Великі проводи/Пісня шоста

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Великі проводи
Пантелеймон Куліш

Пісня шоста
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


 І
Ой усяке на сім світі
Про своє гадає:
Хто про долю України
Та про славу дбає,

А хто з брата у захисті
По дві шкури лупить,
А як інший, то й прилюдне,
Що попаде, цупить.

Величалися дейнеки
Будинковим лупом;
Поставляли шибениці
З викопаним трупом.

І, попившись, сумували,
Що жиди з кагалу
До приходу панцерників
Усі повтікали.

"Чорти батька зна, - мовляли, -
Що тепер чинити!
Як і царство небеснеє
В бога заслужити!

А киньмося лишень, браття,
По склепах церковних:
Там багато на шляхетстві
Перстенів коштовних.

Та й якого ката будуть
Пани там лежати.
І страшного того суду
Мов у просі ждати?

Ге! замкнуто!.. Колякою
Під двері підперто!
Мабуть, старшно запорозьких
Гайдамак і мертвим.

А кете лиш, підкотіте
Під церкву гармату:
Вона зараз нам очинить
Мертвецькую хату".

"Гвалт! рятуйте!" - із-за дверей
Жиди закричали.
"Отака ловись, панове!" -
Та й зареготали.

Регочутья гайдабури,
Гармату риштують,
Від радощів під собою
І землі не чують.

"Отепер-то, пани-браття,
Дождались ми панства,
Ще й у бога заслужимо
Небесного царства!

Отепер-то полатаєм
Свої драні боки:
Постоли будуть сап'яні,
Шовкові волокни!"

Ой торохнула-ревнула
Мідяна гармата, -
Захиталась, відчинилась
Мертвецькая хата.

Повалило з хати димом,
Мов у гуті з груби;
Мов голова Одамова, -
Вищирила зуби.

Посипалась цегла, вапна;
Двері, мов у пекло,
Роззявились, розширились...
"А що, жиди? Тепло

Натопили ми вам хату?
Не так, як, бувало,
Ми в холодних ваших корчмах
На лавах конали!"

Мовчать жиди, анітелень,
Нігде не озвались;
Тільки ветхі домовини
Скрізь порозкривались.

Виглядають жовті кості -
Чи вже наступила
Та година страшенная,
Що душу томила, -

Душу вбогу, задавлену
Ізмалечку панством,
У вічну тьму заманену
Хитрим якимсь царством?

Сумно стало гайдамакам,
Сумно між гробами,
Мов мерці до них озвались
Мертвими устами.

         ІІ
"Люде добрі! ось дивітесь:
Жидівська намітка!
Утікала та й втеряла
Чортова жидівка.

Гляньте, в дверцях зав'язнула!
Сі дверці на хори.
Ой там вони, вражі сини,
Ой там людомори!"

Стрепенулись, поринули
В церкву гайдабури ,-
Застогнали, заплакали
Церковнії мури.

Притаїлась із жидами
Ходачкова шляхта.
Коло батьків та матірок
Діти - як циплята.

Притаїлись попи й дяки,
Що панству служили
І по-панській неписьменну
Простоту дурили.

"Ага! ого! - загукали
На їх гайдамаки. -
Так ви усі сюди збіглись,
Державські собаки!

Добре, жиди! добре, шляхто!
Добре, довгополі!
Будуть жнива в нас рясніші,
Ніж на панськім полі.

І за се вам дякуємо,
Що ви свої тлумки
І скриньки всі позносили
Нам на подарунки.

А що, жиди: чи важче вам
Золото втеряти,
Чи свої погані душі
До чортяк послати?

Бачте, до чого доводять
Ваші кляті карби,
Що самі нам позносили
Незліченні скарби!

А ти, шляхто ходачкова,
Пани окономи,
Людські п'явки безсердечні,
Дрібні грошолови!

Ви з жидами накладали,
Їх робом ходили,
То з пархами й поляжете
У одній могилі.

А за те, що в вас жидівська
Удача ледача,
Домовиною вам буде
Утроба собача.

А що ж вам, бровки кудлаті,
Маємо сказати?
Ви самі в церквах привикли
Людей поучати.

А виходь лиш, поторочо,
На амбон високий, -
Чи й до слова, як до їжі,
В тебе рот широкий?"

Не злякалась потороча,
Стала на амбоні:
Казать казань поторочі
Ніхто не боронить.

Отця й Сина мугикнула,
Ще й Духа Святого:
"Ой слухайте, пани шляхто,
Пророчого слова!

Розкувалось хиже хлопство,
За гріхи шляхетські, -
Нехай справлять уостаннє
Великдень зброєцький.

Ой викує на їх шляхта
Сталевії узди, -
Ой не вийде хамське кодло
До суду із нужди!

