Вечери на хуторі близь Диканьки/Сорочинецька ярмарка

Матеріал з Вікіджерел
Вечери на хуторі близь Диканьки
Томъ I

Миколай В. Гоголь
пер.: Ксенофонт Климкович

Сорочинецька ярмарка
• Цей текст написаний кулішівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Сорочинський ярмарок
Львівъ: Зъ печатні Михайла Ф. Поремби, 1864

СОРОЧИНЕЦЬКА ꙖРМАРКА.



 
I.

Мені нудно въ хаті жить,
Ой вези жъ мене изъ дому,
Де багацько грому, грому,
Де гопцюють все дівки,
Де гуляють парубки!

Изъ староі пісні.

Який упоющий, який розкішний буває літній день въ Украіні! Якъ томлющо-парні ті години, коли полудень сияє въ тишині и спеці, а синє незміренне небо, пишною банею нагнувшись по-надъ землею, здається, вснуло, зовсімъ потонувши въ роскоші, обіймаючи и стискаючи іі прекрасную въ повітрянихъ обнятяхъ своіхъ! На ёму ні хмариночки; въ полі ні голосочку. Все неначе завмерло; въ-горі тільки, въ небесній глибині, дріжить жаворонокъ, а срібляні пісні летять по повітрянихъ ступеняхъ на закохану землю, та инколи крикъ чайки або дзвяклий голосъ перепела розлягається по степові. Ліниво и безмисло, наче проходжальці безъ ціли, стоять підоблачні дуби, а осліплющі удари сонішнихъ промінівъ запаляють цілі купи малюнково згуртованого листя, накидуючи на инші тінь, якъ нічъ, темну, по которій тільки за сильнішимъ подувомъ вітру прискає золото. Шмарагди, топази, рубини етеричніхъ комашокъ сиплються по-надъ красі огороди, отінені чепурними сонішниками. Сірі скирти сіна и золоті снопи збіжя обозомъ роэтаборяються въ полі скрізь по ёго незміренності. Угнувшіся відъ тягару овочівъ широкі віти черешень, сливъ, яблунь, грушъ; небо; ёго чисте зеркало — ріка въ зеленихъ, гордо випученихъ рамахъ… яке-жъ то, повне роскоши и ніги, те украінське літо!

Такою роскошю яснівъ одинъ день горячого Серпня въ тисяча-вісімсотъ… вісімсотъ… та буде тому літъ зо тридцять, якъ дорога, зъ-на десять верстъ до містечка Соро́чинець, кипіла народомъ, що квапивсь-було зъ усіхъ околишнихъ и оподальнійшихъ хуторівъ на ярмарку. Зъ самого ранку тягнулися безконечнимъ шнуромъ чумаки зъ сілю та рибою. Гори горшківъ, закутанихъ въ сіно пеняво сунулись, неначе імъ скучно въ своімъ темнімъ запорі; де-куди лишень яка-небудь красо писана миска, або макитра, чванливо виставлялася зъ високо наповершеноі на возі оплітки, и принаджувала примилющі погляди поклонниківъ роскоши. Много проходжихъ поглядувало зъ завистю на високого гончаря, маєтника сихъ коштовностей, которий повільними кроками ишовъ за своімъ товаромъ, зопопадно обвиваючи глинянихъ своіхъ щоголівъ и кокетокъ ненавистнимъ для нихъ сіномъ.

Самотно по-дальше тащився на змученихъ волахъ візъ, навалений мішками, колопнями, полотномъ и всякимъ домашнімъ ладункомъ, за которимъ чвалавъ, у чистій полотняній сорочці и замазанихъ полотнянихъ шароварахъ, ёго хазяінъ. Лінивою рукою обтиравъ вінъ пітъ, що котився градомъ зо смуглого лиця, и капавъ навіть зъ довгихъ вусівъ, напудрованихъ тимъ невмолимимъ перукаремъ, которий безъ позову приходить и до красавиці и до почвари, та й силоміцю пудрує, вже кілька тисячъ літъ, ввесь рідъ людський. Поручъ зъ нимъ ишла привязана до воза кобила, покірний видъ котороі здраджавъ похилі літа іі. Много стрічніхъ, та особливе молодихъ, парубківъ, брались за шапку, порівнявшись зъ нашимъ мужикомъ. Але ні сиві вуси ані поважний хідъ ёго заставляли іхъ теє робити: треба було тільки повести очи трошки въ-гору, щобъ побачити причину такоі шаноби. На возі сиділа гарненька дочка зъ круглимъ личенькомъ, зъ чорними бровами, що наче дві рівнісенькі дуги звелись по-над ясними карими очима, зъ губками, що усміхались, мовъ недбаючи, зъ повязаними на голові червоними и синіми стяжками, що въ купі зъ довгими косами и пучечкомъ полевихъ квітокъ, наче богата корона, спочивали на іі очарющій головці. Всё, здається, займало іі; всё здавалось ій дивне, невидане… и гарненькі оченята неперестанно бігали з одного предмета на другий. Якъ бо й не розсіятись! перший разъ на ярмарці! Дівчина у вісімнадцять літъ перший разъ на ярмарці!… Але ні одинъ изъ проходжихъ и проізджихъ не знавъ, скільки іі коштувало, впрохати батька, щобъ узявъ іі зъ собою, хочъ вінъ зъ души радъ бувъ се и зробити, коли-бъ не лиха мачоха, що навчилась-було держати ёго въ рукахъ такъ справно, якъ отсе вінъ віжки своєі староі кобили, котора, за довгу службу, шкандибала теперъ на продажъ. Невгомонна подруга… та ми жъ и забули, що вона тежъ сиділа на висоті воза, въ одягній вовняній зеленій корсетці, по которій, наче по горностаєвій шкурі, нашиті були хвостики, тільки що червоноі барви, въ богатій плахті (спідниці), що рябіла, мовъ шахова дошка, въ перкалевімъ барвистімъ очіпку, що надававъ якусь особливу повагу іі червоному повному лицю, по которімъ мигало щось таке неприємне, таке дике, що кождий заразъ пилувавъ перенести стрівожений поглядъ свій на веселеньке личенько дочки.

