Вечери на хуторі близь Диканьки/Травнева нічъ, або втопленниця
| ◀ Вечіръ на передодні Ивана Купала | Вечери на хуторі близь Диканьки Томъ I пер.: Ксенофонт Климкович Травнева нічъ, або втопленниця |
Переднє слово пасічника Рудого Панька до другоі части повістей ▶ |
|
Звучна пісня переливалась потокомъ по вулицяхъ села ***. Була то пора, коли змучені дневними працями и журами парубки и дівчата гамірно зібралися въ купку, при блеску погідного вечера, виливати свою веселость звуками, що завше нерозлучні зъ тугою. И задуманий вечіръ маячливо обіймавъ синє небо, перекидаючи всё въ неозначеность и даль. Вже й сумерки, а пісні все не втихали. Зъ бандурою въ рукахъ, пробирався чмихнувший тихцемъ відъ співальниківъ молодий козакъ, Левко, синъ сільского голови. На козаку решетилівська шапка. Козакъ иде по вулиці, бренькає рукою по струнахъ и приплясує. Отъ вінъ и зупенивсь передъ дверима хати, що була обсаджена невисокими вишнями. Чия жъ отсе хата? Чиі отсе двері? Трохи помовчавши, загравъ вінъ и заспівавъ:
Сонце низенько, вечіръ близенько,
Вийди до мене, моє серденъко!
„Ні, бачу, кріпко заснула моя ясноока красавиця“, сказавъ козакъ, укінчивши пісню и приближаючись до вікна. „Галю! Галю! чи ти спишъ, чи до мене вийти не хочешъ? Ти боішся, певне, щобъ насъ хто не побачивъ, або, може, показати не хочештъ біле личенько на холодъ! Не бійся — нікого немає. Вечіръ теплий. А хочъ би й показався хто, я заслоню тебе свиткою, обівю своімъ поясомъ, закрию тебе руками — и ніхто насъ не побачить. А хочъ би й повіяло холодомъ, я пригорну тебе близенько до серця, загрію поцілунками, надягну шапку свою на твоі ніжки біленькі, серце моє, рибко моя, душенько! виглянь на хвильку. Просунь хочъ крізь віконечко свою білу ручку… Ні, ти не спишъ, горда дівчино!“ промовивъ вінъ голоснішъ, та такимъ голосомъ, якимъ виражається той, хто завстидавсь свого хвилевого униженя. „Ти рада глузувати зъ мене — прощавай!“
Тутъ вінъ одвернувся, насунувъ на бакеръ свою шапку, и гордо відійшовъ відъ віконця, по-малу перебираючи струни бандури. Деревяна ручка у дверяхъ завертілася въ ту пору, двері відчинились зо скрипомъ, и дівчина, на сімнадцятій весні віку, въ тіню боязько оглядаючись и не випускаючи деревяноі ручки, переступила черезъ порігъ. Въ півъ-яснімъ мраці, привітно, наче зірочки, горіли ясні очи, блестіло червоне коралеве намисто, и одъ орлинихъ очей парубка немогла навіть утаітися краска, що встидливо запалала на іі шокахъ.
„Який же ти нетерпіливий!“ сказала вона до нёго нищечкомъ: „вже й розсердився! На що ти добравъ таку пору? юрба народу швандяє по вулицяхъ ажъ-годі… Я ажъ трушусь“.
„О, не трусись, моя червона калиночко! Пригорнись ближче до мене!“ мовивъ парубокъ, обіймаючи іі, кинувши бандуру, що на довгімъ ремені висіла у нёго на шиі, и сідаючи разомъ зъ нею коло дверей хати. „Ти знаєшъ, що мені и одноі години тебе не бачити тяжко.“-
„Чи знаєшъ ти, що я думаю?“ перебила дівчина, встремляючи въ нёго своі очи. „Мені все щосъ ніби до уха шепче, що намъ більше не бачитись такъ часто. У васъ недобрі люде: дівчата всі дивляться такъ завистливо, а парубки… Я помічаю навіть, що и мати моя відъ недавного часу стала пильнішъ надглядувати за мною. Признаться, мені веселіще було въ чужихъ“.
Якесь ворушенє туги виразилось на іі лиці при послідніхъ словахъ.
„Ще лишъ два місяці на рідній стороні, та вже й навкучилось! Може и я надоівъ тобі?“
„О, ти мені не надоівъ“, мовила вона усміхнувшись. „Я тебе люблю, чорнобрівий козаче! За те люблю, що въ тебе карі очи, и якъ поглядишъ ти ними, то мені наче на душі усміхається: и весело и гарно ій, що ти привітливо моргаєшъ чорнимъ твоімъ вусомъ; що ти йдешъ по вулиці, співаєшъ та граєшъ на бандурі, и любо слухати тебе“.
„О, моя Галю!“ ажъ зкричавъ парубокъ, цілуючи и пригортаючи іі сильнішъ до своєі груди.
„Стрівай! годі бо, Левку! Скажи впершъ, чи говоривъ ти зъ твоімъ батькомъ?“
„Що?“ сказавъ вінъ, наче прочунявши. „Що я хочу женитись, и що ти хочешъ вийти за мене за-мужъ? Говоривъ.“ Але якось сумно звзучало въ ёго устахъ се слово: „говоривъ“.
„Що жъ?“
„Та що зъ нимъ зробишъ? Прикинувся, старий хрінъ, по свому звичаю, буцімъ глухий: нічого не чує, та ще й лається, що я волочусъ, Богъ-зна де, та збиткую зъ хлопцями по вулицяхъ. Але не тужи, моя Галю! Отъ тобі козацькеє слово, що я вгну ёго.“
„Та тобі, Левку, тільки треба сказати слово — и все буде по твоєму. Я знаю отсе по собі: иноді-бъ не послухала тебе, а скажешъ слово — такъ и по неволі роблю, що тобі хочеться. Подивись, подивись!“ продовжала вона, положивши голову на ёго плече, и піднявши очи въ-гору, де необіймущо синіло тепле украінське небе, завішане зъ-низу кучерявими вітами вишень, що стояли передъ ними. „Подивись: генъ-генъ далеко мелькнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, пята… Чи не правда, мабутъ ангели божі поотворяли віконечка своіхъ світлихъ домиківъ на небі и дивляться на настъ? Такъ, Левку? Мабуть се вони дивляться на нашу землю?Що, якби въ людей були крила, якъ у шечокъ — туди-бъ полетіти високо-високо… Ухъ, страшно! Ні одинъ дубъ у насъ не досягне до неба. А таки кажуть, що десь, у якійсь далекій землі, єсть таке дерево, що вершечкомъ шумить у самому небі, и Богъ злізає по німъ на землю въ ночі передъ Світлою неділею.“
„Ні, Галю, у Бога є довга драбина відъ неба до самоі землі. Іі приставляють передъ Світлою неділею святі архангели, и якъ тільки Богъ ступить на перший щебель, то всі нечисті духи полетять стрімголовъ и купами попадають у пекло, и тому на Христовий празникъ ні одного злого духа не бува на землі.“
„Якъ тихо колихається вода! наче дитина въ колисці,“ продовжала Галя, вказуючи на ставъ, понуро обставлений темнимъ кленовимъ лісомъ, та оплакуваний вербами, що потопили въ нёму своі жалобні віти. Якъ безсилий старець, державъ вінъ у холоднихъ обнятяхъ своіхъ далеке, темне небо, обсипуючи ледяними поцілунками огняні звізди, що млаво мріли на-середъ теплого нічного воздуха, якби предчуваючи скорі зъявини блискучого царя ночи. Візля ліса, на горі, дрімавъ зъ запертими віконницями старий деревяний дімъ; мохъ и дика трава покривали ёго кришу; кучеряві яблуні розрослись передъ ёго вікнами; лісъ, обіймаючи ёго своєю тіню, кидавъ на нёго дику темность; лісковий гущакъ стелився у підніжя ёго и спускавсь икъ ставові.
