Вечери на хуторі близь Диканьки/Вечіръ на передодні Ивана Купала
| ◀ Сорочинецька ярмарка | Вечери на хуторі близь Диканьки Томъ I пер.: Д. Мордовцевъ Вечіръ на передодні Ивана Купала |
Травнева нічъ, або втопленниця ▶ |
|
У Хоми Ригоровича бувъ чудний собі звичай: вінъ якъ бо-зна чого не любивъ двічі що-небудь розказувать. Бувало, оце иноді ублагаєшъ ёго розказать що у-друге, то вже й дивись — укине новенького, або переверне такъ, що й не пізнаєшъ. Якось-то разъ, — одинъ изъ тихъ хвинтиківъ — намъ простимъ людямъ трудно й вимовитъ іхъ — сказать-би-то друковані, такъ, ні и не друковані; а хиба те саме, що жиди по нашихъ ярмаркахъ. Нахапають, напросять, накрадуть усякоі всячини, та й випускають книжечки не товще букваря коженъ тобі місяць або и тиждень. Одинъ изъ такихъ хвинтиківъ и виколядувавъ у Хоми Ригоровича оцю саму исторію, а сей вже й забувъ про те. Отъ, коли приізжає изъ Полтави той самий паничъ у горохвяному жупані (про якого я казавъ вже вамъ, и одну казку ёго, може, вамъ довелось и прочитати), привозить изъ собою невеличку книжечку и, зогнувши по середині, показує намъ. Хома Ригоровичъ налагодився вже осідлати нісъ свій окулярами, та бачучи, що забувъ підмотать іхъ ниткою и обліпити воскомъ, передавъ мені. А я, трошки таки розуміючи писаниє и якъ не ношу тихъ окулярівъ, зачавъ читати. Не вспівъ перекинути двохъ листочківь, якъ вінъ заразъ спинивъ мене за руку: „Погодіть! першъ надъ усёго скажіть мені, якого біса ви читаєте?“ — Признаться-бъ-то, я и ротъ роззявивъ одъ такого спросу. „Якъ бо се — що читаю, Хома Ригоровичъ? Вашу биль, ваші власні слова.“ — „Який гаспидъ вамъ казавъ, що се моі слова?“ — „Та якого-жъ ще вамъ! тутъ и надруковано: розказанная такимъ-то дячкомъ.“ — „Плюйте-жъ на голову тому, хто се надруковавъ! — бреше, сучий Москаль! Хиба я такъ розказувавъ? що-то вже, якъ у кого чортма клепки въ голові! Слухайте жъ, я вамъ розкажу іі заразъ. Ми присунулись до стола, и вінъ почавъ:
Дідъ мій (нехай царствує! бодай ёму на тімъ світі ілись одні тілько буханці пшенишні та маківники зъ медомъ) умівъ мудро розказувать. Бувало, якъ поведе річъ — увезденички бъ не посунувсь зъ одного місця, усе-бъ то ёго слухавъ. Вже вінъ бачъ не рівня аби якому теперешнёму брехуну, що якъ почне москаля везти, та ще й мовою такою, прости Господи, що наче-бъ то ёму три дні істи не давали, — такъ хочъ берись за шапку та изъ хати. Якъ оце теперъ бачу — покійниця стара моя мати була ще собі жива — у одинъ довгий зімній вечіръ, коли на дворі тріщавъ морозъ и замуровувавъ узеньке віконце нашоі хати, сиділа вона за гребнемъ и виводила рукою довгу нитку, колишучи ногою колиску и співаючи пісню, таку, що наче-бъ-то й теперъ усе вона мені чується. Каганець, наче-бъ-то чого лякаючись, світивъ по хаті и, то блимавъ світлішъ, то ніби притухавъ. Веретено джижчало; а ми усі, діти, зібравшись до купи, слухали діда: відъ старости більшъ пяти годъ не злазивъ вінъ зъ печи. Тілько-жъ-то не дивниі речі про давнюю старовину, про запорожські походи, про Ляхівъ, ні про лицарськиі діла Підкови, Півтора-Кожуха и Сагайдачного не були намъ по думці такъ, якъ ті розказні про яке-небудь диво, одъ чого дріжаки бігали по спині и волося на голові ворушилось. Иноді, бувало, страхъ такий наведуть дідові розказні, що усе підъ-вечіръ здається тобі бо-зна-якою марою. Оце, лучиться, вийдешь коли нічю за якимъ діломъ изъ хати, такъ тобі и зъ думки не виходить, що отъ-отъ на постелі у тебе уклався спать виходець зъ того світа. И бодай мені у-друге не довелось сёго розказувать, коли мені тоді не чудилось, що замість моєі жъ свитки у головахъ у мене уклався самъ дияволъ. Треба жъ таки ще й те сказати, що въ розказняхъ своіхъ дідъ бачъ ніколи зроду не брехавъ: и що-бъ-то було ні скаже, то такъ воно и є! — Одну ёго диковенну розказню розкажу теперъ вамъ. Знаю, багацько набереться такихъ умниківъ, які пописують по судахъ та читають мало що по церковному, а и саме гражданське письмо, — котрі, коли дать імъ у руки простий часловець, не втнуть таки й аза: чимало є такихъ скализубівъ. Імъ бачъ усе, що ні розкажешъ — сміхъ. Таке то вже невіриє розійшлось по-світу! Та що, — отъ, не люби мене Богъ и Пречиста Мати! ви, може, й не повірите: разъ якось-то натякнувъ я про відёмъ — що жъ ви думаєте? найшовся головорізъ — відьмамъ не вірить! Та слава тобі Господи, отъ я, скільки живу вже на світі, бачивъ такихъ недовірківъ, що імъ провозити попа у решеті легшъ було, ніжъ нашому братчику кабаки понюхать, та й ті одхрещувались одъ видёмъ. Хай імъ присниться… тілько не хочеться виговорить, що таке — объ такихъ и калякать нічого.
