Брати Моуглі/Як повстав жах в нетрях

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Брати Моуглі
Редьярд Кіплінг, переклад — Юрій Тищенко
Як повстав жах в нетрях
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
III.
Як повстав жах в нетрях[1].
Звичаї нетрів — найдавніші із звичаїв на світі. Вони передбачають всі можливі випадки в житті родин нетрів і таким чином досягають до надзвичайної повноти. Коли ви читали инші оповідання про Моуглі, то пригадаєте, що він провів більшу частину життя свого між вовками Сеонійської родини і вчився звичаїв від Балу, мурого ведмідя. Коли хлопцеві надокучило вчити ріжні правила, то Балу казав йому, що закони схожі на величезну ліану, бо охоплюють всіх, і ніхто не може визволитись від них.

 — Коли ти проживеш стільки, скільки я, маленький братіку, то побачиш, що єсть один закон, якому підлягають всі нетрі. І се буде диво- неприємне, — добавив він.

Сі розмови Моуглі одним ухом слухав, а в друге випускав те, що чув: хлопець, що тільки й має роботи їсти та спати, не може про щось турбуватись до того часу, поки не побачить чого-небудь на власні очи. Але настав час, коли Балові слова справдилися, і Моуглі побачив, що й справді таки єсть такий закон, котрому підлягають всі нетрі.

Якось то зімою, коли майже зовсім не йшли звичайні дощі, колючий Саґ зустрів Моуглі в гущавині бамбукових дерев і сповістив його, що дикі ямси майже зовсім сохнуть від того, що дощі не йдуть. В нетрях всім відомо, що Саґи дуже вередливі на їжу. Вони їдять тільки найсвіжіше, та найкраще.

Моуглі засміявся.

 — А мені яке до того діло? — сказав він.

 — Та тепер, звичайно, тобі нема ніякого діла до сього, — сказав Саґ, поляскуючи зо зла своїми голками, — але ж потім побачимо. Ну, а що, ти ще й досі ходиш купатись до глибокого гірного озера під Бджолячими скелями, маленький братіку?

 — Ні. Дурна вода все кудись виливається та й виливається, а я не маю охоти відгадувати куди, — відповів Моуглі, цілком переконаний в тому, що знає він вп'ятеро більше, нїж всі мешканці нетрів разом.

 — А шкода. Не пошкодила б тобі справді маленька розколина в голові. Можливо, що вона зробила б тебе розумнішим трохи, —  зауважив Саґ і скоренько щез, бо боявся, щоб Моуглі не смикнув його за волосся коло носа.

Моуглі переказав сі слова Балові. Ведмідь вислухав дуже уважно і промурчав ніби то сам до себе:

 — Коли б я був один, то зразу б змінив місце полювання, змінив перш, нїж инші про се подумали. Але полювання в чужих володіннях завжди кінчаються бійкою, і тоді моїй

людській дитині буде дуже кепсько. Пождемо, побачимо, як буде цвісти моква.

Та в сю весну мовка, найулюблене дерево Балу,зовсім не цвіло. Зеленкувато-жовті, ніби то з воску зроблені квітки, загинули від спеки, перш нїж розквітли, а коли Балу зоп'явся на задні лапи і почав трусити дерево, то на його злетіло тільки кілька листків, від котрих дуже негарно пахло.

Неможлива спека, що поволі залазила в нетрі, дійшла нарешті до самої середини. Нетрі спочатку пожовкли, потім зробилися мурими і нарешті зовсім чорними. Трава на схилах балок та проваль вся вигоріла, і сухі стебла стреміли, як дроти: сховані по-під горами озера обміліли й повисихали; слід, що лишався на березі, здавався ніби вилитий із заліза; соковиті ліани, що оповивали дерева, падали додолу і гинули; очеретяні дерева повсихали, і стебла їх аж дзвеніли від подува вітру; мох на скелях лущився і падав в нетрі. Через якийсь час скелі стояли вже цілком голими.

Птиці і малпи завчасу перекочували на північ, передбачаючи,що може бути далі. Сарнп й дикі вепрі кинулися на спалені сонцем царини селян і іам часто здихали перед людськими очима, та ті й сами були такі кволі, що не могли вбивати їх. Тільки яструб Чіль потовщав за сей час, бо було скрізь доволі трупів. І що-вечора приносив він, дуже вже кволим для того, щоб шукати нових місцевостий для полювання звірям, звістку про те, що сонце випалило все в нетрях на протязі трьох миль навколо.