„Я тямлю, наче крізь сонъ“, сказала Галя, не спускаючи зъ нёго очей: „давно, давно, якъ я ще була маленькою и жила у матери, такъ щось дуже страшне розказували про дімъ сей. Левку, ти певне знаєшъ, роскажи!…“
„Богъ зъ нимъ, моя кралечко! Чи мало чого не розказують баби та народъ темний? Ти себе тільки потрівожишъ, станешъ боятись и не заснеться тобі супокійно.“
„Розкажи, розкажи, милий чорнобрівий козаче!“ говорила вона, притуляючись лицемъ своімъ до ёго щоки и обіймаючи ёго. „Ні, ти, видко, не любишъ мене, у тебе є инша дівчина! Я не буду боятись, я буду нічъ супокійно спати. Але теперъ не засну, якъ не роскажештъ. Я стану мучитися, та думати… розкажи, Левку!…“
„Видко, правду кажуть люде, що у дівчатъ сидить чортъ, підцьковуючий іхъ вость. Ну, слухай. Давно, моє серденько, живъ у сёму домі сотникъ. Втъ сотника була дочка, ясна панночка, біла якъ снігъ, якъ твоє личенько. Сотникова жінка давно вже вмерла; задумавъ сотникъ женитися зъ иншою. „Чи будешъ ти мене пестити по-старому, батьку, якъ візьмешъ другу жінку?“ — „Буду, моя дочко, ще ярчійші стану дарувати ковтки и намиста!“ Привізъ сотникъ молоду жінку у новий дімъ свій. Гарна була молода жінка. Румяна и біла собою була молода жінка; але такъ страшно подивилась на свою пасербицю, що та ажъ зкричала, побачивши іі, и въ увесь день хочъ би одно слово сказала злюща мачоха. Настала нічъ; пішовъ сотникъ зъ молодою жінкою въ свою спочивальню, заперлася и біла панночка у своій світлиці. Гірко зробилосъ ій, стала плакати. Дивиться — страшна чорна кітка крадеться до неі; шерсть на ній горить, а желізні назорі стукотять по помості. Зъ переляку вискочила вона на лавку — кітка за нею; перескочила на постіль — кітка и туди, кинулась до неі на шию и душить іі. Зъ крикомъ одірвавши відъ себе, кинуда іі на помістъ — знову крадеться страшна кітка. Горе іі взяло. На стіні висіла батькова шабля. Вхопила іі и брень по помості — лаба зъ желізними пазорями відскочила, и кітка зъ визкомъ щезла въ темному куті. Цілий день не виходила зъ своєі світлиці молода жінка; на третій день вийшла зъ перевязаною рукою. Вгадала бідна панночка, що мачоха іі відьма, и що вона ій перерубала руку. На четвертий день звелівъ сотникъ своій дочці носити воду, замітати хату, якъ простій мужичці, и ані показуватись на панські покоі. Тяжко було бідолашній, та нічого діяти: стала зповняти батьківську волю. На пятий день вигнавъ сотникъ свою дочку зъ дому, босу, и шматка хліба не давъ на дорогу. Ажъ тоді заридала панночка, закривши руками біле лище своє: „Погубивъ ти, батьку, рідну дочку свою! Погубила відьма грішну душу твою! Нехай тебе Богъ простить; а мені нещасливій, видко, не велить вінъ жити на білому світі!…“ Та генъ, чи бачишъ…“ Тутъ обернувсь Левко до Галі, вказуючи палъцемъ на дімъ: „дивись туди: генъ, подальше відъ дому, дуже високий берігъ! Зъ сёго берега кинулась панночка въ воду, и зъ того часу не стало іі на світі…“
„А відьма?“ боязько перебила Галя, втопиривши на нёго розплакані очи.
„Відьма? Старухи видумали, що зъ тоі пори всі втопленниці виходили, въ місячну нічъ, у панський садъ грітися на місяці, а сотникова дочка зробилась надъ ними старшою. Въ одну нічъ побачила вона свою мачоху коло ставу, напала на неі и зъ крикомъ потягла въ воду. Але відьма и тутъ найшлася. Перекинулась підъ водою въ одну зъ утопленниць, и черезъ те уникнула нагайки зъ зеленого очерету, якою хотіли іі бити втопленниці. Вірь бабамъ! Ще розказують, що панночка збирає кождоі ночи утопленниць, и заглядає по-одному кождій у лице, стараючись пізнати, котора зъ нихъ відьма; але й до сёго часу не пізнала. А коли попадеться хто зъ людей, заразъ заставляє ёго вгадувати; а ні, то грозить утопити въ воді. Отъ, моя Галю, якъ розказують старі люде!… Теперішній панъ хоче будувати на тімъ місці винницю, и знарошне для-того приславъ сюди винокура… Та я чую гаміръ. Се наші вертаються зъ пісень. Прощавай, Галю! Спи супокійно, та не думай объ сихъ бабськихъ видумкахъ“.
Сказавши теє, вінъ обіймивъ іі сильнішъ, поцілувавъ и пішовъ.
„Прощавай, Левку!“ мовила Галя, задумчиво вперивши очи на темний лісъ.
Величезний, огняний місяць пишно ставъ въ отсю пору визначуватисъ изъ землі. Ще половина ёго була підъ землею, а вже ввесъ миръ наповнився якимось урочистимъ світломъ. Ставъ порушився искрами. Тінь відъ деревъ ясно стала визначуватись на темній зелені.
„Прощавай, Галю!“ почулись по-задъ неі слова, стоваришені зъ поцілункомъ.
„Ти вернувся!“ сказала вона, оглянувшись; та, побачивши передъ собою незнакомого парубка, відвернулася на-бікъ.
„Прощавай, Галю!“ почулося знову, и знову хтось поцілувавъ іі въ щоку.
„Отъ принесла нечиста и другого!“ промовила вона изъ серцемъ.
„Прощавай, миленька Галю!“
„Ще й третій!“
„Прощавай! прощавай! прощавай, Галю!“ и поцілунки засипали іі зо всіхъ боківъ.
„Та іхъ тутъ ціла ватага!“ кричала Галя, вириваючись изъ юрби парубківъ, що на-переривъ спішили обіймати іі. „Якъ імъ не надоість безъ перестанку цілуватись! Скоро, ій-богу, годі буде показатися на вулицю!“
У слідъ за сими словами двері затраснулись, и тільки чути було, якь скиглячи засунувся желізний засувъ.
Чи знаєте ви украінську нічъ? О, ви не знаєте украінськоі ночи! Вдивіться въ неі: зъ середини неба глядить місяцъ; необіймущий небесний склепъ розтягся, розтворився ще необятнішъ; и горить вінъ и дихає; земля вся въ срібляному світлі; воздухъ чудний, и холодно-душний, и повенъ роскоши, и ворушить моремъ запахівъ. Божественна нічъ! очарюща нічъ! Нерухомо, натхновенно стояли ліси, повні темнощівъ, и кинули величезну тінь відъ себе. Тихі и супокійні ті стави; холодъ и темность іхъ водъ понуро заключені въ темнозелені стіни садівъ. Дівичі гущавини черемохъ и черешень лякливо протягнули своі корені въ жереляний холодъ та инколи лепечуть листками, буцімъ чись и відказуючи, коли прекрасний вітряникъ — нічний вітеръ, підкравшись невзначай, цілує іхъ. Весь краєвидъ спить. А въ-горі все дише, все дивно, все урочисто. А на душі и необіймущо, и чудно, и товпи сріблянихъ видіній складно виникають въ іі глибині. Божественна нічъ! очарюща нічъ! И на-разъ всё ожило: и ліси, и стави, и степи. Сиплеться величавий щебетъ украінського соловія, и здаєтъся, що й місяць заслухався въ нёго на-середъ неба… Мовъ зачароване, дрімає на узвишю село. Ще білішъ, ще краще блестять при місяці купи хатъ; ще білъшъ осліплющо визначуються зъ темности іхъ низькі стіни. Пісні умовкли. Все тихо. Благочестиві люде вже сплять. Де-не-де тільки світяться вузенъкі вікна. Тільки передъ порогомъ иншоі хати вечеряє запізніла семя.
