Великий шум (1907)/VI
| ◀ V. | Великий шум (1907) VI |
VII. ▶ |
|
А за три недїлї, при остатнїй оповіди, був шлюб Костя з Галею і весїлє на славу. Стара Думячиха уперве тепер почула себе матїрю і головою широкої родини і виступила в повній своїй повазї усвяченій віковими звичаями, щоб звеличити шлюб своєї єдиної дитини. Із глубини своєї скринї вона видобула спорий рукавець зі срібними талярами з погрудєм Марії Тереси, скарб, що перейшов до неї від її баби і про який доси не знав нїхто, навіть її син. Вона сипнула тими грішми на єдине в її житю свято. Зарізали три вепрі й три ялівки, купили три бочки пива і бочку горівки, нарізали дробу, спросили свояків і знайомих і сусїдів з трьох сїл, не виключаючи й дальших.
А в суботу по півднї зароїло ся Думячишине подвірє від дївчат і парубків і свашок у святочних строях. Починав ся весїльний обряд вінкоплетинами й печенєм короваю. За величезним столом, на якому насипана була цїла купа зеленого барвінку, позасїдали свахи; стара Думячиха виступила на лаву і серед загальної тиші розпочала обряд піснею:
Ізійди, Боже, до нас,
Бо тепер гаразд у нас!
І ти Божая мати
Зійди до нас до хати,
Віночки увивати,
Коханє парувати.
Ой ізленули три ангелоньки з неба,
Ой сїли, впали у Костенька на дворі,
А із дворонька у мальовані сїни,
А із сїнечок у пахучі покої,
А у покоях на тисовії столи,
Взяли в ручечки барвінкові пучечки,
Позолотили зеленії листочки,
Позолотили тай нам благословили,
Аби ми з ними сих віночків довили.
А тут мов рій бжілок забренїли голоси дївчат, Галиних дружок:
Збірная днинонька субота,
Збирала Галюня подружки;
Засадила їх за столи,
Завдала вона їм роботу:
Зелений барвінок складати,
Шлюбнії віночки звивати.
„Співайте, подружки, не сидїть,
На мене ся, молоденьку, не дивіть,
Бо в мене туженька не мала:
Від рідної неньки відстала“.
Повіяло якимось дивним духом по хатї; навіть найстарші свахи втирали сльози, навіть запечені пекарки, що пріли біля печи, плакали та хлипали як малі дїти, а дївчата-співачки затулювали хусточками заплакані очи.
Та ось сцена зміняєть ся. Вінки доплетено, позолочено і повішено під образами, а свахи-пекарки несуть на руках дїжу з короваєвим тїстом і ставлять на столї. Як тиха річка бренить спів свашок:
|
Короваєве тїсто Пишний коровай місити, |
І старосьвітські обряди йдуть своєю чергою: коровай місять, лїплять, саджають, підгнїчують у печи, все з піснями, з примовинами, усталеними старим звичаєм. Свахи-пекарки беруть ся за руки і співають перед пічю:
А вжеж ми заробили.
Коровай посадили,
Соломою підгнїтили
І задом і передом, —
Дайте-ж нам горівки з медом!
Весїльний староста, що по всадженю короваю в піч, при якому він мав довшу промову, засїв на своїм старостинськім місцї за столом під образами і під шлюбними вінками, кричить на все горло:
— Дружбо-о-о!
— Ставлю ся на розказ пана старости! — кричить і собі-ж червоний від біганини, рослий і звинний та як пава вбраний парубок, що служить Костеви за дружбу і має сповняти всї накази старости.
— Дружбо-о-о! — кричить ще раз староста немов не бачучи дружби, що стоїть перед столом із шапкою в руцї, — доходить мене чутка, що комусь кривда тутка. Свахи своє дїло зробили, коровай нам всадили, соломою підгнїтили задом і передом і хочуть горівки з медом. Ти хиба не чуєш? Чом сього дїла не пильнуєш?
— Готов служити, пане старосто! — різким виголосом відповідає дружба, по козацьки обертаєть ся на одній нозї в півокруг і щезає серед весїльної юрби, щоб за хвилину явити ся з писаною, плескатою фляшкою, повною червоного напою — розігрітої з медом горівки, і з срібною чаркою в другій. Він передає одну й другу в руки старостї мовлячи:
— Благословіть, пане старосто!