Роківъ, де тобі! більшъ ніжъ за сто, говоривъ покійникъ, дідъ мій: нашого села и не пізнавъ би ніхто: хутіръ — самий що то ні є тобі бідний хутіръ! хатинъ, чи то буде й зъ десятокъ, не мазанихъ, не укритихъ, стреміло то сямъ, то тамъ посередъ поля. Ні тина, ні лопаса тобі доброго, де-бъ поставити скотину або візъ. Се жъ-то-бъ ще заможні такъ жили: а подивились би на нашого братчика, на голоту: викопавъ у землі яму — отъ тобі й хата! Тілько що хиба по димові и можно було пізнати, що живе туть чоловікъ божий. Ви, може, спитаєте, чого жъ вони жили такъ? Бідность — такъ ні жъ, и не бідность; тоді, бачъ козакувавъ почитай усякий, и добувавъ по чужихъ земляхъ чимало добра; а більшъ відъ того, що ні для-чого було заводитися хатиною. Якого народу не шманало тоді по усіхь тобі усюдахъ: Кримці, Ляхи, Литвинство. Бувало й таке, що своі наідуть кучею та й луплять своіхъ же. Усёго бувало.
Отъ у сёму-то хуторі показувавсь часто чоловікъ — не чоловікъ, а дияволъ у ловічому образі. Відкіль вінъ, за чимъ приходивъ, ніхто сёго не знавъ. Оце гуляє, пянствує, и — разомь пропаде, якъ у воду — и слуху нема. А тамъ, дивишся, — зновь тобі якъ зъ неба упавъ, рище було улицями по селі, одъ якого теперъ и сліду не стало, и було воно не більшь якъ шагівъ за сто відъ Диканьки. Понабере козаківъ, які де попадуться: реготъ, пісні, гроші такъ и сипляться, горілка — якъ вода. Пристане, було, до дівчатъ: надає стрічокъ, сергъ, намиста — дівать нігде! И те правда, дівчата таки й задумувались трохи, беручи подарунки: Богъ ёго знає, може все те перейшло черезъ нечисті руки. Рідна тітка мого діда держала тоді шинокъ, отъ що теперь по опошнянській дорозі: у тому-то шинку часто гулявъ Басаврюкъ (такъ звали того бісовського чоловіка); вона таки й говорила, що ні за яке добро не взяла бъ відъ ёго подарунківъ. Та впять таки й те, якъ и не озьмешъ: бо всякого дріжаки проймуть, коли насупить вінъ, бувало, своі іжиковаті брови та изъ підъ лоба лупне такими очима, що, здається, убравъ би своі ноги Богъ знає куда; а озьмешъ — такъ на другу жъ тобі нічъ и причвалає у гості який-небудь братуха зъ болота, зъ рогами на голові, и почавъ тебе мацять за шию, коли на шиі намисто, гризти за палець, коли на ёму обідець, або — поволікъ за косу, коли вплетена до коси стрічка. Богъ зъ ними тоді, зъ тими подарунками. Та й тутъ тежъ лихо — не одчепишся: шпурнешъ у воду — пливе чортівъ обідець або намисто позверхъ води, и тобі жъ таки у руки!
На селі була церква, та ще — коли-бъ не збрехать — святого Паликопи. Живъ тоді при ній иєрей, блаженноі памяти отець Ахванасій. Отъ запримітивши, що той Басаврюкъ и на великдень не бувавъ у церкві, порешивъ бувъ погомоніти на ёго — наложити покуту. Такъ де-жъ тобі! самъ облизня піймавъ. „Слухай, паноче“ гримнувъ вінъ ёму на те: „знай своє діло, а за чужимъ не турбуйся, коли не бажаєшъ, щобъ козинячу пельку твою заліпили гарячого кутею.“ Що будешъ робить зъ окаяннимъ! Отець Ахванасій объявивъ тілько, що кожного, хто спізнається зъ Басаврюкомъ, считатиме за кателика, ворога христовоі церкви и усёго чоловічеського роду. Отъ що!