„Та гопакъ не такъ танцюється! То-то я и дивлюсь, що якось не клеіться всё. Що жъ отсе розказує кумъ?… А ну: гопъ трала! гопъ трала! гопъ, гопъ, гопъ!“ Такъ розмавлявъ самъ изъ собою підгулявший мужикъ середніхъ літъ, танцюючи по вулиці. „Ій-богу, не такъ танцюється гопакъ! Що мені ти? ій-богу, не такъ! А ну: гопъ трала! гопъ трала! гопъ, гопъ, гопъ!“
„Отъ, одурівъ чоловікъ! нехай би що хлопецъ який, а то старий кабанъ, дітямъ на сміхъ, танцює нічю по вулиці!“ зкричала прохожа стара жінка, несучи въ руці солому. „Иди до своєі хати! Пора спати давно!“
„Я піду!“ сказавъ зупенившись мужикъ. „Я піду. Я не подивлюсь ні на якого голову. Що вінъ думає, дідько-бъ утисся ёго батькові! що вінъ голова, що вінъ обливає людей на морозі студеною водою, такъ и нісъ задеръ! Ну, голова, голова — я самъ собі голова. Отъ, нехай мене Богъ побє! нехай мене Богъ побє! я самъ собі голова! Отъ що, а не то що…“ продовжавъ вінъ, підходячи до першоі хати, яка попала, и зупенився передъ віконцемъ, ховзаючи пальцями по склу и стараючись найти деревяну ручку. „Бабо, отворяй! Бабо, швидче, кажуть тобі, отворяй! Козакові спати пора!“
„Куди ти, Каленику? Ти въ чужу хату попавъ!“ закричали, сміючисъ, по-задъ ёго дівчата, що верталися зъ веселихъ пісень. „Показати тобі твою хату?“
„Покажіть, сердешні молодички.“
„Молодички? чи чуєте?“ підхопила одна: „який ввічливий Каленикъ! За отсе ёму треба показати хату… але ні, перше потанцюй!“
„Потанцювати?… ехъ, ви хитрі дівчата!“ протяжно вимовивъ Каленикъ, сміючись и грозячи пальцемъ, та оступаючись, бо ноги ёго не могли держатись на однімъ місці. „А дасте перецілувати себе? Усіхъ перецілую, усіхъ!…“
И косими кроками пустився бігти за ними. Дівчата підняли крикъ, перемішались; але після, осмілившись, перебігли на другий бікъ, видячи, що Каленикъ не конче бувъ скорий на ноги.
„Онъ твоя хата!“ закричали вони, відходячи и показуючи на хату, гараздъ більшу відъ иншихъ, що приналежала сільскому голові.
Але хто жъ сей голова, що збудивъ такі невигідні о собі толки и речі? О, сей голова важна особа на селі. Поки-що Каленикъ доплететься до кінця своєі дороги, ми певне вспіємо де-що сказати объ німъ. Все село, уздрівши ёго, береться за шапки, а дівчата, и наймолодші, віддаютъ добри-день. Хто зъ парубківъ не зхотівъ би бути головою? Голові отвертий свобідний вхідъ до всіхъ табакерокъ, и здоровенний мужикъ, шанобно стоіть, здіймивши шапку, черезъ цілий часъ, коли голова запускає своі грубі палъці въ ёго лубову табакерку. На сходинахъ, або на громаді, не вважаючи на те, що власть ёго ограничена кількома голосами, голова завше бере верхъ, и майже по своій волі висилає, кого ёму завгодно, рівняти и гладити дорогу, або копати рови. Голова понурий, строгий зъ виду и не любить багато говорити. Давно ще, дуже давно, коли блаженноі памяти цариця Катерина іздила у Кримъ, бувъ вінъ вибраний за проводжальця; цілі два дні находився вінъ у сёму обовязку и навітъ удостоівся сидіти на кізлі зъ царицинимъ повозникомъ. И зъ тоі самоі пори ще голова вивчився роздумно и поважно похиляти голову, гладити довгі закручені въ-низъ вуси и кидати соколячий поглядъ изъ підлібя. И зъ тоі пори голова, объ чімъ би ні заговорили зъ нимъ, завше вміє наверпути річъ на те, якъ вінъ візъ царицю и сидівъ на кізлі царськоі карети. Голова любить иноді прикинутись глухимъ, особливо коли вчує те, чого-бъ ёму не хотілось чути. Голова терпіти не може хвинтикованя: завше носить свиту зъ чорного домашнёго сукна, оперізується вовнянимъ барвистимъ поясомъ, и ніхто ніколи не видавъ ёго въ иншімъ костюмі, виймаючи хиба тільки частъ проізду цариці у Кримъ, якъ на нёму бувъ синій козацький жупанъ. Але той часъ ледве-хто мігъ затямити зъ цілого села, а жупанъ держить вінъ у скрині підъ замкомъ. Голова вдовець; але въ нёго дома живе своячка, котора варить обідати и вечеряти, миє лавки, білить хату, пряде ёму на сорочки и завідує всімъ домомъ. На селі поговорюють, буцімъ вона зовсімъ ёму не крівна; але ми вже бачили, що у голови багато нежичливцівъ, которі раді розпускати всяку клевету. Врешті може до сёго подало повідъ и те, що своячці завше не подобалося, коли голова виходивъ на поле, усіяне женцями, або до козака, въ которого була молода дочка. Голова кривий; але за те одиноке ёго око — злодій, и зъ-далека може зобачити гарненьку селянку. Однакже не швидче поведе вінъ тинъ окомъ на гарне личенько, ажъ не обіздриться добре, чи не дивиться зъ-відкіль своячка. Та ми майже все вже розказали, що треба, о голові, а пяний Каленикъ не дібрався ще и до половини дороги и довго ще честувавь голову всіми добірними словами, які могли тільки впасти на ліниво и незвязло обертаючийся язикъ ёго.
„Ні, хлопці, ні, не хочу! Що се за гулянка! Якъ вамъ не надоість збитошникувати? И безъ сёго вже ми вславились Богъ-зна якими завидіяками. Лягайте лучше спати!“ Такъ говоривъ Левко гулящимъ товаришамъ своімъ, що підмовляли ёго на нові збитки. „Прощавайте, братці! добра-нічъ вамъ! И жвавими кроками пішовъ відъ нихъ по вулиці.
„Чи спить моя ясноока Галя?“ думавъ вінъ підходячи до знакомоі намъ хати зъ вишневими деревами. Въ тишині почувся тихий говіръ. Левко зупенився. Міжъ деревами забіліла сорочка… „Шо се значиться?“ подумавъ вінъ и підкравшись ближче, зховався за дерево. При світлі місяця ясніло передъ нимъ лице дівчини… Се Галя! але хто жъ той високий чоловікъ, що стоіть до нёго спиною? Дарма придивлявся вінъ: тінь покривала ёго відъ нігъ до голови. Зъ переду тільки вінъ бувъ освітлений трохи, але найменьший крокъ Левка, ступлений на-передъ, уже покладавъ ёго въ неприємность бути відкритимъ. Тихо притулившись до дерева, рішився вінъ зостатись на місці. Дівчина виразно вимовила ёго имя.
„Левко? Левко ще молокососъ!“ говоривъ хрипливо и нишкомъ той високий чоловікъ. „Якъ я встріну ёго коли-небудь у тебе, то я ёго за чубъ…“
„Хотівъ би я знати, який отсе шельма вихвалюється насіпати мені чуба!“ тихо промовивъ Левко и витягнувъ шию, щобъ не пропустити ні одного слова. Але незнакомець говоривъ дальше такъ тихо, що и годі було чого підслухати.
„Якъ тобі не встидно!“ сказала Галя, коли вінъ скінчивъ свою річъ: „ти брешешъ, ти обманюєшъ мене; ти мене не любишъ; я ніколи не повірю, щобъ ти мене любивъ!“
„Знаю,“ продовжавъ високий чоловікъ: „Левко багато наговоривъ тобі нісенітниць и завернувъ тобі голову (тутъ здавалося парубкові, що голосъ незнакомця не зовсімъ незнакомий, и неначе-бъ то вінъ колись чувъ ёго); але я дамъ себе въ знаки Левкові!“ продовжавъ незнакомець. „Вінъ думає, що я не бачу всіхъ ёго штукъ! Зкоштує вінъ, які у мене кулаки!“
При отсімъ слові Левко не змігъ уже більше вдержати свого гніву. Підійшовши на три кроки до нёго, замахнувся вінъ зъ усёі сили, щобъ дати позаушника, відъ которого незнакомець, дарма що здававсь такий кріпкий, не устоявъ би мабуть на місці; але въ ту пору світло впало на лице ёго, и Левко остовпівъ, побачивши, що передъ нимъ стоіть ёго батько.
Мимовольно похитавши головою и легко свиснувши крізь зуби, се було одно, чимъ виразилося ёго здивованє. Зъ-боку почувся шелестъ. Галя квапно влетіла до хати, захлопнувши за собою двері.
„Прощавай, Галю!“ загукавъ въ ту пору одинъ зъ парубківъ, підкравшися и обіймивши голову, та й зъ жаховъ відскочивъ назадъ, надибавши шерсткі вуси.
„Прощавай, кралечко!“ загукавї другий, але сей разї полетівъ стрімголовъ відъ здорового стусана голови.
„Прощавай, прощавай, Галю!“ загукало зъ-кілька парубківъ, повиснувши ёму на шию.
„Щобъ ви провалились, проклятущі урвитні!“ грімавъ голова, відбиваючись и копаючи на нихъ ногами. „Що я вамъ за Галя? Убирайтеся въ-слідъ за батьками на шибеницю, чортові діти! Поприлипали, якъ мухи до меду! Дамъ я вамъ Галю!…“
„Голова! голова! голова!“ закричали хлопці и розбіглися на всі сторони.