— Най Бог благословить! — відповідає староста, приймає до руки фляшку, до другої чарку, наливає повну, і пригубивши її енерґічним рухом виприскує всю решту до гори на стелю, відки густий, червоний напиток як краплї крови капає на стіл і на скупчених біля нього гостий.— Як сей солодкий напиток капає на нас із стелї, — говорить староста, — так нехай ласка божа капає на сей дім, на його господарів і на ту молоду пару, що завтра має стати до шлюбу святого. Віват!
— Віват! — гуде окрик, аж хата трясеть ся і вікна дзеленькочуть. Староста тимчасом спокійно наливає другу чарку, випиває її і передає в руки свого сусїда. Іде частованє. Свахи чекаючи своєї черги співають:
Із стріхи горіхи летїли,
А свахи горівки схотїли.
Та вже-ж нам староста догодить,
Що нас та горівка доходить.
А вже в сїнях загудїв сердито бас, зазвенїли цимбали, заплакали три скрипки і загуркав бубен. Молодїж рушила на ті голоси, як бжоли до меду; сїни наповнили ся живими квітами, парубками й дївчатами; лиця у них розгарали ся якимось дивним огнем, у очах запалювали ся искри, всї молоді тїла мимоволї порушували ся якимось таємним ритмом. Природа подала свій голос, тиснучи парубків до дївчат і дївчат до парубків. Почули ся співи, з разу невинні, весняні, наівні, майже дитячі:
Ой то в мене дївчинонька, ой то в мене душка,
Як червона гарасівка коло капелюшка.
— Дружбо-о-о! — гуде з хати голос старости.
— Ставлю ся на розказ пана старости! — кричить дружба покидаючи свою танечницю і протискаючи ся до хати.
— Додай охоти молодїжи до танцю! Частуй вареною! Але памятай, нинї без сороміцьких. І без піятики. До перших когутів, довше не позволяю.
— Слухаю, пане старосто, — мовив дружба і потонув у юрбі.
Пішли танцї і співи. Співали лише парубки. Чарки ходили по руках, пляшки з горілкою треба було наповнювати раз по разу, бо стиск і сперте повітрє і шалені скоки і горячі почутя будили спрагу. Врештї всї зажадали пива для охолоди; співи свах при жіночім столї тілько десь-колись вчували ся з гамору танечників, як тихий бренькіт мушок серед ревучої бурі.
До півночи хата немов підіймала ся в повітрє на крилах пісень. Тодї почала тут і там позївати втома. Іскри в очах гасли, лиця блїдли, по під очима виступали синї насмуги. Та музика не втихала, свавільні тони так і дригали в ногах, помости грали від тупотїня і короткі, горячі співанки вили ся над юрбою як ластівки над буйною нивою.
— Дружбо-о-о! — залунав із хати голос старости.
Дружба задиханий, заточуючи ся мов пяний, ставив ся перед столом.
— А що я тобі велїв? — гукнув староста грізно.
— Забув, пане старосто.
— А бачиш, дївкам голови закручуєш, тай сам закрутив ся. Не тямиш про перші півнї?
— Тямлю, пане старосто.
— А не чув півня?
— Не чув, пане старосто.
— Ну, певно, ти би тепер і гармати не чув, як би тобі над вухом вистрілила. Ідиж і зараз зупини музику. Годї танцювати! Кождий до дому і ти зараз лягай і спи, бо в тебе завтра тяжка служба. Зрозумів?
— Зрозумів, пане старосто! — сказав дружба цїлуючи його в руку, обернув ся і вийшов із хати. За мінуту всї гуки та звуки затихли, юрба без гомону розійшла ся, кому куди слїд і Думячишина оселя задрімала.
А другого дня, в недїлю, скоро засвитало, вже староста і дружба були на ногах, уже почали з'їжджати ся бояри на конях, в червоних шапках, при пистолетах. Стара Думячиха почастувавши їх як належало, стала виряжати їх до двора по молоду. Староста й Кость Думяк на вороних конях, уквітчаних і перевязаних червоними попругами, станули на чолї походу; дружби на так само оздоблених конях кінчили поїзд і він рушив з подвіря парами-парами, поки не простяг ся на шляху довгою, ріжноцьвітною та переважно червоною гадюкою. За ними плила тужлива пісня свашок:
|
Ой полем, полем виноградом Аби той виноград зелен був, |
Виїхавши за село всї бояри на коменду старости як один вистрілили з пістолетів, закричали „віват“ і чвалом пустили ся до двора. Не минула година, а вже погостивши ся в дворі (пан Субота на той день навмисно виїхав до Самбора) вертали з панною молодою і попростували до церкви, де вже ждали свахи молодого.
