Твоя шкура дуже гарна, все одно як віночок з рябі лілеї.
— Треба ще гарненько полити її водою. Колір нової шкури робиться зовсім гарним тільки після першого купання. Ходім купатись.
— Я понесу тебе, — промовив Моуглі, і сміючись нахилився, щоб підняти величезне гадюче тіло якраз посередині, в тому місці, де воно найтовще.
Коа лежав, сміявся з задоволення, а потім вони почали, як звичайно, бавитись.
Хлопець, що вихвалявся своєю силою, і Коа в своїй новій роскішній одежі, почали боротись, мудруючи один перед другим. Звичайно, для Коа було б за играшку розчавити вмить десяток таких, як Моуглі, але бавився він обережно, не пускаючи в діло й десятої частини своєї сили. Як тільки Моуглі зріс і зробився остільки кріпким, щоб переносити не занадто делікатне поводження Коа, пітон навчив його сій забаві; а се в значній мірі мало вплив на його зручність і гнучкість усього тіла. Иноді Коа обхоплював своїми рухливими кільцями все тіло Моуглі, аж по самісеньку шию, а хлопчик умудрявся визволити хоч одну руку і вхопити пітона за шию. Траплялося, що Коа піддавався, і Моуглі раптом кидався до нього, щоб вхопити за кінець хвоста, що шукав пенька або скелі для того щоб обпертись. Притулившись один до одного головами, гойдалися вони з одного боку в другий, чекаючи зручного мента, а потім раптом чудова група, що нагадувала собою статую, перетворювалася у вихор чорнобурих кілец та рук і ніг хлопця, котрі то підіймалися, то падали.
— Ну, тепер оттак! Оттак! — казав Коа, показуючи, як треба давати стусани, і бив головою так хутко, що навіть метка рука Моуглі не могла захиститись від тих стусанів. — Диви! Я доторкнусь до тебе в сьому місці, маленький братіку! і в сьому, і в сьому! Та що ж, в тебе руки нотерпли, чи що? Ось тобі ще раз!
Забава кінчалася завжди однаково. Кой починав занадто вже підкидати головою хлопця. Моуглі ніяк не міг захиститись від такого нападу, а про те й Коа казав йому, що дарма й сили на се тратити.
— Доброго полювання! — прошепотів нарешті Коа, як се звичайно він робив; засапуючись та сміючись хлопець полетів за кілька кроків геть від Коа. Він схопився з повними руками трави і пішов разом з Коа до улюбленого місця, де купався мудрий полоз: до глибокого чорного озера, оточеного скелями, та старими з кублами деревами, що схилялися до самої води.
Хлопець, по звичаю нетрів, тихо без шелесту поринув у воду і так само тихо виринув коло протилежного берега; там він перекинувся на спину, заклав руки під голову і почав дивитись на місяць, що сходив з-за скель, та бив ногами по тому місці, де місячні проміння надали на воду. Коа своєю гострою головою прорізував воду як бритвою, нарешті доплив він до Моуглі і поклав йому на плече свою голову. Обидва лежали спокійно і роскошували серед холодної води.
— Як гарно! — сонним голосом промовив Моуглі. — А отже в такий час людська родина, остільки я пригадую, лягає на тверді шматки дерева в бруднім капкані і, подбавши добре, щоб не подихав туди свіжий вітер, обкутує брудною одежою свої голови і виголошує носом якісь гидкі співи. В нетрях багато краще.
Кобра, що поспішала кудись, сповзла із скели, напилася води і, промовивши: »Доброго полювання!« полізла скоренько геть.
— Ссс! — прошепів Коа. — То виходить, маленький братіку, що в нетрях все єсть, чого ти бажаєш?
— Ні, не все, — сміючись відмовив Моуглі, — а то-б я що-місяця вбивав нового сильного Шер-хана. В сей час я міг би убити його власними руками, без допомоги буйволів. А потім я хотів би ще, щоб під час дощу сяяло сонце, а в літню спеку, щоб дощі затуляли сонце. А коли траплялося мені йти з порожніми руками, я завжди бажав, щоб пощастило мені убити козу, а вбивши козу, бажав убити сарну, а коли вбивав сарну, то жалкував, що се не бегемот. Та се таке коїться і зо всіма нами.
— А инших бажань не маєш ти? — спитав величезний полоз.
— А чого ж іще більше можу бажати я? — маю нетрі і любов нетрів! Яке ще бажаний може бути від сходу й до заходу сонця?
— А он кобра казала… — почав Коа.
— Яка кобра? Та, що полізла недавнечко, нічого не казала. Вона полювала.— То була не та.