„Ото батько!“ говоривъ Левко, прочунявши изъ свого здивованя и глядячи въ-слідъ за відходячимъ зъ лайкою головою. „Отъ які за тобою водяться штуки! славно! А я дивлюся та передумую, що се воно значиться, що вінъ усе прикидається глухимъ, коли станешъ говорити о ділі. Стрівай же, старий хріну, ти въ мене будешъ знати, якъ волочитись по-підъ вікна молодихъ дівчатъ, будешъ знати, якъ відбивати чужихъ судженихъ. Гей! хлопці! сюди! сюди!“ гукавъ вінъ, махаючи рукою до парубківъ, которі знову зібралися въ купу: „ходіть сюди! Я вамъ явъ ити спати; але теперъ роздумавъ и готовъ, хочъ цілу нічъ, самъ гуляти зъ вами.“
„Отсе то й діло!“ сказавъ плечистий и дородний парубокъ, которого злічали за найпершого гуляку и гульвісу на селі. „Мені все здається моторошно, коли не вдається погуляти до-волі и настроіти штукъ. Все неначе-бъ то нестає чогось. Неначе загубивъ шапку або люльку; словомъ, не козакъ, та й тілько.“
„Чи згоджаєтесь ви голову сёгодня здорово побісити?“
„Голову?“
„Та, голову. Що се вінъ справді думає собі! Вінъ управляється въ насъ, наче гетьманъ який. Мало того, що поштуркує, якъ своіми холопами, та ще й підъізджає до нашихъ дівчатъ. Атже-жъ, я думаю, на всімъ селі нема й одноі гарноі дівки, за которою-бъ не волочивсь голова.“
„Такъ воно, такъ!“ загукали въ одинъ голосъ усі хлопці.
„Що жъ ми, братці, за холопи? Хиба ми не такого роду, якъ и вінъ? Ми, слава Богу, вольниі козаки! Покажімъ ёму, хлопці, що ми вольниі козаки!“
„Покажемо!“ загукалн парубки. „Та коли голову, то й писаря не минути!“
„Не минемо й писаря! А въ мене, якъ нарошно, зклалася въ умі славна пісня про голову. Ходімъ, я васъ вивчу,“ продовжавъ Левко, ударивши рукою по струнахъ бандури. „Та слухайте: переодягайтеся, хто въ що ні попаде!“
„Гуляй, козацька голово!“ говоривъ дужий гульвіса, ударивши ногою въ ногу и луснувши руками. „Що за роскішъ! Що за воля! Якъ зачнешъ казитися — здається, наче поминаєшъ давні літа. Любо, привільно на серцю, а душа неначе въ раю. Гей, хлопці! гуляй!…“
И юрба шумно понеслась по вулицяхъ. А благочестиві старухи, пробуджені крикомъ, відчиняли віконця и хрестились сонними руками, мовлячи: „Ну, теперъ гуляють парубки!“
Въ одній тільки хаті, въ кінцю вулиці, ще світилося. Се житло голови. Голова вже давно скінчивъ свою вечерю, и певне давно-бъ уже заснувъ, але въ нёго въ ту пору бувъ гість, винокуръ, которого приславъ поміщикъ, що мавъ невеликий участокъ землі межи вольними козаками, будувати винницю. Підъ самимь покутємь, на почотному місцю, сидівъ — гість, низенький, товстенький чоловікъ, зъ маленькими вічно сміючимися оченятами, въ которихъ, здається, написане було те вдовольство, зъ якимъ куривъ вінъ свою коротеньку люльку, що-хвиля зплёвуючи и придавляючи пальцемъ вилізаючий зъ неі зпопелілий тютюнъ. Облаки диму бистро розросталися надъ нимъ, одягаючи ёго въ сивий туманї. Здавалося, буцімъ широкий димникъ зъ якоі-небудь винниці, наскучивши-собі сидіти на своій криші, забажавъ прогулятись и чемно сівъ собі за столомъ у хаті голови. Підъ носомъ торчали въ нёго коротенькі та густі вуси, але вони такъ неясно мелькали крізь тютюнову атмосферу, що здавались мишею, котору винокуръ піймавъ и держить въ роті своімъ, підскубуючи монополію кота. Голова, яко хазяінъ, сидівъ увъ одній тільки сорочці и полотнянихъ шароварахъ. Орляче око ёго, мовъ вечеріюче сонце, зачинало мало-по-малу жмуритися и меркнути. Кінець стола куривъ люльку одинъ изъ сільскихъ десятниківъ, що складали коменду голови: той сидівъ, зъ шаноби для хазяіна, въ свиті.
„Скоро жъ ви думаєте.“ сказавъ голова, обернувшись до винокура и кладучи хресть на зівнувший ротъ свій, „поставити вашу винницю?“
„Коли Богъ поможе, то сеі осени може й закуримо. На Покрову, заложуся, що панъ голова буде писати ногами німецькі кренделі по дорозі.“
Якъ промовивъ ті слова, оченята винокура пропали; замість нихъ протягнулися проміні по самі уха; цілий толубъ ставъ колихатись відъ сміху, а веселі губи покинули на хвилю димуючу люльку.
„Дай Боже!“ сказавъ голова, виразивши на лиці своімъ щось похоже на усміхъ. „Теперъ ще, слава Богу, винниць розвелось не багато. А отъ, давного часу, коли проводжавъ я царицю по переяславській дорозі, ще покійний Безбородко…“
Ну, свате, нагадавъ ти часъ! Тоді відъ Кременчуга до самихъ Роменъ не налічували и двохъ винниць. А теперъ… Чи чувавъ ти, що повидумували прокляті Німці? Незабаромъ, кажуть, куритимуть не дровами, якъ усі чесні Християне, а якоюсь чортівською парою.“ Мовлячи ті слова, винокуръ въ розмишлюваню глядівъ на стілъ и на розложені на німъ руки своі. „Якъ отсе парою — ій-богу, не второпаю!“
„Що за дурні, прости Господи, ті Німці!“ сказавъ голова. „Я-бъ батогомъ іхъ, собачихъ дітей! Чи чуване діло, щобъ парою можна було кипенити що? По сёму, то ложку борщу годі піднести-бъ до рота, не упікши губъ, замість молодого поросяти…“
„И ти, свату,“ обізвалася своячка, що сиділа на постелі, підогнувши ноги, „будешъ ввесь той часъ жити въ насъ безъ жінки?“
„А нащо мені вона? Инше діло, якби що добре було.“
„Або не хороша?“ спитавъ голова, встремивши на нёго поглядъ свій.
„Куди тобі хороша! Стара, якъ бісъ. Пика вся поморщена, мовъ порожна мошенка.“ И низенька персона вунокура розколихалася знову відъ голосного сміху.
Въ ту пору щось стало шарити за дверьми; двері розтворилися — и мужикъ, не здіймаючи шапки, ступивъ черезъ порігъ, та й ставъ, неначе роздумуючи, на-середъ хати, роззявивши ротъ и оглядаючи стелю. Се бувъ знакомець нашъ, Каленикъ.
„Отъ, я и до-дому прийшовъ!“ говоривъ вінъ сідаючи на лавку коло дверей и не звертаючи ніякоі уваги на притомнихъ. „Бачъ, якъ розтягнувъ вражий синъ, сатана, дорогу! Идешъ, идешъ, и кінця нема! Ноги неначе переломавъ хто. Достань-но тамъ, бабо, кожухъ, підстелити мені. На пічъ до тебе не прийду, ій-богу, не прийду: ноги болять! Дістань ёго; тамъ вінъ лежить близь покутя: гляди тільки, не переверни горшка зъ тертимъ тютюномъ. Або ні, не рушъ, не рушъ! Ти може пяна сегодня… Нехай, вже я самъ дістану.“
Каленикъ привставъ трохи, але неодолима сила прикувала ёго до лавки.
„За теє люблю“, сказавъ голова: „прийшовъ до чужоі хати и розпоряджається, якъ дома! Виведи ёго по-добру, по-здорову!…“
„Оставъ, свату, відпочинути!“ сказавъ винокуръ. „Се пожиточний чоловікъ: якби більшъ такого народу — то винниця наша славно пішла-бъ…“
Однакже не добродушностъ винудила ті слова. Винокуръ віривъ усімъ прикметамъ, и заразъ вигнати чоловіка, що сівъ уже на лавку, значило въ нёго накликати біду.
