Брати Моуглі/Полювання Коа
| ◀ Ловецька пісня вовчої родини | Брати Моуглі пер.: Юр. Сірий Полювання Коа |
Тигр! Тигр! ▶ |
|
Леопард пишається своєю пухкою шерстю, буйвіл — своїми рогами. А ти будь завсігди чистим, бо сила мислівця пізнається по вилискуванню його шерсти. Як що сарна схоче вдарити тебе копитами, або буйвіл буде загрожувати рогами, не кидай діла і не біжи оповідати всім про се, бо се для нас не новина: ми відчули все те раніш, нїж ти народився. Не роби кривди звірячим дітям, що не належать до нашої родини, а дивись на їх як на братів та сестер; хоч діти малі й безсилі, але матіррю їх може бути і ведмедиця. Не смійся з юнака, що вбивши перший раз звіря, хвалиться, що з ним ніхто не може зрівнятись силою і хоробрістю. Хай він думає, як хоче; нетрі безмірно великі; а дитина звіря занадто мала.
(Казання Балу).
Се відбувалося в ті часи, коли Балу учив його законам нетрів. Великий, поважний, старий мурий ведмідь був дуже задоволений з свого учня; молоді вовки звичайно вчились тільки тим законам нетрів, що стосувалися до їх родини, і відразу розбігалися, як тільки вивчили слова з охотницької пісні вовків:
»Нечутні кроки, очі, що бачуть в темряві, вуха, що чують найменший згук, — се наші ознаки, виключаючи шакала-Табаки та гієни, котрих ми ненавидимо«. Але Моуглі, будучи людською дитиною, міг вивчити багато більше того. Траплялося иноді, що Багіра, чорна пантера, приходила поглянути, як живе її коханий хлопець, і мурчала, притуливши голову до дерева, та слухала, як він розказує свої знання перед Балу. Хлопець чудово лазив та дрався по деревах, добре плавав і бігав, а тому Балу рішив вивчити його всім лісовим і річковим законам. Він пояснював перед ним, як нечутно ломати сухе гілля; що треба казати диким бджолам, як полізеш до їх вуліків, що висять на дев'ять сажнів угорі на деревах; що сказати Манґу, летючій миші, коли вона прокинеться в південь, і як попережати, перед тим як стрибати в воду, водяних гадюк, що живуть в озерах. Крім того, Моуглі навчився викликам звірів, що не належали до його родини. Кожний звір, котрому довелося б полювати в чужих володіннях, мусить той виклик повторювати голосно до того часу, поки не почує відповіді. Виклик той вимовляється так:
»Дозвольте мені тут пополювати, бо я голодний«. А відповідають звичайно так: »Полюй, але не для забави, а тільки для їди«.
Тепер ви розумієте, яку силу доводилося вчити Моуглі, щоб твердо знати, і треба признатись, що йому страшенно остогидло повторювати одно та й одно по сотні разів. Але Балу вимагав від нього більш, нїж від инших учнів, і коли Моуглі не знав добре задань, то Балу поштував його добрими стусанами.
Одного разу, коли покараний люто хлопець втік від нього у великому гніві, Балу сказав Багірі:
— Через те, що він людська дитина, то й мусить вивчити всі закони нетрів.
— Але поглянь, який він маленький! — почала суперечити чорна пантера, котра напевне-б роспестила зовсім Моуглі, коли-б їй доручили його виховувати.
— Як можуть вкладатися в його маленькій голівці такі довгі речення?
— А хіба те, що він малий, пошкодить иншим убити його в нетрях? Ні. От через що я хочу його навчити всім нашим законам і б'ю його, звичайно злегенька, ніжно, коли він чого не знає, або забуває.
— Ніжно! Хіба ти з твоїми залізними лапами розумієш, що то таке ніжність? — промурчала Багіра. — Сьогодня вся пика йому понівечена через твою ніжність. Ух!
— Краще хай він буде битий моєю лапою, тою лапою, що вміє й голубити його, нїж колись загине через свою несвідомість, — з запалом відповідав ведмідь. — Тепер я вчу його головних висловів, що придадуться йому в обороні від птахів, гадючого кодла і всіх четирьохногих, що полюють в нетрях і не належать до нашої родини. Коли він не забуде їх, то, при потребі, йому допоможе усякий, хто живе в нетрях. Хіба за се не варто перенести легенькі стусани?
— Ну, гаразд, але гляди-ж, не вбий людську дитину; пам'ятай, що він не дерев'яний стовп, щоб гострити на ньому твої тупі кигті. А що то за головні вислови? Я хоч і звикла милувати сама і не прохати ні в кого помилування, але мені цікаво було б знати їх.Тут Багіра підняла одну лапу і подивилася з погордою на сині, як криця, гострі пазурі.
— Я покличу Моуглі, а він вже тобі скаже, як що схоче. Ходи сюди, маленький братіку!
— У мене в голові так шумить, як на дереві, що все вкрите бджолами, — відповів суворий голосок з дерева, і лютий Моуглі зліз додолу і добавив:
— Я прийшов до Багіри, а зовсім не до тебе, старий ситий Балу.
— Мені се байдуже, — відповів Балу, хоч слова хлопцеві зачепили його за живе. — Прокажи-ж ти перед Багірою ті вислови нетрів, яких ти вивчився сьогодня.
— Головні вислови якої родини? — спитав Моуглі, з захопленням та радістю, що може визначитись. — В нетрях багато мов. Я знаю всі мови.
— Ти знаєш не все, хлопче, що треба знати, а дуже мало. Вважай на те, Багіро, що вони не мають ніколи почуття подяки до свого вчителя. Не було ще прикладу, щоб хоч один вовк прийшов до мене з подякою за те, що я його вчив. Ну, скажи вислови ріжних родин.
— Ми з вами одної крови — ви і я, — відповів Моуглі, надаючи словам відтінок голосу ведмедя, що вживається всіма ловецькими родинами.
— Гаразд, тепер — птиць.Моуглі сказав і закінчив вислов криком яструбиним.
— Тепер скажи вислов гадючого кодла, — попрохала Багіра.
У відповідь почулося сичання і свистіння, а потім Моуглі, радіючи, що так визначився своїм умінням перед Багірою, підскочив, заляпав в долоні і плигнув Багірі на спину; сів там та и почав гацати п'ятами по блискучій шерсти, перекривляючи тим часом на всі лади Балу.
— Славно! славно! — ніжно промовив мурий ведмідь. — Настане час, коли ти згадаєш мене.