— А хіба ти маєш справи з отруйними гадюками? Я дарую їм право йти своїм шляхом. Вони несуть смерть в передніх зубах, а се не гарно… тому, що вони такі маленькі. Але що ж то за кобра, з якою ти розмовляв?
Коа потихеньку гойдався на воді, як хвиля на морі.
— Три чи чотирі місяці тому я полював коло Холодних Лігов… Певно того місця ти ще не забув? Те, за чим я полював, кричучи пробігло мимо колодязя до будинку, частину котрого якось то розбив я ради тебе, і сховалося під землю.
— Але же мешканці Холодних Лігов не живуть по норах під землею, — зауважив Моуглі, розуміючи, що Коа говорить про родину малп.
— Та тварина не мешкала там, а мала намір захистити своє життя, — відповів Коа, висолопивши язика. — Вона майнула в підземну нору, що проходила дуже далеко. Я поліз слідком за нею, убив її і заснув там. Коли я прокинувся, то поліз далі.
— По-під землею?
— Так, по-під землею. І нарешті натрапив на Білу Відлогу (білу кобру), котра розповіла мені багато такого, чого я не знав, і показала багато такого, чого я ніколи не бачив.
— Нову дичину?… І що ж, добре було полювання? — поспішно запитав Моуглі, повертаючись до Коа.
— То зовсім не дичина, і я пощербив би об неї всі зуби. Але Біла Відлога сказала (вона взагалі говорить так, ніби добре знає всю родину), що людина радо віддала б за неї все життя своє, за те тільки, щоб подивитись на сі речі.
— Побачимо, — промовив Моуглі. — Я пригадаю тепер, що колись теж був людиною.
— Тихше, тихше… Від поспішности загинула жовта гадюка, котра ззіла сонце… Ми довго розмовляли під землею, і між иншим я згадав про тебе, як про людину. Тоді Біла Відлога (а вона тепер стара так само, як і нетрі) промовила: »Давно не бачила я людей. Хай прийде він і побачить ті речі, ради котрих люди могли б віддати життя своє.«
— Се певно якась нова дичина. А отруйна родина ніколи не говорить нам про те, що заводиться дичина. Дуже вже не ґречні вони!
— Се не дичина. Се… се… Я не можу сказати тобі що се таке.
— Ходімо туди. Я ніколи не бачив Білої Відлоги, та й инші штучки маю намір побачити. Що вона повбивала їх?
— Всі вони неживі. Вона каже, що оберігає їх.
— Так!… як вовк, що стоїть над м'ясом, котре затяг до свого лігва. Ходім!Моуглі підплив до берега, покачався по траві, щоб обсохнути, а потім вдвох пішли до Холодних Лігов, до міста, про котре ви певно вже чули. В сей час Моуглі вже зовсім не мав страху перед малпами, а навпаки, малпи страшенно боялися його. Та як-раз тепер вони були всі в нетрях, і місто, затоплене місячним сяйвом, було порожнім. Коа привів хлопця до руїн павільона цариць, проліз по черепах і смітнику і спустився напівзруйнованими сходами, що вели від павільона під землю. Моуглі вигукнув вислов: »Ми з вами одної крови, ви і я« і поліз рачки за Коа.
Довго лізли вони по похилому проходу, що йшов в ріжних напрямках і нарешті дістались до такого місця, де коріння якогось дерева вивернули з стіни важкий камінь. Моуглі та Коа пролізли крізь сю дірку і опинилися у величезній печері.
Округ склепіння печери було також проломлено корінням дерев і кілька соняшних промінів пробивалося крізь ті отвори в темряву печери.
— Чудове лігво, — сказав Моуглі, — тільки дуже далеке, щоб одвідувати його щодня. Але ж тут я нічого не бачу.
— А я хіба ніщо? — почувся чийсь голос із глибини печери, і Моуглі побачив, як у темряві заворушилося щось біле, а згодом перед ним з'явилася така велика кобра, якої йому ще ніколи не доводилося бачити. Завдовшки була вона більш сажня, а від того, що довго лежала в темряві, зробилася біла, як слоняча кістка. Навіть ознака окулярів на її відлозі зробилася жовтого кольору.
Очі її були червоні, як кров, і взагалі мала вона надзвичайний вигляд.
— Щасливого полювання! — промовив Моуглі. (Звичайність ніколи не лишала його так само, як і ніж, котрий він мав завжди при собі).
— Які новини в місті? — спитала Біла Кобра, не відповідаючи на привітання хлопця. — Що скажете про місто, велике місто, оточене стінами, — місто, де перебувають сотки слонів і тисячі коней, а худоби иншої й не перелічити… про місто царя над двадцятьма царями? Я починаю глухнути і давно вже не чула згуків ґонґа із закликом до війни.