Моуглі, котрий і не знав до сього часу про справжній голод, годувався тепер чим попало: то їв він давній сухий мед, що три роки тому вийняв із забутих і кинутих вуликів на скелях. Мед той був зовсім чорний і вкритий цукровим порохом; а то дрався на дерева, обдирав кору, виймав з під неї яєчка комах і годувався ними.

Уся дичина в нетрях схудла так, що нагадувала кістяки; а Багіра, хоч і полювала по тричі на ніч, ніколи не почувала себе неголодною. Та найбільше мучила мешканців нетрів згага: звірі там хоча і зрідка п'ють, але ж за те побагато.

А спека все не меншала. Всі струмки навкруги висохли і тільки в Вайн-Ганзі між мертвими берегами лишилося трохи води. Коли Газі, дикий слон, що прожив більш сотні літ, побачив, як зменшувалося води в річці і з-під води виступив ряд блакитних скель, він зрозумів, що дивиться на Скелю Мира і, задравши хобота, сказав: »Мирова з приводу зменшення води«, бо так зробив п'ятьдесять літ тому і його батько. Сарни, вепрі й буйволи проказали се охриплими голосами, а Чіль-яструб полетів у повітря, почав робити великі круги і різко прокричав те ж саме.

По закону нетрів смерть загрожує тому, хто насмілиться вбивати дичину на водопої в той час, коли виголошено мирову. Річ в тому, що задовольнення спраги найголовніша потреба, їжу ще сяк так можна найти, навіть в той час, коли мало дичини, а вже вода лишається водою, і коли для задовольнення спраги лишається одно джерело, то полювання на той час, коли ріжні родини приходять пити воду, — припиняється.

Під добрий час, коли води багато, той, хто приходить напитись з Вайн-Ганги, або до иншого місця, може заплатити життям, і се робить велику втіху для тих, що люблять полювати вночи. Зійти в долину так вміло, щоб не ворухнувся й листочок, зайти по коліна в бистру говірливу течію, через яку не чути найменшого згука, припасти до води і пити, озираючись на всі боки, напружуючи всю силу, щоб змогти раптом плигонути в разі небезпеки, покачатись на березі в піску і потім повертати з вохкою пикою і з повним шлунком води до радої череди, — все те було такою приємною річчю, що доводило до нестямної радости молодих буйволів з блискучими рогами. А ще приємнішим здавалось се, коли подумати, що Шер-хан, або Багіра що-хвилини могли напасти на них.

Та тепер не до жартів було, і ріжні звірі нетрів — тигри, ведмеді, сарни, буйволи, вепрі — всі підходили до річки, що вже обміліла, напивалися брудної води і кволі лягали коло неї.

Сарни і вепрі ввесь день ходили в нетрях, вишукуючи чогось кращого за суху кору та зів'ялі листя. Буйволи даремно шукали вохкого холодкового місця, щоб покачатись, даремно мріяли знайти зелену траву. Гадюки повилазили з нетрів і пролізли вниз до річки в надії спіймати жабок. Вони пообкручувалися коло мокрого каміння і не гадали захищатись, коли вепрь, риючись коло каміння, штовхав їх. Річкові черепахи давно вже були повбивані Багірою, найрозумнішою між ловцями, а риби глибоко поховалися в розколини муляки. Одним тільки рядом Скеля Мирова вилася, як гадюка, і легенькі буруни билися об неї, вода сичала від гарячого каміння і парою здіймалася в повітря.

Сюди ж таки приходив в нічну добу і Моуглі, шукаючи прохолоди та товариства. Найголодніші з ворогів хлопця не позаздрили б тепер на нього. Його голе тіло, позбавлене волосся, здавалося ще більш худим і виснаженим, нїж тіло його товаришів. Волосся його вигоріло від сонця, ребра оттопірчилися, як лозини від кошика, а оттопірчені на ліктях та колінах кістки (під час полювання він лазив рачки), надавали його схудлому тілу вигляд сучкуватих, сухих стеблин ростини. Але з під розпатланого волосся, що спадало йому на лице, дивнлися очі холодно і спокійно. Багіра, що пеклувалася за нього під сей гіркий час, радила йому рухатись спокійно, полювати поволеньки і ні в якім разі не лютувати і не нервуватись.