Потім він повернувся до Багіри і почав розповідати їй, як він упрохав Газі, дикого слона, котрий добре знався на законах, навчити його головним висловам, та як Газі взяв з собою Моуглі і пішов з ним до озера, щоб почув він вислови гадючого кодла, бо Балу не міг вимовити так, як гадюки, та що тепер вже Моуглі забезпечений від усяких випадків в нетрях, бо ніяка гадюка, ні птиця, ні звірь не зроблять йому шкоди.
— Тепер йому нікого боятись, — закінчив Балу, поважно ляпаючи себе по товстому череву.
— За виїмком його власної родини, — промурчала собі під ніс Багіра, а потім голосно промовила до Моуглі:
— Побережи ж мої ребра, маленький братіку! Чого ти розвертівся так на всі боки?
Моуглі намагався звернути на себе їхню увагу, щоб вони вислухали його: з тою метою він сіпав за шерсть на плечах Багіри і товк її ногами.
Коли-ж обоє вони замовкли, то він закричав, як тільки міг голосно:
— Я буду мати свою власну родину. Я буду головою її, і ми будемо проводити цілі дні на гильках дерев.
— Се що за вигадка? — спитала Багіра.
— Так, і будемо кидати гильки і щоб попало на старого Балу, — провадив Моуглі. — Вони обіцяли мені се… Ах!
Товста лапа Балу стягла його з спини Багіри, і хлопець, лежачи між чотирьма величезними лапами, помітив, що Балу дуже росердився.
— Моуглі, — сказав Балу, — ти мав розмову з родиною малп?
Моуглі глянув на Багіру, щоб довідатись, чи не розгнівалася й вона, і помітив, що дивилася вона сердито і суворо.
— Ти був у родини сірих малп, котрі не визнають законів і їдять все? Який сором!
— Після того, як Балу ударив мене по голові, — відповідав Моуглі, умістившись знову на спині Багіри, — я втік, і сірі малпи спустилися з дерева і пожаліли мене. Нікому иншому не було до мене діла.
Він зітхнув.
— Родина малп тебе пожаліла! — закричав Балу. — Та се ж неможлива річ, як неможливо й те, що б гірська річка текла спокійно, або холодом віяло в літку від сонця! Ну, а далі що було, людська дитино?
— А потім… потім дали вони мені оріхів і инших ласощів і… і… взяли мене на руки, та й понесли аж на вершечок дерев. Вони казали, що я їх брат по крови, тільки що куций, і ще казали, що я коли-небудь зроблюся над ними головою.
— Вони не мають голови. — відповіла Багіра. — Вони брешуть. Вони завсігди брешуть.
— Вони були дуже добрі до мене і закликали, щоб я знову до них прийшов. Чому ніколи ніхто не говорив мені про родину малп? Вони так само, як і я, стоять на ногах. Вони не будуть бити мене товстими лапами. Вони бавляться цілими днями. Пустіть мене до них! Гидкий Балу, пусти мене до них! Я знову хочу бавитись з ними.
— Слухай-но, людська дитино! — почав ведмідь, і голос його загув, як грім у теплу ніч.
— Я навчив тебе всім законам всіх родин, що живуть в нетрях, за виїмком родини малп, що живуть на деревах. Вони не мають законів. Їх увільнено з нашого суспільства. Вони не мають навіть власної мови, і вживають слова, котрі скрізь підслухують. Завжди вони підслухують і підглядають і вичікують, сидячи вгорі на віттях. Наші шляхи ріжні. Вони не мають своїх проводарів. Вони не мають пам'яти. Вони чваняться і говорять дурниці і разом з тим уявляють собі, що вони велична родина, здатна на великі діла в нетрях, — а впаде оріх, — і настрій їх міняється, вони починають сміятись і забувають про все. Ми всі в нетрях не знаємося з ними. Ми не п'ємо там, де п'ють малпи, не полюємо там, де полюють вони; не вміраємо там, де вмірають вони. Чув коли-небудь ти, щоб я говорив про родину малп?
— Ні, — прошепотів Моуглі.В лісі стояла мертва тиша в той час, як Балу закінчив свою промову.
— Мешканці нетрів прогнали їх з своїх уст, з своїх думок. Вони люті, брудні, не мають сорому і бажають, — коли ще можуть чого небудь сталого бажати, — звернути на себе увагу мешканців нетрів. Але ми не звертаємо на них жадної уваги, навіть тоді, коли вони жбурляють на наші голови оріхи і всяке паскудство.
Тільки що він закінчив, як в ту-ж мить цілий дощ оріхів і гильок сипнув зверху, і вони почули верещання, виття і побачили сердиті плижки малп високо в повітрі між тонкими віттями.
— Родину малп увільнено, — провадив далі Балу, — увільнено з товариства нетрів. Пам'ятай про се!
— Увільнено, — додала Багіра. — Але я була певна, що Балу попередив тебе давно вже про се.
— Я… Я…? З чого-ж я міг знати, що він буде бавитись з такою мерзотою? Родина малп! Пху!
Знову дощ оріхів і гильок посипався їм на голови і вони встали і пішли далі, захопивши з собою і Моуглі.
Все, що говорив Балу про малп, було правдою. Вони живуть на вершечках дерев, а тому, що звірі рідко дивляться вгору, то немає ніяких нагод для взаємних відносин.
Але коли малпам трапляється побачити слабого вовка, пораненого тигра, або ведмедя, то вони мучать його, а для того, щоб побавитись і разом з тим звернути на себе увагу звірів, вони кидають згори оріхи й гильки.
Иноді починають вони вити та скиглити своїх невдалих пісень, пропонують мешканцям нетрів лізти на дерева і вступати з ними в боротьбу, або-ж за яку-небудь дурницю починають між собою бійку і лишають мертві трупи малп там, де мешканці нетрів можуть їх бачити. Завсігди збіралися вони постановити собі когось за голову і постановити собі власні закони, але се кінчалося нічим, бо вони не могли держати в голові що-небудь навіть на протязі одного дня. Звичайно, ніхто із звірів не міг дістатися до них, але-ж жаден звір і уваги на них не звертав.
От чому вони були так задоволені з того, що Моуглі прийшов до них побавитись і що Балу розгнівався.
На сьому все й скінчилося-б, бо вдача малп не надавалася до планів; — але одній з них прийшла на думку, як їй здалося, надзвичайна гадка, і вона почала переконувати товариство, що Моуглі для них буде надзвичайно користним, коли вони приймуть його до своєї родини, бо він уміє сплітати гильки для захисту від вітру: коли вони його викрадуть, то він їх научить се робити. Дійсно, Моуглі мав здатність до ріжних будов, се несвідомо перейшло до нього від предків — людей; часто будував він з гильок щось подібне до хаток, а малпи дивилися з дерев на його роботу і дивувалися.