Въ тімъ селі, у одного козака, прозвищемъ Коржа, бувъ батракъ; звали ёго люди Петромъ Безріднимъ, може тимъ, що ніхто не зазнававъ ні батька ёго, ні матері. тарь нашь казавъ, правда, що вони на другий ще рікъ померли чумою; а тітка мого діда знать того не хотіла, и зъ усієі сили наділяла ёго родичами, хочъ бідному Петрові до родичівъ була така жъ нужда, якъ оце намъ до торішнёго снігу. Вона-то казала, що наче-бъ-то батько ёго и досі на Запорожі; бувъ у турецькій неволі, натерпівся бо-зна-якихъ мукъ, а далі якимъ-сь-то дивомъ тягу давъ, одягнувшись ёвнухомъ. Чорнобрівимъ дівчатамъ и молодицямъ мало було нужди до ёго родні. Вони казали тілько, що коли-бъ одягнуть ёго у новий жупанъ, підперезать червонимъ поясомъ, надіть на голову шапку изъ чорнихъ смушокъ зъ гарнимъ синімъ верхомъ, причепити до боку турецьку шаблю, дать у одну руку малахай, у другу — гарну мережену люльку, то усімъ парубкамъ далеко було бъ до Петруся, якъ куцому до зайця. Тілько те лихо, що у бідного Петруся всёго на-всёго була одна сіра свитка, а на свитці було більшъ дірокъ, ніжъ у иншого жида у кешені злотихъ. И се-бъ ще не велике лихо; а отъ лихо: у старого Коржа була дочка, така краля, якоі здається мені, наврядъ чи й доводилось вамъ бачити. Тітка покойного діда розказувала — а жінці, сами умні знаєте, легшъ поцілуваться зъ томъ, не во гнівъ будь сказано, ніжъ назвать другу жінку гарною, — що повненькі щоки козачки були свіжі и гарні, якъ макъ самого лучшого рожового цвіту, коли вінъ умившись божою росою, ажъ горить, та випрямляє своі листочки и красується передъ сонечкомъ; що брови, мовъ чорні шнурочки, які купують теперъ для хрестівъ и дукатівъ дівчата въ москалівъ, що ходять зъ коробками по селахъ, — такъ и погнулись тобі колесомъ, ніби зазираючи у ясниі очи; що ротикъ — глядаючи на ёго парубки тілько облизувались — на те и создавъ Богъ, щобъ виводивъ соловячі пісеньки; що коси іі, чорні якъ воронові крила и мнякі якъ молодий лёнъ (тоді ще дівчата наші не заплітали іхъ въ дрібушки и не переплітали червоними и усякими скиндячками) падали кучерами на гаптований кунтушъ. Ехъ!… коли я, оттутъ же, не розцілувавъ би іі, хочъ уже бачъ сідь проростає по усёму старому лісу, що покрива мою потилицю, а — під бокомъ моя баба, якъ більмо у оці. Ну, отъ коли де парубокъ и дівка живуть близько одинъ біля другого… сами розумні знаєте, що зъ того виходить. Бувало ні світъ, ні зоря, підківки червонихъ чобітокъ вже й знати на тімъ місці, де розмовляла Пидорка зъ своімъ Петрусемъ Та все-бъ то таки Коржу и на думку не спало що-небудь недобре, та разъ — ну, се вже й знати, що ніхто инший якъ не лукавий ёго дёрнувъ — вигадавь Петрусь, не оглядівшись якъ слідъ у сінахъ, поціловать, якъ то кажять, одъ усієі душі, у рожові губки козачку, и той же самий лукавий… налагодивъ зъ-дуря старого хріна одчинити двері у хату. Одубівъ Коржъ, роззявивъ ротъ и вхопився рукою за двері. Проклятий той поцілунокъ оглушивъ ёго зразу. Ёму почудивсь вінъ такимъ громомъ, якъ ото ударять макогономъ, тимъ макогономъ, що теперъ у насъ мужикъ проганяє кутю, не маючи рушниці та пороху.
Схаменувшись, ухопивъ вінъ зъ кілка дідівський нагай и уже хотівъ бувъ покропити імъ спину сердешного Петра, якъ де не возьмись маленький по шостому году брать Пидорчинъ, Ивась, прибігъ и зъ переляку схопивъ рученятами ёго за ноги и заголосивъ: „тату! тату! не бий Петруся!“ Що будешъ робити? у батька серце не каменне; повісивши той канчукъ на стіну, вивівъ Петра потихеньку зъ хати: „Тілько ти мені та покажешся коли-небудь у хатї, або хочъ би й підъ вікномъ, то слухай, Петро: єйже-то Богу, пропадуть чорні уси, та и оселедець твій-отъ уже двічі обкручується вінъ коло уха — не будь я Коржъ, коли не розпрощається зъ твоєю довбнею!