Вечери на хуторі близь Диканьки/Переднє слово пасічника Рудого Панька до другоі части повістей
| ◀ Травнева нічъ, або втопленниця | Вечери на хуторі близь Диканьки Томъ II пер.: Ксенофонт Климкович Переднє слово пасічника Рудого Панька до другоі части повістей |
Пропаща грамота ▶ |
|
ПЕРЕДНЄ СЛОВО.
Отъ вамъ и друга книжка, а лучше сказати послідня! Не хотілось, дуже не хотілось мені видавати и сеі. Справді, вже-бъ пора честь знати. Я вамъ скажу, що на хуторі вже зачинають сміятись надо мною: „Отъ, кажуть, одурівъ старий дідъ: на старость тішиться дитинячими забавками!“ И справді, давно пора на спочинокъ. Ви, кохані читателі, певне думаєте, що я прикидуюсь тільки старикомъ. Куди тутъ прикидуватись, коли въ роті зовсімъ зубівъ нема! Теперъ, коли що мягке попадеться, то ще якъ-небудь пожвякаю, а твердого то вже ніякъ не вкушу. Такъ отъ вамъ и знову книжка! Не лайтесь тільки! Не добре лаятись на прощаню, особливе зъ тимъ, зъ-кимъ, Богъ зна, чи скоро побачитесь. Въ сій книжці вчуєте оповідачівъ, все майже для васъ незнакомихъ, виймаючи хиба тільки Хому Ригоровича. А того горохового панича, що розказувавъ такою крученою мовою, якоі и багато головачівъ зъ московського народу не могло второпати, вже давно нема. Після того, якъ поперечився зъ усіми, вінъ вже й не заглядавъ до насъ. Та, я вамъ не розказувавъ сёго припадку? Послухайте, та тутъ чудасія була! Торікъ, такъ якось коло літа, та мабуть чи не на самъ день мого патрона. (Треба вамъ сказати, кохані читателі, що земляки моі, дай імъ Боже здоровє, не забувають старого. Вже є пятьдесятий рікъ, якь я зачавъ поминати своі именини; але которий саме рікъ мені, сёго ні я, ні моя стара вамъ не скажемо, — мабуть близько сімдесятёхъ. Диканьський піпъ, отець Харлампий, той знавъ, коли я родивсь: та шкода, що вже пятьдесять літъ, якъ ёго нема на світі). Отъ, приіхали до мене гості: Захаръ Кириловичъ Чухопупенко, Степанъ Ивановичъ Курочка, Тарасъ Ивановичъ Смачненький, засідатель Харлампий Кириловичъ Хлоста; приіхавъ ще… отъ забувъ, справді, имя и прізвище… Осипъ… Осипъ… Боже мій, ёго знає ввесь Миргородъ! вінъ ще, коли говорить, то завсіди лясне напередъ пальцемъ и підопреться въ боки… Ну, Богъ зъ нимъ! иншимъ часомъ нагадаю. Приіхавъ и знакомий вамъ паничъ зъ Полтави. Хоми Ригоровича я не лічу: то вже свій чоловікъ. Розговорилися всі (Упять треба вамъ набилити, що въ насъ ніколи о дурницяхъ не буває розмови: я завсіди люблю пристойні розмови, щобъ, якъ то кажуть, вкупі и услаждениє и назидательность була), розговорились объ тімъ, якъ треба солити яблука. Стара моя зачала-було говорити, що треба, каже, навпершъ гарненько вимити яблука, потімъ намочити въ квасі, а потімъ уже… „Нічого зъ сёго не буде!“ підхопивъ Полтавець, заложивши руку въ гороховий жупанъ свій и пройшовши поважнимъ крокомъ по комнаті: „нічого не буде! Навпершъ усёго треба пересипати кануперомъ, а потімъ уже…“ Ну, я на васъ відкликуюсь, кохані читателі, скажіть по совісті, чи чували коли-небудь, щобъ яблука пересипали кануперомъ? Правда, кладуть смородиний листъ, нечуй-вітеръ, трилистникъ; але щобъ клали кануперъ… ні, я не чувавъ объ сімъ. Вже, здається, лучше відъ моєі баби ніхто не знає про сі діла. Ну, говоріть же ви! Нарошно, якъ доброго чоловіка, одвівъ я ёго потихоньки на-бікъ: „Слухай, кажу, Макаре Назаровичъ, ей не сміши народъ! Ти чоловікъ не маловажний: самъ, якъ кажешъ, обідавъ разъ зъ губернаторомъ за однимъ столомъ. Ну, скажешъ що-небудь такого тамъ, то тебе-жъ висміють усі!“ Що-жъ би, ви думали, вінъ сказавъ на теє? Нічого! плюнувъ на землю, взявъ шапку и вийшовъ. Хочъ би попращався зъ кимъ, хочъ би кивнувъ кому головою; тільки й чули ми, якъ підъіхавъ до ворітъ возокъ изъ дзвінкомъ; сівъ и поіхавъ. И лучше! Не треба намъ такихъ гостей. Я вамъ скажу, кохані читателі, що пуще нема нічого на світі, якъ отся знаточа. Що ёго батько бувъ колись комисаромъ, то вже й нісъ въ-гору несе. Та буцімъ комисаръ такий вже чинъ, що вище ёго й на світі немає. Слава Богу, є й більші відъ комисара. Ні, не люблю я сёі знаточи. Отъ вамъ, приміромъ, Хома Ригоровичъ: здається, й не знаменитий чоловікъ, а подивіться на нёго — въ лиці якась повага сияє, навіть, коли стане нюхати звичайну табаку, й тоді чувствуєшъ мимовольну шанобу. Въ церкві, коли заспіває на крилосі — умилениє невиобразюще! здається, ти-бъ таки розтаявъ би ввесь!… А тотъ… ну, Богъ зъ нимъ! вінъ думає, що безъ ёго казокъ и обійтися годі! Отъ все-жъ таки набралася книжка.
Я, бачиться, обіцявъ вамъ, що въ отсій книжці буде и моя казка! Та я справді хотівъ-було се и зробити, але поміркувавъ, що для моєі казки треба по крайній мірі три такихъ книжокъ. Думавъ-було окроме напечатати іі, та й передумавъ. Атже-жъ я знаю васъ: станете сміятись надъ старикомъ. Ні, не хочу! Прощавайте! Довго, а може й зовсімъ не побачимося. Та що? атже вамъ все одно, хочъ би й не було зовсімъ мене на світі. Мине рікъ, другий — а зъ васъ ніхто після не згадає и не пожаліє о старімъ пасічнику, Рудімъ Паньку.