Очамъ нашихъ подорожниківъ зачавъ уже показувавись Псель; зъ-далека вже завівало холодкомъ, которий здавався запримітнішъ після томлющоі, розтоплющоі спеки. Крізь темно — и ясно-зелене листє недбало по лугу розкиданихъ сокоринъ, берізъ и тополь, заблиснули огняні, холодомъ одягнені искри, и ріка-красавиця пишно обнажила срібляну грудь свою, на котору роскішно спадали зелені кучери деревъ. Свавільна, якъ вона, въ ті упоющі години, коли вірне зеркало такъ завидно вміщає въ себе іі повне гордости и осліплющого блеску чоло, лилейні плечі и мармурову шию, отінену темною, упавшою зъ русоі голови хвилею, коли зъ погордою кидає одні оздоби, щобъ замінити іхъ иншими, и прибагамъ іі кінця немає — вона майже кождого року переміняє своі околиці, вибирає собі нову дорогу и окружає себе новими розмаітими краёвидами. Ряди млинівъ підіймали на тяжкі своі колеса широкі хвилі и сильно кидали іхъ, розбиваючи на каплі, обсипуючи мракою и напевняючи шумомъ околицю. Візъ изо знакомими намъ пасажирами въіхавъ у отсю пору на містъ, и ріка у всій красоті и величі, мовъ одностайне скло, розкинулась передъ ними. Небо, зелені та сині ліси, люде, вози зъ горшками, млини — все перевернулось, стояло та ходило до-гори ногами, не падучи въ синю прекрасну безодню. Красавиця наша задумалася, глядя на роскішъ сёго виду, и позабула навіть лущити свій сонішникъ, которимъ вона справно займалась черезь усю дорогу, ажь якъ-разъ слова: „Отсе то й дівчина!“ ударили въ слухъ іі. Оглянувшись, побачила вона юрбу парубківъ, що стояли на мості, а одинь зъ нихъ, одягнений чепурнішъ відъ иншихъ, въ білій свиті и сивій шапці зъ решетилівськихъ смушківъ, взявшись за-підъ боки, по молодецьки споглядувавъ на проізджаючихъ. Красавиця не могла не помітити ёго обгорілого, але повного приємности, лиця и огнянихъ очей, що здавалось, хотіли іі прогледіти на скрізь, и потупила очи, думаючи, що може то відъ нёго вийшло те слово.

„Славна дівчина!“ продовжавъ парубокъ, у білій свиті, не зводячи зъ неі очей. „Я-бъ віддавъ усе своє хазяйство, щобъ поцілувать іі. А онъ зъ-переду и дияволъ сидить!“

Регітъ піднявся зъ усіхъ боківь; але вичепуреній половиці пеняво чвалаючого подруга не конче сподобалось таке привітанє: червоні щоки іі перекинулось у огняні и градъ добірнихъ слівъ посипався ливнемъ на голову гулящого парубка.

„Шобъ ти подавився, ледачий буркало! Щоби твого батька горшкомъ у голову шибнуло! Щобъ вінъ поховзнувся на леду, анцихристъ проклятий! Щобъ ёму на тімъ-світі чортъ бороду осмаливъ!“

„Бачъ, якъ лається!“ сказавъ парубокъ, виваливши на неі очи, наче одурений такимъ сильнимъ ливнемъ несподіванихъ привітівъ: „и язикъ у неі, у столітнёі відьми, не заболить вимовити отсі слова!“

„Столітнёі!“ підхопила підтоптана красавиця. „Поганець! иди умийся въ-перше, урвитню ледачий! Я небачила твоєі матери, але знаю, що вона смітє! и батько смітє! Столітнёі! а въ нёго молоко ще на губахъ…“

Тутъ візъ зачавъ спускатися зъ мосту, и послідніхъ слівъ уже не можна було почути. Але парубокъ не хотівъ, здається, на отсімъ скінчити: не думаючи довго, вхопивъ вінъ грудку болота и шпурнувъ у-слідъ за нею. Ударъ бувъ удачнішъ, ніжъ можна було сподіватись: увесь новий перкалевий очіпокъ забризканий бувъ болотомъ, а регітъ збитошнихъ гульвісъ подвоівся зъ новою силою. Вродлива щоголиха закипіла гнівомъ; але візъ одъіхавъ въ ту пору досить далеко, а месть іі обернулася на невинну пасербицю и пенявого подруга, которий привикнувши зъ-давна до подібнихъ появівъ, заховувавъ уперте мовчанє и холоднокрівно приймавъ чварні речі розгніваноі подруги. Однакже, не вважаючи на те, невгаваючий язикъ іі лопотівъ и перевертався въ роті ажъ доти, покіль не приіхали вони на передмістє, до старого знакомого и кума, козака Цибулі. Стріча зъ кумами, що давно не бачились, вигнала на часъ изъ голови сю неприємну подію, заставила нашихъ подорожнихъ поговорити объ ярмарці и відпочинути трохи після далекоі дороги.



 
II.
 Що Боже, ти мій Господи! чого нема на тій ярмарці! колеса, скло, дёготь, тютюнъ, ремінь, цибуля, крамарі всякі… такъ, що хоть би въ кишені було рублівъ и зъ тридцять, то и тогді-бъ не закупивъ усієі ярмарки!

Зъ украінськоі комедиі.

Вамъ, певне, довелося десь чути спадаючий оподаль водопадъ, коли стрівожена околиця повна гуку, и хаосъ дивнихъ, неяснихъ звуківъ вихромъ носиться передъ вами. Чи не правда, — чи не ті самі чувства митю охватять у вихрі сільскоі ярмарки, коли ввесь народъ зростається въ одно величезне чудовище и рухається цілимъ своімъ толубомъ на площаді и по тіснихъ вулицяхъ, кричить, гогоче, гремить? Гаміръ, лайка, мичанє, блеянє, ревітъ — все зливається увъ одинъ нескладний говіръ. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, медівники, шапки — все ярко, пестро, нескладно, то накидано купами, то снується передъ очима. Різноголосі речі потопляють себе взаімно, и ні одно слово не вирветься, не спасеться відъ сёго потопу; ні одинъ крикъ не виговориться ясно. Тікьки лусканє по рукахъ купцівъ чутися зъ усіхъ боківъ ярмарки. Ломається візъ, дзенькає желізо, торохкотять скидувані на землю дошки, що голова, закрутившись, не знає куди обернутись.