“ Промовивши теє, давъ вінъ ёму легенькою рукою стусана у потилицю такъ, що Петрусь, не бачучи й землі підъ собою, полетівъ сторчака. Отъ тобі и доцілувались! Узяла туга нашихъ голубківъ; а тутъ и чутка по селу, що до Коржа понадивсь ходити який-сь-то Ляхь, уввесь тобі гаптований, зъ усами, зъ шаблею, зъ шпорами, зъ карманами, що бряжчали якъ дзвоникъ одъ того капшучка зъ якимъ паламарь нашъ, Тарасъ, шкандибає що-дня по церкві. Ну, звісне діло, за чімъ ходять до батька, коли у ёго завелась чорнява дочка. Отъ, якось-то разъ, Пидорка схопила, слізно голосячи, на руки свого Ивася: „Ивасю мій милий, Ивасю мій любий! біжи до Петруся, моя золота дитина, якъ стріла зъ лука; розкажи ёму усе: любила-бъ ёго кариі очі, цілувала-бъ ёго біле личко, та не велить доля моя. Не одинъ рушникъ вимочила гіркими слёзами. Нудно мені. Важко на серці. И рідний батько ворогъ мені: неволить ити за не́люба-Ляха. Скажи ёму, що и весіля готують, тілько жъ не буде музики на напому весілі; дяки співатимуть, замїсть кобзъ та сопілокъ. Не піду я танцювать зъ женихомъ своімъ: понесуть мене! Темна, темна моя буде хата: изъ кленового дерева, и замість верха, хрестъ стоятиме на криші!“
Ніби окаменівъ Петро, слухаючи, якъ мала дитина лепетала ёму Пидорчині слова: „А я думавъ, бідолаха, ити у Кримъ, у Туречину, навоювать золота и зъ добромъ приіхати до тебе, моя ясочко. Та не буть тому. Недобре око подивилось на насъ. Буде-жъ, моя дорогая рибко, буде и въ мене весіля: тілько й дяківъ не буде на тому весілі — воронъ чорний прокряче замість попа надо мною: чисте поле буде моя хата; сиза хмара — моя криша; орелъ виклюе моі карі очи; вимиють дощі козацькиі кісточки и вихоръ висушить іхъ. Та що бо я? на кого? кому пожалюсь? Такъ уже, мабуть, Богъ велівъ — пропадать, такъ пропадать!“ та такъ таки прямо и побрівъ у шинокъ.
Тітка покойного діда здивовалась таки трохи, побачивши Петруся у шинку, та ще въ таку пору, коли добрий чоловікъ иде до утрені, вилупила на ёго очи, мовъ зъ просонокъ, коли запросивъ вінъ кухоль горілки, мало не въ піввідра. Тілько дурно думавъ бідолаха затопити своє лихо. Горілка щипала ёго за язикъ, мовъ кропива, и здавалась ёму гіршъ полині. Шпурнувъ вінъ кухоль объ землю. „Годі нудьговать тобі, козаче!“ загриміло щось надъ ёго ухомъ. Озирнувся: Басаврюкъ! у! яка пика! Волося-щетина, очи — якъ у вола! „Знаю, чого тобі треба: отъ чого!“ Тутъ брязнувъ вінъ, зъ бісовськимъ усміхомъ, шкуратянимъ капшукомъ, що теліпавсь у ёго за поясомъ. Здригнувъ Петро. „Ге, ге, ге! та якъ горить!“ заревівъ вінъ, пересипуючи на долоню червінці: „ге, ге, ге! та якъ бряжчить! А и діла одного тілько потребую за цілу гору такихъ цяцёкъ.“ — „Дияволъ!“ закричавъ Петро: „давай ёго! на все піду!“ Ляснули по рукахъ. „Гляди-лишень, Петро; ти улучивъ якъ разъ підъ-пору: завтра Ивана Купала. Тілько сю-нічъ на ввесь рікъ цвіте папороть. Не проворонь! Я почекаю тебе опівнічъ у Ведмежому байраці.“
Здається мені, що и кури такъ не дожидаються тиєі пори, коли баба винесе імъ зерна, якъ дожидавсь Петрусь вечера. Знай, усе дивиться, чи не становиться тінь одъ дерева довшою, чи не червоніє сонечко, спускаючись нижче, — и чимъ дальшъ, тимъ дужче бажавъ вінъ вечера. Охъ, якъ довго! здається, день божий загубивъ десь кінець свій. Отъ уже й сонця немає. Небо тілько ніє зъ одного краю. И воно вже примеркає. У полі стало якось-то холоднішъ. Примеркає, примеркає, и — смерклось. Насилу! Серце тілько-тілько що не вискакнуло изъ грудей, якъ зібрався вінъ у дорогу и бережненько спустивсь густимъ лісомъ у глибокий яръ, що звали Ведмежимъ байракомъ. Басаврюкъ уже дожидавъ ёго. Темно, хочъ у око стріль. Рука-объ руку продирались вони по топкихъ лиманахъ, то чіпляючись за густиі колючиі терни, то спотикаючись. Отъ и рівне місце. Озирнувсь Петро: ніколи ще не лучалось ёму забродити сюда. Тутъ остановився и Басаврюкъ. „Бачишъ ти, стоять передъ тобою три могилки? Багацько буде на нихъ квітокъ рознихъ; тілько стережи тебе пекельная сила зірвать хочъ одну. А якъ зацвіте папороть, хапай — и не озирайся, щобъ тобі ззаду ні чудилось.“ Петро хотівъ бувъ спитать… зиркъ — и нема вже ёго. Підійшовъ до могилокъ: де жъ квітки? Нічогісінько не видно. Округи чорнівъ дикий бурянъ и глушивъ усе своєю гущиною. Ажъ отъ, блиснула на небі зірниця, и передъ нимъ виросла ціла поляна квітокъ, усе гарнихъ-розгарнихъ, та такихъ, якихъ вінъ зроду не бачивъ; а тутъ и просте листя папороті. Щось не віриться Петрові и міркуючи самъ зъ собою ставъ вінъ передъ ними, підперши боки руками. „Що за диковина? не десять разъ на-день, лучається, бачишъ оце зіля: яке жъ бо тутъ диво? Чи не вигадала дияволова пика глумоватись зъ мене?