„Що то, якъ старость прийде!…“ ворчавъ Каленикъ, лягаючи на лавку. „Добро би, ще сказати, пяний, такъ ні-жъ, не пяний. Ій-богу, не пяний! Що мені брехати? Я готовъ заявити се хочъ и самому голові. Що мені голова? Щобъ вінъ здохъ, собачий синъ! Я плюю на нёго! Щобъ ёго, одноокого чорта, возомъ переіхало! Що вінъ обливає людей на морозі…“
„Еге! влізла свиня въ хату, та й лаби на стілъ суне,“ сказавъ голова, гнівно встаючи зо свого місця; але въ ту пору важкий камінь, розбивши вікно въ дрібязки, полетівъ ёму підъ ноги. Голова застановився… „Коли-бъ я знавъ“, говоривъ вінъ підіймаючи камінь, „який отсе шибеникъ шпурнувъ, я-бъ вивчивъ ёго, якъ кидаться! Що за збитки!“ продовжавъ вінъ обзираючи ёго на руці палаючимъ поглядомъ. „Щобъ вінъ подавився отсимъ каменемъ…“
„Стій, стій! Боже тебе борони, свату!“ підхопивъ, побліднівши, винокуръ.“ Боже борони тебе, и на тімъ и на сімъ світі, поблагословити кого-небудь такою лайкою!“
„Отъ найшовся заступникъ! Хай вінъ пропаде!…“
„И не думай, свату! Ти не знаєшъ, певне, що случилося зъ моєю покійною тещею?“
„Зъ тещею?“
„Та, зъ тещею. Вечеромъ, трохи може ранше ніжъ теперъ, сіли вечеряти: покійна теща, покійний тесть, та наймитъ, та наймичка, та й дітей штукъ зъ-пятеро. Теща відсипала трохи галушокъ зъ великого казана въ миску, щобъ не такъ були горячі. Після роботи всі зголодніли и не хотіли ждати, поки галушки простинуть. Набираючи іхъ на довгі деревяні спички, зачали істи. Якъ-разъ, відки ні возьмись, чоловікъ, якого вінъ роду, Богъ ёго знає, просить, що-бъ и ёго допустили до трапези. Якъ не нагодувати голодного чоловіка! Дали и ёму спичку. Але гість змітає галушки, якъ корова сіно. Поки-що вони зъіли по одній и запустили спички за другими, дно було гладке, якъ панський помістъ. Теща насипала ще; думає, гість наівся и буде вбирати менше. Де тамъ: ще лучше ставъ уплітати! — „А щобъ ти подавився отсими галушками!“ подумала голодна теща; ажъ якъ-разъ тотъ закашлявся и впавъ. Кинулись до нёго — ані духа, вдавився!“
„Такъ ёму, обжорі проклятому, й треба!“ сказавъ голова.
„Такъ би, та не такъ вийшло: зъ того часу и супокою не було тещі. Ледве тільки нічъ, мертвець и лізе. Сяде верхомъ на димникъ, проклятий, и галушку держить у зубахъ. За дня всё супокійно, и слуху нема про нёго; а тільки стане примеркати, глянь на кришу, вже й осідлавъ, собачий синъ, димникъ…“
„И галушка въ зубахъ?"
„И галушка въ зубахъ.“
„Дивно, свату! Я чувавъ щось похоже ще за покійницю…“
Тутъ голова зупенився. Підъ вікномъ почувся галасъ и тупанє танцюючихъ. Зъ-разу тихо звукнули струни бандури, а потімъ прилучився й голось. Струни загреміли сильнішъ; скілька голосівъ стало підтягати — и пісня загула вихромъ:
Хлопці, чи чували ви?
Чи въ насъ голови не крепкі!
А въ старого голови
Въ голові розсілись клепки.
Набий, боднарь, голову
Желізними обручами!
Цвігни, боднарь, голову
Батогами, батогами!
Голова старий якъ бісъ,
Одноокий, кривий, хнюра,
А до дівчатъ таки-бъ лізъ,
Залицявся-бъ… Дурень, дурень!
Чи тобі до парубківъ?
Тебе-бъ треба въ домовину,
А щобъ тямивъ въ вікъ-віківъ:
Ляща въ пику й за чуприну!
„Славна пісня, свату!“ сказавъ винокуръ нахиляючи трохи голову и обернувшись до голови, що такъ и остовпівъ зъ дива на таку зухвалость. „Славна! та погано тільки, що голову поминають не зовсімъ пристойними словами…“
И вінъ впять положивъ руки на стілъ зъ якимось солодкимъ умиленємъ въ очахъ, приготовляючись слухати ще, бо підъ вікномъ гремівъ регітъ и крики: „знову! знову!“ Однакже проникливе око побачило-бъ заразъ, що не изумленє вдержувало голову довго на однімъ місці. Такъ тільки старий опитний кітъ допускає иноді неопитну мишъ бігати коло свого хвоста, а міжъ тимъ бистро укладає плянъ, якъ отсе перерізати ій дорогу до нори. Ще одиноке око голови було втопирене на вікно, а вже рука, давши знакъ десятникові, держалась за деревяну ручку дверей, и наразъ на вулиці піднявся крикъ. Винокуръ, що до числа многихъ гідностей своіхъ влучавъ и цікавость, живо набивши тютюномъ свою люльку, вибігъ на вулицю, але збитошники вже порозбігались.
„Ні, ти не втечешъ відъ мене!“ кричавъ голова, тягнучи за руку чоловіка у виверненімъ до-гори шерстю баранімъ кожусі. Винокуръ, користуючи зъ часу, підбігъ, щобъ заздріти въ лице сёму нарушителеві супокою; але зъ боязню подавсь назадъ, побачивши довгу бороду и страшно намалёвану пику. „Ні, ти не втечешъ відъ мене!“ кричавъ голова, не переставаючи тягнути просто у сіни свого плінника, которий, не показуючи ні якого супротивленя, супокійно ишовъ за нимъ, неначе у свою хату. „Карпо! отворяй комору!“ сказавъ голова до десятника. „Ми ёго въ темну комору! А-тамъ розбудимо писаря, зберемо десятниківъ, переловимо усіхъ тихъ харцизівъ, и сёгодня таки й резолюцію усімъ імъ учинимо!“
Десятникъ забренькавъ невеликою колодкою въ сіняхъ и отворивъ комору. Въ ту саму пору плінникъ, користуючись темнотою сіней, наразъ вирвався зъ незвичайною силою зъ рукъ ёго.
„Куди?“ закричавъ голова, ухвативши ёго ще міцнішъ за ковніръ.
„Пусти, то я!“ — почувся тоненький голосъ.
„Не поможе, не поможе, брате! Пищи собі хоть и чортомъ, не тільки бабою, мене не здруришъ!“ и трутивъ ёго въ темну котору такъ, що бідомашній плінникъ ажъ застогнавъ, упавши на землю, а самъ, въ товаристві десятника, пустився въ хату писаря, и въ-слідъ за ними, якъ пароплавъ, задимивсь винокуръ.
Розмисляючи ишли вони всі троє, поспускавши голови, и якъ-разъ, на скруті въ темний переулокъ, разомъ скрикнули відъ сильного удару по лобахъ, и такий самий крикъ обізвався въ одвітъ імъ. Голова, прискуливши своє око, зъ изумленємъ уздрівъ писаря зъ двома десятникам.
„А я до тебе иду, пане писарю!“
„А я до твоєі милости, пане голово!“
„Чудеса діються, пане писарю!“
„Чудні діла, пане голово!“
„А що?“
„Хлопці казяться, збитошникують цілими купами по вулицяхъ! Твою милость величають такими словами… словомъ, сказати соромъ; пяний Москаль побоіться вимовити іхъ своімъ нечестивимъ язикомъ.“ (Все те худощавий писарь, у пестрядевихъ (дрилиховихъ) шароварахъ и жупані цвітомъ якъ винні дріжджі, вимовлявъ натягаючи шию и приводячи іі опять въ попередній станъ). „Здрімавъ-було трохи, такъ зтягнули зъ постелі проклятущі урвитні своіми соромними піснями та стукомъ. Хотівъ-було гарненько покропити іхъ, та поки натягнувъ шаровари та жупанъ, всі розбіглися куди ні попало. Але найголовніщий не вирвавсь відъ насъ. Виспівує вінъ теперъ у тій хаті, де держать арештантівъ. Душа въ мині ажъ горіла, щоби пізнати сю птицю, та пика замазана саджею якъ у чорта, що кує цвяхи для грішниківъ.“
„А якъ вінъ одягнений, пане писарю?“
„Въ чорнімъ виверненімъ кожусі собачий синъ, пане голово!“
„А чи не брешешъ ти, пане писарю? Що, якъ отсей урвитень сидить теперъ у мене въ коморі?“
„Ні, пане голово! Ти самъ, не у гнівъ будь сказано, погрішивъ трохи.“
„Давайте огня! ми розглянемо ёго!“
Огонь принесли, двері одчинили — и голова охнувъ зъ диву, побачивши передъ собою своячку.