— Над нашими головами нетрі, — сказав Моуглі. — Між слонами відомі мені тільки Газі з синами. Багіра повбивала на селі всіх коней, а… що то таке царь?
— Та я ж казав тобі тому вже чотирі місяці, що місто не істнує вже.
— Місто, велике місто, оточене стінами з баштами, не може зникнути. Його збудували перш, нїж батько мого батька вилупився з яйця, і воно буде стояти й тоді, коли сини моїх синів побіліють, як я от. Саломдгі, син Хандрибажа, сина Вівея, сина Єґазурі, збудував його за днів Баппа Раваля. А ви з якої череди?
— Що таке? — сказав Моуглі, звертаючись до Коа. — Я не розумію, що вона говорить.
— Так само і я. Вона дуже стара. Батьку над кобрами, над нами тільки самі нетрі, як і було се з самого початку.
— То хто ж він? — спитала Біла Кобра, — хто той, що сидить передо мною і не боїться мене, не знає, що то є »царь« — і говорить по-нашому людським голосом? Хто се з ножем у руках і з гадючим язиком?
— Мене звуть Моуглі, — відповів хлопець.
— Я з нетрів. Вовки — родина моя, а Коа — мій брат… Хто ти, батьку над кобрами?
— Я — вартовий над царським скарбом. Кюрун Раджа замкнув мене в се підземелля ще в ті далекі роки, коли шкура моя була темна, замкнув мене з тим, щоб карала на смерть тих, хто увійде сюди викрасти скарби. Потім вони спустили сюди скарби і прохід заклали камінням, і я почула співи жерців.
»Гм! — промовив сам собі Моуглі. — Я вже мав справу з одним брамином, коли жив між людською родиною і… і знаю, що то значить. Певне не минути лиха!«
— З того часу, як оберігаю я скарби, п'ять раз одвалювали камінь і спускали все нові скарби, а старих не брали. На світі нема других подібних скарбів, се скарби сотки царів. Але проминуло вже багато часу від того, як в останнє одвалювали камінь, і я боюся, що місто моє забуло про них.
— Міста немає вже. Поглянь вгору. Ось коріння великих дерев проходять поміж камінням. Дерева і люди не можуть рости разом, — запевняв Коа.
— Двічи і тричи проникали сюди якісь люди, — злістно відповіла Біла Кобра, — але вони нічого не казали, поки я не потрапила на них в темряві, та й потім вони тільки трохи покричали. А ви обоє, і людина і гадюка, прийшли сюди брехати і хочете впевнити мене, що місто не істнує більше і що мої обов'язки скінчені. І люди мало зміняються з роками, а я ніколи не зміняюся! До того часу, поки не відвалять каміння і жерці не спустяться сюди з знайомими піснями, не напоють мене теплим молоком і не виведуть мене на світ, я… я… я… вартовий царської скарбниці, а не хто инший!... Кажете ви, що місто зникло і ось коріння дерев? Ну, то нахиляйтесь і беріть, що хочете. На землі немає скарбів подібних до сих, що тут. Чоловіче з гадючим язиком, коли ти пройдеш живим по тому шляху, на котрий ступив, то менші царі будуть слугами твоїми.
— Знову нічого я не розумію, — байдуже сказав Моуглі. — Певне який-небудь шакал міг проникнути так глибоко, щоб укусити сю велику Білу Відлогу? Певно вона божевільна. Батьку над кобрами, я не бачу тут нічого такого, щоб міг узяти.
— Божуся богами сонця і місяця, се передсмертне божевілля! — прошипіла кобра.
— Перш нїж заплющаться навіки твої очі, я зроблю тобі милостиню. Глянь, і ти побачиш те, чого не бачила ще ні одна людина.
— Ну, пам'ятав би в нетрях той, хто забалакав би про милостиню для Моуглі, — вимовив крізь зуби хлопець, — але відомо мені, що темрява міняє все. Я погляну, коли ти того хочеш.
Він уважно озирнувся навколо і взяв з долівки жменю чогось блискучого.
— Ого, — сказав він, — се подібне до того, чим грається людська родина, тільки сі річи жовті, а ті темні.
Він кинув на долівку золоті монети і пішов далі. Долівка печери була закидана на п'ять чи шість футів товщиною золотими та срібними монетами, що висипалися з мішків, де перед тим вони лежали. За довгі роки вони зляглися так як пісок мокрий, що хвилі прибивають до берега. На сих купах грошей і між ними валялися і здіймалися срібні намети, що ставляють на слонів, оздоблені кованим золотом і дорогими самоцвітами. Тут були паланкіни[2] і ноші для цариць, оздоблені сріблом і дорогою поливою, з ручицями з нефрітів та з бурштиновими кільцями для занавісок.