 — Гіркни час тепер, — сказала чорна пантера якось то увечері, коли повітря нагадувало гарячу піч. — Звичайно, воно мине, коли ми тільки виживемо... Чи повний шлунок у тебе, людська дитино?

 — Де що єсть там, та нічого путнього. Як тобі здається, Багіро, чи не забули про нас дощі? Може вони й зовсім не прийдуть до нас?

 — Е, ні. Ми ще побачимо, як зацвіте моква й молоденькі сарни зробляться ситими від свіжої трави. Ходім до Скелі Мирової, почуємо новини. Сідай мені на спину, маленький братіку.

 — Куди тобі нести такий тягар! Я ще можу стояти, але правда, що ми з тобою схожі на товстих буйволів.

Багіра глянула на свої кудлаті, всі в поросі ребра і прошепотіла:

 — Сьогодня вночи я вбила буйвола, що йшов за плугом. Я така знесилена і боязка, що здається не насмілилася б кинутись на нього, коли б він пасся на волі. Бор!

Моуглі засміявся.

 — А так, ми тепер знамениті ловці, — промовив він. — Я маю досить сміливости... на те, щоб їсти комашині ляльки.

Вони пролізли крізь гущавину і зійшли в долину до річки. Від річки на всі боки розходилися смуги мілини.

 — Води вистарчить ненадовго, — сказав Балу, що пристав теж до них. — Гляньте бо! Там ніби то людські шляхи.

Тверда трава на далекому низькому березі нетрів гинула на коріні і нагадувала сухі мумії. Сліди від сарн та кабанів, що йшли до річки, помережали сю безбарвну долину стежками.

Не дивлячись на те, що було досить ще рано, всі стежки було занято звірями, котрі поспішали до річки. Чутно було, як вони чмихали від пороху, що стовпом стояв в повітрі.

Вгорі, коло »Скелі Мира« і »Варти Замирення« стояв дикий слон Газі з своїми синами. Худі і виснажені, цілком сірі під місяшним промінням, вони стиха похитувалися то в один, то в другий бік. Трохи нижче стояли сарни, а ще нижче — безрогі і дикі буйволи. На протилежному боці, там, де високі дерева схилялися аж до річки, було виділено місця для хижих звірів: тигрів, вовків, пантер, ведмедів і инших.

 — І справді ми всі підлягаємо одному законові, — промовила Багіра і полізла у воду, позираючи на ряди сарн та безрогих, котрі штовхали одно одного та тупали ратицями.

 — Щасливого полювання всім, хто одної крови зі мною, — добавила вона,витягаючись на ввесь зріст. Води було так мало, що один бік її лишався зовсім сухим. — А як би добре було пополювати тут, коли б не сей закон, — додала вона крізь зуби пошепки.

Останні слова її досягли до ушей чутких сарн і злякане шепотіння пробігло між ними.

 — Замирення! Згадай про замирення! — тихо, тихо промурчав Газі, дикий слон. — Згадай про замирення, Багіро! Не час тепер розмовляти про полювання.

 — Кому й знати про се треба, як не мені?  — відповіла Багіра, позираючи на слона своїми жовтими очима. — Та ж я дійшла до того, що їм черепах... ловлю рибу, ху! Коли б я могла задовольнятися жованими гильками!

 — Ох, як би ми сього бажали! — крикнула одна молода сарна, що з'явилася на світ тільки сеї весни.

Хоч і дуже сумний настрій панував між звірями нетрів, але вони не могли втриматись од сміху; навіть Газі усміхнувся, а Моуглі, котрий лежав в теплій воді, спершись ліктями на дно, дзвінко зареготався і почав збивати ногами піну.

 — Гарно сказано, дитинко, — промурчала Багіра. — Я пригадаю се, коли скінчиться замирення, — додала вона і пильно подивилася, щоб дізнатись, яка саме сарна сказала сі слова.

Поволі всюду почулися живі розмови. Було чути, як хрюкали і товклися вепрі. Буйволи сварилися між собою, прямуючи до річки, а сарни одна одній оповідали сумні історії про даремні шукання їжі. Час від часу зверталися з запитаннями до хижих звірів, що сиділи на тім боці, та й там чутки були не гарні. А буйний гарячий вітер нетрів, як і перше залітав в щілини між скелями, ламав гильки на деревах і нісся далі, вкриваючи поверхню води порохом та поламаними гильками.

