Вечери на хуторі близь Диканьки/Пропаща грамота
| ◀ Переднє слово пасічника Рудого Панька до другоі части повістей | Вечери на хуторі близь Диканьки Томъ II пер.: Ксенофонт Климкович Пропаща грамота |
Нічъ передъ Різдвомъ ▶ |
|
розказана дячком ***ськоі церкви
Такъ ви хочете, щобъ я вамъ ще розказавъ про діда? — Пожалуй, чому-жъ не потішити побрехенькою? Ехъ, старино, старино! Що за радость, що за роскішъ нападеться на серце, коли вчуєшь про те, що давно-давно, и года ёму и місяця немає, діялося на світі! А якъ ще впутається який-небудь родичъ, дідъ або прадідъ, ну, тоді и рукою махни: щобъ мені похрякнулося за акахвистомъ до великомучениці Варвари, коли не привиджається, що отъ-отъ самъ усе теє робишъ, неначе-бъ залізъ у прадідню душу, або прадідня душа збиткує въ тобі… Ні, мені пуще всёго наші дівчата и молодиці: покажись імъ тільки на очи: „Хома Ригоровичъ! Хома Ригоровичъ! а нуте яку-небудь страховинну казочку! а нуте! нуте!…“ тара та та, та та та, якъ стануть, якъ стануть… Та вже-жъ розказати не жаль, але заглянь-ко, що діється зъ ними въ постелі. Атже-жъ я знаю, що кожда труситься підъ покриваломъ, неначе-бъ іі лихоманка трясе, и рада-бъ зъ головою влізти въ кожухъ свій. Щуръ горшкомъ шкрябне, або сама якъ-небудь ногою кочергу трутить, то Боже крий, вже и душа въ пятахъ. А на другий день, якби нічого небувало, навязується знову; розкажи ій страховинну казку та й тілько. Що-жъ би таке росказати вамъ? Ось не збреде на умъ… Та, роскажу я вамъ, якъ відьми грали зъ покойнимъ дідомъ въ дурні. Тільки завчасу прошу васъ, панове, не збивайте зъ пантелику; ато такий кисіль вийде, що встидно буде и въ ротъ взяти. Покойний дідъ, треба вамъ сказати, бувъ не зъ простихъ у свій часъ козаківъ. Знавъ и твердо-онъ-то и словотитлу поставити. У свято втинає апостола бувало такъ, що теперъ и поповичъ инший сховається. Ну, самі знаєте, що въ тодішні часи, коли зібрати зо всёго Батурина грамотіівъ, то нічого и шапки підставляти — въ одну жменю можна було вложити усіхъ. Стало-бить, и дивуватись нічого, коли всякий встрічній кланявся дідові мало не въ поясъ.
Одинъ разъ задумалося вельможному гетьманові послати за чимось до цариці грамоту. Тодішній полковий писарь — отъ, нелегка взяла-бъ ёго, и прізвища не нагадаю… Вискрякъ не Вискрякъ, Мотузочка не Мотузочка, Голопупокъ не Голопупокъ… знаю тільки, що якось дивно зачинається химерне прізвище, покликавъ до себе діда и сказавъ ёму, що, отъ, наряджає ёго самъ гетьманъ гонцемъ зъ грамотою до цариці. Дідъ не любивъ довго збиратися: грамоту зашивъ у шапку, вивівъ коня, цмокнувъ жінку и двохъ своіхъ, якъ самъ вінъ називавъ, поросятокъ, зъ которихъ одинъ бувъ рідний батько хочъ би и нашого брата, и піднявъ таку за собою куряву, що буцімъ задумали-бъ пятнадцять хлопцівъ грати на вулиці въ кашу. На другий день, ще когуть по четвертий разъ не запіявъ, дідъ вже бувъ у Конотопі. Въ ту пору була тамъ ярмарка: народу висипало по вулицяхъ стільки, що ажъ въ очахъ рябіло. Але що було ще рано, то все дрімало, протягнувшись на землі. Візля корови лежавъ гуляка-парубокъ, зъ почервонілимъ, якъ снігуръ, носомъ; подальше хропіла сидячи перекупка зъ кременями, синькою (синёю краскою), шротомъ и бубликами; підъ тілігою лежавъ Циганъ; на возі зъ рибою чумакъ; на самій дорозі розкинувъ ноги бородачъ Москаль зъ поясами и рукавицями… ну, всякого зброду, якъ водиться по ярмаркахъ. Дідъ приостановився, що-бъ розглядіти гарненько. Міжъ-тимъ у яткахъ зачало мало-помалу шевелитись: Жидівки стали побренькувати пляшками; димъ поваливъ то тамъ, то сямъ, клубами, и запахъ горячихъ сластёнъ понісся, по всёму табору. Дідові впало на умъ, що въ нёго нема ні огнива ні тютюну въ запасі: отъ и пішовъ таскатись по ярмарці. Не встигъ пройти двадцятёхъ кроківъ — на встрічу Запорожець. Гуляка, и по лицю видко! Червоні якъ грань шаровари, синій жупанъ, яркий барвистий поясъ, при боку шабля и люлька зъ мідянимъ ланцюжкомъ по самі пяти — Запорожець та й тілько! Ехъ, то-то народъ! стане, витягнеться, погладить рукою молодецькі вуси, брякне підковами — и пуститься! та вже якъ пуститься: ноги виплясують, мовъ веретено въ жіночихъ рукахъ; мовъ вихоръ, удре рукою по всіхъ струнахъ бандури, и тутъ же, підпершися въ боки несеться навприсядки; залється піснею — душа гуляє!… Ні, минуло уремячко: не побачити намъ більше Запорожцівъ! Та, такъ и стрінулись; слово-по-слову — чи довго до знакомства? Стали балакати, балакати такъ що дідъ зовсімъ уже було позабувъ про свою дорогу. Завели пропій, якъ на весілю передъ великимъ постомъ. Ажъ, бачу, наконець навкучилось бити горшки и шпуряти у народъ грішми, та и ярмарці жъ не вікъ стояти. Отъ и змовились нові приятелі, щобъ не розлучатись и дорогу держати вкупі. Було давно підъ вечіръ, коли виіхали вони у поле. Сонце забралося на спочинокъ; де-не-де горіли замість ёго червоняві смуги; по полю пестріли ниви, мовъ святочні плахти чорнобровихъ молодиць. Нашого Запорожця роздобаръ взявъ страшний. Дідъ и ще другий, приплівшийся до нихъ гуляка, подумали вже, чи не бісъ засівъ у нёго. Відкіля се все набиралось! Историі и приказки такі диковинні, що дідъ разівъ зъ-кілька хватався за боки и ледве не надсадивъ собі живота зо сміху. А въ полі становилось чимъ-дальшъ тимъ сумрачнішъ, та вкупі зъ тимъ ставалась незвязлішъ и молодецька мова. Наконець розказникъ нашъ притихъ зовсімъ, и вздрогувавъ при найменшімъ шелесті.
„Ге, ге, земляче! та ти не на жартъ взявся лічити совъ. Уже думаєшъ, якъ би до-дому, та на пічъ!“„Передъ вами нічого таітись,“ сказавъ вінъ, наразъ обернувшись и нерухомо вліпивши на нихъ очи своі. „Чи знаєте, що душа моя давно продана нечистому?“
„Яка невидалиця! Хто на віку своімъ не знався зъ нечистими? Тутъ-то и треба гуляти, якъ мовлявъ, на прахъ.“
„Ехъ, хлопці! гулявъ би, та отъ въ отсю нічъ прийшовъ речинець молодцеві! Ей, братці!“ сказавъ вінъ, луснувши по рукахъ іхъ: „ей, не видайте! не поспіть одноі ночи! Вікъ незабуду вашоі дружби!“
Чому-жъ пе помогти чоловікові у такому горю? Дідъ заявивъ навростець, що швидче дасть вінъ одрізати оселедець зъ власноі голови, аніжъ допустить чорта, собачою мордою своєю, понюхати християнськоі души.