Золоті панікадила, обвішані самоцвітами, тремтячі подоби забутих богів були зроблені із срібла, а замісць очей вставлені самоцвіти; панцирі з криці і позолочені, оторочені почорнілими зіпсованими перлинами; шишаки, оздоблені червоними як кров рубинами; панцирі з черепахи та носорогової шкури, оздоблені золотом і смарагдом; купи прикрашених найдорожчими каміннями шабель; були тут дорогоцінні перстні, кільця до носу, пояси, деревляні скриньки, що вже зотліли від давности, а в тих скриньках повно самоцвітів.
Біла Кобра казала правду. Ні за які гроші не можна було купити того скарбу, що збіралося на протязі віків шляхом війн, грабунків, торговлею і податками. Не кажучи вже про самоцвіти, сами монети складали величезний неоцінимий скарб. І в сей час кожний володарь Індії, хоча б і вбогий, має у схованці і золото і самоцвіти і побільшує завжди свій скарб. Иноді трапляється, що якийсь з більш освічених володарів, котрий бачить далі будучину, посилає сорок чи п'ятьдесять возиків срібла, щоб забезпечити незалежність свого царства, але здебільшого переховують свої скарби в таємниці.
Та Моуглі, звичайно, не розумівся на сих річах. Трохи правда зацікавили його ножі, але вони були тупіші за його ніж і він кинув їх. Нарешті на одному з наметів, трохи прикиданім золотими монетами, він побачив річ, котра звернула його увагу. То був королівський анк, — бичик, котрим поганяють слонів, трохи схожий на невеличкий гачок, завбільшки коло двох футів. Головка була зроблена з одного великого каміня-рубина. Колодочка на вісім дюймів була оздоблена буйно бірюзою. На кінці був пасок з нефріта, а по ньому вилася гірлянда квіток: листки було зроблено із смарагду, а квітки з рубинів, що вилискувалися між зеленим холодним камінням.
Решта колодочки була з чистої слонячої кости, а гостряк і крюк з криці, окладеної золотом, з малюнками полювання на слонів.
Отсі малюнки, властиво, і звернули увагу Моуглі, бо він бачив, що вони мають відносини до його приятеля Газі.
Біла Кобра ввесь час слідкувала за ним.
— Ну, хіба не варто, поглянувши на се, вмерти? — промовила вона. — Хіба я не зробила тобі великої милостині?
— Я не розумію сього, — сказав Моуглі. — Всі речі сі тверді і холодні і не придатні для їжі. А от сю, — добавив хлопець, підіймаючи анк, — я хочу взяти собі, щоб поглянути на неї при сонці. Ти кажеш, що всі сі речі належать тобі. Чи не даси ти мені сю, а я тобі за се принесу на їжу жабенят.
Біла Кобра аж затремтіла від лютости.
— Звичайно, я дам тобі, — промовила вона.
— І все, що тільки тут є, я дам тобі… коли ти будеш виходити.
— Але я хочу зараз. Тут поночи і холодно, а мені хочеться показати в нетрях сю гостру річ.
— А глянь собі під ноги. Що там лежить?
Моуглі взяв з долівки якусь білу гладеньку річ.
— Се кістка з людської голови, — спокійно сказав він. — А ось ще дві.
— Багато літ тому вони приходили сюди, щоб забрати скарби. Я поговорила з ними в темряві і вони притихли на завжди.
— Але яке мені діло до того, що ти звеш »скарбом«? Коли ти даси мені анк, то полювання моє можна сьогодня вважати гарним. А не даси, то й так гаразд. Я не вступаю в бійку з отруйним кодлом і знаю головні слова твоєї родини.
— Тут єсть лише одно головне слово — моє!
Коа кинувся наперед. Очі йому горіли гнівом.— Хто прохав мене привести людину? — прошипів він.
— Звичайно я, — прошипіла Біла Кобра. — Давно вже не бачила я живої людини, а сей ще й говорить по-нашому.
— Так, але про убивство й згадки не було. Як я повернуся в нетрі і скажу, що привів його сюди на смерть? — промовив Коа.
— Я ніколи не говорю про убивство до відповідного часу. Ось щілина в стіні, можеш вилазити собі, коли хочеш, а не хочеш то й не треба. А тепер мовчи, ситий убивцю малп! Варто мені тільки доторкнутися до твоєї шиї і нетрі більше не побачуть тебе. Ніколи ще людина не виходила живою звідси. Я — вартовий царських скарбів.
