Великий шум (1907)/XIII
| ◀ XII. | Великий шум (1907) XIII |
|
А другого дня велично зійшло сонце, радістю розяснило ся небо, тріумфом задзвонили дзвони по церквах на знак і на честь великого свята. Лише в Суботовім дворі було тихо. Пана і ґрафиню, яких служниця застала вранцї в тім самім місцї, де вчора попадали — він знеможений наглим зворушенєм, а вона виснажена довгою дорогою саньми на морозї, — попереносили слуги на лїжка і понакривали щільно, позатоплювали в печах і ходили на пальцях, щоб не збудити їх. Вони не чули різдвяних дзвонів, що з супротилежного горба знай розливали ся радісним рокотом, не бачили величнього світила, що обливало все небо зразу царським пурпуром, потім литим сріблом, а нарештї щирим золотом. Вони спали аж до осьмої години. А коли ґрафиня прокинула ся і побачила нахилене над собою, все ще трівожне і затурбоване лице батька, то поперед усього зареготала ся як срібний дзвіночок, потім голими руками обхопила батькову шию, пригнула його голову до себе і цїлувала палко, пристрасно, а потім випурхнула з ліжка і скрикнула:
— Таточку, я свобідна, свобідна, свобідна!
— Від чого свобідна, дитино моя?
— Не від чого, питай, а від кого. Від нього, мойого мужа і ката.
— Деж він подїв ся?
— Лишив ся в Венеції.— І пустив тебе до дому?
— Пустив, таточку, бо мусїв.
— Ти узискала розвід?
— Узискала? Нас розвело море, оте чудове, сапфірове венецьке море.
— Не розумію, що хочеш сказати сим, моя дитино.
— О, тут секрет, мій великий секрет! — мовила вона і сама жахнула ся, скочила до дверий, глянула чи не підслухує хто, а потім обнявши знов батька за шию і притуливши ся до нього шепнула йому до вуха:
— Я вбила його!
Пан Субота весь закаменїв і мимовільним рухом руки відсунув її від себе.
— Ти… вбила… його? —— простогнав він ледво переводячи дух.
— Так, таточку! Але лише морально. Адже бачиш, що я свобідна, що мене пустили, не арестували. Я чиста перед світом, а на сумлїню… на сумлїню, там, у темній, найтемнїйшій закутинї маленька плямка. Вона не болить, не мучить мене; вона лише частина відплати за те, що я витерпіла від нього.
— Говори яснїйше, Женю, говори яснїйше, а то я нїчогісїнько не розумію! — все ще з виразом страшного затурбованя говорив батько.
— Ох, се цїла історія, чисто як із італїйської новелли з часів ренесансу, фантастична, а про те й сьогоднї можлива і дїйсно правдива. Се можливе лише в Італїї, тій дїйсній країнї чудес.
— Говори про себе, доню, а не про Італїю, — шептав батько палений цїкавістю і нетерплячкою. Та вона верзла далї своє, як розпещена дитина.
— Не говорити про Італїю! — скрикнула зі святим обуренєм і сплеснула в долонї. — Як же я можу не говорити, коли Італїя дала менї найкраще, найцїннїйше з усього, що я коли будь дістала від кого, крім тебе, таточку, розумієть ся, крім тебе. Італїя віддала мінї свободу. Її чудова дочка, королева моря і перлина землї, Венеція взяла мене за руку і як малу, заблукану дитину вивела на вільний світ!— Говори яснїйше, Женю, говори яснїйше, бо мінї в голові мутить ся.
— Не бійте ся, таточку, я зараз скажу вам усе, як перед Богом, по щирій правдї. Ви бачили, в якім настрою ми виїхали з Відня. Я докладала всїх сил своєї душі, щоб видавати ся веселою і щасливою, але тілько Бог один бачив, як тяжко мінї було на серцї… Ми приїхали до Венеції в часї найкращого осїнього сезону і мій муж кинув ся з цїлим запалом своєї натури в вир тих забав ї роскошів, які дає Венеція, між иншим і на веслярський спорт, у якому він швидко збирав заслужені тріумфи. Він познайомив ся з найкращим на всю Венецію ґондолїєром і оба вони в пурпуровій, золоченій ґондолї доказували правдивих чудес у своїх фантастичних моряцьких костюмах. Він швидко зжив ся з ґондолїєром, тай сему самому не треба було довгого часу, щоб наскрізь пізнати польського ґрафа і його уподобаня. Він пізнав його француських товаришок, з якими ґраф проводив увесь час вільний від спорту, а нарештї прийшов і до мене.
Не забуду до смерти сеї памятної сцени.
Він війшов з глибоким поклоном, як жебрак, станув біля дверий і хвилину міряв мене своїми огнистими очима. Потім перший промовив:
— Signora, позвольте сказати вам слово.
— Кажи.
— Ви терпите богато. Ви годні не такого щастя.
— А тобі яке дїло? — відрубала я.
— Я, Signora, бідний, un povero Veneziano. У мене жінка й дїти. Гарна жінка. Ах, як я люблю її! Гарні дїти і я готов віддати своє житє, щоб забезпечити їх житє. А мій заробок мізерний. Я не можу дивити ся на їх убожество.
— Щож мінї до того? — сказала я.
— Вам, Signora, нїчого до того, лише мінї. Що варто моє житє при моїй бідности? Але ви можете допомогти мінї. Не мінї, але моїй родинї. Будьте великодушні!
Я дала йому тисячу лїрів. Його очи блиснули огнем, але гроший не брав.
— Мало, Signora!
Я додала ще тисячу.
— Мало, Signora!Я додала ще три, останнї, які я мала.
— Спасибі, Signora, — мовив він коротко ховаючи гроші. — Нїхто нїколи не знатиме, відки вони. Я Венеціянець і ви нераз іще згадаєте мене. Цїлую ваше серце, Signora!
І поцїлувавши крайочок моєї сукнї він пішов.
— І не говорив тобі нїчого більше?
— Анї слова.
— По щож ти дала йому стільки гроший?
— Зі співчутя для його ріднї.
— Брешеш, суко! — не міг здержати себе батько, щоб не скрикнути брутально. — Ти добре знала, до чого воно йдеть ся.
— Знала чи не знала, кому яке дїло до того? Я дала йому щедру милостиню і не жадала за се нїчого.
— Не сказала, але серцем бажала.
— Сердечні бажаня Бог судить, а ви не маєте права. Згадайте моє положенє!
Батько поблїд, потім помалу взяв її руку, притулив до своїх уст і сказав лагідно: Твоя правда. Щож було далї?
— Далї нїчого не було. Найблизшого вечера була чудова реґата на Лїдо, ґондолї робили тисячні закрути і перегони, публїка плескала і кричала, далї найкраща гондоля випереджаючи всї инші погнала на повне море і щезла в густій мряцї, що білою стїною стояла на ньому. І вже не вернула. Рано на другий день знайшли ґондолю перевернену до гори дном, а ґрафа анї ґондолїєра анї слїду.
То був мій розвід. Так море дало мінї свободу.
|
|
По полудню весь час аж до до вечера йшло в панськім дворі велике угощенє цїлої грушатицької громади. Ґрафиня й Галя, обі в однаких костюмах, услугували мужикам.
А вечером у присутности привезеного з міста нотарія уложено між паном і громадою плян викупу сервітутів, за які селяни одержали знатний шмат лїса і толоку. Се була одна з немногих у Галичинї корисних, добровільних угод у тій справі. Сусїдні пани нїколи не могли дарувати її Суботї.