Тепер, як їм здавалося, наспів найкращий час вибрати собі голову і зробитись найрозумнішою родиною в нетрях; такою розумною, що всі будуть звертати увагу на них та заздрити їм.
Надумавши се, вони почали стежити за Балу, Багірою та Моуглі до того часу, поки в південь лягли ті спочити. Моуглі, котрому було сором за свої вчинки, заснув між Балу і Багірою, постановивши собі наперед не мати ніяких зносин з родиною малп.
Раптом відчув він, що міцні маленькі руки вхопили його за руки і ноги, потім купа вітей упала йому на обличчя, і нарешті із здивованням побачив він крізь тремтячі віти дерев, як Балу скочив на ноги з таким страшенним ревом, що певно всіх збудив в нетрях, а Багіра, вищиривши зуби плигнула на дерево.
Малпи радісно заверещали і кинулись на верхні віти, куди Багіра не могла дістатись. Вони всі кричали: »Вони звернули на нас увагу! Багіра звернула на нас увагу! Всі в нетрях захоплюються нами і дивуються нашому хистові!«
І почали вони перескакувати з одного вершечка дерева на другий. Розказати про се цілком не можливо. На вишині п'ятидесяти, семидесяти, а то й сотні футів над землею вони мають свої шляхи, і прямі і поперечні; ті шляхи, то вищі, то нижчі за гори, і тими шляхами вони можуть подорожувати, коли потрібно, то й цілу ніч. Дві найсильніші малпи вхопили Моуглі під руки і скакали з ним з одного вершка на другий, а кожний плижок був не менш двадцяти футів. Коли б вони були без нього, то могли б бігти вдвоє швидче, але вага хлопця перешкоджала сьому. Ся дика подорож вливала захоплення в душу Моуглі, хоч і почував він страшенну тряску, нудоту і біль в голові. Коли ж він побачив, як високо од землі несуть його і що
Малпи плигали з ним з дерева на дерево, і він почував, як тоненькі гильки тріщали і згиналися під вагою; потім вони з скіглинням та верещанням кидалися в повітрі то в один, то в другий бік і падали, вчепившись передніми, або задніми руками за нижчі гильки сусіднього дерева. Иноді він бачив, як простягаються на цілі милі спокійні зелені нетрі, подібно тому, як матрос з вершечка щогли бачить безмежне море; а потім знову гильки і листя стьобали його по обличчі і він із своїми двома вартовими спускався майже до землі. Так плигаючи, кричучи і виючи, летіла родина малп по деревах, та тягла за собою Моуглі яко бранця.
Спочатку він боявся, що впаде, потім росердився, — він розумів, що про боротьбу не було чого й думати, — і нарешті почав розмірковувати. Першою думкою його було знайти кого-небудь, щоб переказати звістку Балу та Багірі; — він знав, що за такою скаженою прудкістю, з якою летіли малпи, його друзі не встигнуть вганятись. Шукати кого-небудь на землі було даремною річчю; він бачив тілько вершечки дерев. Він почав дивитись вгору і побачив, як плавав там в глибокім прозорім повітрі Чіль — яструб, що стежив за своєю здобиччю. Чіль помітив, що малпи когось тягнуть і каменем упав на якусь сотку сажнів вниз, щоб довідатись, чи не придасться та здобич йому. В той час якраз малпи витягли Моуглі на вершечок дерева, і Чіль аж крикнув від здивовання, коли почув до себе заклик: — Ми одної крови — ти і я… — Хвилі гильок закрилися над хлопцем, але Чіль підлетів до слідуючого дерева як-раз вчасно, бо побачив маленьке смугляве обличчя, що знову з'явилося.
— Заміть дорогу! — прошепотів Моуглі. — Розкажи Балу з Сеонійської родини і Багірі з скелі Ради.
— Від кого, брате? — Чіль до сього часу ніколи не бачив Моуглі, хоча, звичайно, чув про нього.
— Від Моуглі — жаби. Вони звуть мене людською дитиною. Заміть дорогу.
Останні слова вигукнув він вже тоді, як його піднесли в повітря. Чіль кивнув головою і знявся вгору так високо, що здавався завбільшки з порошинку. Він почав стежити своїми винозорими очима, де саме нахилялися вершечки дерев від мавп.
»Вони ніколи далеко не заходять, — подумав він. — Ніколи вони не кінчають того, що почали. Родина малп завсігди шукає спробувати чогось нового. А тепер, здається мені, допробуються вони собі на лихо: Балу не птичка, а Багіра може вбивати де що й краще за козу«.
І підобгавши під себе ноги, він плавав в повітрі, та все стежив за малпами.
Саме в сей час Балу та Багіра були страшенно розлютовані і в великій роспуці. Багіра дралася на дерева так завзято, як ніколи ще не дралася за все своє життя, але тонкі гильки обламувалися, і вона мусіла спливати додолу, заганяючи кору в лапи.
— Чому ти не попередив людську дитину? — проревіла вона до бідолашного Балу, котрий трюхикав, як тільки міг в надії побачити мали. — Яка користь з твоїх стусанів, коли вони не змогли вберегти його від такого лиха та небезпеки!
— Швидче! Швидче! Може-ж ми ще доженемо їх, — умлівав ведмідь.
— Такою ходою? Та від нього втече поранена корова, а не то що малпи. Хіба не знаєш ти, учителю законів, такий щедрий на стусани, що коли тобі хоч милю доведеться вертітись так на всі боки, то ти луснеш? Сідай і думай. Будуй план. Тепер не час гнатись за малпами. Вони можуть кинути його додолу, коли ми будемо гнатись за ними.
— Гррр! Ух! Може вже вони й кинули його, зморившись нести! Хіба можна вірити родині малп? О, поклади мені на голову дохлих кажанів! Дай до їжи мені каміня!Віддай мене диким бджолам, хай покусають вони мене на смерть, і поховай мене разом з гиєною, бо я найпідліший з усіх ведмедів! Гррр! Ух! Ох, Моуглі, Моуглі! Чому я не попередив тебе про родину малп, замісць того, щоб товкти тебе в голову! Можливо, що й тепер я витовк йому з голови сьогодняшній урок, і він буде самітним в нетрях, не знаючи головних висловів!