— Кажу тобі, білий червяче темряви, що ні царя, ні міста більше нема на світі! Нетрі зайняли все навкруги! — крикнув Коа.
— Але скарби ще лишилися. Ну, та ми се зробимо. Почекай трохи; подивися Коа з скелі, як буде бігати хлопець. Місця тут доволі. Жити так гарно. Ну, побігай же, погуляй, хлопче!
Моуглі спокійно положив руку на голову Коа.
— Біла штучка мала до сього часу діло з людьми з людської родини. Мене вона не знає, — прошептав він. — Вона хоче бійки. Що ж, хай і побавиться нею.Моуглі стояв, опустивши вниз гостряк анка. Несподівано і раптом кинув він анк так, що гостряком влучив просто в шию гадюки нижче відлоги і прибив її до долівки.
Раптом Моуглі опинився на тілі гадюки, що звивалася на всі боки, і придушив її так, що вона заніміла від голови її до хвоста. Червоні очі гадюки горіли, а вільна частіша голови злістно хиталася то в один то в другий бік.
— Убивай! — сказав Коа, бачучи, що Моуглі вхопився за свій ніж.
— Не варто, — відповів хлопець, — я вбиваю тільки для їжі… Поглянь, Коа! — добавив він хапаючи гадюку нижче відлоги.
Гостряком ножа Моуглі примусив гадюку роззявити рота і показав на її страшні отруйні зуби у верхніх щелепах, що вже згнили і почорніли. Біла Кобра пережила свою отруту, як се часто трапляється з гадюками.
— Зуу (отруя висохла),[3] — промовив Моуглі.
Він махнув до Коа, щоб той залишив гадюку, витяг анк і визволив Білу Кобру.
— Для царських скарбів потрібно нового вартового, — уважно сказав Моуглі. — Зуу, ти кепсько виконала своє діло. Побігай, побався, Зуу!
— Я вкрила себе соромом. Убий мене! — прошипіла Біла Кобра.— Занадто вже розмов про убивство. Ми вже йдемо. Я візьму з собою сю річ з гострим кінцем, Зуу, на спомин того, що я бився з тобою і подужав тебе.
— Гляди, щоб та річ не вбила тебе самого. То смерть! Пам'ятай, то смерть! Сеї річи досить, щоб убити всіх людей мого міста. Не довго доведеться тобі володіти нею, людино з нетрів; так само і тому, хто візьме її у тебе. Багато буде душогубств через неї! Сила моя загинула, сей анк продовжить моє діло. Се — смерть, смерть!
Моуглі виліз у прохід. Останнє, що він бачив, була Біла Кобра. Вона скажено билася своїми зубами по міцних золотих обличчях богів, що лежали долі в печері. »Се смерть!« шипіла вона.
І хлопець і Коа зраділи, коли вилізли нарешті з нори і побачили день; а коли вони повернулися до рідних нетрів і Моуглі побачив, як засяяв анк в ранковім світлі, то був так з того задоволений, як тоді, коли знаходив жмут квіток, і втикав собі в волосся.
— Се вилискується краще, нїж Багірині очі, — з захопленням казав він, крутячи рубин. — Я покажу се їй. Але що то хотіла сказати Зуу, згадаючи про смерть?
— Не знаю. Я обурений до самого кінчика хвоста з того, що не скоштувала вона твого ножа. В Холодних Лігвах зло скрізь панує, — на землі і під землею. Та тепер я почуваю голод. Маєш охоту пополювати зі мною вдосвіта? — спитав Коа.
— Ні, треба щоб Багіра побачила сю річ. Гарного полювання!
Моуглі, підскакуючи та вимахуючи анком, подався в той бік нетрів, де звичайно перебувала Багіра. Час від часу він спинявся, щоб в захопленні подивитися на свій здобуток.
Багіра пила воду після важкого полювання, в той час коли підбіг до неї Моуглі і почав оповідати про всі свої пригоди. Тим часом Багіра нюхала з усіх боків анк. Коли Моуглі довів оповідання до тих слів, що Біла Кобра сказала наприкінці, то Багіра замурчала на знак згоди з ними.
— Он воно! Виходить, що Біла Кобра казала правду? — хутко запитав Моуглі.
— Я народилася в клітках королівського саду в Удайпурі і мені здається, що де в чому знаю людей. Багато між ними знайдеться таких, що ради одного сього каміня згодні тричи вбити.
— Але через камінь ся річ робиться тільки важчою. Мій маленький блискуючий ніж куди ж краще… і глянь: та ж сей червоний камінь не годиться для їжі. Так чому ж убивати за нього?
