Буковина/1892/3/На сьвятім вечорі
| ◀ Консолїдация у Русинів | Буковина. Ч. 3 під ред. Сильвестра Дашкевича На сьвятім вечорі (Петро Голота) |
Кіцмань ▶ |
|
Притьмом вибіг зза столу Микола і повалив ся до образів навколїшки.
— Мій Господи! прости менї і дай мені сили сказати отсїм людям про те, що давно уже давить моє серце, бо вони нїчого не знають і дивлять ся на мене добрим і непорочним оком і щирим серцем прихиляють ся до мене — страшного свого ворога, — якось чудно він проговорив і, вдаривши кулаком себе в груди, як сніп повалив ся ниць до образів.
— Іване! Іване! Як би ти живий був, та ти тепер далеко, десь в царстві Божому витаєш і не бачиш, як я спокутую свій гріх, що вчинив я перед тобою. Але ось син твій, дїти твої, і я перед ними, одкрию ся в своєму гріху. Може хоч вони простять менї, — бо я й перед ними винем, — то менії лекше стане... Як би не я, то ти-б може й досї живий був і дїти-б тобою тїщили ся, — в пів голоса говорив Микола, захлипуючись. А Прокін та Приська стояли нї живі, нї мертві і не знали, що їм робити.
— Господи! дай сили... дай сили, — якось крикнув Микола і, схопившись повалив ся Прокопови в ноги.
— Та що се з вами стало ся? — крикнув Прокіп. — Встаньте, встаньте! Так не слїд — вам, старому чоловікови, робити передо мною. Встаньте ради Бога! — крикнув Прокіп і кинув ся до Миколи, щоб єго підвести.
— Нї, нї, не силкуй ся. Дай моїй душі волю... нехай вона тобі скаже, чого їй тепер так тяжко. Прокопе! пожалїй мою душу... Як би ти знав, — крикнув Микола, обхвачуючи руками Прокопові ноги.
— Ой, Боже мій! що се тільки дїєть ся? Ще люди, боронь Боже, почують, позбігають ся... Нате ось води навийте ся, то може полекшає, — крикнула Приська, подаючи Миколї кухоль води і витираючи рукавом слези, що котили ся по єї обличчю,
— Нї, нї, сего менї не треба... вода менї не поможе. А люди як почують, то нехай збігають ся: як воші прослухають, що я буду говорити, то від сего менї лекше стане. Я всему мирови свій гріх розкажу. Дай, Господи, тільки менї на те сили. Слухай, Прокопе, що я буду казати. Слухай і ти, Присько, та добре слухайте!
— Ну, то кажіть, — сказав Прокіп.
— Як був твій батько молодим, ще як він паробкував, — почав Микола, ставши навколїшки, — то закохав ся він в одну дївчину, І я ту дївчину кохав, та кохав, як нікого в сьвітї так не кохав. — Я був бідний, а батьки теї дївчини були богаті, і. вони тільки посьміяли ся надо мною, як я заслав до них своїх старостів. Пішов я після того в далеку сторону, заробив, там грошенят, розжив ся на воли і почав чумакувати. Щастило менї в чумацьтві і я тїшив ся; не тим, що гроші в мою руку котили ся, а тим, що думка в мене була таки одружити ся з Мариною, що тебе, Прокопе, на сьвіт народила; Два роки чумакував я, а потім продав свої, воли та й повернув до дому, та тільки не на свою радість: бо Марина вийшла заміж за твого батька. Запив я після того: думав залити горівкою своє горе. А коли бувало стріну ся з твоїм батьком, то так і хтїв кинутись на єго, хтїв єго задавити, нїби свого ворога... Чи повіриш, Прокопе? А раз зайшов я до церкви не Богови молити ся, нї: не до Бога тодї зовсїм мені було, а що-б хоч глянути на свою Марину, бо я знав, що вона була тодї в церкві. Ввійшов в церкву, як глянув на Марину, то й усе в сьвітї забув : такою тоді вона менї хорошою здала ся. Стою я в церкві та дивлю ся на неї й очий своїх з неї не звожу, а вона, сьвята душа, і не глянула на мене й оком на мене не скинула. І здавила моє серце велика ревність.
„Нї, сего не буде, — думав я тодї, — щоб. мій ворог володів такою красою“, А який ворог, щоб хто спитав тоді у мене, то я-б І не сказав. Заворушили ся люди й почали з церкви відвідати. Вийшов-і я з церкви, став серед вулицї, та й думаю собі: „Нехай хоч тут її побачу, хоч словом з нею перекину ся“. Стою я та отак думаю, коли бачу — й вона іде, сьвята та непорочна. Я до неї: „Чи пізнала?“ питаю. — „Пізнала“) каже. А я аж затрусив ся було. „А чи любиш мене тепер, як і перше любила?“ — „Що ти у мене питаєш ? чи ти хиба здурів? — каже вона — „Ти-ж знаєш, що я заміжня“. — „Знаю“, якось крикнув я тодї і кинув ся до неї, щоб її поцїлувати... Чи повіриш, Прокопе? Я хтїв поцїлувати твою матїр, серед вулицї своїм диявольским поцїлунком, я хтїв твою матїр опорочити. — „Геть!“ крикнула вона і так пхнула мене в груди, що я аж повалив ся серед вулицї. Впав я та лежу, та гірко плачу, а люди йдуть біля мене з церкви, та з мене чумака сьміють ся. І рішив ся я на зле дїло, на помсту за мою неправду. І на яку помстуІ Слухай Прокопе, добре слухай....