Козаки наші іхали-бъ може и дальше, коли-бъ не обволокло усёго неба нічю, мовъ чорнимъ рядномъ, и въ полі не стало такъ темно, якъ підъ овечимъ кожухомъ. Зъ-далека тільки мерещився огникъ, и коні, чуючи близьке стійло, квапились, настороживши уха и вкувавши очи у пітьму. Огникъ, здавалось, нісся на-встрічу, и передъ козаками показався шинокъ, повалившийся на одинъ бікъ, мовъ баба на дорозі зъ веселихъ хрестинъ. Въ ті пори шинки були не те, що теперъ. Доброму чоловікові не-то-що розтягнутися, вдарити горлиці або гопака — але прилягти навіть ні-де було, коли въ голову полізе хміль а ноги зачнуть писати покой-онъ-по. Подвірє було заставлене скрізь чумацькими возами; підъ возами, въ яслахъ, въ сіняхъ, инший скулившись, инший розтягнувшись, хропіли якъ коти. Шинкарь, одинъ, передъ каганцемъ, нарізувавъ карбами на палиці, скільки квартъ и осьмухъ висушили чумацькі голови. Дідъ, заправивши третину відра на троіхъ, вийшовъ у шопу. Всі троє лягли рядомъ. Та не встигъ вінъ вернутись, ажъ бачить, що ёго земляки спять уже мертвецькимъ сномъ. Збудивши третёго, що до нихъ приставъ-було, козака, дідъ нагадавъ ёму дану товаришеві обітницю. Тотъ привставъ, протеръ очи и знову заснувъ. Нічого робити, прийшлося самому сторожити. Щоби якъ-небудь прогнати сонъ, оглядівъ вінъ усі вози, обійшовъ коні, закуривъ люльку, прийшовъ назадъ и впять сівъ біля своіхъ. Все було тихо, такъ що, здавалось, ні одна муха не пролетіла. Отъ и привиджується ёму, що зъ-за сусіднёго воза щось сіре виставляє роги. Тутъ очи ёго зачали змикатися, такъ що вінъ примушений бувъ що-хвиля протирати іхъ кулакомъ и промивати остаткомъ горілки. Але якъ тільки трошки прояснились вони, все щезало. Наконець, трошки згодомъ, упять показується зъ підъ воза чудовище… Дідъ витаращивъ очи, скільки мігъ; але суклятська дрімота все туманила передъ нимъ; руки ёго зкостеніли, голова зкотилася и кріпкий сонъ вхопивъ ёго такъ, що вінъ повалився, мовъ убитий. Довго спавъ дідъ, и якъ вже сонце порядно припекло ёго вибриту маківку, ажъ тоді зхопивсь вінъ на ноги. Потягнувшись разівъ зъ два и почухавши спину, помітивъ вінъ, що возівъ стояло вже не такъ багато, якъ зъ вечера. Чумаки, видко, потягнули ще до-світа. До своіхъ — козакъ спить! а Запорожця нема. Пита — ніхто и знати не знає; одна тільки зверхна свитка лежала на тімъ місці. Страхъ и задума взяла діда. Пішовъ подивитись до коней — ні свого ні запорозького. Що отсе зназначилось би! Положімъ, що Запорожця взяла нечиста сила; а хто жъ коней? Розміркувавши все, дідъ поключивъ, що певне чортъ приходивъ пішки, а якъ до пекла не близько, то и потягнувъ ёго коня. Боліло ёго здорово, що не додержавъ козацького слова. „Ну,“ думає, „нічого робити, піду пішки: може попадеться на дорозі який-небудь баришівникъ, ідучий зъ ярмарки, та якось уже куплю коня.“ Але вхопився за шапку — и шапки нема. Сплеснувъ руками покойний дідъ, якъ нагадавъ, що вчора ще помінялись вони на часъ изъ Запорожцемъ. Хто-жъ більше взявъ іі, якъ не нечистий! Отъ тобі й гетьманський гостинець! Отъ тобі и привізъ грамоту до цариці! Тутъ дідъ взявся вгощати чорта такими прізвищами, що, думаю не одинъ разъ чихнулось тоді въ пеклі. Але лайкою мало поможешъ, а потилиці скільки вже ні чухавъ дідъ, а ні якъ не мігъ нічого видумати. Що діяти? Кинувсь доставати чужого розуму: зібравъ усіхъ, що були тоді въ шинку, добрихъ людей, чумаківъ и просто заізджихъ, и розказавъ що такъ и такъ, такеє-то приключилося лихо. Чумаки довго думали, підперши батогами бороди своі, крутили головами и сказали, що не чували такого дива на хрещеному світі, щобъ гетьманську грамоту та чортъ узявъ. Другі жъ добавили, що коли чортъ та Москаль украдуть що-небудь, то й поминай, якъ звали. Одинъ тільки шинкарь сидівъ мовчки въ углу. Дідъ и підступивъ до нёго. Вже коли мовчить чоловікъ, то певне багато розумомъ зашибъ. Але шинкарь не такъ-то бувъ щодрий на слова, и коли-бъ дідъ та не полізъ въ карманъ за пятёма золотими, то простоявъ би передъ нимъ дурно.