— Але-ж тільки що проказував він мені всі вислови, — нетерпляче відповіла Багіра.
— Балу, ти не маєш ні пам'яти, ні пошани до себе! Що подумали-б в нетрях, коли-б я, чорна пантера, почала вихилятись, як якийнебудь Сагі-дикун, та вити?
— А яке мені діло до того, що подумають в нетрях? Може він вже мертвий тепер?
— Коли тільки не скинуть вони його з дерева, щоб побавитись, або не уб'ють, коли остогидне тягати за собою, то нам нема чого боятись. Він розумний, багато чому навчився, а крім того, має він такі очі, котрих всі в нетрях бояться. Шкода тільки, що він попав в родину малп: вони живуть на деревах і нікого не бояться з нашої родини.
Багіра замислилась і зализувала собі передню лапу.
— Ах, який же я дурень! Ну який же я гладкий мурий дурень! — закричав Балу, скочивши і струшуючись. — Правду каже Газі, дикий слон: »Кождий має свій жах«; а родина малп боїться Коа, пітона[1], що живе на скелі. Він лазить так, як і вони. Він в нічну добу краде молодих малп, і коли тільки хоч прошепотіти його ім'я, то у них і хвости холонуть від жаху. Ходім до Коа.
— Чим він може допомогти нам? Він не належить до нашої родини, — він без ніг і має найлютіші очи в світі… Він дуже старий і занадто розумний.
— Крім того, завжди він голодний, — провадив Балу, з надією в голосі. — Пообіцяй йому як найбільше кіз.
— Він спить цілий місяць після того, як наїсться. Він і тепер, певне, спить, а коли й не спить, то він же й сам може вбивати кіз.Багіра дуже мало знала про Коа, а тому й ставилася з недовіррям до Балових гадок.
— Ну, в такім разі ти та я, старий вже ловець, умовимо його.
Балу почухався своїм грубим плечем об Багіру, і пішли обоє до Коа-пітона, що жив собі на скелі.
Він лежав, простягшися на гарячих каміннях, грівся проти сонця, та милувався своєю вродливою новою шкурою. Останніх десять день він пробув на самотині, міняючи шкуру і тепер вона була блискуча, як криця. Простягши свою тупу голову, він звивав своє довге тіло в ріжні фантастичні вузли та облизував губи, чекаючи на обід.
— Він ще нічого не їв, — промовив Балу, зітхаючи надійно. — Будь обережною, Багіро: він зле бачить після того, як змінить шкуру, і раптом нападається.
Коа не належав до отруйних гадів, — він навіть з призирством дивився на них і вважав їх за щось жахливе. Його сила заховувалася в страшних міцних кільцях і, коли він обвивав і здавлював свою здобич, то не було ніякої надії на визволення.
— Щасливого полювання — промовив Балу, сідаючи. Коа, як і всі гади з його родини, не дуже то дочував, і не розібрав привітання, тому підвівся і на всякий випадок налагодився до бійки.— Щасливого полювання зичу всім вам, — відповів він. — Ого, Балу, що тобі тут треба? Щасливого полювання, Багіро! Певно хтось між нами голодний. Чи немає якої-небудь новини про сарн, або хоч про кіз? Я так спорожнів, як той колодязь, що висох влітку.
— Ми йдемо на полювання, — відповів байдужо Балу.
Він знав, що підганяти Коа не слід, бо він занадто для того довгий.
— Дозвольте і мені прилучитись до вас, — сказав пітон Коа. — Який-небудь зайвий штовханець нічого не варт для тебе, Багіро, або для тебе, Балу, а я… я мушу чекати та чекати цілий день де-небудь коло стежки, а опівночи плазувати по деревах, щоб впіймати де-небудь молоденьку малпу. Ех! та й дерева тепер зовсім не ті стали, як були за моєї молодости. Все трапляються якісь трухлі гильки та сучки.
— А може тут вина в тому, що ти маєш занадто велику і довгу постать? — зауважив Балу.
— Так, я, дійсно, занадто довгий, дуже довгий, — відповідав Коа з відтінком погорди. — Але все таки винен і моложавий ліс. Не що давно, вірите, я трохи не впав під час полювання, справді, трохи-трохи не впав. Хвіст мій не щільно обкрутився круг дерева, я посковзнувся, а шум і розбуркав родину малп; от і почала вона взивати мене всякими непристойними назвами.
— Безногий жовтий земляний чірвяк, — промурчала собі в уси Багіра, ніби то пориваючись щось пригадати собі.
— Цссс! Та невже вони так звали мене коли-небудь? — спитав Коа.
— Так, щось подібне кричали вони нам в минулому місяці, але ми не звертаємо на них уваги. Вони верзуть усяку дурницю, навіть кажуть, що ти ловиш тільки козенят, бо, — і то ж то безглузді оті малпи, — бо кажуть, що ти боїшся цапових рогів, — закінчила Багіра солоденьким та привітним голоском.
Гади, звичайно, рідко виявляють свій гнів, а особливо такі, як старий полоз Коа, але в сю мить Балу і Багіра побачили, як зразу від гніву набрякла і затремтіла його шия.
— Родина малп змінила місце свого полювання, — спокійно зауважив пітон Коа.
— Сьогодня я вилазив туди, на сонце і чув як вони кричали на вершечках дерев.
— Ми… от ми і йдемо тепер слідком за малпами, — відповів Балу, але слова якось застрявали йому в горлі, бо оскільки може він пригадати собі, ще не було ніколи такого часу, щоб хто-небудь з мешканців нетрів цікавився справами малп.
— Без сумніву, не дурниці примушують слідкувати за малпами двох таких відважних ловців, що певно йдуть завжди провадирями в своїх родинах, — сказав мнякенько і ввічливо Коа, надимаючись з цікавости.
— Так, не дурниці, — почав Балу, — я — старий, а часом і безглуздий, учитель коло дітей вовчої родини в Сеонійських горах, а Багіра…
— Багіра і буде Багірою, — перебила йому пантера і сціплюючи рот голосно клацнула зубами: вона зовсім не бажала прикидатись смирною. — Річ от в чім, Коа, оті малпи, що рвуть горіхи та листя з пальм, украли нашу людську дитину, — про неї ти мабуть чув.
— Так, де що я чув від Саги, — він дуже чваниться своїми голками, — так, про людську дитину чув я, що ніби то її приняла до себе вовча родина, але я не йняв тому віри. Саг завжди має що розказати, але страшенно переплутує все, і оповідає дуже кепсько.