“ — Зиркъ — червоніє маленька брунька того цвіту и, мовъ жива, ворушиться, и росте все більшъ, більшъ, и червоніє мовъ гарячий уголь. Блиснуло зірочкою, щось тихо тріснуло — и квіточка розпукуючись передъ ёго очима, мовъ поломя, освітила усе коло себе. „Теперъ пора!“ подумавъ Петро и простягнувъ руку. Зиркъ! ажъ тягнуться изъ-за ёго сотні лахматихъ рукъ тежъ до цвітка, а позаду мовъ щось перебіга зъ місця на місце. Заплющивши очі, смикнувъ вінъ за стеблину, и цвітокъ — у ёго рукахъ. Усе замовкло. На пеньку впять сидить Басаврюкъ, весь синій, якъ мертвець. Хочъ би тобі поворушивъ однимъ палцемъ. Очима не поводить, и мовъ баче щось, чого ніхто не баче; ротъ до половини роззявивъ — ні паръ изъ устъ. Кругомъ не шелехне. Ухъ, моторошно!… Отъ, почудилось, що хтось свиснувъ, у Петра и въ животі похолонуло, и бачилось ёму, що наче травою зашелестіло, цвіти зачали поміжъ собою перешептуватись тоненькимъ голоскомъ, мовъ срібниі дзвоники; дуби загреміли и мовъ страшно сварились… Лице у Басаврюка ніби ожило; очи блеснули. „Насилу вернулась яга!“ промурмотавъ вінъ крізъ зуби. „Дивись, Петро, заразъ стане передъ тобою краля: роби усе що вона скаже, а то загинешъ на віки!“ Тутъ розгорнувъ вінъ сучковатою палкою кущъ тернівъ и передъ ними уродилась, якъ тамъ кажуть,„избушка на курячихъ ніжкахъ.“ Басаврюкъ вдаривъ кулакомъ и стіна заколихалась. Здоровенна чорна собака вибігла на-зустрічъ, заскиглила, и, перекинувшись кішкою, кинулась імъ у вічи. „Не бісись, стара чортихо!“ промовивъ Басаврюкъ и привернувъ таке слівце, що добрий чоловікъ и уха-бъ затуливъ. Зиркъ — замість кішки — баба, така зморщена, мовъ печене яблуко, и уся загнута дугою; нісъ зъ бородою мовъ щипці, якими оріхи давлять. „Гарна краля“, подумавъ Петро, и наче комашня полізла у ёго за спиною. Відьма висмикнула у ёго зъ рукъ той цвітокъ, нахилилась, и щось довго шептала надъ нимъ, сприскуючи якоюсь водою. Искри посипались у неі зъ рота; піна забілілась на губахъ. „Кидай!“ сказала вона, даючи ёму цвітокъ. Петро підкинувъ — що за диво? цвітокъ не впавъ просто, а довго носився огнянимъ клубочкомъ и, мовъ човникъ плававъ, надъ ними; а далі тихенько ставъ спускатись нижче и впавъ так далеко, що ледве-ледве видна була зірочка не більшъ макового зерна. „Тутъ!“ глухо прохрипіла баба; а Басаврюкъ, даючи ёму заступъ, промовивъ: „копай тутъ, Петро; тутъ побачишъ ти стілько золота, скільки ні тобі, ні Коржу не снилось.“ — Петро, поплювавши у руку, ухопивъ заступъ, надавивъ ногою и вивернувъ землю, у-друге, въ-трете, ще разъ… щось тверде!… Заступъ бряжчить и не йде дальшъ. Тутъ очи ёго ясно побачили чималу скриню, оковану залізомъ. Уже хотівъ бувъ вінъ достать іі рукою, ажъ скринька стала топнуть у землю, и усе глибшъ, глибшъ; а позаду, чувъ вінъ, щось-таке сміялось, мовъ гадюка шипіла. „Ні, не бачити тобі золота, поки не добудешъ крови людськоі!“ сказала відьма и підвела до ёго дитину, годъ шести, покриту білимъ рядномъ, даючи знать, щобъ вінъ одрубавъ ій голову. Одервянівъ Петро. Чи то жъ легко таки одрізати ні за се, ні за те чоловікові голову, та ще малій дитині! Зъ-серцівъ, смикнувъ вінъ рядно зъ голови дитини, и що жъ би було? Передъ нимъ стоявъ Ивась. И рученята зложило бідне хлопя н́а-хрестъ и головку повісило… Якъ скажений підско́чивъ зъ ножемъ до відьми Петро, и вже бувъ заміривсь… „А що ти обіщавъ за дівчину?“… Гримнувъ Басаврюкъ и мовъ кулю посадивъ ёму у спину. Відьма тупнула ногою: синє поломя бризнуло зъ землі; середина іі вся освітилась и стала якъ изъ кришталю вилита; и усе, що ні було підъ землею, стало видно якъ на долоні. Червінці, дороге каміня у скриняхъ, у казанахъ, кучами було навалено самісеньке підъ тимъ місцемъ, де вони стояли. Очи ёго загорілись… розумъ помутився… якъ одурілий схопивъ вінъ ніжъ, и безневинна кровъ бризнула ёму у вічи… Диявольський реготъ загремівъ одъ-усюди. Страшенні прочвари гуртами скакали передъ нимъ. Відьма, учепившись руками за безголовий толупъ, якъ вовкъ пила зъ ёго кровъ… Усе пішло кругомъ въ голові ёго. Зібравшись зъ силами, кинувсь вінъ на втікача. Усе покрилось передъ нимъ краснимъ цвітомъ. Лісъ, якъ у крові, ніби горівъ и стогнавъ… Небо, розпалавшись, дріжало… Огненні пятна, мовъ блискавиці, верзлись ёму въ вічи. Вибившись изъ мочи, добігтъ вінъ до своёі хатини и якъ сніпъ покотився на землю. Мертвий сонъ склепивъ ёму очи.