„Скажи, прошу тебе,“ зъ такими словами вона приступила до нёго: „чи ти не зхибивъ ще зъ посліднёi крихти розуму? Чи була въ одноокій довбні твоій хочъ капля мозку, що ти втрутивъ мене въ темну комору? Щастє, що не вдарилась головою до желізного крючка. Хиба я не кричала до тебе, що се я? Вхопивъ проклятий медвідь своіми желізними лабами, та й тручає! Щобъ тебе на тімъ світі чорти тручали!…“
Послідні слова винесла вона за двері, на вулицю, вийшовши туди для якихъ-небудь причинъ.
„Та, я бачу, що отсе ти!“ сказавъ голова, прочунявши.
„Що скажешъ, пане писарю, чи не шельма сей урвиголова?“
„Шельма, пане голово!“
Чи не пора намъ усіхъ тихъ гульвісъ провчити гарненько, и заставити іхъ займаться діломъ?“
„Давно пора, давно пора, пане голово!“
„Вони, дурні, взяли собі… Який чортъ! мені причувся крикъ своячки на вулиці… Вони, дурні, взяли собі въ голову, що я імъ рівня. Вони думають, що я який-небудь іхъ братъ, простий козакъ!“ Невеликий після того наступивший кашель и встремленє ока зъ підлібя навкруги давали догадуватись, що голова приготовлявся говорити объ чімось важнімъ. „Въ тисяча… отсихъ проклятихъ названій роківъ, хочъ убий, не вимовлю. Ну-году, тодішнёму комисареві Ледачому, даний бувъ приказъ, вибрати зъ козаківъ такого, которий би бувъ глуздоватійший відъ усіхъ. О! (отсе „о!“ голова вимовивъ, піднявши палець у-гору) глуздоватійший відъ усіхъ! за провідника цариці. Я тоді…“
„Що и казать! отсе вже кожний знає, пане голово! Всі знають, якъ ти вислуживъ царську ласку. Признайся теперъ, що моя правда вийшла: вхопивъ трохи на душу гріха, та й сказавъ, що зловивъ того урвитня у виверненімъ кожусі.“
„А що до сёго диявола у виверненінъ кожусі то ёго, у приміръ другимъ, закувати въ кайдани и укарати примірно! Хай знають, що значиться власть! Одъ кого жъ и голова, поставленъ, якъ не одъ царя? Потімъ доберемося и до другихъ хлопцівъ: я не забувъ, якъ проклятущі урвитні загнали въ огородъ стадо свиней, що всю мою капусту и огірки поіли; я не забувъ, якъ чортові діти одказалися вимолотити моє жито; я не забувъ… та нехай вони и проваляться, мені треба доконче знати, що отсе за шельма у виверненімъ кожусі.“
„Отсе проворна, видко, птиця!“ сказавъ винокуръ, которого щоки, черезъ увесь протягъ тоі розмови, неперестанно заряджалися димомъ, наче осадна гармата, и губи, випустивши коротеньку люльку, викинули цілий огняний фонтанъ. „Такого чоловіка не зле на всякий случай и при винниці держати; а ще лучше повісити на вершечку дуба замість панікадила.“
Такий дотепъ здавався винокурові не зовсімъ дурний, и вінъ таки заразъ рішився, не дожидаючи одобреня другихъ, нагородити себе хрипливимъ сміхомъ.
Въ ту пору стали приближатись вони до невеликоі, майже поваленоі до землі хати. Цікавость нашихъ путниківъ побільшилася: усі зтовпились коло дверей. Писарь виймивъ ключъ, затарахкавъ нимъ коло замку; але той ключъ бувъ відъ ёго скрині. Нетерпіливость більшала. Всунувши руку, зачавъ вінъ шарити и сипати лайками, не находячи ёго.
„Є!“ сказавъ вінъ наконець, нагнувшись и виймаючи зъ глибини обширноі кешені, якою заосмотрені були ёго пестрядеві шаровари.
При отсімъ слові, серця нашихъ героівъ неначе злилися въ одно, и те величезне серце забилось такъ сильно, що нерівний стукъ ёго не бувъ заглушений навіть бренькнувшимъ замкомъ. Двері отворилнсь, и… голова станувъ блідний, якъ полотно; винокуръ почуявъ холодъ, и волосє ёго неначе хотіло полетіти до неба; жахъ виразився на лиці писаря; десятники приросли до землі и не були въ стані замкнути своіхъ вспільно роззявленихъ ротівъ: передъ ними стояла своячка.
Здивована неменьше ніжъ вони, вона однакже трохи зхаменулась и зробила рухъ, щобъ підойти до нихъ.
„Стій!“ закричавъ дикимъ голосомъ голова и захлопнувъ за нею двері. „Панове, се сатана!“ продовжавъ вінъ. „Огня! швидче огня! Не пожалію казённоі хати! Запали іі, запали, що-бъ и костей чортовихъ не осталось на землі!“
Своячка въ ужасі кричала, чуючи за дверьми грізне постановленє.
„Що ви, братці!“ мовивъ винокуръ. „Слава Богу, волосє у васъ ледве не въ снігу, а й досі розуму не набрались: відъ простого огня відьма не згорить! Тілько огонь зъ люльки може запалити відьму. Стрівайте, я заразъ усе злагоджу!“
Сказавши теє, висипавъ вінъ горячий попілъ въ скрутель соломи, и зачавъ роздувати. Розпачъ въ ту пору додала духа бідолашній своячці: голосно стала вона благати и переконувати іхъ.
„Погодіть, братці! Чого на-дурно грішити? Може отсе и не сатана!“ сказавъ писарь. „Коли воно, се-бъ то те саме, що сидить тамъ, згодиться положити на себе хрестне знамениє, то се певний знакъ що не чортъ.“
Предложенє одобрили.
„Пекъ відъ мене, сатано!“ продовжавъ писарь, прикладаючи губи до шпари въ дверяхъ. „Якъ не рушишся зъ місця, то ми отворимо двері.“
Двері отворилися.
„Перехрестися!“ сказавъ голова, оглядаючись и буцімъ вибираючи вигідне місце на случай ретиради.
Своячка перехрестилася.
„Який чортъ! та се справді своячка!“
„Яка нечиста сила затягла тебе, кумо, въ отсю комору?“
И своячка, хлипаючи, росказала, якъ ухопили іі хлопці въ обіймака на вулиці и хоча й вона пручалась, впустили черезъ широке вікно до хати та й забили віконницею. Писарь посмотрівъ: завіси у широкоі віконниці відорвані и тільки підперта зверхи деревянимъ брусомъ.
„Добро тобі, одноокий дідьку!“ закричала вона, приступивши до голови, которий подався въ-задъ и все ще продовжавъ мірити іі своімь окомъ. „Я знаю твою гадку: ти хотівъ сёго, ти радъ бувъ оказіі щобъ зъісти мене, щобъ нікому було дивитись, якъ старий дідуганъ дуріє. Ти думаєшъ, я не знаю объ чімъ ти говоривъ нині зъ Галею? О, я все знаю! Мене годі звести и не твоій безглуздій довбні. Я довго терплю, але після не погнівайся… “
Сказавши теє, показала кулакъ и живо відійшла оставивши остовпілого голову.
„Ні, тутъ не на жартъ сатана вмішався,“ думавъ вінъ, чухаючи свою довбеньку.
„Зловили!“ загукали надходячи въ сю пору десятники.
„Кого зловили?" спитавъ голова.„Диявола у виверненімъ кожусі.“
„Давайте ёго!“ закричавъ голова, ухвативши за руку приведеного пійманця. „Чи ви зъ ума зійшли? Та жъ отсе пяний Каленикъ!“
„Що за пропасть! въ рукахъ нашихъ бувъ, пане голово!“ одвічали десятники. „Въ переулку обступили проклятущі хлопці, стали танцювати, торгати, виставляти язики, виривати зъ рукъ… чортъ зъ вами!… И якъ ми попали на отсю ворону, замість ёго, Богъ одинъ знає!“
„Властю моєю и всіхъ мирянъ, дається повелінє,“ сказавъ голова, „зловити якъ-стій сёго розбійника! а такимъ побитомъ и всіхъ кого найдете на вулиці, и привести на розправу до мене!…“
„Помилуй, пане голово!“ промовили деякі, кланяючися въ ноги. „Побачивъ би ти, які вони почвари; нехай насъ Богъ побє, и родились и хрестились — а такихъ поганихъ пикъ не видали! Чи далеко до гріха, пане голово? перелякають доброго чоловіка такъ, що після ні одна баба візьметься вилічити.“
„Дамъ я вамъ переляку! Що ви? не хочете слухати? Ви певне держите іхъ руку? Ви бунтовники! Що то?… Скажіть мені, що то?… Ви заводите розбоі!… Ви… Я донесу комісареві! Сей же часъ, чуєте, сей же часъ! біжіть, летіть птицею! Щобъ я васъ… Щобъ ви мені…“
Всі розбіглися.