— Але сьому таки правда. Се така людська дитина, якої ще й на світі не було, — промовів Балу, — се найрозумніша, найсміливіша і найкраща дитина, — мій власний учень, котрий прославить ім'я Балу по всіх нетрях; а крім того, я… ми… ми його любимо, Коа.
— Ссс! Ссс! — відповідав Коа, вигинаючи на всі боки свою голову. — Мені також відоме кохання! Ого, скільки зміг би розказати вам про кохання…— Але для того, щоб вислухати оті оповідання як слід, треба пождати ночи, коли ми будемо неголодні, — хутко перебила його Багіра. — Наш хлопець в сей час сидить у малп в неволі, а нам відомо, що на всі нетрі малий бояться тільки Коа.
— Так, се правда, вони тільки мене й бояться. Ще-б пак вони мене не боялися, — промовив Коа. — Брехливі, дурні, чванливі, — чванливі, дурні, брехливі, — от що таке малий. Але хлопцеві між ними не солодко буде. Їм набридає рвати горіхи і вони жбурляють їх на долівку; вони носяться з якоюнебудь гилькою, мають зробити з неї щось дивне, але кінчають тим, що ломають її надвоє. Так, хлопцеві нема в чім позаздрити. Так, вони взивали мене також — жовтою рибою, чи так?
— Червяком, червяком, — земляним червяком! — закричала Багіра, — а також і ще дечим, але я соромлюсь вимовити ті слова.
— Ми нагадаємо їм, що вони повинні з повагою говорити про свого владику!
— Ааа! Ссс! Ми повинні пригадати їм се! Куди ж вони подалися з дитиною?
— Одним нетрям те відомо. Мені здається, на захід, — відповів Балу. — Ми гадали, що тобі се відомо, Коа.
— Мені? Як то? Я ловлю їх, коли трапляються вони на шляху моєму, але не полюю виключно за ними, як не полюю за жабками, або зеленою травою, що росте по болотах заповнених водою. Ссс!
— Вгору! Вгору! Вгору! Ей! Ей! Глянь вгору, Балу з сеонійської родини вовків!
Балу глянув вгору, щоб довідатись звідки лине голос. Чіль-птах спускався вниз і краї піднятих крил його були осяяні сонцем. Наступав вже час його сну, а він все літав по нетрях, та вишукував Балу, котрого важко було вгледіти в гущавині дерев.
— Що тобі треба? — сказав Балу.
— Я бачив Моуглі між родиною малп і він прохав сповістити про се тебе. Малпи потягли його за річку, у своє місто — Холодні Лігва.
Можливо, що вони перебудуть там ніч, можливо днів десять, а можливо, що тільки одну годину. Я наказував кажанам, щоб вони стежили за ними, коли смеркне. Ну, а тепер я зробив, що треба було. Бажаю щасливого полювання всім, хто долі!
— Бажаю тобі доброго сніданку! На добраніч! — закричала Багіра… — Як тільки впіймаю що-небудь на полюванні — лишу тобі одному цілу голову, найкращий між шуліками друже!
— Не варто, се ж дрібниці! — хлопчисько звернувся до мене за поміччю і виголосив головні наші заклики. Що-ж я мав робити! — І птах почав кружляти та здійматись все вище та вище до себе на ночівлю.— Але прошу, він не забув скористуватись своїм знанням як закликати, — промовив Балу з гордістю. — Ви уявіть тільки собі, таке мале і пригадало всі головні вислови пташок, навіть в той час, коли тягли його по вершечках дерев.
— Вони були дуже туго вбиті йому в голову, — зауважила Багіра. — Але я тішусь з того. Ну, то йдемо до Холодних Лігов.
Всі вони знали, де лежить місцевість та, але мало хто заходив туди, бо те, що вони звали Холодними Лігвами, було не що инше, як давно залишене старе місто, яке ще заховалося і заросло все в нетрях. А звірі взагалі, рідко користуються з того, з чого користувалася людина. Вепр ще заходив иноді туди, але горді родини войовничі — ніколи. Крім того, там мешкали малпи, коли можна сказати, що вони мали якесь більш-менш постійне місце для життя. От через те ніхто з звірів, що визнають гідність свою, і близько не підходив до тих Холодних Лігов; хіба иноді в посуху забреде туди звір, бо там в напіврозвалених колодязях можна знайти воду.
— Дорога туди не близька, часу забере до півночи і треба йти негайно, — промовила Багіра.
Балу зробився дуже уважним.
— Я буду йти так скоро, як тільки можу, — промимрив він з трівогою в голосі.— Ми не можемо ждати тебе; ходи за нами, Балу. Я і Коа мусимо поспішати.
— Чи з ногами я чи без ніг, але у всякому разі від тебе не відстану, хоч ти і чотирі ноги маєш, — відрубав коротко Коа. Балу спробував бігти за ними але-ж захекався і мусів сісти. Отже вони пішли сами, умовившись, що Балу прибуде до міста пізніше. Багіра, підплигуючи, подалася наперед. Коа мовчки поліз за пантерою; і не відставав від неї. Коли вони прийшли до гірського потоку, то Багіра випередила його: вона перескочила, а він мусів переплисти, при чім весь він сховався під водою, тільки вистромив голову, та невеличку частину тіла. Але по сухому він знову догнав її.
— Одначе, — сказала Багіра увечері, — ти митець ходити.
— Я голодний, — відповів Коа, — а ще й те тут важить, що вони взивали мене рябою жабою.
— Червяком, — земляним червяком, а до того ще й рудим.
Моуглі, вихований в законах нетрів, не розумів такого життя, і воно йому не подобалось. Малпи принесли його до Холодного Лігва далеко пізніше полудня і, замісць того, щоб іти спати, як здавалося на думку Моуглі, після такої далекої подорожі, вони побралися за руки і почали танцювати, та співати своїх дурних пісень. Одна малпа почала говорити промову і звернула увагу своїх товаришів на те, що придбання Моуглі зробить нову епоху в історії їх родини, бо він навчить їх як сплітати гильки дерев і очерет для захисту від дощу та холоду. Моуглі зірвав кілька гильочок ростин батіжкових і почав кружити ними то в один, то в другий бік, а малпи намагались робити так, як і він; але за кілька хвилин їм набридло се, і вони почали смикати одна одну за хвіст та скакати.
— Я хочу їсти, — сказав Моуглі. — Я тут чужий в сій частині нетрів. Принесіть мені чого-небудь поїсти, або дозвольте тут полювати.