Два дні и дві ночі спавъ Петро, не просипаючись. Прокинувшись на третій день, довго озиравъ вінъ кутки своєі хатини; та шкода́ — нічогісінько не згадавъ: память ёго була мовъ кишеня старого скупердяя, відкіля й шеляга не виманишъ. Потягнувшись трохи, почувъ вінъ, що у ногахъ щось брязнуло. Дивиться: ажъ два мішки зъ золотомъ. Тілько тутъ, ніби крізъ сонъ, згадавъ вінъ, що шукавъ якосъ-то кладу, що було ёму одному страшно у лісі… А за яку ціну; якъ достався скарбъ, того вінъ ні якъ не вмівъ згадати.
Побачивъ Коржъ мішки и — розпустився якъ у воді: „Сякий-такий Петрусь, немазаний! та чи я жъ не любивъ ёго? та хиба жъ не бувъ вінъ у мене, якъ синъ рідний?“ и повізъ, старий собака, таку нісенітницю, що того ажъ до слізъ пройнявъ. Чудно тілько стало Пидорці, коли стала розказувать, якъ цигани вкрали Ивася; Петро не вмівъ згадать, яке и лице въ ёго — такъ опутала проклята бісовщина! Бариться було нічого. Ляху дали підъ нісъ дулю, та й заварили весіля: напекли шишокъ, нашили рушниківъ та хустокъ, викотили жбанъ горілки, посадили за стілъ молодихъ, розрізали коровай, брязнули въ бандури, цимбали, сопілки, кобзи — и загуляли!…
У старовину, весіля було не те що оце у насъ. Тітка мого діда, бувало, розкаже — о бодай ёго!… Якъ дівчата у наряднихъ віночкахъ изъ жовтихъ, блакитнихъ и червонихъ стрічокъ зъ золотими закарвашами позверху, у тоненькихъ сорочкахъ, мереженихъ краснимъ шовкомъ и дрібненькими срібними квіточками, у сапянихъ чобіткахъ на високихъ залізнихъ підківкахъ, — то повагомъ, якъ пави, то прудко, якъ вихоръ, скакали горлиці. Якъ молодиці зъ карабликомъ на голові — верхъ ёго увесь изъ сутозолотого аксамиту зъ певеличкимъ вирізкомъ икъ потилиці, відкіль дививсъ золотий очіпокъ зъ двома ріжками — одинъ напередъ, а друхий назадъ — самого дрібного чорного смушка; у синіхъ изъ дорогого полутабенту зъ червоними прорізнями кунтушахъ, узявшись у-боки, пишно виступали одна за другою и підъ-ладъ вибивали гопака. Якъ парубки, у високихъ козацькихъ шапкахъ, у тонкихъ козацькихъ свиткахъ, підперезавшись шитими золотомъ поясами, зъ люльками у зубахъ, розсипались передъ ними бісиками и підпускали усякому по Якову. Самъ старий Коржъ не втерпівъ, дивлячись на молодихъ, щобъ не трухнути стариною. Зъ бандурою у рукахъ, смокчучи люльку и приспівуючи, зъ чаркою на голові, утнувъ старий навприсядки — кругомъ галасъ та реготъ та сміхи! Чого-то вже не вигадають якъ у голову трохи попаде?Почнуть, бувало, рядиться прочварами — Боже жъ ти мій! и на чоловіка жъ то не зхожі! Се вже бачъ не те, якъ у насъ теперъ наряжаються на весілі. Шо теперъ? тілько що передражнюютъ циганокъ та москалівъ. Ні, а то якъ бувало одинъ нарядиться жидомъ, а другий чортомъ, почнуть спершъ цілуваться, а далі — за чуби. Що то вже Боже мій! сміхъ такий нападе, що за живітъ берешся. Оце одягнуться у турецьку або татарську одежу: усе горить на іхъ, мовъ той жаръ… А якъ почнуть дурити, та се, та те… ну, тоді хочъ лягай та й умірай! Зъ тіткою покойного діда — бо й, вона жъ таки була на весілі — лучилась, чудна кумедія: була вона тоді одягнута у татарський широкий кунтушъ и, зъ чаркою у рукахъ, частувала усю громаду. Отъ, одного підвівъ лукавий окропити іі зъ голови до нігъ горілкою; другий такий же пройдисвітъ викресавъ заразъ огню, та й підпаливъ… кунтушъ запалавъ: сердешна тітка зъ переляку ну — роздягаться до сорочки — передъ цілою громадою… Гвалтъ, реготъ, галасъ вставъ такий, мовъ на ярмарку. Правду сказать, старі люде не запомнять ще ніколи такого весіля.