Не журячись нічимъ и не дбаючи о розісланихъ погоняхъ, виновникъ всеі тоі колотнечи пеняво підходивъ икъ старому домові надъ ставомъ. Не треба, думаю, й казати, що се бувъ Левко. Чорний кожухъ ёго бувъ розстяблений, шапку державъ вінъ у руці, пітъ зъ нёго котився градомъ. Величаво и мрачно чорнівъ кленовий лісъ, що стоявъ до місяця. Нерухомий ставъ подувъ свіжостю на змученого пішця и побудивъ ёго спочинути на бе́резі. Все було тихо; въ глибокій гущавині ліса чулись тільки трелі соловія. Неодолимий сонъ ставъ живо змикати ёму зіниці; змучені чолони готові були забутись и оніміти; голова хилилася… „Ні, а то я ще й засну тутъ!“ говоривъ вінъ підіймаючись на ноги и раючи очи. Оглянувся: нічъ здавалася передъ нимъ ще блищучійша. Якесь дивне упоюще світляченє примішалося до блеску місяця. Ніколи ще ёму не случалось, щось такого видіти. Срібний туманъ упавъ на околицю. Запахъ відъ цвітучихъ яблунь и нічнихъ квітівъ лився по всій землі. Здивований глядівъ вінъ на нерухомі води ставу: старожитній панський дімъ опрокинувшись у-низъ виднівся въ нёму чистий и въ якімось яснімъ величию. Замість темнихъ віконниць, визирали веселі склянні вікна и двері. Крізь чисті скла блимала позолота. Та отъ привиділось ёму, буцімъ отворилось вікно. Притаівши духъ, не дрігнувши и не сшускаючи очей зо ставу, вінъ, здавалось, переселився въ глибину ёго и бачить: зъ-ра-зу виставився крізь вікно білий локоть, потімъ виглянула привітлива головка, зъ блискучими очима, що тихо ясніли крізь темнорусі филі волося, и сперлася на локоть; и бачить: вона усміхається… Тутъ серце въ ёго забилось… Вода зтрусилась и вікно заперлося знову. Тихо відійшовъ вінъ відъ ставу и поглянувъ на дімъ: темні віконниці були отверті; скла сияли при місяцю. „Отъ якъ мало можна вірити людськимъ поговоркамъ,“ подумавъ вінъ про себе. „Дімї новісенький, краски живі, наче сёгодня помалеваний. Тутъ живе хтось“ И мовчки підійшовъ вінъ ближче; але въ домі все було тихо. Сильно и звучно перекликалися славні пісні соловіівї, такъ якъ-що вони, здавалось, завмирали зъ утоми и розкоши, чутись було шелесту и чичиканя свіркунівъ, або гуканя болотяноі птиці, що ховзкимъ носомъ своімъ ударяла по широкому зеркалі води. Якусь солодку тишину и роскішъ почуявъ Левко въ своімъ серці. Настроівши бандуру загравъ вінъ и заспівавъ:
Ой, місяцю, місяченьку!
И ти, зоре ясна!
Ой, світіть тамъ по подвірю,
Де дівчина красна.
Вікно зъ-тиха отворилося, и та сама головка, котороі одразъ бачивъ вінъ у ставі, виглянула, пильно прислухаючись до пісні. Довгі рісниці іі були на-въ-півъ спущені на очи. Вся вона була блідна, якъ полотно, якъ блескъ місяця; але яка чудна, яка прекрасна. Вона засміялася… Левко здрігнувъ.
„Заспівай мені козаче, яку пісню!“ мовила вона зъ-тиха, нахиливши свою голову на-бікъ и спустивши зовсімъ густі рісниці.
„Яку-жъ тобі пісню заспівати, моя панночко ясна?“
Слёзи тихо покотились по блідному личеньку іі.
„Козаче“, мовила вона, и щось невияснимо взрушаюче почулось въ іі мові, „козаче, найди мені мою мачоху! Я нічого не пожалію для тебе. Я нагороджу тебе. Я тебе багато и роскішно нагороджу! Въ мене є рукави вишивані шовкомъ, коралі, ожереля. Я подарую тобі поясъ мережаний перлами. Въ мене золото є… Козаче, найди мені мою мачоху! Вона страшна відьма: мені не було відъ неі супокою на білому світі. Вона мучила мене: заставляла робити, якъ просту мужичку. Подивись на лице: вона звела румянець своіми нечистими чарами зо щокъ моіхъ. Поглянь на білу шию мою: вони не змиваються! вони не змиваються! вони ніколи не змиються, отсі сині пятна відъ желізнихъ пазорівъ іі! Поглянь на білі ноги моі: вони багато ходили, та не по коврахъ тільки — по піску горячому, по землі сирій, по колючому тернівнику вони ходили! а на очи моі, подивись на очи: вони не бачать відъ слёзъ!… Найди іі, козаче, найди мені мою мачоху!“
Голосъ іі, що тутъ-же бувъ звишився, зупенивсь. Потоки слёзъ покотились по блідному лицю. Якесь тяжкеє чувство, повне жалю и смутку, сперлося въ груді парубка.
„Я готовъ на все для тебе, моя панночко!“ сказавъ вінъ въ сердечнімъ хвилёваню, „але якъ мені, де іі найти?“
„Дивись, дивись!“ живо промовила вона: „вона тутъ! вона на берегу грається въ короводі міжъ моіми дівчатами и гріється на місяці. Але вона лукава и хитра. Вона взяла на себе постать утопленниці; але я знаю, але я чую, що вона тутъ. Мені тяжко, мені душно відъ неі. Я не можу черезъ неі плавати легко и вольно якъ риба. Я тону и падаю на дно, мовъ ключъ. Винайди іі, козаче!“
Левко подивився на берігъ: у тонкімъ сріблянімъ тумані мелькали дівчата, легкі, неначе тіні, въ білихъ сорочкахъ, мовъ конваліями оздобленний лугъ; золоті ожереля намиста, дукачі блискали на іхъ шияхъ; але вони були блідні; тіло іхъ було неначе виточене зъ прозорихъ хмарокъ и буцімъ світилося на-скрізь при срібнімъ місяці. Короводъ, граючи, присунувся до нёго ближче. Почулись голоси.
„Давайте вї во́рона, давайте граться въ во́рона!“ загомоніли всі, буцімъ очеретъ надъ рікою порушений въ тихий часъ сумерківъ воздушніми устами вітру.
„Кому-жъ бути ворономъ?“
Кинули жеребъ — и одна дівчина вийшла изъ гурту. Левко взявся розглядати іі. Лице, одежа, все на ній таке саме, якъ и на другихъ. Помітно тільки було, що вона нерадо грала сю ролю. Гуртъ розтягнувся вереницею, перебігаючи жваво відъ нападівъ хижого ворога.
„Ні, я не хочу бути ворономъ!“ сказала дівчина знемогаючи відъ змученя; „мені жаль одіймати курятъ у бідноі матері.“
„Ти не відьма!“ подумавъ Левко. „Хто жъ буде ворономъ?“
Дівчата знову зібралися, кинути жеребъ.
„Я буду ворономъ!“ обізвалася одна зъ середини.
Левко ставъ пильно вдивлятись у лице іі. Живо и сміло уганялась вона за вереницею и кидалася на всі боки, щоби зловити свою здобичь Тутъ Левко ставъ замічати, що тіло іі не такъ світилося якъ у другихъ: у внутрі ёго видко було щось чорного. Наразъ лягся крикъ: воронъ кинувся на одну зъ верениці, вхопивъ іі, и Левкові привиділося, буцімъ у неі вилізли пазорі а на лицю блиснула злослива радость.
„Відьма!“ сказавъ вінъ, наразъ показавши на неі пальцемъ и обернувшись икъ домові.
Панночка засміялася, а дівчата зъ крикомъ повели зъ собою ту, що була ворономъ.