Двадцять, а може й з тридцять малп в ту-ж мить побігли, щоб нарвати йому горіхів; але по дорозі побилися, порозсипали майже всі горіхи і постановили, що не варто нести того, що лишилося ще. Моуглі дуже сумував: він був голодний і сердитий. Блукаючи улицями завмерлого міста, коли не коли він вигукував мистецькі заклики ріжних родин, але ніхто не відповідав йому, і він зрозумів, що попав в досить гидке місце.
»Все, що казав Балу про малп, цілком справедливо, — думав він. — Вони не мають законів, не мають ловецького заклику, не мають над собою голови, у них тільки й того, що гидкі пісні, та маленькі рухливі розбишацькі руки. Коли я помру з голоду, або вони уб'ють мене, то винити не маю кого: я сам винен. Але я мушу покласти всі сили, аби повернутись до своєї родини. Звичайно, Балу провчить мене, але то все же таки краще, нїж полювати з малпами за листками троянд.«
Як тільки наблизився він до стіни міста — з'явилися малпи і потягли його назад, силкуючись роз'яснити йому, що він не розуміє свого щастя, а щоб він краще все те зрозумів, вони щіпали його. Моуглі сціпив зуби і, не кажучи ні слова, пішов з малпами на ґанок з червоного каменя пісковика, що полягав над колодязем, напівзаповненим водою. Звідти видно було зруйнований літній палац з білого мармору, що був збудований для королів, котрі померли вже сотні літ тому. Вигнута стеля місцями обвалилася і загородила підземний хід, яким мали звичай ходити королеви. Молошно-білі стіни були прикрашені надзвичайно гарною різьбою, вицяцьковані аґатами, сердоліками, яшмою і, коли з-за гори виплив місяць і осяяв палац, то від нього лягли тіни, як чорні оксамитові вишивки. Хоча Моуглі і почував себе стомленим, нещасним, хотів дуже спати і був голодний, але не міг вдержатись од сміху, коли з двадцять малп, перебиваючи одна одну, почали запевняти його, які вони розумні, сильні та вродливі, і який він дурень, що хоче піти від них. — »Ми велична родина! Ми вільні! Ми надзвичайна родина в нетрях! Ми всі погожуємося на сім, — значить се правда! — кричали вони: — тому що ти нічого ще про нас не знаєш, а проте зможеш переказати наші слова всім родинам нетрів, то ми розкажемо тобі все про видатних наших братів, хай нарешті, всі нетрі звернуть на нас увагу.« Моуглі не перечив, а малпи цілими сотками зійшлися на ґанок, щоб послухати промовців, котрі будуть вихваляти їх родину. Коли ж промовець спинявся на хвилину, щоб відпочити, вони кричали всі разом: — »Се правда! Ми всі погожуемося з тими словами!« — Моуглі кивав головою, прищурював очі і казав: — »Так« — та й то тільки тоді, як зверталися до нього із запитаннями, бо голова йому крутилася від того шуму та гармидеру. »Напевне, Табаки-шакал їх всіх покусав, — думав він, — і тепер вони показилися. Звичайно, вони скажені. Невже вони ніколи не сплять? Ось хмарка затулила місяць. Ах, коли б хмарка більшою була, я зміг би скористуватись темрявою і втікти від них. Шкода тільки, що я дуже стомлений.«
Сієї-ж хмарки ждали і двоє спільників, що лежали в долині під городською стіною: Багіра і Коа знали добре оскільки небезпечні малпи, коли їх багато, а тому й не хотіли пробувати. Малпи лізуть в бійку тільки тоді, коли їх буде не менш сотні проти одного ворога.
— Я полізу під західню стіну, — прошепотів Коа. — Добре, що доведеться звідти лізти мені вниз. Звичайно, вони не накинуться на мою спину, хоч би їх було сотня, але…
— Гаразд, — відповіла Багіра. — Ах, коли б се Балу був тут! Ну, зробимо, що можем. Як тільки та хмарка затулить місяця, я піду на ґанок. У них там якась нарада коло Моуглі.
— Щасливого полювання! — сердито сказав Коа і поліз до західньої стіни. Вона була розруйнована менш, нїж другі, але все-таки величезному полозові довелося потратити досить часу, відшукуючи шлях поміж камінням.
Хмарка закрила місяць і в той час, коли Моуглі думав про втечу, як тільки з'явиться друга хмарка, він почув легенькі ступіні Багіри по ґанку. Чорна пантера хутко і нечутно збігла вгору і почала давати стусани, — (вона не мала часу пускати в діло зуби) малпам, що сиділи тісно кругом Моуглі. Розляглися крики від жаху та болів, але в той час як Багіра спіткнулася, ступаючи по збитих малпах, одна малпа закричала: — »Вона тільки сама. Уб'ємо її! Уб'ємо!« — 3 кусанням, дряпанням, та скиглінням збилися до купи малпи коло Багіри, а п'ять чи шість вхопили Моуглі, витягли його на стіну літнього палацу і всунули в дірку, що була аж на самому вершечку. Коли б Моуглі був вихований людьми, то там би йому і смерть була, бо довелося падати з високости 7 сажнів. Але Моуглі зробив так, як вчив його Балу, і встав на ноги.
— Лишись там, — закричали малпи, — поки ми уб'ємо твоїх друзів, а потім ми будемо бавитись з тобою, як що тільки отруйні гадюки лишать тебе живим.
— Ми одної крови — ви і я! — поспішно почав Моуглі заклик гадючого кодла. З усіх боків руїн почулося шипіння і шелест, і хлопець на всякий випадок сказав те саме ще раз.
— Дійсно так! Схиляйте всі голови долу! — сказало тихо з півдюжини голосів. (Усяка руїна в Індії рано чи пізно стає притулком для гадюк, а тому і старий палац був переповнений кобрами.[2] — Стій тихо, маленький братіку, а то твої ноги можуть нам пошкодити.
Моуглі стояв так смирно, як тільки міг, та дивився з цікавістю в отвори різьби. Він слухав страшенний шум бійки, скигління, та крики мали кругом чорної пантери і глухі хрипкі реви її в той час, як вона відбивалася від них, била їх, вертілася і скакала над натовпом своїх ворогів. Се в перший раз довелося битися Багірі за своє життя.
— »Напевне й Балу недалеко десь; бо Багіра сама не прийшла-б«, — подумав Моуглі і закричав: — До ставка з водою, Багіро! Тікай до води. Тікай і скакай у воду! Поспішай до води!