„Я навчу тебе, якъ найти грамоту,“ сказавъ вінъ одводячи ёго на-бікъ. Въ діда на серці полекшало. „Я бачу вже по очахъ, що ти козакъ — не баба. Гляди жъ! близько шинку буде скрутъ на-право въ лісъ. Тільки стане въ полі примеркати, щобъ ти бувъ уже въ-поготові. Въ лісу живуть Цигани и виходять зъ норъ своіхъ кувати желізо въ таку нічъ, въ яку лишъ одні відьми іздять на своіхъ кочергахъ. Чимъ вони промишляють на самімъ ділі, знати тобі нічого. Багато буде стуку по лісі, але ти не йди въ ті сторони, відкіля зачуєшъ стукъ; а буде передъ тобою мала доріжка, поузъ осмаленого дерева: доріжкою сею иди, иди, иди… Стане тебе тернівникъ дряпати, густа ліщина заслоняти дорогу — ти все иди; и якъ прийдешъ до невеличкоі річки, ажъ тоді можешъ остановитись. Тамъ и побачишъ, кого треба. Та не забудь набрати въ кешені того, нащо кешені зроблені… Ти розумієшъ, се добро и дияволи и люде люблять.“ Сказавши теє, шинкарь пішовъ у свою кучу, и не хотівъ білше говорити ні слова.
Покойний дідъ бувъ чоловікъ — не те, щобъ изъ трусливого десятка: бувало стріне вовка, такъ и хватає прямо за хвістъ: пройде зъ кулаками проміжъ козаківъ — всі, якъ грушки, поваляться на землю. Однакже, щось дряпало ёго по шкурі, якъ вступивъ середъ такоі глухоі ночи въ лісъ. Хочъ би звіздочка на небі! Темно и глухо якъ у винній пивниці; тільки чутно було, що далеко-далеко въ-горі надъ головою холодний вітеръ гулявъ по вершечкахъ деревъ, а дерева, мовъ охмелені козацькі голови, гулящо покивувались, шопочучи листями пяну коверзу. Якъ отъ завіяло такимъ холодомъ, що дідъ нагадавъ и про овечий кожухъ свій, и наразъ, мовъ сто молотівъ застукотіло по лісу такимъ стукомъ, що въ нёго ажъ задзвеніло въ голові и, наче зірниця, освітило на минуту ввесь лісъ. Дідъ заразъ побачивъ доріжку, що пробиралася проміжъ дрібний кущавникъ. Отъ и осмалене дерево и кущі тернівника! Такъ, все такъ, якъ було ёму говорено; ні, не обманувъ шинкарь. Однакже не зовсімъ весело було продиратися черезъ колючі кущі; ще зъ роду не бачивъ вінъ, щобъ проклятущі терни и сучя такъ боляче дряпались: майже на кождімъ кроці збирало ёго крикнути. Мало-помалу вибрався вінъ на просторе місце, и, скільки мігъ забачити, дерева ріділи и ставались, чимъ дальшъ, такі широкі, якихъ дідъ не видавъ и по той-бікъ Польщи. Зиркъ, міждо деревами мелькнула и річка, чорна, мовъ воронена сталь. Довго стоявъ дідъ у берега, позираючи на всі боки. На другімъ березі горить огонь, и, здається, отъ-отъ хоче погаснути, и знову одсвічується въ річці, що вздрігала, якъ польський шляхтичъ въ козацькихъ лабетахъ. Отъ и мостикъ! „Ну, тутъ одна тільки чортівська тарадайка хиба проіде.“ Дідъ однакже ступивъ сміло, и швидче, ніжъ би инший встигъ виймити ріжокъ, понюхати табаки, бувъ уже на другімъ бе́резі. Ажъ теперъ розгледівъ вінъ, що візля огня сиділи люде и такі гарні пики, що въ иншу пору, Богъ знає, чого-бъ, не давъ, лишъ-би виховзнутись відъ сёго знакомства. Але теперъ нічого робити, треба було завязатися. Отъ дідъ и відваживъ імъ поклонъ, мало не въ поясъ. „Помагай Бігъ вамъ, люде добрі!“ Хочъ би одинъ кивнувъ головою: сидять та мовчать, та щось сиплють въ огонь. Видячи одно місце зайве, дідъ безъ усякихъ околичностей сівъ и самъ. Довго сиділи мовчки. Дідові вже й навкучилось; давай шарити въ кешені, виймивъ люльку, подививсь на вкруги — ніхто не дивиться на нёго. „Уже добродійство будьте ласкаві: якъ би такъ, щобъ, примірно сказати, того… (Дідъ бувавъ у світі немало, знавъ уже, якъ підпускати ляси и, на випадокъ, то й передъ царемъ не вдаривъ би лицемъ въ болото) щоби, примірно сказати, и себе не забути, та и васъ, не зобидити. Люлька въ мене є, та того, чимъ би запалити іі, чортъ-ма.