— Моуглі, ходи і лягай спати. Ти жив між людьми і…— Я згадав. Люди вбивають не тільки ради їжі… також від того, що нічого їм робити. Прокинься, Багіро. Для чого була зроблена ся річ з гострим наконешником?
Багіра напів розплющила очи, їй дуже хотілося спати, — і злістний вогник заблищав в них.
— Люди зробили сю річ для того, щоб вбивати її в голови синам Газі, так що звідти ллється кров. Я бачила такі річи на вулицях Удайпура перед нашими клітками. Ся річ напилася крови багатьох з родичів Газі.
— Але навіщо ж вони вбивають його в слонячі голови?
— Щоб примусити їх до слухнянства. Тому, що люди не мають ні пазурів ні зубів, вони й роблять подібні речі, а иноді ще й гірші.
— Чим більше я бачу річей, зроблених людьми, тим більше я бачу і крови, — з огидою промовив Моуглі. Він трохи втомився од важкого анка і ні за що не взяв би його, коли б був знав все те.
— Спочатку кров Месуа на вірьовках, тут кров Газі. Не потрібно мені його. Дивись!
Анк полетів, вилискуючи в повітрі, і встромився, гостряком в землю, кроків за п'ятьдесять від того місця, де сидів Моуглі.
— Тепер маю руки чисті від смерти, — сказав Моуглі, обтираючи руки землею. — Зуу сказала, що смерть буде слідкувати за мною. Вона стара і біла, а до того й божевільна.— Що б і хто б там не був, білий чи чорний, смерть чи життя, — а я лягаю спати, маленький братіку. Я не можу, як де-які, полювати всю ніч і вити ввесь день.
Багіра пішла геть за дві милі до знайомого лігва. Моуглі скоренько зліз на відповідне дерево, позв'язував до купи гильки кількох ліан і швидче, ніж ми розповіли про се, вже гойдався за п'ятьдесять футів над землею. Хоча Моуглі і не мав огиди до денного світла, але все ж таки брав приклад з своїх друзів і користувався ним яко мога меньше.
Коли він прокинувся від гоміну тих, що мешкають на деревах, вже смеркалося. Йому снилася та гарна річ з самоцвітами, котру він закинув геть.
— Гляну я ще раз на ту річ, — сказав Моуглі злазячи з ліани, але Багіра попередила його. Серед смеркової тиші долетіло до нього її прискання.
— Де колючка? — гукнув Моуглі.
— Якась людина взяла її. Ось слід її.
— Ну, тепер побачимо, чи правду казала Зуу. Коли та річ — смерть, — то чоловік, що взяв її, мусить вмерти. Ходім за ним.
— Перше пополюємо, — промовила Багіра.
— Очима добре не побачиш натщесерце. Люди ходять помалу, а в нетрях занадто вохко, і збережеться найменший слід.
Вони як тільки могли скоренько пополювали, але поки поїли, напилися і вийшли в дорогу, все-таки проминуло годин зо три. Мешканці нетрів знають, що ніколи не треба поспішати під час їжі.
— Як на твою думку, чи не повернеться колючка в людській руці і чи не вб'є людини? — спитав Моуглі. — Бо ж Зуу сказала, що се смерть.
— Побачимо, як знайдемо, — сказала Багіра, що йшла, низько похнюпивши голову.
— Се одноногий — (вона хотіла сказати, що тут пройшла тільки одна людина). — Він ніс важку річ і тому залишав глибокий слід.
— Ой! Та се ж ясно, як блискавка влітку, — відповів Моуглі, і вони пішли скоренько слідком за тими двома голими ногами, що залишили тут слід.
— Ось тут, він біг скоро, — зауважив Моуглі. — Пальці так далеко відстали один від другого. Ну а чого ж він повернув тут?
— Пожди! — промовила Багіра і зробила величезний і дуже гарний плижок.
— Коли слід стає не дуже видно, то краще перескочить так, щоб не лишити свого власного сліду.
Перескочивши, Багіра повернулася до Моуглі і крикнула:
— Та тут другий слід іде назустріч. Ноги у сього менші з вивернутими п'ятами.Моуглі підбіг і подивився на слід.
— Се нога ловця з родини гондів, — промовив він. — Глянь: ось тут волочив він по землі свою стрілку. От через що так раптово зник перший слід. Велика нога сховалася від маленької ноги.
— Се правда, — сказала Багіра. — Ну, щоб не переплутувати, підемо кожний по одному слідові. Я, маленький братіку, буду великою ногою, а ти маленькою ногою, гондом. Багіра плигнула до першого сліду, а Моуглі нахилився і почав розглядати слід маленького дикуна.