Багіра почула хлоп'ячий голос, довідалася, що він живий, і се надало їй сили. Завзято билася вона за кожний ступінь, ледве посуваючись до води. Раптом із-за руїни стіни, що була найближче до нетрів, почувся войовничий крик. Балу, старий ведмідь, біг що було духу, але швидче не міг дістатись.
— Багіро, я тут! — закричав він. — я лізу! Я поспішаю! Каміння котяться у мене з-під ніг! Пожди мене, о, гидке кодло малп! — Він захлипуючись, вискочив на ґанок і в ту-ж мить поринув з головою в хвилях малп. Потім він присів, простяг лапи, вхопив ними стілько малп, скільки могло там вміститись і почав їх локшити. Почулися один за другим удари: гуп! гуп! гуп!, ніби то згуки з-під водяного млина. Моуглі почув шум, почув, як щось упало і як хлюпнула вода, і зрозумів, що Багіра пробила собі шлях до води, куди ніяк не могли лізти малпи. Багіра лежала вся в воді, тільки голову висунула, а малпи купами стояли кругом ставу на червоних щаблях, плигаючи скажено, та готуючись кинутись на неї, коли вона вийде на підмогу до Балу. Тоді Багіра піднесла голову, з бороди у неї капала вода, а вона в розпуці проказала гадючий заклик: — »Ми одної крови, — ти і я«… бо вона боялася, чи не втік часом Коа. Навіть Балу, що умлівав під малпами, закректав, почувши, що Багіра кликала на поміч. Коа в той час прокладав собі шлях над західною стіною, збиваючи в яму ті каміння, що траплялися на шляху.
Він хотів вибрати краще місце для того, щоб спуститись, і разів зо два згортався, щоб переконатись, що тіло його не зранено.
Балу між тим бився, малпи вили на щаблях кругом Багіри, а Манґ, летюча миша, літала скрізь, та розносила звістку про велику бійку в нетрях. Шум бійки розбуркав усіх птиць на кілька миль навкруги; Газі, дикий слон, заревів, а ті малпи, що перебували в ріжних місцях нетрів, попрокидалися і майнули по деревах на допомогу своїм до міста Холодне Лігво. Нарешті з'явився Коа, величний, голодний, прагнучи бійки. Сила Коа пітона полягає в стусанах його головою.
Уявіть собі удар списа або молотка, що важить тисячу фунтів, і ви зрозумієте силу, з якою б'є Коа. Пітон завдовшки в чотирі або п'ять футів, може збити з ніг людину, коли вдарить в груди, а Коа, як вам відомо, був тридцяти футів довжиною. Перший удар його був направлений як раз у ту гущу, що була коло Балу. Малпи сипнули на всі боки кричучи:
— Коа! Се Коа! Тікайте! Спасайтеся!
Коли дітваки мали поводяться неґречно, то старші звичайно лякають їх оповіданнями про Коа, нічного злодюгу, котрий може лазити по деревах тихче ніж росте мох, котрий може стягти найсильнішу малпу, про старого Коа, що може прикидатись сухою гилькою, або гнилою колодою, та так, що найрозумніша малпа нічого не передбачить, аж поки гилька, або пень не обхоплює її. Малпи боялися Коа більш усього в світі, бо ні одна не могла навіть уявити собі його могутности, ні одна не сміла дивитися йому в очі і ні одна не виходила живою з його обіймів. І через те вони тікали, чепляючись з жахом за стіни домів, а Балу глибоко і легко зітхнув. Вовна на йому була далеко густіша, ніж на Багірі, але й вона порідшала під час бійки.Тоді Коа в перший раз розявив рота і вимовив одно довге шипляче та свистяче слово.
Навіть ті малпи, що поспішали на підмогу до Холодного Лігва і були ще далеко, — раптом спинившись, позгиналися так, що аж тільки під ними затріщали; а малпи, що були на стіні замовкли. В тій тиші, що оповила місто, Моуглі почув, як Багіра вийшла з води та обтрушувала свою мокру вовну. Потім знову почувся галас та стогін малп. Вони скакали вище на стіни, чеплялися за шиї идолів кам'яних, і з верещанням метушилися на всі боки. Моуглі, дивлячись на те все, скакав з радощів. Він приник оком до віконечка і кричав по совиному на знак глузування та призирства.
— Витягніть людську дитину з тої ями. Я зовсім змучилась, — промовила Багіра. — Візьмім дитину людську та й ходім. Вони знову можуть напасти на нас.
— Вони не зійдуть з місця до того часу, аж поки я не дозволю їм. Стійте так! — зашипів Коа, і знова запанувала мертва тиша.
— Я не міг прилізти раніше, але мені здалося, що я чув твій заклик, — сказав він, звертаючись до Багіри.
— Можливо, що я… Я крикнула під час бійки, — відповіла Багіра. — Ти ранений, Балу?— Я напевне не знаю, цілий я, чи розірвали вони мене на сотні маленьких шматочків, — відповів Балу, уважно струшуючи то одну, то другу лапу. — Фу! Мені скрізь болить. Коа, я та Багіра тільки дякуючи тобі лишились живими!
— Нічого, се дурниці. А де-ж хлопець?
— Тут, в ямі. Я не можу вилізти звідси, — закричав Моуглі.
Зруйнований вершечок був досить високо від нього.
— Візьміть його звідси. Він скакає як Мор-павич і може подушити наших дітей, — почулись коло його голоси кобр.
— Га! — промовив Коа. — Сей малий скрізь має друзів. Відійди геть, хлопчисько, стережись отруйне кодло! Я проб'ю стіну.
Коа уважно обдививсь її і, поміривши щілину в прорізі, котра показувала, що стіна тут не міцна, ударив кілька разів злегка головою для того, щоб розрахувати далечінь. Потім підніс на кілька футів своє тіло над землею і почав гатити головою по стіні. Після кількох важких ударів частина стіни упала і вкрилась хмарою пороху. Моуглі вискочив крізь дірку і, кинувшись до Балу та Багіри, став між ними і обняв їх за шиї.
— Поранений ти? — спитав Балу, ніжно притиснувшись до нього.
— Я незадоволений, голодний, але ні краплиночки не поранений; але-ж як люто вони побили вас, мої брати! Ви в крови!
— Другі теж, — сказала Багіра, облизуючись і позираючи на мертві тіла малп, що валялися скрізь по ґанку і кругом ставу.
— Се дурниці! Се нічого не варто, коли не поранений ти, о, моя гордість, найкраща між усіма жабенятами! — промимрив Балу.
— Про се потім поговоримо, — зауважила досить холодно Багіра.