“ И на отсю річъ хочъ би слово, тільки одна пика шпурила горячу головню прямісенько дідові въ лобъ, такъ що, коли-бъ вінъ трохи не збочивъ, то мабуть розпрощавсь би на віки зъ однимъ окомъ. А-далі видячи, що пора дармо минає — рішився — чи слухатиме нечисте плімя, чи ні — розказати діло. Пики и уха наставили и лаби протягнули.
Дідъ догадався, забравъ у жменю всі гроші, що мавъ зъ собою и кинувъ, мовъ собакамъ, імъ у середину. Якъ тілько кинувъ вінъ гроші, все передъ нимъ заколотилося, земля задріжала, и, якъ уже, вінъ и самъ розказати не вмівъ, попавъ ледве чи не въ саме пекло. „Батечки моі!“ охнувъ дідъ, розглядівши хорошенько. Що за чудовища! пики на пиці, якъ мовлявъ, не видко. Відёмъ така пропасть, якъ лучається иноді на Різдво нападає снігу: намалёвані, вистроєні, мовъ панночки на ярмарці. И всі, скільки ні було іхъ тамъ, якъ похмелені, вдирали якогось чортівського тропака. Куряву підняли, Боже крий, яку! Дріжаки проняли-бъ хрещеного чоловіка при самімъ виді, якь високо скакало бісовське плімя. На діда, не вважаючи на ввесь страхъ, сміхъ напавъ, коли побачивъ, якъ чорти зъ собачими мордами, на німецькихъ ніжкахъ, вертячи хвостами, увивалися коло відёмъ, буцімъ парубки коло гарнихъ дівчатъ; а музиканти тузили себе въ щоки кулаками, наче въ бубни, и свистали носами, якъ у вальторни. Тільки зуздріли діда, такъ и шарахнули до нёго ордою. Свинські, собачі, цапині, дрохвині и кінські рила, всі повитягалися, и отъ такъ и лізуть цілуватись. Плюнувъ дідъ, така гидь напала! Наконець вхопили ёго и посадили за стілъ, задовжки може зъ-такий, якъ дорога відъ Конотопа до Батурина. „Ну, отсе ще не зовсімъ зле,“ подумавъ дідъ, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришений зъ капустою чеснокъ и багато всілякихъ ласощівъ: „видко, дияволська зволочъ не держить постівъ.“ Дідъ таки, не завадить вамъ знати, не занехавъ при способності перехопити де-чого на зуби. Ідавъ, покійникъ, апетитно; тому и, не запускаючись въ розмову, присунувъ до себе миску зъ накраянимъ саломъ и димлену свинину, взявъ вилку, мало що меньшу відъ тихъ вилъ которими мужикъ бере сіно, захвативъ нею важкий кусокъ, підставивъ шматокъ хліба — и, глянь, такъ и попхавъ у чужий ротъ. Отъ-отъ коло самого уха, навіть чути, якъ чиясь морда жвякає и зубами клапає на ввесь стілъ. Дідъ нічого, вхопивъ другий кусокъ и отъ, здається, й по губахъ зачепивъ, тільки впятъ не въ своє горло. Въ третій разъ — знову мимо. Розлютився дідъ: забувъ и страхъ, и въ чиіхъ лабетахъ находиться вінъ, прискочивъ до відёмъ: „Що ви, Иродове плімя, задумали сміятись, чи що, надо мною? Якъ не віддасте, якъ-стій, моєі козацькоі шапки, то нехай я буду кателикъ, коли не оберну свинськихъ рилъ вашихъ лицемъ до потилиці!“ Не встигъ вінъ докінчити послідніхъ словъ, якъ усі почвари вискалили зуби и підняли такий сміхъ, що въ діда ажъ на душі захолонуло.„Ладно!“ провизчала одна зъ відёмъ, котору дідъ злічавъ за старшу надъ усіми, тому що личина въ неі була ледве чи не красивіща відъ усіхъ: „шапку оддамо тобі, тільки не впершъ, поки заграєшъ зъ нами три рази въ дурня!“
Що скажешъ діяти? Козакові сісти зъ бабами въ дурня! Дідъ одпиратись, одпиратись, а-далі сівъ. Принесли карти, засмалцёвані, якими тільки въ насъ попівни ворожать про женихівъ.