Всї вистояли цїлу службу божу, на якій мусїла ще бути оголошена третя оповідь. По службі були ще якісь хрестини і тілько відправши їх о. Квінтілїян дав шлюб Костеви й Галї. Він обмежив ся на саму урядову формальність, не обертав ся до молодих нї з якою промовою і не побажав їм нїчого доброго, — видно було, що його моментальний добрий настрій до них уже минув ся і він бачив у молодій парі лише своїх нових парафіян, неподібних до всїх инших, що не захочуть кланяти ся і корити ся йому і можуть причинити йому не мало ріжних клопотів.
По шлюбі весїльний поїзд зараз рушив до Думячишиного дому. Галя в панськім весїльнім строю, в білій сукнї, з білим вельоном і з золоченим вінцем на волосю йшла поруч свого мужа, що таким же золоченим вінцем на кучмі виблискував до сонця. Зараз за брамою кладовища заграли музики, заладкали свахи:
Дякуймо попонькови,
Як свому батенькови,
Що не довго забавив,
Швиденько нас відправив.
Вхід до материного двора відбув ся знов з усїми звичайними церемонїями. Свахи ставши біля входу співали:
Відчиняй, мати, лїску,
Веде ти син невістку,
До хати помічницю,
До працї робітницю,
Для сина принадоньку,
Для тебе розрадоньку.
Думячиха вийшла їм назустріч у кожусї виверненім до гори вовною і з великої сївнї зачираючи пригорщами овес обсїяла ним насамперед обоє молодих, що стояли перед нею, а потім бояр, дружок і весь весїльний похід. Знов заграли музики, заладкали свахи, а Думячиха забуваючи инші звичаєм усвячені обряди зкинула з себе сївню і кожух і з голосним, радісним риданєм кинула ся до Галї, почала цїлувати й пестити її приговорюючи:
— Моя дитина, моя! Від моєї груди, моїм молоком виплекана, моїми руками виколисана, моїми молитвами менї й мойому синови дарована. Тепер, Боже, хоч бери мене зараз зо світа! Я щаслива, що дожила сеї хвилї привитати таку невісточку на своїм подвірю!
Голосні окрики: віват, і вистріли з пістолетів і голоси музики покрили її слова. Юрба валила в подвірє кричачи та співаючи, а попереду Кость і Галя, а за ними мати й староста, а за ними дружби й дружки в вінках і биндах і шовкових хустках. Перед сїнешним порогом нове витанє, нові співи; свахи затягли:
Радуй ся, матїнко!
Ведем ти дитятонько,
Як одно, так другоє,
Тепер твої обоє.
Знов Думячиха без памяти цїлує невістку й сина, знов грімкі вівати й окрики весїльної дружини, трелї скрипок і гуркотїня бубна, і хата й сїни й усе подвірє заповнили ся народом веселим, крикливим, щасливим уже тим, що бачив радість довкола себе і міг любувати ся щастєм молодої пари й її матери.
Нарештї втишили ся, всїх гостий порозсаджували по за столи в хатї і в сїнях і на подвірю. Почав ся епічний, весїльний обід, що тревав аж до заходу сонця, з горівками, пивами й медами, з музиками й співами, з піснями до кождої страви, з похвалами і придирками. На першу страву подали борщ, який свахи привитали піснею на похвалу борщу:
Уже нам дають борщу,
А я чола не морщу,
Бо борщ найстарша страва,
І господинї слава.
Капуста на грядцї сидїла,
На пісному рости не хтіла;
Капусту кухарка вносила,
А вна солонини просила.
Капуста і жінка до власти
Усе потребує омасти.
А другий хор при другому столї нїби кепкував із капусти приспівуючи:
Возьміть собі капустицю у станов,
А нам дайте курочку з щафраном!
Подано в здоровенних мисах яловичий росіл і до него пампушки, і знов залунала пісня з усїх столів:
Ой щож нам дають? Юшечки,
Самі нам ідуть в душечки.
А й ще нам дають пампушки,
Що самі просять ся в душки.