Приізджий мужикъ нашъ зъ чорнобрівою дочкою давно вже штовхався про-міжъ народомъ: підходивъ до одного воза, мацавъ другий, звідувався объ цінахъ; а міжъ-тимъ гадки ёго вертілись безъ зупону около десятёхъ мішківъ пшениці и староі кобили, що привівъ було на продажъ. По лицю ёго дочки прикметно було, що ій не конче приємно соватись біля возівъ зъ мукою и пшеницею. Ій хотілосьби туди, де підъ полотняними ятками стрійно розвішені червоні стяжки, ковтки, цінові и мусяжні хрести и дукачі. Але й тутъ таки вона находила собі багато предметівъ для розгляду: ій було дуже смішно, якъ Циганъ и мужикъ били одинъ одного по рукахъ, що ажъ самі зкрикували відъ болю; якъ пяний Жидъ дававъ бабі кисіля; якъ перекупки, посварившись, перекидувались лайками и раками; якъ Москаль, погладжуючи одною рукою свою цапину бороду, другою… То отъ почуяла вона, що хтось сіпнувъ іі за вишиваний рукавъ відъ сорочки. Оглянулась — и парубокъ у білій свиті, зъ блискучими очима, стоявъ передъ нею. Жилки іі здрігнули, серце затовклось такъ, якъ ще ніколи, ні при якій радості, ні при якімъ горі: и дивно и любо ій стало, и сама не могла розібрати, що діялося зъ нею.

„Не бійся, серденько, не бійся!“ говоривъ вінъ до неі въ-півголоса, взявши іі за руку: „я нічого не скажу тобі злого!“

„Може се и правда, що ти нічого не скажешъ злого,“ подумала собі красавиця; „тільки мені дивно,… певне, отсе нечистий! Сама, здається, знаєшъ, що не годиться такъ… а сили не стає взяти відъ нёго руку.“

Мужикъ оглянувся и хотівъ щось промовити до дочки, але зъ-боку почулося слово: пшениця. Се магичнє слово заставило ёго въ ту саму хвилю прилучитися до двохъ голосно розмовляючихъ неgоціянтівъ, и прикованоі до нихъ уваги вже ніщо не мало змоги відорвати. Отъ-що говорили неgоціянти о пшениці.



 
III.

Чи бачишъ, вінъ який парнище?
На світі трохи єсть такихъ:
Сивуху такъ, мовъ брагу, хлище!

„Такъ ти думаєшъ, земляче, що кепсько піде наша пшениця?“ говоривъ чоловікъ, зъ виду похожий на заізджого міщанина, обивателя якого-небудь містечка, у дрилиховихъ, замазанихъ дёгтемъ и засмальцёванихъ шароварахъ, до другого, въ синій, де-куди уже залатаній, свиті, зъ величезною gушею на лобу.

„Та туть нічого и думати: я готовъ зачморкнути на себе петлю, та бамкати на отсімъ дереві, якъ передъ Різдвомъ ковбаса на хаті, коли ми продамо хочъ одну мірку.“

„Кого ти, земляче, морочишъ? Атже-жъ привозу, окрімъ нашого, зовсімъ нема,“ відповівъ чоловікъ у дрилиховихъ шароварахъ.

„Та говоріть собі що хочете,“ думавъ про себе батько нашоі красавиці, що не пропускавъ и слова зъ розмови двохъ неgоціянтівъ; „а въ мене десять мішківъ єсть у запасі.“

„То-то и єсть, що коли де замішається бісовщина, то ожидай стільки пожитку, що відъ голодного Москаля,“ значущо сказавъ чоловікъ зъ gушею на лобу.

„Яка бісовщина?“ підхопивъ чоловікъ у дрилиховихъ шароварахъ.

„А ти чувавъ, що за помовка въ народі?“ продовжавъ чоловікъ зъ gушею на лобу, навернувши на нёго зъ-укоса своі понурі очи.

„Ну?“

„Ну, то-то и ну! Засідатель, щобъ ёму не довелось обтирати губъ після панськоі сливянки, визначивъ для ярмарки прокляте місце, на которімъ, хочъ трісни, ні зерна не збудешъ. Чи бачишъ онту стару завалену шопу, що генъ-генъ стоіть підъ горою?“ Тутъ цікавий батько нашоі красавиці присунувся ще близче, и ввесь неначе въ слухъ перекинувся. „Въ тій шопі то и єсть, що ведуться бісовські штуки, и ні одна ярмарка на отсімъ місці безъ біди не обійшлася. Вчора волосний писарь ишовъ туди пізно вечеромъ, ажъ зиркъ — черезъ віконце виставилося свинське рило и рохнуло такъ, що въ нёго ажъ морозъ по шкурі пробігъ. Того и жди, що впять покажеться червона свитка“.

„Що се за червона свитка?“

Тутъ у нашого уважного послухача волосє стануло дубомъ. Зо страхомъ обернувся вінъ назадъ и побачивъ, що дочка ёго и парубокъ супокійно стояли, обіймившись и одно одному казали якісь любовні казки, забувши про усі свитки на світі. Се розігнало ёго страхъ, и заставило повернути упять до спершнёі рівнодушности.

„Еге, ге, ге, земляче! та ти майстеръ, якъ бачу, обійматися! А я ажъ на четвертий день після весіля навчився обіймати свою Хвеську, та й те, спасибі кумові, якъ бувъ дружкомъ, уже навчився.

Парубокъ помітивъ заразъ, що батько ёго милоі не конче далекий, и въ думці зачавъ укладати плянъ, якъ би прихилити ёго въ свою користь.