 — Люди гинуть коло своїх рал, — сказав молодий самбур. — Сьогодня, як звечоріло, я бачив трьох. Вони лежать так тихо, а поруч з ними їх буйволи. Скоро вже й ми будемо лежати так смирно.

 — Води ще поменшало з минулої ночи, — зауважив Балу. — Ох, Газі, чи доводилося тобі коли-небудь бачити таку посуху?

 — Вона кінчиться, — відповів Газі, обливаючи собі спину й ребра водою.

 — Один з нас не витримає, коли се й надалі ще так буде, — сказав Балу, поглядаючи на свого улюбленого хлопчика.

 — Се б то я! — зі злостю сказав Моуглі, сідаючи в воді. — Я не маю довгого хутра, що вкривало би мої кістки, але... але коли б зідрати з тебе шкуру, Балу...

Від одної думки про се Газі затремтів, а Балу суворо промовив:

 — Людська дитино, не личить так говорити вчителеві законів. Мене ніхто ніколи не бачив без шкури.

 — Та я й не мав казати щось образливого, Балу, я хочу тільки сказати, що ти схожий на оріх в хутрі, а я той же оріх, тільки без хутра, а твоє муре хутро...

Моуглі сидів у воді склавши навхрест ноги і вимахував руками. Багіра простягла лапу й перекинула його на спину.

 — Ще гірше, — сказала чорна пантера, коли підвівся Моуглі і почав обтрушуватись.

 — Спочатку ти кажеш, що з Балу треба зідрати шкуру, потім, що він схожий на горіх. Стережись, щоб не зробив він того, що роблять спілі горіхи.

 — А що вони можуть зробити? — спитав Моуглі, зацікавлюючись, і забувши обережність необхідну в нетрях, наблизився до пантери.

 — Можуть провалити тобі голову, — спокійно відповіла Багіра і знову звалила хлопця у воду.

 — Не гарно піднімати на сміх свого чителя,  — сказав ведмідь, коли Моуглі втрете опинився у воді.

 — Не гарно! А чого ж ждати від нього? Ся гола штучка бігає всюду і сміється з тих, що були колись дотепними ловцями, і з примхи смикає за вуси кращих між нами.

Се промовив кривий тигр Шер-хан, протовплюючись до води. Він трохи пождав, щоб вдовольнити себе тим, яке вражіння зробила його поява на сарн, котрі стояли на другім боці, потім похилив чотирьохкутну голову і почав пити воду, приказуючи:

 — Тепер в нетрях займаються годуванням голігх дітей. А ну, глянь на мене, людська дитино!

Моуглі пильно і досить задерикувато подивився на нього, і через хвилину Шер-хан одвернув від того погляду свою голову.

 — Людська дитина там, людська дитина тут, скрізь вона, — заговорив тигр, не перестаючи пить. — Він не дорослий і не дитина, а то б злякався мене. На будучий рік, можливо, доведеться прохати у нього дозволу, щоб напитись. Бррр!

 — Можливо, дуже можливо, — сказала Багіра, пильно дивлячись на тигра. — Фе, Шерхане! Що за гидоту приніс ти з собою!?

Тигр вмочив морду у воду і темні масні плями попливли вниз за водою.

 — Людська кров! — байдуже сказав Шерхан. — 3 годину тому я вбив людину.

Звіри затремтіли і зарухалися. Тихе шепотіння промайнуло між ними і закінчилося криком:

 — Людину! Людину! Він убив людину!

Всі зори звернули на слона Газі, але він ніби то й не чув нічого. Взагалі Газі ніколи не дочував того, чого не слід було чути. Можливо, що через те він і прожив так довго.

 — Убити людину під такий час! Хіба не було иншої дичини? — з призирством зауважила Багіра. Вона вилізла з брудної води й почала як кішка обтрушувати лапи.

 — Я вбив нарочито... зовсім не ради їжі. Поміж звірями знову почулося жахливе шепотіння. А Газі глянув у бік Шер-хана своїми гострими, маленькими очима.

 — Убив ради примхи, — промурчав Шерхан, — а тепер ось прийшов напитись та вмитись. Хто може мені се заборонити?

Спина Багіри вигнулася, як комишина під натиском вітрюги, але Газі підвів хобот і спокійно промовив:

 — Так ти вбив ради примхи? — спитав він, а коли вже Газі питає, то треба відповідати йому.

 — Так, ради примхи. Се моє право і моя річ. Тобі се відомо, Газі! — майже люб'язно відповів Шер-хан.