„Чимъ нагородити тебе, козаче! Я знаю, тобі не золота треба: ти любишъ Галю; але строгий батько не дає тобі женитися зъ нею. Вінъ теперъ не перешкодить, візьми и дай ёму отсе письмо…“
Біла ручка протягнулась, лице іі якось чудно заясніло и засияло… Зъ недовідомимъ трепетомъ и томлющимъ битємъ серця вхопивъ вінъ письмо и… прочнувся.
„Не вже жъ отсе я спавъ?“ сказавъ про себе Левко встаючи зъ невеликого горбика. „Такъ живо, неначе на-яві!… Дивно, дивно!“ повторявъ вінъ, оглядаючись. Місяць, що зупенивсь надъ ёго головою, показувавъ північъ; всюди тишина; відъ ставу віявъ холодъ; надъ нимъ сумовито стоявъ старий дімъ зъ запертими віконницями; мохъ и дикий бурянъ показували, що зъ ёго давно віддалилися люде. Тутъ вінъ розціливъ руку, що затисъ-було въ сні и зъ дива ажъ крикнувъ, почувши въ ній письмо. „Ехъ, якби то я знавъ грамоті!“ подумавъ вінъ, обертаючи письмо передъ собою на всі боки. Въ ту хвилю почувся зъ-заду ёго галасъ.
„Не бійтесь, просто хватайте ёго! Чого зтрусіли? атже-жъ насъ десять. Я заложуся, що се чоловікъ, а не чортъ!“ Такъ кричавъ голова до своіхъ товаришівъ, и Левко почувъ себе ухваченимъ кількорома руками, зъ которихъ инші дріжали відъ страху. „Скидай но, приятелю, свою страшну личину! Годі дурити людей!“ промовивъ голова, вхопивши ёго за ковніръ и остовненівъ, винуливши на нёго своє око. „Левко! синъ!“ зкричавъ вінъ відступаючи зъ дива и опускаючи руки. „Се ти, собачий сину! бачъ, бісовське рожденє! Я думаю, яка се шельма, який се вивернений дияволъ строіть штуки; а отсе, вийшло, все ти, неварений кисіль твому батькові въ горло, позволяєшъ собі заводити по вулиці розбоі та складаєшъ пісні… Еге, ге, ге, Левку! А що се? бачу, свербить у тебе спина! Вяжіть ёго!“
„Стрівай, батьку! звелено віддати тобі отсю писульку,“ промовивъ Левко.
„Не до писулёкъ теперъ, голубчику! Вяжіть ёго!“
„Стрівай, пане голово!“ сказавъ писарь, розвивъ письмо: „комисарова рука.“
„Комисарова?“
„Комисарова?“ повторили махинально десятники.
„Комисарова? дивно! ще не второпнішъ!“ подумавъ про себе Левко.
„Читай, читай!“ сказавъ голова: „що тамъ пише комисаръ?“
„Послухаймо, що пише комисаръ!“ промовивъ винокуръ, держачи въ зубахъ люльку, и крешучи огню.
Писарь відкашлявся и зачавъ читати:
„Приказъ голові, Євтуху Макогоненкові. Дійшло до насъ, що ти, старий дурню, замість того, щобъ зібрати спершні недобірки податківъ и вести на селі порядокъ, одурівъ и строішъ пакості…“
„Отъ, ій-богу,“ перервавъ голова: „нічого не чую!“
Писарь зачавъ знову:
„Приказъ голові, Євтуху Макогоненкові. Дійшло до насъ, що ти, старий ду…“
„Стій, стій! не треба!“ закричавъ голова; „я хоть и не чувъ, але знаю, що головного тутъ діла ще нема. Читай дальше!“
„А въ слідъ того приказую тобі заразісенько оженити твого сина, Левка Макогоненка, зъ козачкою зъ вашого таки села, Галею Петриченковою, а также поробити мости на стовбовій дорозі и недавати безъ мого відома обивательськихъ коней судовимъ паничамъ, хоча-бъ вони іхали просто зъ казённоі палати. Коли-жъ, по приізді моімъ, найду отсей мій приказъ не доведений до сповненя, то тебе одного потягну до одвіту. Комисаръ, одставний поручникъ Кузьма Деркачъ-Дришшановський.“
„Отъ що!“ сказавъ голова, роззівивши ротъ. „Чи чуєте ви, чи чуєте: за всё голова одповість, отже-жъ послухъ! мовчязний послухъ! а ні, то вибачайте… А тебе,“ продовжавъ вінъ, обернувшись до Левка „въ наслідокъ приказу комисаря, — хочъ дивно мені, якъ се дійшло до нёго, — оженю; тільки напередъ покоштуєшъ ти нагайки! Знаєшъ, тоі, що висить у мене коло покутя. Я обновлю іі завтра… Де ти взявъ отсю писульку?“
Левко, не вважаючи на здивованє, що вийшло відъ такого неожиданого обороту ёго діла, мавъ на стільки притомности, щобъ въ умі приготовити другий одвіть и втаіти настоящу правду, якимъ способомъ дісталося письмо. „Я ходивъ,“ сказавъ вінъ, „ще вчора вечеромъ у городъ, и стрінувъ комисаря, якъ злізавъ зъ брички. Пізнавши, що я зъ нашого села, давъ вінъ отсе письмо, и звелівъ на словахъ тобі сказати, батьку, що вінъ, вертаючи, заіде до насъ пообідати.“
„Вінъ теє казавъ?“
„Казавъ.“
„Чи чуєте?“ сказавъ голова зъ важною міною, обернувшись до своіхъ товаришівъ: кимисаръ самъ своєю особою приіде до нашого брата, се-бъ то, до мене, на обідъ. О!“ Тутъ голова піднявъ палець въ гору, и привівъ голову у таке положенє, буцімъ вона прислухується до чого-небудь. „Комисаръ, чи чуєте, комисаръ приіде до мене обідати? Якъ думаєшъ, пане писарю и ти, свату, отсе не зовсімъ пуста честь — не правда?“
„Ще, скільки тямлю,“ підхопивъ писарь, „ні одинъ голова не угощавъ комисара обідомъ.“
„Не всякий голова голові пара!“ промовивъ зъ самодовольнимъ видомъ голова. Ротъ ёго викривився и щось ніби тяжкий хрипливий сміхъ, похоже більше на гукъ далекого грому, загомоніло въ ёго устахъ. „Якъ думаєшъ, пане писарю, треба-бъ для именитого гостя дати приказъ, щобъ зъ кожноі хати принесли хочъ по курятку, ну, полотна, та ще де-чого… Га?…
„Треба-бъ, треба, пане голово!“
„А коли-жъ весілє, батьку?“ спитавъ Левко.
„Весілє? Давъ би я тобі весілє!… Ну, та для именитого гостя… завтра васъ піпъ и звінчає. Чортъ зъ вами! Нехай комисаръ побачить, що значиться справность! Ну, діти, теперъ спати! Идіть до-дому!… Сёгоднішній случай припімнувъ мені той часъ, коли я…“ При сихъ словахъ голова пустивъ звиклий свій важний и значущий поглядъ изъ підлібя.
„Ну, теперъ піде голова розказувати, якъ візъ царицю!“ сказавъ Левко и жвавими кроками и радосно спішивъ до знакомоі хати, окруженоі низенькими вишнями. „Дай тобі Боже царство небесне, добра та прекрасна панночко!“ думавъ вінъ про себе: „Нехай тобі на тімъ-світі вічно усміхається міждо ангелами святими! Нікому не розкажу про диво, що сталося сеі ночи; тобі тільки одній, Галю, передамъ ёго: ти одна тільки повіришъ мені и вкупі зо мною помолишся за упокой души безталанноі утопленниці!“ Тутъ приблизився икъ хаті: вікно було отверте: проміні місяця проходили крізь нёго и падали на спячу передъ нимъ Галю. Голова іі сперлася на руку; щоки тихо горіли; губи шевелились, неясно вимовляючи ёго имя. „Спи, моя кралечко! Приснись тобі все, що єсть найлучшого на світі; але й те не буде лучше відъ нашого пробудженя!“ Перехрестивши іі, заперъ вінъ віконце и тихенько віддалився. И черезъ кілька минутъ, все вже уснуло въ селі; одинъ тільки місяць такъ саме блискучо и чудно пливъ по необіймущихъ пустиняхъ роскішного украінського неба. Такъ саме урочисто дихало все въ вишині, и нічъ, божественна нічъ, величаво догоряла. Такъ саме прекрасна була земля въ чуднімъ сріблянімъ блеску; але вже ніхто не впивався ними: все погрузилося въ сонъ. Инколи тільки переривалось мовчанє бреханємь собакъ, и довго ще пяний Каленикъ плентався по вснулихъ вулицяхъ, шукаючи своєі хати.