— Ну, — сказала Багіра, що все держалася сліду, — ось я, велика нога, тут звертаю вбік. Ось я ховаюся за скелю і стою, не ворухнувши навіть ногою. Гукни, як там твій слід, маленький братіку!
— Ось я, маленька нога, дохожу до скелі, — сказав Моуглі. — Ось я сідаю під скелею, обпираюся на праву руку, а стрілку ставляю між ногами. Я чекаю довго, бо тут глибокий слід від моєї ноги.
— Я також, — промовила Багіра, сховавшись за скелю. — Я чекаю, спершися на камінь кінцем колючки. Вона сприсає, бо на камені здряпнуто. А що ти робиш?
— Тут виломано одну… дві маленькі гильки і одна більша, — тихо промовив Моуглі — Щоб се могло значити? Ага, тепер знаю. Я, маленька нога, втікаю і так, щоб велика нога не чула мене.
Хлопець віддалявся геть далі й далі між дерев. Коли ж надійшов до маленького водоспаду, то голосно сказав:
— Я йду… далеко… далеко… туда… де шум… води… що спадає… глушить згуки… моїх ступнів… і… тут… я чекаю… гукни, що робить в тебе, Багіро, велика нога.
Пантера скакала збоку вбік, щоб відшукати, куди пішов слід великої ноги від скелі:
— Я лізу навколішках з-за скелі і волочу за собою колючку, — гукнула вона. — Бачучи, що поблизу нема нікого, я біжу. Я, велика нога, біжу скоро. Слід видно добре. Хай кожний з нас біжить по своєму сліду. Я біжу!
Багіра кинулася по дуже яскравому сліду, а Моуглі пішов слідком за гондом. На якийсь час в нетрях запанувала тиша.
— Де ти, маленька ного? — гукнула Багіра.
Голос Моуглі почувся у відповідь не більш як за 50 ступнів з правого боку.
— Гм! — муркнула Багіра. — Сліди йдуть в одному напрямі і все сходяться до купи. Вони бігли ще з пів милі на такому ж віддаленню одно від одного. Раптом Моуглі, що держав голову више, ніж Багіра, закричав:— Вони зустрілися! Щасливе полювання… Дивись, ось тут стояла маленька нога спершись коліном на скелю… а он там велика нога.
Не далі, як на десять кроків від них, на купі камінців, що скотилися з скелі, лежало тіло тубольця, наскрізь пронизане гондовою стрілкою. — А що? Чи справді Зуу така стара і божевільна, маленький братіку? — тихо промовила Багіра. — От тобі вже єсть одна смерть.
— Ходімо далі. Але де ж та червоноока колючка, що п'є слонячу кров?
— Можливо, що вона у маленької ноги. Ось знову пішов одноногий.
Легкий слід людини, що бігла яко мога з поклажою на лівім плечі, так яскраво відтінявся на низькорослій сухій траві, що для гострого зору ловців здавався викованим із заліза.
Пантера і Моуглі йшли мовчки слідом, аж поки не дійшли до потухлого багаття, захованого в проваллі.
— Знову, — промовила Багіра, спиняючись як вкопана.
Тіло маленького схудлого гонда лежало ногами до багаття. Багіра запитливо глянула на Моуглі.
— Його вбили бамбуковою ломакою, — сказав хлопець, глянувши на вбитого. — Я мав таку штуку для буйволів, в той час, як служив у людської родини. Батько над кобрами (я шкодую, що сміявся з нього) добре знає сю родину. Чи не казав я, що люди вбивають від того, що нічого їм робити?
— Ні, вони вбили його ради червоних і блакитних самоцвітів, — відповіла Багіра. — Не забувай, що я жила в клітках королівського саду в Удайпурі.
— Раз… два… три… чотирі сліди, — сказав Моуглі, нахилившись до загаслого багаття.
— Чотирі людських сліди з ногами вбутими. Вони не можуть ходити так скоро, як гонди. Ну, що їм заподіяв сей маленький лісовий чоловік? Подивимося, ось тут вони стояли всі п'ятеро, перш нїж убити його, і про щось розмовляли. Ходім геть, Багіро. Мій шлунок важкий, а між тим він колихається як гніздо ластівки на кінці гильки.
— Не варто залишати полювання не вислідкувавши дичини, ходи за мною! — сказала пантера. — Сі вісім вбутих ніг далеко не зайшли.
Більш вони не розмовляли і на протязі цілої години мовчки йшли по слідах чотирьох людей з вбутими ногами.
Був сояшний гарячий день.
— Я чую пах диму, — промовила Багіра.— Люди завжди мають нахил швидче їсти, нїж бігати, — відповів Моуглі, то зникаючи між кущами, то з'являючись.