 — Так, я знаю, — відповів Газі. Він трохи помовчав, а потім сказав:  — Напився ти?

 — На сьогодня, досить.

 — Ну, то тікай геть звідси. Воду треба пити, а не каламутити. Тільки кривий тигр може розмовляти про свої права в той час, коли... ми всі — і люди і родини нетрів —  однаково страждаєм. Чи викупався ти чи ні, а проте іди геть до своєї нори, Шер-хане.

Останні слова прогули, як грім, і троє синів Газі подалися трохи наперед. Але се було зовсім зайвим. Шер-хан пішов геть собі, не насмілившись навіть загарчать. Він знав, як і всі инші, що все таки головою всіх нетрів єсть Газі.

 — Що то за право, про котре говорив Шерхан? — спитав пошепки Моуглі у Багіри  — Завжди сором убивати людину. Так каже наш звичай. А Газі сказав...

 — Спитай сам його, маленький братіку, а я не знаю. Чи має він право чи ні, а коли б не заговорив Газі, то дала би я йому чосу. Прийти до Скелі Мирової, після того, як тільки що вбив людину, і похвалятися тим, — се може робити тільки шакал.

Моуглі почекав з хвилину, щоб насмілитись  — ніхто не любив звертатись з запитаннями до Газі, — а потім гукнув:

 — Що то за право, Газі, про котре говорив Шер-хан?

Населення нетрів дуже цікаве до всього, а тому з обох берегів почулися ті самі запитання. Ніхто, за винятком Балу, не розумів значіння того, що трапилось. Старий ведмідь дуже замислився.

 — Се давня історія, — сказав Газі, — давніша, нїж нетрі. Помовчте там на березі, і я розповім вам про се.

Хвилини зо дві безрогі та буйволи ще товклися. Потім пролунали голоси і ватажки родин один за другим проревіли:

 — Ми ждемо!

Газі зробив крок наперед і спинився під Скелею Мировою. Вода сягала йому майже до колін. Не дивлячись на те, що ікли йому пожовкли, він все ж таки здавався тим, чим і справді був — тоб то головою нетрів.

 — Відомо вам, діти, — почав він, — що найбільш усього в світі боїтеся ви людини.

Зо всіх боків почулися голоси одобрення.

 — Ся історія торкається тебе, маленький братіку, — сказала Багіра Моуглі.

 — Мене? Я належу до родини нетрів. Я  — ловець з вільної родини, — відповів Моуглі. — Яке мені діло до людей?

 — А чи відомо вам, чому боїтеся ви людини? — сказав Газі. — Ось чому. Спочатку, коли оселилися тут звірі, — а коли се було, того ніхто не знає — ми всі звірі ходили вкупі і не боялися одно одного. В ті часи не було у нас і посухи. Листя, квітки й овочі росли на однім тім самім дереві, а ми вживали до їжі тільки листя, квітки, траву, овочі й кору з дерев.

 — Яка я рада, що на світ з'явилася не в ті часи, — промовила Багіра. — Кора з дерев годиться тільки на те, щоб гострити об неї пазурі.

 — А володарем нетрів був Са, перший з слонів. Він витяг хоботом нетрі з води і там, де він провів борозни ногами, потекти ріки, де тупнув ногою, повстали озера смачної води, а в тих місцях, де він трубив — ось так! — з'явилися дерева. От таким чином Са утворив нетрі. В той час ще не було ні пшениці, ні динь, ні перцю, ні цукрового очерету, ні маленьких хатин, котрі ми бачимо тепер. Родини нетрів не знали людини і жили всі вкупі, складали одно ціле. Та ось почали звірі сваритися за їжу, хоча пасовиська вистарчало про всіх. Звірі зледащіли... Кожний хотів їсти, не встаючи з місця, як ми се робимо иноді й тепер по весні, коли випаде багато дощів. Са, перший слон, мав в той час дуже багато діла: він упорядковував нові нетрі і направляв стоки річок. Він не міг бувати всюди, і тому призначив першого тигра за суддю над нетрями. Він мусів розглядати всі сварки звірів. В той час тигр, як инші звірі, їв траву і овочі. Він на зріст був такий, як я, і дуже вродливий. В ті добрі часи шкура його нагадувала кольором квітку жовтої ліани і не мала ні одної смужки. Всі мешканці нетрів приходили до нього без жаху, і слово його було для всіх законом. Пам'ятайте, що в той час складали ми одну родину. Але якось то вночи, між двома оленями повстала сварка за пасовисько (як се досить часто буває і тепер. Звичайно таку сварку закінчують тим, що пускають у діло голови й передні лапи). Вони наблизилися до тигра, котрий лежав на квітках, і, перебиваючи один одного, оповідали про причину сварки. Один олень ненароком штовхнув рогами Першого Тигра. Він скипів і забувши, що він суддя і голова нетрів, накинувся на оленя і вбив його. До того часу ніхто з нас не бачив ще смерти. Перший Тигр побачив, що він наробив і збожеволів від паху крови. Він утік далеко на північ в болота. Лишившись без судді, звірі почали битись. Реви та крики дійшли до Са і він повернувся до них. Одні казали те, другі инше, та він побачив неживого оленя, що лежав серед квіток, і спитав, хто вбив його. Але звірі не хотіли відповідати, бо показились від паху крови, як се і тепер часом трапляється з нами. Вони кидались туди та сюди, роблячи великі круги, ревіли та вимахували головами.