„Слухай же!“ забрехала відьма въ-друге: „коли хочъ разъ виграєшъ — твоя шапка; коли жъ усі три рази зостанешъ дурнемъ, то, не прогнівись, не тільки шапки, але може и світа більшъ не побачишъ!“
„Давай, давай, старуле! що буде, то буде.“
Отъ и карти роздали. Взявъ дідъ своі у руку — дивитись не хочеться, таке смітє: хочъ би на сміхъ одинъ козирь. Зъ мастей десятка найстарша, навіть паръ нема; а відьма все підлазить пятірками. Прийшлось остатися дурнемъ! Тільки що дідъ устигъ остатись дурнемъ, якъ зъ усіхъ сторонъ заржали, загавкали, захрунькали морди: „дурень, дурень, дурень!“„Щобъ ви попукались, дияволське плімя!“ закричавъ дідъ, затикаючи собі пальцями уха. „Ну,“ думає, „відьма підтасувала; теперъ я самъ буду роздавати.“ Роздавъ; засвітивъ козиря; поглядівъ на карти: масть хочъ куди, козирі є. И зъ-разу діло йшло, якъ лучше и годі; ажъ відьма пятірку зъ королями! У діда на рукахъ самі козирі; не думаючи, не гадаючи довго, хвать королівъ усіхъ по вусахъ козирями!
„Ге, ге! та отсе не по-козацьки! А чимъ ти вкриваєшъ, земляче?“
„Якъ — чимъ? Козирями!“
„Може по вашому отсе й козирі, тільки по нашому ні!“
Зиркъ — справді проста масть. Що за диявольщина! Прийшлося въ другий разъ бути дурнемъ, и чортє пішло зновъ драти горло: „дурень! дурень!“ такъ що стілъ дріжавъ и карти скакали по столу. Дідъ розгарячився; роздавъ у посліднє. Впять иде ладно. Відьма зновъ пятірку; дідъ покривъ и набравъ зъ колоди повну руку козирівъ.
„Козирь!“ гукнувъ вінъ, ударивши по столу картою такъ, що іі въ коробочку звинуло; та, не говорячи ні слова, покрила вісьміркою масти. „А чимъ ти, старий дияволе, бєшъ?“ Відьма підняла карту; підъ нею була проста шестірка. „Бачъ, бісовська морока!“ сказавъ дідъ и зъ досади гримнувъ кулакомъ, що сили, по столу. Щастє ще, що у відьми була кепська масть; у діда, якъ нарочно, на той часъ пари. Ставъ набирати карти зъ колоди, та нема ради: таке смітє лізе, що дідъ и руки опустивъ. Въ колоді ні одноі карти. Пішовъ уже такъ, не дивлячись, простою шестіркою; відьма приняла. „Отъ тобі й на! а се що? Е, е! певне щонебудь, та не такъ!“ Отъ, дідъ карти по тихоньки підъ стілъ та й перехрестивъ; зиркъ — у нёго на рукахъ тузъ, король, валетъ козирівъ, а вінъ замість шестірки спустивъ кралю. „Ну, дурень же и я бувъ! Король козирівъ! Що, приняла? А, котяче одродє, а туза не хочешъ? Тузъ! валетъ!…“ Крикъ пішовъ по пеклу; на відьму напали корчі и, відкіля ні возьмись, шапка бухъ дідові прямісенько въ лице! „Ні, сёго мало!“ загрімавъ дідъ, прихрабрившись и надягнувши шапку. „Коли заразъ не стане передо мною молодецький кінь мій, то отъ, нехай мене грімъ, убє на отсімъ самімъ нечистімъ місці, коли а не перехрещу святимъ хрестомъ усіхъ васъ!“ и вже було и руку піднявъ, ажъ тутъ загреміли передъ нимъ кінські кості.