Багіра, що йшла ліворуч від нього, випустила якийсь надзвичайний горловий згук.
— Ось один, що вже назавжди залишив їжу, — промовила вона.
Під кущем лежав людський труп в квітчастій одежі, кругом була розсипана мука.
— І се зроблено ломакою з бамбуку, — сказав Моуглі. — Глянь! Ось білий порох, що люди вживають до їжі. Вони відобрали у сього здобич… він нїс їм їжу… і лишили його самого на їжу Чілі, — коршунові.
— Се третій, — промовила Багіра.
— Я однесу, свіжих великих жаб батькові над кобрами і нагодую його, — сказав Моуглі сам собі. — Та річ, що п'є кров слонячу, сама смерть… а все ж я не розумію!
— Ходи далі! — промовила Багіра.
Не пройшли вони ще й пів милі, як почули похоронну пісню Ко. Сей хижий птах співав на вершечку тамариска, під котрим лежало троє людей. Огонь майже вже потух під залізною сковородою, на котрій лежав підгорілий шматок чорного хліба. Коло огню, виблискуючи проти сонця, лежав оздоблений самоцвітами анк.
— Скоро ж зробила своє діло ся річ, от і край всьому, — сказала Багіра. — Від чого ж вони померли, Моуглі? Не помітно на них ні ран, ні инших слідів насильства.
Мешканьці нетрів з досвіду знають краще всякого лікаря всі отруйні ростини і ягоди. Моуглі втяг в себе диму, одломив шматочок хліба, покуштував його і раптом виплюнув.
— Яблуко смерти[4], — кашляючи сказав він.
— Перший певне приготував се для сих, а вони його вбили, убивши перед тим гонда.
— От, справді щасливе полювання! Убивство йде за убивством, — промовила Багіра.
— Ну тепер що ж? — сказала пантера. — Чи не вб'ємо ми одно одного за сього чорвоноокого убивця?
— Може воно говорити? — пошепки спитав Моуглі. — Чи не боляче було б йому, коли б я кинув його? Нам то воно не може пошкодити, бо ми не маємо таких бажань, як люди. Коли залишити його тут, то певно воно буде вбивати стільки людей, скільки оріхів падає з дерева під великий вітер. Я не люблю людей, але й мені не хотілось би, щоб вмерало їх по шестеро за одну ніч.
— Що за лихо? Вони тільки люди. Убили одно одного і раді з того, — сказала Багіра.
— А перший маленький чоловічок з лісу добре полював.— А про те вони звичайні діти, а дитина рада втопитись, аби тільки схопити відблиск місяця в воді. Моя вина, — провадив далі Моуглі, уявляючи себе великим знавцем всього. — Ніколи не буду я більш приносити незнайомих річий до нетрів, хоч би вони були такими гарними, як квітки. Ся річ, — він покрутив анк, — повернеться до батька над кобрами. Та перш нам треба виспатись, тільки не поруч з сими сонними. Через те сховаємо її, щоб вона не втікла і не вбила ще шістьох. Вирий яму під тим деревом.
— Але ж, маленький братіку, — сказала Багіра, йдучи до дерева, — кажу тобі, що се зовсім не вина кровопивці. Винні люди.
— Все одно, — відповів Моуглі. — Вирий глибоку яму, коли ми прокинемося, я однесу назад сю річ.
Через дві ночи Біла Кобра сумно сиділа в печері, одинока і засоромлена. Раптом через дірку, що була в стіні, засяяв оздоблений бірузою анк і впав на долівку, застлану золотими монетами.
— Батьку над кобрами, — промовив Моуглі (з обережности він лишився по другий бік стіни), — візьми собі в помішники кого-небудь з твоєї родини молодшого, щоб вберегти царський скарб і зробити так, щоб ні одна людина не виходила звідси живою.
— Он як! Він таки повертається! Я казала, що се смерть. Як се ти лишився живим? — прочмакала стара кобра, обгортаючись з любов'ю кругом анка.
— Божусь биком, що викупив мене, я не знаю, як се вийшло. Ся річ вбила шістьох за одну ніч. Не випускай її більше звідси.
——————
- ↑ Анк — щось подібне до гострого молотка, котрим поганяють слонів, б'ючи їх по голові. (Перекл.)
- ↑ З усіх боків закутані ноші, в котрих в Індії носять багатих людей замісць того, щоб возити.
(Перекл.)
- ↑ Точніше: гнилий дерев'яний пень.
- ↑ „Яблуком смерти“ в нетрях звуть дурман, отруту найсильнішу в Індії.