Се неприємно вразило Моуглі. — Тут Коа, що взяв перевагу в бійці і завдяки котрому ти лишився живим. Піди, Моуглі подякуй йому так, як велять наші звичаї!
Моуглі обернувся і побачив величезну голову пітона, що коливалася над його головою.
— Так он яка ся дитина, — промовив Коа.
— Він має дуже ніжну шкуру і трохи скидається на малпу! Стережись хлопче, щоб якнебудь помилково не подумав я, що ти малпа. Я зле бачу в той час як міняю шкуру.
— Ми одної крови, — ти і я, — відповів Моуглі. — Сеї ночи ти визволив мене від смерти. Моя здобич буде твоєю здобиччю, в той час коли ти будеш голодним, милий Коа!
— Дякую, маленький братіку, — сказав Коа, і очі йому заблищали. — А що може убити такий сміливий мистець? Я так питаю, на всякий випадок!
— Я нічого не вбиваю, бо я ще малий, але я наганяю кіз до тих, хто полює за ними: коли ти будеш голодний, приходь до мене і побачиш, чи я правду кажу. Я досить меткий в сім ділі, — промовив Моуглі піднявши руки вгору. — А коли тобі трапиться якесь лихо, то я за свій обов'язок вважатиму заплатити тобі свій борг, тобі, Багірі, Балу. Щасливого полювання всім вам!
— Чудово сказано! — промурчав Балу. І справді Моуглі досить гарно висловив подяку. Пітон злегка торкнувся головою до плеча Моуглі.
— Щире серце і ввічливий язик! — сказав він. — Ти далеко підеш з ними в нетрях.
Місяць сховався за гори і низки малп, що висіли скрізь по стінах та тремтіли, здавалися якимись прикрасами будинків. Балу пішов до ставка напитись, а Багіра почала прилизувати свою шкуру.
Коа виліз на середину ґанку і сціпив щелепи, випускаючи якісь свистячі звуки. Очі всіх мали звернулися до нього.
— Місяць сховався, — промовив він. — Чи досить тут видно? Чи бачите ви!
Пронісся жалібний крик, ніби то вітер пробіг по вершечках дерев: »Ми бачимо, ох, Коа«!
— Гаразд. Тепер почнеться танок, — танок голоду Коа. Сидіть тихо і дивіться! — Спочатку почав робити він великі круги, випинаючи голову то вправо, то вліво; потім тіло його почало скручуватись у вузли та кільця. Ті кільця та вузли, то сходились до купи, то росходилися, то здіймалися один над одним, змінялися в якісь фантастичні форми, то зовсім щезали. І через весь час ні на хвилину не втихала його свистюча пісня. Насовувалася все більша, та більша темрява і нарешті все щезло вночи, тільки чутно було шелест тіла.
Балу і Багіра стояли нерухомо, як кам'яні, вони тихо гарчали і вовна ставала в них сторч на шиях, а Моуглі дивився і дивувався.
— Родино малп, — промовив нарешті голосом Коа. — Чи можете ви ворухнути рукою, або ногою без мого дозволу? Відповідайте!
— Без твого наказу, ох Коа, не можемо ми поворухнути ні рукою, ні ногою!
— Гаразд. Ходіть тихо до мене.
Рядки малп в безсилі повернулися до нього; Балу і Багіра теж попрямували разом з ними.
— Ближче! — прошипів Коа, і всі ще ближче посунули до нього. Моуглі поклав свої руки на Балу, та на Багіру, щоб відвести їх геть, і великі звірі затремтіли від того дотику, ніби пробуджуючись від важкого сну.
— Тримай свою руку на моїм плечі, — прошепотіла Багіра. — Тримай, а то я можу вернутись, — можу вернутись до Коа… Ааа!— Та се ж тільки Коа, що крутиться в поросі, — відповів Моуглі, — ходімо. — І вони всі троє пройшли крізь діру в стіні, що була найближче до нетрів.
— Ху! — сказав Балу, коли вони вже стояли під тихими деревами. — Ніколи більш не візьму я в спільники Коа, — і він затремтів.
— Він знає більш за нас, — відповіла Багіра, теж тремтячи. — Коли б я ще трохи постояла, я б сама пішла в його пельку.
— Але що то все значить? — запитав Моуглі, котрий нічого не знав про могутні чари пітона. — Я нічого не бачив, крім великої гадюки, що робила якісь вихиляси, аж поки стемніло. Вона мала такий розбитий ніс. Ха, ха, ха!
— Моуглі! — сказала гнівно Багіра, — коли Коа і має розбитий ніс, то винен ти; мої вуха, боки, лапи, шия і плечі, а також і Балу, побиті також через тебе. Ні Балу, ні Багіра не зможуть полювати з задоволенням кілька день!
— Се дурниці! — сказав Балу. — За те ми маємо у себе людську дитину.
— Так. Але дорого се нам коштує. Замісць того, щоб полювати, ми билися за нього і маємо рани; ми позбулися через нього шерсти — у мене майже пів спини вискубли, — навіть гонор наш упав, — бо, пам'ятай, Моуглі, через тебе я примушена була зробити заклик до Коа, а потім ми з Балу зробилися такими дурними, як пташки маленькі, дивлячись на його танок голоду. Все те, хлопчисько, вийшло так тому, що ти бавився з родиною малп.
— Правда. Правда тому, — сумно відповідав Моуглі. — Я зла, не ґречна людська дитина, я знаю се.
— Гм! Як говорить, Балу, звичай нетрів?
Балу дуже хотів позбавити Моуглі усяких прикростей, але не міг він перечити звичаям нетрів, а тому і процідив кріз зуби: — За вчинок такий треба карати. Але пам'ятай, Багіро, що він ще малий.
— Так, я буду пам'ятати. Але він накликав біду і повинен понести кару. Маєш що, Моуглі сказати в свою оборону?
— Ні, я зробив негарно. Ти і Балу поранені.
— Се справедливо.
Багіра дала йому з пів дюжини стусанів, звичайно, з погляду пантери ніжних (вони напевно не збудили б її власних дітей), але для семилітка се було досить важкою карою. Коли все те було скінчено, Моуглі встав, не кажучи ни словечка.
— Ну, — сказала Багіра, — скакай мені на спину, маленький братіку, — побіжимо до дому.
Звичаї джунглів тим гарні, що коли винуватець перенесе кару, то про його лихий вчинок зразу ж забувають і все йде по-старому.Моуглі поклав голову на спину Багірі і заснув так кріпко, що не прокинувся навіть тоді, коли його принесли додому, до лігва.
——————