Все те швидко щезає зі столів, бо гостї таки добре пропостили ся в часї церковної відправи. Та ось здорові парубки несуть у двійку до кождого стола величезні чвертки телячої та свинячої печенї. Поки весїльні кравцї порають ся біля них краючи соковите мнясо на рівні шматки та роздаючи його за чергою між гостей при столах, свахи співають:
Ой щож нам дали? Печенї!
Ой тож нам були перчені.
Чи з перцем, чи не з перцем,
Але з ласкавим серцем.
Рівночасно з печенею дружби обносять у глиняних кухлях та склянках пиво; всякий випиває кухоль одним духом і подає його знов дружбі, який зараз же наповняє його знов. Свахи співають похвалу пива:
Ой хміль в бочцї грає,
Білу піну пускає,
І шумить і клекоче,
В горло лити ся хоче.
Пивож наше, пиво,
Виробляєш ти диво,
Не даєш нам журить ся,
Як нам з лобів курить ся.
Горівка не дївка,
Не шанує поділка,
Огнем у крови грає,
Дуріє і співає.
Горілочко годна,
Випю тебе до дна,
То стане від тебе, парухи,
Світ як банька, люде як мухи.
По печенї йдуть іще печені кури, надївані яблоками, які стрічає співана похвала:
Сидить кокошка в садку,
Будуть курчата в статку;
А кокош сидить на вишни,
Йому кокошка на мисли.
Та ось на рештї обід кінчить ся. Розносять ще медяники та горіхи, а свахи й тих присмаків не лишають без похвали:
Солодкий медяник, солодкий,
Так як час утїхи короткий.
Поки його згадувать мусиш,
Не один твердий горіх розкусиш.
Обід скінчив ся; свахи заспівали:
|
Встаньмо, бояре, встаньмо, Ой то нам були юшечки, |
Всї повставали за столами. Староста перехрестив ся, провів молитву „Царю небесний“, яку всї повторили за ним, а потім почав весїльне дякуванє:
— Панове бояри, дружбове і дружки, свахи й сватове, гостї близькі й далекі, свояки й сусїди. Благословив нас Бог сей акт весїльний щасливо розпочати і щасливо докінчити. Дякуємо небесному Богу за його ласку, а що ми тут крапель ізпили і кришок хлїба покришили, най то Бог нашій господини і її синови, пану молодому, стокротне надгородить. А я вам панове дякую, що сте мене яко старосту сего весїльного акту поважали і по мойому наказу поступали. Тай ще вам одно скажу: є тут меже нами зіронька ясна, дївчина красна, що нас усїх тут принадила не лише своєю красою, але також своєю добротою. З панського гнїзда пташка, вона наш простий стан полюбила і під хлопською стріхою собі гнїздо звила. Дай же їй Боже вік довгий і пожитє щасливе, аби горя не знала і у всїм добрі тривала! Пане молодий, а покажи нам свою любу, що її привів із шлюбу!
Галя, що доси сидїла за столом обік Костя тулячи ся до нього і дуже мало що їла й пила, якось немов жахнула ся при тих словах. Та Кость знав, до чого воно йдеть ся. Він швидко встав, обоє з Галею вони вийшли з за стола, і він підложивши їй під ноги свою могутню долоню підняв її в гору як малу дитину; вона випрямила ся сміло і окинула очима всїх гостей, і разом із сотки уст загриміли радісні окрики:
— Віват! Віват! Най нам жиє наша нова панї, нам рівна і нам прихильна. Многая лїта!
Думяк обносив її по хатї, по сїнех і по оборі і скрізь люди тисли ся до неї і цїлували її руки та ноги. А коли нарештї Кость поставив її на землю і з нею разом пройшов знов у сїни, а з сїний до хати, свахи обернули ся до його матери з піснею:
|
Радуй ся, матїнко, радуй ся, Візьми вороги під ноги, |
Всю ніч іще йшла гульня, грали музики, ходили кухлї пива і чарки горілки з рук до рук, вела ся гучна забава. Галя сидїла серед свашок і слухала їх пісень та оповідань, та з посеред молодїжи частїйше й частїйше лунали сороміцькі піснї, безсоромні, сьмілі, плястичні і оріґінальні, та при тім наівні і чисті в своїй натуральности як твори Сапфони й Арістофана. Атмосфера ставала душною, Галя чим раз палкійше поглядала на Костя, і нарештї молодят зі співами й вівканєм і прикладками й плесканєм у долонї і з вистрілами пістолетів завели до комори і лишили самих.