„Ти певне, чоловіче добрий, не знаєшъ мене, а я тебе заразъ пізнавъ.“

„Може й пізнавъ.“

„Коли хочешъ, то й имя, и прізвище, и всяку всячину роскажу. Тебе зовуть Солопій Черевикъ.“

„Такъ, Солопій Черевикъ.“

„А придивись бо добре, чи не пізнаєшъ мене?“

„Ні, не пізнаю. Не у гнівъ будь сказано, на віку стільки довелось надивитися усякихъ пикъ, що чортъ іхъ и нагадає всі.“

„Шкода-жъ, що не нагадаєшь. Голопупенкового сина!“

„А ти ніби Охрімівъ синъ?“

„А хто жъ? Хиба одинъ тільки лисий дідько, коли не вінъ!“

Тутъ приятелі поздіймали шапки, и давай цілуватись. Нашъ Голопупенківъ синъ однакже, не теряючи часу, постановивъ заразъ таки занапастити свого нового знакомого.

„Ну, Солопію, отъ, якъ бачишъ, я и твоя дочка полюбили одинъ одного, такъ що хочъ би й на віки жить у-купі.“

„Що жъ, Параско,“ сказавъ Черевикъ обернувшись и сміючись до дочки; „може й справді, щобъ уже, якъ мовлявъ, вкупі и теє… щобъ и паслись на одній траві. Що, чи ударимо въ руки? А ну бо, новобраний зятю, давай могоричу!“

И всі троє зупенились въ знакомій ярмарочній рестораціі — підъ яткою у Жидівки, зъ многолічною флотилею сулій, бутилёкъ, пляшокъ всякого роджаю и зросту.

„Ехъ, то хватъ! за отсе люблю!“ говоривъ Черевикъ, трохи підъохотившись, и бачучи, якъ названий зять ёго наливъ чарку за-въ-більшки зъ-півъ кварти, и ані зкривившись, випивъ до-дна, розбивши іі потімъ на макъ. „Що скажешъ, Параско? Якого я тобі жениха дібравъ! Диви, диви, якъ вінъ по модецьки оковиту тягне!…“

Та й сміючись и затачаючись побрівъ вінъ до свого воза, а нашъ парубокъ пішовъ міжъ ряди зъ красними товарами, де сиділи купці зъ Гадяча и Миргорода, двохъ знаменитихъ городівъ Полтавськоі губерніі, щобъ висмотріти гарну деревяну люльку, въ мусянжовій, химерній оправі, квітчасту зъ червонимъ дномъ хустку и шапку, на весільні подарунки тестеві и всімъ, кому слідує.



IV.

Хоть чоловікамъ не онеє,
Да коли жінці, бачишъ, теє,
Такъ треба угодити ій…

„Ну, жінко, а я найшовъ жениха дочці!“

„Отъ, якъ-разъ до того теперъ, щобъ женихівъ винаходжувати! Дурню, дурню тобі певне відъ роду написано остатись такимъ! Де жъ таки ти видавъ, де жъ таки ти чувавъ, щобъ добрий чоловікъ бігавъ за женихами? Лучше-бъ ти подумавъ, якъ пшеницю зъ рукъ збути. Мабуть тамъ и хороший женихъ! Певне обідраніщий изо всіхъ голодранцівъ.“

„Е, та якби не такъ! Подивилась би ти, що то за парубокъ! Сама свитка більше стоіть, ніжъ твоя корсетка и червоні чоботи. А якъ сивуху важно тягне!… Хай мене чортъ візьме вкупі зъ тобою, коли я на своімъ віку бачивъ, щобъ парубокъ духомъ витягнувъ півъ кварти, не скривившись!“

„Ну такъ: ёму коли пяниця та волоцюга, то и по ёго масті. Заложусь, коли се не той самъ урвитень, що увязавсь-було за нами на мості. Жалую, що вінъ и досі не попадається мені: я-бъ дала ёму знати!“

„Що жъ, Хівре, хочъ би и той самъ? чимъ же вінъ урвитень?“

„Е, чимъ же вінъ урвитень? Охъ, ти безмозглий черепе! Чувавъ хто, чимъ же вінъ урвитень! Де-жъ ти подівъ-було своі дурні очи, коли ми проізджали по-при млини? Ёму, хочъ би таки тутъ, передъ ёго завалянимъ въ табачище носомъ, нанесли жінці ёго нечесть, ёму-бъ и байдуже було.“

„Все таки не бачу въ сёму нічого злого: парень хоть куди! Хиба тільки, що заліпивъ на хвильку твою пику лайнякомъ?“

„Еге! та ти, якъ бачу, не дашъ мені слова промовити! А що се значиться? Коли се бувало зъ тобою? Певне встигнувъ уже хлиснути, не продавши нічого?“

Тутъ Черевикъ нашъ помітивъ и самъ, що за-надто розговорився, и якъ-стій закривъ обіручъ свою голову, міркуючи запевне, що розгнівана половиця не занехає вчепитися до ёго чуприни своіми подружніми пазорями.

„Иди къ бісу! Отъ и весілє!“ думавъ вінъ про себе, ухиляючись відъ сильно патираючоі подруги. „Прийдеться відмовити доброму чоловікові ні за-що, ні про-що. Господи, Боже мій! за-що така напасть на насъ, грішнихъ! И такъ уже всілякого смітя на світі, а ти ще и жінокъ наплодивъ!"



V.

Не хилися, явороньку:
Ще ти зелененький;
Не журися, козаченьку:
Ще ти молоденький!

Украіньська пісня.

Розтріпано гледівъ парубокъ у білій свиті, сидячи коло свого воза, на клекотячий глухо на-вкруги нёго народъ. Змучене сонце втікало відъ миру, супокійно перепалавши своє полудне и ранокъ, а погасаючий день плінющо и ярко румянився. Осліплющо блестіли верхи білихъ шатрівъ и ятокъ, осияні якимось ледве примітнимъ огняно-рожевимъ світломъ. Скла наваленихъ купами віконнихъ рамець горіли; зелені пляшки и чарки на столахъ у шинкарокъ перекидались увъ огняні гори динь, гарбузівъ и тиквъ здавались неначе вилиті зъ золота и темноі міди. Гомінъ завбачно ставався то різчий то глухший, а змучені язики перекупокъ, мужиківъ и Циганівъ лінивішъ и пенявішъ оберталися. Де-неде зачинавъ блимати огникъ, и запашна пара відъ варячихся галушокъ розносилася по втихаючихъ вулицяхъ.