Тоді Са звелів тим деревам, що пустили гильки свої по-над землею відзначити убивцю оленя, щоб можна його знати на далі, а потім спитав: »Хто ж буде головою над родинами нетрів?« Тоді Сіра Малпа, що жила між гильками дерев, скочила додолу і сказала: »Тепер я буду головою над нетрями«.

Са зареготався і сказав: »хай буде так«, а потім розлютований пішов геть з нетрів.

Діти, чи відомо вам, що то за звір — Сіра Малпа? І в ті часи малпи були такими, як і тепер. Спочатку обібрана за голову малпа зробила уважний вигляд, та потім скоро почала почухуватись, плигати по гильках. Коли Са знову прийшов в нетрі, то побачив, що Сіра Малпа висіла на гиляці головою долу, сміючись з звірів, а звірі стояли круг дерева і теж сміялися з малпи. Отже в нетрях закону не було, тільки безглузде базікання. Тоді Са зібрав усіх звірів і промовив: »Перший голова ваш приніс в нетрі смерть, другий вкрив їх соромом. Наступив час дати вам закон і такий, котрого не змогли б ви зламати. Мусите ви пізнати жах, а коли пізнаєте його, то відчуєте, що він голова над вами і що ви мусите коритись йому«. »Що то таке жах?« — спитали мешканці нетрів. »Побачите, коли знайдете його«, — відповів Са.

Звіри розбрелися скрізь по нетрях шукати жаху. Незабаром після того буйволи...

 — Ху! — сказав Майза, голова буйволів, що стояли на тім боці.

Так, Майза, буйволи перші взнали жах.

Вони повернулися і розповіли, що в одній печері знайшли жах. Він не має шерсти на тілі і ходить на задніх ногах. Решта мешканців нетрів пішла за буйволами. В проході печери побачили жах. Він стояв на задніх лапах, і мав тіло цілком голе і без шерсти.Побачивши звірів, він закричав, і голосом своїм так налякав їх, що вони кинулися навтікача, штовхаючи одно одного. Розказували мені, що тої ночи звірі всі зібралися ночувати, як і завжди, та вже кожна родина лягла окремо — безрогі сами собі, сарни з сарнами, — ріг до рогу, копито до копита.І всі звірі в нетрях тремтіли від страху.

Першого Тигра там не було. Він все ще ховався по болотах на півночі. Коли ж він почув про те, кого звірі бачили в печері, то сказав: »Я піду до нього і уб'ю його«. Біг він всю ніч. Дерева та ліани, що траплялися йому на шляху, відзначали його, як велів Са. Вони доторкувалися гильками до його спини, боків і голови. В тих місцях, де вони торкалися до його жовтої шерсти, лишилися темні смуги. І ті смуги лишилися на його дітях і до сього часу!

Коли він підійшов до печери, жах голий підняв руку і назвав його »смугнастим нічним розбійником«. Перший Тигр так злякався голого, що голосно завив і втік назад в болота.

Моуглі усміхнувся і не переставав лежати в воді.