Отъ и стали житъ Пидорка та Петрусъ, якъ панъ изъ панею. Усёго до-волі, усе ажъ блищить… Тілько-жъ-то добрі люди качали щосъ головами, дивлячись на іхъ житя. „Відъ чорта не буде добра,“ говорили усі увъ одинъ голосъ. „Відкіля білъшъ, якъ не одъ искусителя люду православного, прийшло до ёго багатство? Де ёму було узяти таку кучу золота? Зъ чого таки, бачъ, у той самісенький день, коли розбогатівъ вінъ, Басаврюкъ пропавъ якъ у воду?“ Кажіть же теперъ, що буцімтъ люди вигадують! А воно такъ, бачъ, не минуло ще й місяця, а Петруся й пізнать було неможна. Відъ чого то, що зъ нимъ подіялось, Богъ ёго знає. Сидить на одному тобі місці, и хочъ би слово зъ кимъ. Усе думає, и мовъ би хоче щосъ таке згадати. Коли Пидорці и доведеться часомъ заставити ёго побалакать, то вінъ наче й забудеться трохи и поведе річъ, и ажъ повеселіша трошки, а отъ якъ още коли зирне впятъ на мішки — „погоди, погоди! забувъ!“ кричить, и зновъ задумається, и зновъ силкується про щось згадати. Иноді вже, коли оце довго сидить на одному місці, почудиться ёму, що отъ-отъ усе зновъ приходить на умъ… и впять усе пропало. Здається: сидить у шинку; несуть ёму горілку, пече ёго горілка, гидка ёму та горілка. Пітъ лє зъ ёго градомъ и вінъ, мовъ розбитий, сідає на своє місце.
Чого-то вже не робила Пидорка: и ходила до знахурокъ, и переполохъ виливали, и сояшницю заварювали: ні що тобі не помогло. Такъ минуло и літо. Багацько козаківъ одкосилось, багацько козаківъ, що були розгульніші другихъ, и у походъ поплелись. Гурти дикихъ утятъ ще копишились на лиманахъ нашихъ; а кропивянокъ вже й заводу не було. Въ степу зачервоніло. Скирти хліба де-не-де, мовъ козацькиі шапки, рябіли по полю. Попадались вже по дорозі й вози зъ хворостомъ и дровами. Земля стала твердіша и де-не-де пробивавъ морозець. Уже и снігъ почавъ сіятись изъ неба, и гиля засніжилось мовъ заячимъ пухомъ. Отъ уже въ ясний холодний день красногрудий снігирь, мовъ пишний польський шляхтичъ, гуляє собі по сугробахъ, шукаючи зерна, а діти здоровенними кійкали ганяли вже по лёду деревні шари, коли батьки іхъ одлежувалисъ собі на печі, виповзаючи иноді, зъ запаленою у зубахъ люлькою, тюкнути негожимъ словомъ московський морозець, або провітритись и промолотити у сіняхъ залежалий хлібець. Далі, снігъ ставъ таяти и щука хвостомъ лёдъ розколотила; а Петро все такий же, и чимъ дальшъ, тимъ не легше. Мовъ прикутий, сидить по-середъ хати, а мішки стоять у ёго у ногахъ. Обезлюдівъ, обрісъ волосямъ. Ставъ такий страшний, и усе тобі думає про одно, усе силкується щось згадати, и сердиться, дуже сердиться, що ніякъ не згадає. Часомъ якось-то дико піднімається зъ свого місця, розводить руками, оце уставить на щось очи, мовъ би хоче ёго піймати; губи ворушаться, ніби бажають мовити якесъ давно забуте слово — и зновъ перестали… Якъ скажений стане вінъ; и мовъ одурілий гризе и кусає своі руки и зъ-досади рве пасмами волося, поки, утихомирившись, не впаде мовъ би въ яке забитя, а далі зновъ силкується щось згадати, и зновъ якъ божевільний, и зновъ мука… Що за кара божа? Жисть не жисть стала Пидорці. Страшно ій було оставатись одній у хаті; а потімъ зжилась, сердешна, зъ своімъ лихомъ. Тілько тиєі Пидорки вже й пізнать було неможна. Ні кровинки тобі въ лиці, ні усміху веселенького; изтаяла, висохла, виплакала ясниі оченята. Разъ добрі люде пожаліли вже іі, порадили йти до ворожки, що жила у Ведмежому байраці, и про яку ходила чутка, що вміє лічить усякиі на світі хороби. Порішила попитать послідне; ублагала де-якъ бабу йти зъ собою. Се бъ то було вечеромъ, якъ разъ саме підъ Купалу. Петро безъ памяти лежавъ на лавці и не бачивъ новоі гості. Ажъ отъ, по малу ставъ підніматисъ и придивляться. Та разомъ якъ затруситься, мовъ передъ катомъ, волося встало горою… и вінъ засміявсь такъ страшно, що у Пидорки й серце замерло. „Згадавъ!“ крикнувъ вінъ не те що весело, а якось-то страшно, и розмахнувшись сокирою, пустивъ нею изъ усіі мочі въ знахурку. Сокира на два вершки въіласъ въ дубові двері. Баба згинула, а дитина годъ семи, въ білій сорочечці, зъ покритою головкою, стала середъ хати… Рядно спало. „Ивась!“… крикнула Пидорка и кинулась до ёго… а воно, зъ голови до нігъ, разомъ почервоніло відъ крови и освітило усю хату чорвонимъ світомъ… Одъ страху вибігла вона въ сіни; та схаменувшись трохи, хотіла була помогти ёму, — шкода! двері захлопнулись за нею такъ кріпко, що не підъ-силу було іхъ одчинити. Збігся народъ; принялисъ торкаться; виломили двері: хочъ би тобі душа! Уся хата повна диму, а посередині тілько, де стоявъ Петрусь, куча золи, и одъ неі місцями ще встававъ паръ. Кинулись до мішківъ: одні биті черепки лежали замість червінцівъ. Вилупивши очи и роззявивши ротъ, боячись моргнуть усомъ, стояли козаки, мовъ укопані. Такий жахъ нагнало на іхъ се диво.