„Объ чімъ ти засумувся, Грицьку?“ гукнувъ високий обгорілий Циганъ, ударивши по плечу нашого парубка. „Що жъ, давай воли за двадцять!“

„Тобі-бъ усе воли та воли. Вашому племени усе-бъ тільки користъ, почепити та обманити доброго чоловіка.“

„Тьфу, зъ-біса! Та до тебе не на жартъ приступило. Вже чи не зъ досади, що самъ навязавъ собі суджену?“

„Ні, се не по моєму: я держу своє слово; що разъ зробивъ, такъ сёму на віки и бути. Але въ того хріна Черевика нема совісти, видко, и за півъ-шеляга: сказавъ, та й назадъ… Ну, на ёго й нарікати нічого: вінъ пень та й годі. Все отсе штуки тоі староі відьми, котору ми сёгодня зъ хлопцями на мості зганобили на всі боки! Ехъ, коли-бъ я бувъ царемъ та великимъ паномъ! Я-бъ перший повивішувавъ усіхъ тихъ дурнівъ, що позваляють себе кульбачити бабамъ…“

„А даси волівъ за двадцять, якъ ми заставимо Черевика віддати намъ Параску?“

Недовірчиво подививсь на нёго Грицько. У смуглому обличю Цигана було щось злобне, колюче, низьке а за-разомъ и високосягле: чоловікъ, подивившись на нёго, уже готовъ бувъ признатися, що въ сій дивній душі кипять гідності великі, которимъ одна тільки є нагорода на землі — шибениця. Провалений міжъ носомъ та кінчатою бородою ротъ, вічно освітлений бувъ колючимъ усміхомъ; невеликі, а живі якъ огонь, очи и неперестанно мигаючі на лиці блискавки замислівъ и заважокъ — все теє неначе потребувало собі такого дивного убраня, яке именно було тогді на німъ. Сей темно-цинамоновий каптанъ, що, якби доторкнутись ёго, здавалось, порохомъ сяде; довге, спадаюче по плечахъ патлами, волосє; черевики, взуті на босі обгорілі ноги, — все теє неначе приросло до нёго и складало ёго истоту.

„Не за двадцять, а за пятнадцять дамъ, коли не збрешешъ тільки!“ одвічавъ парубокъ, не зводячи зъ нёго випитливихъ очей.

„За пятнадцять? добре! Гляди жъ, не забувай: за пятнадцять! Отъ тобі й синиця (5-рублевий банкнотъ) задатку!“

„Ну, а якъ збрешешъ?“

„Збрешу — задатокъ твій.“

„Добре! Ну, давай же по рукахъ!“

„Давай!“



VI.
Отъ біда! Романъ иде! оттеперъ, якъ разъ, надсадить мені бебехівъ, да й вамъ, пане Хомо, не безъ лиха буде.

Зъ украінськоі комедиі.

„Сюди, Опанасе Ивановичъ! Отъ осьде тинъ, підіймайте ногу, та не бійтесь: мій дурень пішовъ на всю нічъ зъ кумомъ підъ вози, щобъ що Москалі на случай не почепили.“

Се грізна половиця Черевика такъ ласкаво заохочувала боязького до плота притуляючогося поповича, которий хутко вилізъ на плітъ и довго стоявъ на німъ дводумчивий, буцімъ довге, страшне зъявище, мірячи окомъ, куди-бъ зоскочити лучше, и наконець, зъ шумомъ повалився въ бурянъ.

„Отъ біда! Чи не зашиблись ви, чи не зломили ще, Боже борони, шиі?“ лёпотала запопадна Хівря.

„Тсъ! нічого, нічого, любезнійшая Хавроніє Никифоровна!“ болізно и шопотомъ промовивъ поповичъ, підіймаючись на ноги, „исключая тільки уязвлениє со сторони кропиви, сего змиєподобного злака, по виражению покойного отца протопопа.“

„Ходімо жъ теперъ у хату; тамъ нікого нема. А я думала-було вже, Опанасе Ивановичъ, що до васъ болячка або соняшниця вчепилась: нема та й нема. Якже ви ся маєте? Я чула, що панъ-отцеві впалося теперъ чимало усякоі всячини!“

„Сущая безділица, Хавроніє Никифоровна! батюшка всёго діставъ за ввесь пістъ мішківъ пятнадцять ярого, проса мішківъ чотире, книшівъ изъ сотце, а курокъ, якъ злічити, то не буде и пятьдесять штукъ; яйці жъ більшою половиною заснічені. Но воистину сладостния приношения отъ васъ предстоітъ получити, Хавроніє Никифоровна!“ продовжавъ поповичъ, умильно поглядаючи на неі и присуваючись близче.

„Ось вамъ и приношениє, Опанасе Ивановичъ!“ промовила вона, кладучи на стілъ миски, и косорно застебнаючи свою ніби не-зъ-нарошна розхрістану корсетку: „вареники, галушечки пшенишні, пампушечки, товченички!“

„Заложуся, коли отсе зроблене не хитрійшими руками изъ всего Євина рода!“ сказавъ поповичъ, беручись за товченички, и присуваючи другою рукою варенички. „Однакожъ, Хавроніє Никифоровна, серце моє жаждетъ отъ вась кушания сладшого всіхъ пампушечокъ и галушечокъ.“

„Та я й не знаю, якого вамъ ще кушания хочеться, Опанасе Ивановичь!“ одвічала вродлива красавиця, прикидаючись, буцімъ не розуміє.

„Розумієтся, любви вашей, несравненная Хавроніє Никифоровна!“ шопотомъ промовивъ поповичъ, держачи въ одній руці вареникъ, а другою обіймаючи широкий станъ іі.

„Богъ зна, що ви видумуєте, Опанасе Ивановичъ!“ сказала Хівря, встидливо потупивши очи. „Ще чого не стало! ви може захочете ще цілуватись!“

„На щотъ сёго я вамъ розкажу отъ хочъ би й за себе,“ продовжавъ поповичъ. „Въ битность мою, приміромъ сказати, ще въ бурсі, отъ, тямлю якъ нині…“

Тутъ почулося зъ на-двору гавканє и стуканє до ворітъ. Хівря квапливо вибігла и вернулася, вся поблідніла.