„Отъ тобі й кінь твій!“
Заплакавъ, бідняка, дивлячись на нихъ, якъ дитя нерозумне. Жаль старого товариша! „Дайте жъ мені якого-небудь коня, вибратися зъ гнізда вашого!“ Чортъ луснувь гарапникомъ — кінь, якъ огонь, звився підъ нимъ, и дідъ, мовъ птаха, винісся на-верхъ.
Страхъ однакже напавъ на нёго посередъ дороги, коли кінь, не слухаючи ні крику ні поводівъ, скакавъ черезъ провали и болота. Въ якихъ місцяхъ вінъ не бувъ, то ажъ дрожъ збирала при самихъ оповіданяхъ. Глянувъ якось собі підъ ноги — и ще гірше перелякався: пропасть! крутизна страшенна! А сатанинській звірюці и байдуже: прямо черезъ неі. Дідъ держатись: не тутъ то було. Черезъ пні, купини полетівъ стрімголовъ у провалъ, и такъ поваливсь на дні ёго до землі, що здавалося и духъ зъ ёго вишибло. По крайній мірі, що діялося зъ нимъ въ той часъ, нічого не тямивъ, и якъ прочнувся трохи и обіздрівся, то вже розсвітало зовсімъ, передъ нимъ мелькали знакомі місця и вінъ лежавъ на криші своєі власноі хати.Перехрестився дідъ, якъ злізъ на долину. Що за чортівщина! що за пропасть, які зъ чоловікомъ чудеса діються! Зиркъ на руки — всі въ крові; подивився въ бочку що стояла на-сторчъ зъ водою — и лице также. Обмившись гарненько, щобъ не перелякати дітей, входить вінъ по-тихоньки въ хату, дивиться: діти подаються до нёго задомъ и въ боязні показують ёму пальцями, мовлачи: „Дивись, дивись, мати, мовъ дурна, скаче!“ И справді, баба сидить, заснувши передъ гребенемъ, держить въ рукахъ веретено и спяча підскакує на лавці. Дідъ, взявши по-тихоньки за руку, збудивъ іі. „Здорова, жінко! чи здорова ти?“ Ся довго дивилась, випуливши очи, а-далі й пізнала вже діда и росказала, якъ ій снилося, що пічъ іздила по хаті, вигоняючи лопатою горшки, лоханьки и чортъ зна, що ще таке. „Ну,“ каже дідъ, „тобі въ сні, мені на яві. Треба буде, бачу, освятити нашу хату; а теперъ мені нічого пеняти.“ Сказавши теє и одпочинувши трохи, дідъ узявъ коня и вже не зупенявся ні днемъ, ні нічю, поки не доіхавъ на місце и не оддавъ грамоти самій цариці. Тамъ надивився дідъ такихъ дивъ, що стало ёму на довго після того росказувати: якъ повели ёго въ палати, такі високі, що коли-бъ зъ десять хатъ поставити одну на другу, то й тоді мабуть не достало би; якъ заглянувъ вінъ въ одну комнату — нема, въ другу — нема, въ третю — ще нема, навіть въ четвертій нема, та въ пятій уже, зиркъ — сидить сама, въ золотій короні, въ сірій новісенькій свитці, въ червонихъ чоботяхъ, и золоті галушки ість; якъ веліла ёму насипати цілу шапку синицями; якъ… усёго й нагадати годі! Объ візні своій зъ чортами дідъ и думати забувъ, а коли лучилось, що хто-небудь и нагадавъ объ тімъ, то дідъ мовчавъ, неначе-бъ не до нёго и діло йшло, и великого стоіло труду упрохати ёго, росказати все, якъ було. Та видко, вже за кару, що не кинувся заразъ після того освятити хату, бабі, що року, именно и въ ту саму пору, ставалось таке диво, що танцюється бувало та й тільки; за що ні возьметься ноги забагають своє, и отъ такъ и кортить іхъ пуститись на-вприсядку.