„Пішов я знов в далеку сторону і з батьком твоїм, як слїд, як з братом, розпрощав ся, а в серцї свому я грів тодї страшну помсту — злу гадину. Проблукав я по сьвітї з пів року, а потім знов повернув до дому, ішов я до дому не тими шляхами, де люди ходять, а тими, де хижі зьвіри тільки блукають: усе ярами та лїсами. Швидко й до села свого я добрав ся і засїв я у чагарнику, у тому самому, що й тепер він росте, щоб пересидїти там до вечера. Настав вечір, за ним північ, а пішов я лугами та городами до оселї, Прокопе, твого батька. Я знав, що батько твій часто бувало ночує в клунї, і я думав було єго там застати. Підправ ся до самої клунї і як раз застав, що батько твій спав в клунї; а ворота були зачиняні... Прокопе! слухай... Я хтїв єго нарізати, але роздумав і підкравшись до воріт. запер їх знадвору, та зараз і піднїс під стріху сірника, а потім швидке туди, звідкіль прийшов. Що далї було, не знаю, бо я біг і не озирав ся, і довго менї смітила дорогу клуня твого батька... Ти плачеш, Прокопе, плачеш через мене... Вий же мене, Прокопе, бий в голову, — крикнув Микола, знов обхвачуючи Прокопови ноги. — Бий мене та тільки прости менї.
— Тяжким каменем лягають ваші слова на моє серце, — сказав Прокіп. — Бодай було під вас їх і не чути.
— Простїть менї, простїть, та дайте менї договорити, бо ще не все, дай душі моїй волю....
— Кажіть уже, кажіть, коли казати почали, — сказав плачучи Прокіп.
— Слухай же, Прокопе! Проблукав я по сьвіту ще років зо три після того, а далї й повернув до дому. Не думав я застати Прокопе, твого батька живим, бо думка в мене була, що він в клунї і угорів, та нї: якась спасена душа відчиняла єму ворота в кору і він вибіг. Як він біг з клунї, на єго впав огонь і висмалив єму очі, то я єго сліпим і застав. А мати твоя не видержала: вона вмерла з переляку, тебе на сьвіт породивши, щоб ти, Прокопе, вислухав за своїх батьків мою страшну сповідь. Тобі вже четвертий рік тодї був, як твій батько пішов через мене на той сьвіт. Я, окаяний, ще ходив і прощати ся з твоїм батьком перед єго смертю; він тодї добрий був до мене, бо він і не знав, що на той сьвіт іде він через мене; він просив мене, щоб тобі, Прокопе, був я за батька, і се тяжким каменем лягло на моє серце. І хтїв я тодї признати ся єму в своєму гріху, та люди тодї мішали менї се зробити. Так я і зістав ся з великим гріхом на душі і нїкому про свій гріх не признав ся, і на сповідї не признав ся, бо бояв ся. Тяжко, Проколе, на дущі великий гріх носити. Думав, як оженюсь, полекшає, але не полекшало: ще гірш наче стало. Та й жінка не довго жила: на шестому роцї, як побрались, вона і вмерла. А тут ти виріс менї на мою муку. Бо ти був завше до мене добрий, і се мене ще гірш мучило.. Тепер ти бачиш, Прокопе, якому ти ворогови поміг в бідї і якого ти ворога зазвав до себе на вечерю, на сьвяту вечерю... Прости-ж менї, Прокопе! Я знаю, що, як ти менї простиш, то й батько твій менї простить і Бог менї простить, — крикнув Микола, знов обхвачуючи Прокопові ноги... Прости, Прокопе, прости...
— Встаньте ж, Миколо! Великий ваш гріх передо мною, але я вам прощаю і прошу вас нїкому про сене казати, бо у вас малі дїти є: хоч для малих себе пожалїйте. Прощаю Вам і ради празника, що у нас сегодня зайшов. Молїть ся тільки Богу, щоб і Він вам простив.
— Спасибі тобі... Спасибі вам за велику милость до мене, окаянного чоловіка. Я чую, що менї і Бог простив, бо на душі моїй зовсїм легко стало, — сказав Микола, підіймаючись і хватаючи Прокопову руку, щоб її поцїлувати.
— Нї, нї, поцїлуймо ся, сказав Прокіп, утираючи свої слези.
— Я не сьмію, — сказав Микола.
— Вам же простили, — поцїлуйте ся, — сказала Приська, утираючи слези. — Слава Богу, що хоч нїхто не нарвав ся.
Всї поцїлувались братьнїм поцїлунком. — Бог вам нехай простить, ами можемо сиротити, — сказала Прокіп та Приська.
Швидко в сїнях хтось затупотїв: то йшли два хлопцї з вечерею.
Петро Голота.