„Ну, Опанасе Ивановичъ, пропали ми зъ вами: купа людей стукає, а мені й причувся голосъ…“

Варенникъ зупенився въ горлі поповича… Очи ёго випулились, непаче-бъ який виходець зъ того-світа що лишъ передъ симъ зробивъ ёму свою візиту.

„Вилазьте сюди!“ кричала налякана Хівря, показучи на положені підъ самою стелею на двохъ перекладинахъ дошки, на которихъ було наметано всілякого домашнёго лахмитя.

Небезпечность додала духа нашому героєві. Схаменувшись трохи, скочивъ вінъ на постіль, и полізъ відтамъ бережно на дошки; а Хівря побігла безъ памяти до ворітъ, бо стукъ шовторявся тамъ зъ більшою силою и нетерпливостю.



VII.
Да тутъ чудасія, мосьпане!

Зъ украінськоі комедиі.

На ярмарці сталася дивна подія: скрізь рознеслася поголоска, що десь міжъ товаромъ показалася червона свитка. Старусі, що продавала бублики, привидівся сатана въ постаті свині, якъ усе нахилявся надъ возами, неначе шукавъ чого. Се живо рознеслось по всіхъ кутахъ утихлого вже табора и всі злічали провиною не вірити, не взираючи на те, що продавниця бубликівъ, котороі рухомий крамъ бувъ рядомъ зъ яткою шинкаря, кланялася цілий день, хочъ и не треба, и виписувала ногами всілякі куцюрбики. До сёго причинилися ще увеличені вісті о чуді, которе бачивъ волосний писарь у заваленій шопі, такъ-що підъ нічъ усі близче горнулись одинъ до одного; супокійность замитрожилась, и страхъ не дававъ нікому и ока прижмурити; а ті, що були не зовсімъ хороброі вдачи, и придбали собі нічляги по хатахъ, забрались до-дому. До числа сихъ послідніхъ належавъ и Черевикъ зъ кумомъ и дочкою, и вони то, разомъ зъ гостями, що впросились-було въ нихъ до хати, наробили того сильного стуку, которий такъ перепудивъ нашу Хіврю. Кума вже трохи й резібрало. Се можна було бачити зъ того, що вінъ два рази переіхавъ возомъ подвірє, поки надибавъ хату. Гості тежъ були у веселому успособленю, и увійшли въ хату першъ самого хазяіна. Подруга нашого Черевика сиділа, мовъ на шпилькахъ, якъ вони взяли шарити по всіхъ углахъ хати.

„Що, кумо!“ гукнувъ увійшовши кумъ, „тебе все трясе лихоманка?“

„Та, нездоровиться,“ одвічала Хівря, несупокійно поглядаючи на дошки, перекладені підъ стелею.

„А ну, жінко, дістань-ко тамъ зъ воза боклажку!“ говоривъ кумъ до жінки, що зъ нимъ приіхала до-дому: „ми черпнемо іі зъ добрими людьми, а то проклятущі баби поналякали насъ такъ, що й казати встидно. Атже-жъ ми, ій Богу, братці, не дурниці сюди приіхали!“ продовжавъ вінъ, похлистуючи зъ глиняноі чарки. „Я даю въ закладъ свою нову шапку, коли бабамъ не здумалося поглузувати зъ насъ. Та хочъ би й справді сатана. — Що вінъ? Плюйте ёму на голову! Хочъ би й заразъ наплило ёму станути, отъ-тутечки, наприміръ, передо мною: нехай я буду песький синъ, коли-бъ не втичивъ ёму дулю підъ самъ нісъ!“

„А чого жъ ти такъ побліднівъ?“ загукавъ одинъ изъ гостей, вищий відъ усіхъ головою, що такъ и старався все показувати себе храбріємъ.

„Я?… Господь зъ вами! хиба вамъ приснилось!“

Гості усміхнулися; вдовольний усміхъ показався на лиці речистого храбрія.

„Де теперъ ёму блідніти!“ підхопивъ другий: „щоки въ нёго зацвіли, мовъ макъ; теперъ вінъ не Цибула а буракъ, або лучше — сама червона свитка, що такъ и налякала людей.“

Боклажка прокотилася по столу, и зробила гостей ще веселішъ, чимъ зъразу. Тутъ Черевикъ нашъ, которого давно мучила червона свитка и не давала ні минуту супокою ёго цікавій душі, приступивъ до кума.

„Скажи, будь ласкавъ, куме! отъ прошу та не допрошусь историі про отсю прокляту свитку.“

„Е, куме! воно-бъ не годилося росказувати противъ ночи; та хиба вже тому, щобъ угодити тобі та добримъ людямъ (тутъ обернувсь вінъ до гостей), которимъ, якъ міркую, стільки що й тобі хочеться узнати про отсю чудасію. Ну, хай буде й такъ. Слухайте жъ!“

Тутъ вінъ почухавъ плече, втерся полою, поклавъ обі руки на стілъ и зачавъ:

„Разъ, за яку вину, ій Богу, вже й не знаю, досить що вигнали одного чорта зъ пекла?“

„Якъ отсе, куме!“ перебивъ Черевикъ, „акъ же могло се статись, щобъ чорта вигнали зъ пекла?“

„Що жъ робити, куме? вигнали та й вигнали, якъ мужикъ собаку вигоняє зъ хати. Може ёму прийшла-було охота, вчинити небудъ добреє, — такъ и витрутили за двері. Отъ и стало доброму чортові такъ скучно, такъ скучно за пекломъ, що хочъ би й повіситися. Що робити? Давай зъ горя пянувати. Загніздився, въ тій самій шопі, що — ти бачивъ — завалилася підъ горою, та поузъ котороі ні одинъ добрий чоловікъ не перейде теперъ, не заварувавши себе напередъ хрестомъ святимъ, та й ставъ чортъ такий гуляка, якого и не найдешъ міжъ парубками. Зъ-ранку до вечера тікьки й те, що въ шинку сидить!…“

Тутъ знову строгий Черевикъ перебивъ нашого оповідача:

„Богъ зна що говоришъ, куме! Якъ можна, щобъ чорта пустивъ хто у шинокъ? Атже-жъ у нёго є, славити Бога, и пазурі на лабетахь и ріжки на голові.“

„Отъ то то й штука, що на німъ була шапка и рукавиці. Хто ёго розпізнає? Гулявъ гулявъ, а далі прийшлось до того, що пропивъ усе, що мавъ зъ собою. Шинкаръ довго боргувавъ, а потімъ и переставъ. Прийшлось чортові заставити свою червону свитку, мабуть чи не за третину ціни, у Жида, що шинкувавъ тоді на сорочинецькїй ярмарці. ставивъ та й каже: „Гляди жъ, Жиде, я прийду до тебе за свиткою якъ разъ черезъ рікъ; пильнуй іі!“ и щезъ, неначе въ воду. Жидъ осмотрівъ гарненько свитку: сукно таке, що и въ Миргороді не дістане такого! а червоне якъ огонь, ажъ горить, такъ що й дивитися годі! Але Жидові здавалось маркотно дожидати речинця. Погладивъ своі пейсики та й вдеръ зъ якогось заізджого пана чи не зъ-пять червонихъ. Ажъ ось разъ, по-надъ вечіръ, приходить якийсь чоловікъ: „Ну, Жиде, давай мою свитку!" Жидъ зъ разу було й не пізнавъ, а після якъ розгледівъ, такъ и прикинувсь, що буцівъ и на очи не бачивъ. „Яку свитку? въ мене нема ніякоі свитки! я й знати не знаю твоєі свитки!“ Тотъ и пішовь собі; тільки-жъ підъ вечіръ, коли Жидъ, заперши свою кучу и перелічивши у скриняхъ гроші, накинувъ на себе простирало и зачавъ по-жидівськи молитись Богові — чує шелестъ. Глянь — у всіхъ вікнахъ повиставлялися свинські рила…“

Тутъ и справді почувся якийсь невиразний звукъ, зовсімъ похожий на хруньканє свині; всі поблідніли… Піть виступивъ на лицю оповідача.

„Що се?“ вимовивъ зъ переляку Черевикъ.

„Нічого!…“ одвічавъ кумъ, трясучись усімъ тіломъ.

„Ось!“ обізвався одинъ изъ гостей.

„То ти?…“

„Ні!“

„Хто жъ отсе хрунькнувъ?“

„Богъ зна, чого ми налякались! Атже-жъ нічого нема!“

Всї боязько стали оглядатись, и зачали шарити по кутахъ. Хівря була ні жива, ні мертва.

„Ехъ ви, баби! баби!“ промовила вона голосно: „чи то вамъ козакувати та чоловіками бути! Вамъ би веретено въ руку, та й посадити за гребінь. Отъ може, прости Господи!… підъ кимъ небудь лавка заскрипіла, а всі й кинулись, якъ навіжені!“

Се завстидало нашихъ храбріівъ, и заставило іхъ вернутись назадъ до своєі казки. Кумъ хлиснувъ зъ чарки и зачавъ розказувати дальше:

„Жидъ завмеръ; але свині, на ногахъ, довгихъ мовъ тики, повлізали крізь вікна и духомъ оживили ёго плетеними нагайками, такъ що ажъ висче отсёго сволока підскакувавъ. Жидъ въ ноги, и признавсь до всего… Але свитки годі було вистарати заразъ. Пана обікравъ на дорозі якийсь Циганъ и продавъ свитку перекупці; ся привезла іі знову до Сорочинець на ярмарку, але зъ тоі пори вже ніхто нічого не ставъ куповати въ неі. Перекупка дивувалась дуже а далі й поміркувала: певне сёму винна червона свитка: не дарма, надягаючи іі, чула вона, що іі все щось давить. Не думаючи, не гадаючи довго, кинула въ огонь — не горить бісова одежа. „Е, та се чортівський дарунокъ!“ Перекупка нарозумилась и підсунула въ візъ одному мужикові, що вивізъ-було продавати масло. Дурний утішився; але масла ніхто й питати не хоче. „Ехъ, недобрі руки підкинули свитку!“ Вхопивъ сокиру и порубавь іі на куски. Дивиться — лізе одинъ кусокъ до одного, и свитка впять ціла! Перехрестившись, вінъ іі другий разъ сокирою, порозкидавъ куски по всему місту, та й поіхавъ. Зъ тоі пори що року, и якъ-разъ на саму ярмарку, чортъ зо свиньскою мордою ходить по всій торговиці, хрунькає и збирає куски своєі свитки. Теперъ, кажуть, одного тільки лівого рукава не стає ёму. Люде зъ того часу відхрещуються відъ того місця, та отъ вже буде зъ десять літъ, якъ не було на нёму ярмарки. Та нечистий же скусивъ теперъ засідателя, ви…“

Друга половина слова завмерла на устахъ оповідача: вікно бренькнуло зъ галасомъ; скла, дзеленькаючи, повилітали, и страшенна свиньска морда виставилася, поводячи очима и буцімъ питаючись: „А що ви тутъ робите, люде добрі?“



VIII.

…піджавъ хвістъ, мовъ собака,
Мовъ Каінъ, затрусивсъ увесь;
Изъ носа потекла кабака.

Ужасъ окувавъ усіхъ, хто тільки бувъ у хаті. Кумъ, зъ роззявленимъ ротомъ, окаменівъ; очи въ нёго випумились, неначе вистрілити хотіли; розцілені пальці таки остались нерухомі въ повітрю. Високий храбрій, въ ніякъ неподужаємімъ страху, підскочивъ підъ стелю, и вдаривсь головою до перекладини; дошки посунулись, а поповичъ зъ громомъ и трескомъ полетівъ на землю.

„Ай! ай! ай!“ розпачливо закричавъ одинъ, повалившись на лавку, и зъ переляку баламкаючи на ній руками и ногами. „Спасайте!“ горлавъ другий въ розпачі, накривщись кожухомъ.