Ой викує на їх шляхта
Залізні кайдани, -
Махатиме хамське кодло
До суду ціпами!"

Ой як грюкне оружина
Із довгого дула, -
У широкий рот попівський
Засвистала куля.

Застогнали живі люде
І в склепу шкелети;
Заблищали списи, шаблі,
Загули мушкети.

         ІІІ
Хто ж то в церкву увалився
Із панцерним полком?
"Стійте, стійте, людоїди!" -
Крикне грізно Голка.

Ой труситься в темнім борі
Звір від рику лева:
"Чого тобі, отамане,
Чого від нас треба?

Ой се наша здобиченька!
Наш се заробіток!
Наша вдача! наше щастя!
Козацький пожток!"

"Огляньтеся, навіжені!
Триста самопалів
Плече з плечем... Моргну усом -
Ляжете снопами!

Ви на раді мали волю,
А я - після ради:
Моє слово має силу
Цілої громади.

Хто звелів вам, хто дозволив
У церкві буяти?
Чи таким же, як ви, людям
Церкву руйнувати?

Зруйнувавши, наробите
Мусору та пилу,
Та й ляжете собаками
В собачу могилу.

І тому, хто єї словом
Умів руйнувати,
Не дали у три дні нову
Церкву збудувати.

На крові його будують
Капища нечисті,
А по світу ходить-тужить
Дух його пречистий.

Збудується церква нова,
Під небо знесеться,
Як істини вічне слово
На весь мир проллється;

Як забудуть братів браття
Мужиками звати;
Як у всіх нас на Вкраїні
Одна буде мати".

Ой не впинить душі Голка,
Річ, як повідь, рине...
Хто ж то її зрозуміє
На всій Україні?

Понурились гайдабури
В землю головою,
Почухали потилицю,
Махнули рукою:

"В тім, отаман, твоя воля, -
Хай мур зостанеться,
А що шляхті та жидові,
То вже не минеться!"

"Не дозволю кров людськую
Марне проливати!
Хай втікають, куди знають,
До польської шляхти.

А добро, що наздирали
З убогого люду,
На потреби військовії
Обернене буде".

"Еге-ге! так отакої
Вмієш ти співати?
А, бодай же більш нікому
Сього не чувати!

Хіба ж тільки в бога й світу,
Що в твоїм віконці?
Ще ж не згасло галаганом
Козацькеє сонце!

Зоставайся ж із жидами
Та з мотлохом панським,
А ми будем промишляти
Звичаєм козацьким.

Зоставайся, добром нашим,
Як жид, розживайся,
Та з-за Дніпра, із-за Богу
Гостей сподівайся!"

           ІV
Позаймали гайдамаки
Усі балки і байраки,
Всі дороги степовії
І всі стежки луговії.
Від Лубень до Кременчука
Була шляхті й жидам мука.
Ні пробитись, ні прокрастись,
Ані в грубі заховатись.
Що ні шабля, ні рушниця
Против них не помічниця;
Що ні сукні, ні шкатулки
Від хижацтва не влизнули.

Обернули гайдабури
Панські хати в кучугури;
Пожар кров'ю поливали,
Панські трунки попивали,
В панські гуслі вигравали,
У сап'янцях танцювали,
Закаблуки відбивали.

Позаймали волоцюги
Всі провалля і яруги.
Де могили, де прикмети,
Там чатують їх бенкети.
На кониках вигрвають,
Шабельками повертають,
Панцерників проклинають, -
Хмельницького виглядають.

         V
Уже ж чорна галич
Із усього світу
На Вкраїну позліталась;
Де було бурлацтво, -
Лугарі, дейнеки,
На поживу, на гульню збиралось.

Ворони з грачами
По звалищах грують,
А по пустках вовки завивають;
Кречети з орлами
По шляхах шумують,
Шибеникам очі виїдають.

Не стало бурлацтву
Шляхетського лупу:
Всі будинки вже поруйнували;
Здирали одежу
По склепах із трупу,
В тогосвітніх шатах походжали.

Оце вам, панове,
Пізняя наука,
Що ви людським потом кубів доливали:
Се вам побудила
Пекельная мука -
Упирями з гробів повставали!

Пийте, упиряки,
Живу кров шляхетську, -
Суду вам за те не буде:
Про вашу одвагу,
Силу молодецьку
Співатимуть із роду в рід люде.

Тільки посумують,
Слухавши тих співів,
В пізні часи, рідний брат із братом:
Що їх пращур тихий,
Богобоязливий
Стався шляхті безсердечним катом.

Може, тільки двоє
На всю Україну,
Задзвонивши сумно у бандурні струни,
Оплачуть "срамотню
Давнюю годину",
Як ви розбивали келепами труни.