 — Са почув виття тигра і спитав: »Яке ти маєш горе?« І Перший Тигр задрав голову до неба, що було недавно сотворено (ох, яке воно старе вже!), і сказав: »Верни мені знову мою владу, Са! Всі нетрі знають про мій сором. Я втік від голого і він взивав мене ганебним іменням«. — »Чому ж то?« — спитав Са. »Тому, що я вимазаний гразюкою з болота«, — відповів Перший Тигр. »То скупайся, а потім покачайся по мокрій траві, і коли се гразюка, то, певне, вона позлазить«, — сказав Са. Перший Тигр кинувся у воду, а потім почав качатись і качався, аж поки нетрі закрутилися йому черед очима, та ні одна смуга не злізла з його шкури. Са, що стежив увесь час за ним, засміявся. »Що я зробив, щоб заслужити се?« — спитав Перший Тигр.

 — »Ти вбив оленя і таким чином привів в нетрі смерть, а разом з нею і жах. Тепер звірі в нетрях бояться одно одного, так само, як ти боїшся голого«. — »Мене вони не будуть боятись«, — сказав тигр. »Вони дуже давно знають мене«. »Піди й подивись« — відповів Са. Перший Тигр метнувся на всі боки, кличучи сарн, безрогих та инших звірів з нетрів.

Але всі з жахом тікали від того, хто колись був над нетрями суддею. Тоді Перший Тигр повернувся до Са. Гордощі його було тано. Він бився головою об землю, розгрібав її лапами і кричав: »3гадай, що я був колись головою над нетрями! Не забудь мене, Са. Хай діти мої згадають про мене і дізнаються, що був час, коли не знав я ні сорому, ні страху «.

»Одно я можу зробити для тебе на спомин того, що ми з тобою були свідками, як складалися нетрі«, — відповів Са. — »На одну ніч що-року все буде так, як і було до вбивства оленя... для тебе і для твоїх дітей. В ту ніч коли хто-небудь з вас зустріне голого, — його звуть людиною — то не ви, а він буде боятися вас, тигрів, ніби то ви й тоді будете головами над нетрями. Будь милосердним до нього в ту ніч, повну для нього жаху, бо ти сам знаєш, що то значить жах«. — »Я з того задоволений«, — сказав Перший Тигр. Та коли після того прийшов він до річки, щоб напитись, і побачив у себе на спині і по боках чорні смуги, то згадав, як прозвав його голий, і скипів гнівом. Цілий рік прожив він серед болот, чекаючи, коли Са виповнить те, що обіцяв. Нарешті настала ніч, коли Місяців Шакал (Венера — вечірня зірка) перебував далеко від нетрів. Він зрозумів, що прийшла його ніч, і пішов до печери, де жив голий. Все сталося, як обіцяв Са. Голий тремтів від жаху і, побачивши Першого Тигра, впав на долівку, а тигр кинувся і вбив його. Він гадав, що в нетрях живе тільки одна людина, і що вбивші її, він знищив жах. Він гордо стояв над мертвим ворогом і гучним ревом сповіщав про свою перемогу, як ось почув, що йде Са, почув голос Першого Слона, схожий на той,що ми чуємо тепер…

Над засохлими, опаленими горами розлягалися згуки грому, блискала блискавка, та дощу не було.

Перший Слон чув сей голос і от що він сказав: »Так ось воно твоє милосердя!« Перший Тигр облизнувся і сказав: »Ну, то що ж? За те я вбив жах«. — »Ах. сліпий ти дурню«, — відповів Са. »Ти зняв кайдани з смерти і вона тепер піде слідком за тобою, до самої твоєї смерти. Ти навчив людину убивати«.

Перший Тигр не переставав стояти на своєму: »Він без рухів, як і той олень. Жаху більше нема і я знову можу стати суддєю в нетрях«.

»Ніколи звіри з нетрів не прийдуть на суд до тебе«, — відповів Са. — Ніколи не підуть вони слідком за тобою, не будуть спати коло тебе і пастися коло твого лігва. Тільки жах буде слідкувати за тобою і ранить тебе невидимо для тебе самого. По його слову земля буде розсідатись під тобою, ліани обів'ються кругом твоєї шиї, а дерева кругом тебе виростуть так високо, що ти не зможеш перескочити через них. І, врешті, людина здере з тебе шкуру, щоб закутати нею своїх дітей, коли настануть холоди. Ти не був до його милосердним, і він не матиме милосердя до тебе«.

Перший Тигр був дуже сміливий, бо се була його ніч, він сказав: »Обіцянка Са мусить бути виконаною. Не зможе ж він одібрати у мене мою ніч«.

»Так вона лишиться твоєю«, — відповів Са, — »як я обіцяв, але дорого обійдеться вона тобі. Ти навчив людину вбивати, а людина учень дотепний«.