Що було далъшъ, не згадаю. Пидорка дала обітъ ити на богоміля, зібрала худобину, яка зосталась після батька, и скоро вже й не було іі на селі. Куда пішла вона, ніхто добре не знавъ. Наші баби послали були вже й іі туди, куди Петро попхався, та якось-то разъ одинъ козакъ, ідучи зъ Києва, розказувавъ, що бачивъ у лаврі черницю, худу и суху якъ мертвець, и що, буцімъ, вона все молилась; по прикметахъ земляки пізнали Пидорку, казавъ, що ще ніхто не чувъ одъ неі ні одного слова; що прийшла вона пішки и принесла окладъ до образа Божоі Матери, унизаний такимъ світлимъ камінямъ, що всі заплющували очи, дивлячисъ на ёго.
Погодітъ лишень, симъ ще не все кончилось. У той самий денъ, коли лукавий прибравъ до себе Петруся, появився знову Басаврюкъ; тілъко всі драла одъ ёго. Догадались, що то за цяця: ніхто инший, якъ сатана у чоловічому образі, щобъ шукати скарби; а якъ, бачъ, скарби не даються у нечисті руки, то вінъ и підманює до себе охочихъ. Того жъ року усі позоставляли своі землянки и перекочували до села; та й тамъ таки не було спокою одъ бісового Басаврюка. Тітка покойного діда казала, що білъшъ усёго адомъ дихавъ вінъ на неі, за те що покинула свій шинокъ на опошнянській дорозі, и зъ усієі мочи хотівъ те відомстити на тїтці. Разъ якось старшини села зійшлись до шинку и, якъ тамъ кажуть, бесідовали по чинамъ, поставивши на стілъ, гріхъ сказать щобъ малого, печеного барана. Мірковали про се, про те, було и про диковинки усякі и про чуда. Отъ и почудилось — ще-бъ воно нічого, коли-бъ одному, а то таки усімъ, — що баранъ наче-бъ-то піднявъ голову, очи ёму мовъ ожили и засвітились, — відкілъ ні мись чорні іжаковаті уси, и заморгали до громади. Усі разомъ пізнали на овечій голові пику Басаврюка; тітка діда мого вже й думала таки, що отъ-отъ попросить горілки… Честниі старики — за шапки, та мерщій до дому. У друге самъ титарь, що любивъ таки иноді мірковати у-двохъ зъ дідовою чаркою, не вспівъ ще й двохъ разівъ достати дна, ажъ бачить, що чарка кланяється ему въ поясъ. Чортъ зъ тобою! давай хреститись!… А тутъ зъ ёго старою таке жъ диво: тілько що начала була вона місить тісто въ прездоровенній діжі, діжа й вирвалась изъ рукъ: „Стій! стій!“ такъ де тобі! узявшись у-боки, поважно пустилась вона навприсядки по усій хаті… Смійтесь; а нашимъ дідамъ було, бачъ, не до сміхівъ. И таки тітка покойного діда довго жалілась, що, якъ тілько настане вечіръ, хтось стукотить все на горищі и скрябається по стіні.
Та що вже! Отъ теперъ саме на оцёму місці, де стоіть наше село, здається, наче-бъ то усе тихо; а бачъ ще не зъ-такъ и давно, ще покойний батько мій и я зазнаю, якъ поузъ розламаного шинка, що нечисте племя довго таки ще поправляло на свій коштъ, — доброму чоловікові й пройти було неможна. Изъ почорнілого димаря стовпомъ валивъ димъ и, піднявшись високо у-гору, такъ що подивиться — шапка спадала, — розсипався гарячимъ уголямъ по усёму тобі степу, и чортъ — нічого бъ и згадувать єго, собачого сина — такъ хлипавъ жалібно у своій скоті, що гайворони зъ переляку гуртами піднімались зъ ближнёго дубового лісу и зъ дикимъ крикомъ кидались по небу.