»Ось він мертвий коло моїх ніг«, — сказав Перший Тигр. Сповісти нетрі, що я вбив жах«.

Са сміявся і сказав: »Ти вбив одного з численних, та розкажи сам звірям з нетрів… твоя ніч минула!«

Настав день і з печери вийшов другий голий. Він побачив на стежці убиту людину і Першого Тигра, що стояв над нею. Голий взяв гостру ломаку.

 — Тепер кидають такою штучкою, котра ріже, — зауважив Саґ, похитуючи своїми голками. Він знав се, бо гонди дуже люблять його м'ясо, і Саґ знав, що то значить гострий маленький топірець, що летить, як блискавка.

 — Ні, то була гостра палиця, така, як вони кладуть тепер коло пастки, — сказав Газі — Чоловік кинув її і вона застромилася в тіло Першого Тигра. Пророкування Са збулося. Перший Тигр ревучи та виючи метнувся нетрями і бігав так, аж поки не витяг палиці. Звірі всі дізналися, що голий може здалеку бити, і жах ще більше опанув їх.

Так от як Перший Тигр навчив людину вбивати, і вам відомо скільки шкоди приносить він тепер нам. Згадайте пастки і ями, що робить людина на загибель нашу. А гострі палиці і щось палюче, що вилітає з білого диму (Газі мав на увазі рушницю). А червона квітка, що вигонить нас з нетрів! Та в одну ніч, по обіцянці Са, на Голого находить жах перед тигром, і тигр користується тим, щоб помститись за Першого Тигра і убиває людину, де б її не зустрів. А ввесь инший час людина ходить сміливо нетрями і в-день і вночи.

 — Ох! шкода! — почувся голос сарн, що думали про свою долю.

 — І тільки тоді, коли наступає якась велика небезпека, як ось тепер, ми, звірі з нетрів, забуваємо дрібний жах і зустрічаємось всі в одному місці.

 — А людина тільки на протязі одної ночи в рік боїться тигра? — спитав Моуглі.

 — Так, — сказав Газі.

 — Але я… та всім нам відомо, що Шерхан вбиває людей двічі — тричі на місяць.

 — Так, се правда. Але тоді він кидається на людину з-заду і відвертає голову, коли б'є його, бо ввесь переповнений жахом. Коли б людина тільки подивилася на нього, то Шер-хан втік би геть. В свою ніч він отверто йде в село, ходить між хатами і зазирає в двері. Люди падають ниць від жаху і він чинить убивство. Одно убивство за ніч.

 — О! — сказав Моуглі, бовтаючись в воді. — Тепер я розумію, чому Шер-хан примусив мене глянути йому в очі. Малу приємність мав він з того, він не витримав мого погляду, а я… я вже не впав до його ніг. А про те я ж не людина, я належу до вільної родини.

 — Гм! — тихо зауважила Багіра. — А чи відомо тигрові, коли повинна наступити його ніч?

 — Ні, не знає, поки Місячний Шакал не з'явиться в вечірнім тумані. Ніч тигрова припадає иноді в літню спеку, иноді під час дощів. Коли б не провина Першого Тигра, ніколи б не було тої ночи і ніхто б не мав жаху.

Сарни сумно зітхнули, а на губах Багіри промайнула усмішка.

 — А люди знають сю… історію? — спитала вона.

 — Ніхто не знає про се, опріч тигрів та нас слонів, нащадків Са. Тепер ви всі чули її від мене.

І Газі засунув хобіт у воду на знак того, що не хоче більше розмовляти.

 — Але ж, — промовив Моуглі, звертаючись до Балу, — але ж чому Перший Тигр не вживав до їжі надалі трави та листя? Він же тільки вбив оленя. Він же не їв його. Чому ж він почав їсти м'ясо?

 — Дерева та ліани відзначили його і через те він зробився смугнастим. От чому не схотів він вживати їх овочів. З помсти з того часу почав він їсти сарн і инших звірів, котрі їдять траву, — відповів Балу.

 — То виходить, що ти знав сю історію? Чому ж ти не розповів її мені?

 — Тому, що коли б я почав тобі оповідати про всі історії в нетрях, то їм би й краю не було… А ну пусти моє ухо, маленький братіку!



  1. Подія, про яку оповідається тут, сталася ще до того, як Моуглі забив тпгра Шер-хана.(Прим. Перекл.)