Кумъ, виведений зъ окаменілости повторнимъ перелякомъ, поповзъ въ дріжакахъ підъ подолокъ своєї жінки. Високий храбрій полізъ у пічъ, не вважаючи на вузкі челюсті, и самъ засунувъ себе заслонкою. А Черевикь, неначе опарений горячимъ кипяткомъ, вхопивши на голову горнець замість шапки, кинувсь до дверей и, мовъ божевільний, втікавъ по улицяхъ, що й землі підъ собою не бачивъ; одна змученость тільки заставила ёго вменьшити скорость свого бігу. Серце въ нёго товклось, мовъ млинська ступа; пітъ котивсь горохомъ. Відъ знемоги вінъ готовъ уже бувъ упасти на землю, якъ на разъ почулося ёму, що зъ-заду хтось гониться за нимъ… Въ нёго и духъ заперло…

„Чортъ! чортъ!“ кричавъ вінъ безъ памяти, потрояючи сили, и за минуту безъ тямки поваливсь на землю.

„Чортъ! чортъ!“ кричало въ-слідъ за нимъ, и вінъ чувъ тільки, якъ щось изъ шумомъ повалилось на нёго. Туть память ёго покипула, и вінъ, якъ страшний жилець тісноі домовини, оставсь німий и нерухомий на-середъ дороги.



IX.
Ще съ-переду и такъ, у сякъ;

А зъ-заду, єй же, єй, на чорта!

Зъ народней казки.

„Чуєшъ, Уласе?“ говоривъ, піднявшись нічю, одинъ зъ юрби народу, що спавъ на вулиці: „візля насъ помянувъ хтось чорта!“

„А мені що до того?“ проворчавъ протягаючись Циганъ, що лежавъ візля нёго: „хочъ би и всіхъ своіхъ родичівъ помянувъ.“

„Але, бачь, такъ закричавъ, неначе хто душить ёго!“

„Чи мало чого чоловікъ не верзе зъ просоня!“

„Якъ хочешъ, але подивитись треба. А викреши жъ огню!“

Другий Циганъ, ворчачи про себе, станувъ на ноги, два рази освітивъ себе искрами, мовъ блискавками, роздувъ губами губку, и зъ каганцемъ въ рукахъ пішовъ світити по дорозі.

„Стрівай! тутъ лежить щось! світи сюди!“

Тутъ пристало до нихъ ще зъ-кількоро людей.

„Що лежить, Уласе?“

„Такъ, буцімъ два чоловіка — одинъ на-верху а другий на споді. Которе зъ нихъ чортъ, вже й не розпізнаю!“

„А хто на-верху?“

„Баба!“

„Ну, отсе-жъ то и єсть чортъ!“

Загальний регітъ розбудивъ майже всю вулицю.

„Баба вилізла на чоловіка; ну, певне ся баба знає, якъ іздити!“ говоривъ одинъ изъ кругішнёі юрби.

„Дивіться, братці!“ говоривъ другий, підіймаючи черепокъ зъ горшка, которого тільки одна оціліла половина держалась на голові Черевика, „яку шапку нарядивъ на себе отсей хвацький молодець!“

Побільшалий галасъ и регітъ заставили схаменутися нашихъ умерцівъ, Солопія и ёго подругу, которі, ще скрізь перелякані, довго дивились остовпілими очима на смуглі обличя Циганівъ. Озарені світломъ непевно и трепетно горівшимъ, вони здавались дикими сходинами gномівъ, окруженихъ тяжкою підземною мракою въ пітьмі непросипущоі ночи.



X.
Цуръ тобі, пекъ тобі,

сатанинське навождениє!

Зъ украінськоі комедиі.

Свіжость ранку віяла надъ пробудженими Сорочинцями. Клуби диму зо всіхъ коминівъ понеслись на-встрічу зъявленому сонцю. Ярмарка зашуміла. Вівці заблеяли, коні заржали; крикъ гусей и торговокъ понісся знову по всёму таборі, и страшні толки про червону свитку, що навели-було въ таємничі години змерку такий пострахъ на людей, щезли зъ появленємъ ранку.

Зіваючи и протягаючись, спавъ Черевикъ у кума підъ шопою проміжъ волами, мішками муки и пшениці, и, здається, овсі не мавъ охоти розставатися зъ своіми маячками, ажъ на-разъ почувъ вінъ голосъ, такъ добре ёму знакомий, якъ притулокъ ліности — благословена пічъ въ ёго хаті, або шинокъ далекоі своячки, що бувъ не дальше десятёхъ кроківъ відъ ёго порога.

„Вставай, вставай!“ таракала ёму до уха ніжна подруга, термосячи зо всеі сили за руку.

Черевикъ, замість одвіта, надувъ щоки и зачавъ талапати руками, подражняючи тарабаненє въ бубенъ.

„Божевільний!“ закричала вона, ухиляючись відъ розмаху руки ёгу, которою вінъ ледве-що не засягнувъ іі по лицю.

Черевикъ піднявся, протеръ трохи очи, и подивився на-около: „Врагъ мене візьми, коли мені, голубко, твоя пика не привиділась тарабаномъ, на которімъ заставили мене вибивати зорю, наче Москаля, ті самі свинські рила, відъ которихъ, якъ каже кумъ…“

„Годі, годі тобі чепуху молоти! Иди, веди швидче кобилу на продажъ. Сміхъ таки людямь: приіхали на ярмарку, и хочъ би горстку колопень продали…“

„Та якъ, жінко!“ підхопивъ Солопій; „атже зъ насъ теперъ сміятимуться.“

„Иди! иди! зъ тебе и безъ того сміються“.

„Ти жъ бачишъ, що яще не вмивався," продовжавъ Черевикъ, зіваючи и чухаючи спину, та стараючись міжъ-тимъ зискати часу задля своєі ліности.

„Отъ у самъ часъ захотілось ёму бути харнимъ. Коли се за тобою водилось? На, рушникъ, та втри своє личище.“

Тутъ ухопила вона щось звинуте въ клубокъ — и зъ ужасомъ відкинула відъ себе: се бувъ червоний манкетъ свитки!

„Иди, роби своє діло,“ повторила вона, зібравши всі духи, свому подругові, бачачи, що въ нёго страхъ одіймивъ ноги и зуби калатають.

„Буде жъ теперъ продажъ!“ ворчавъ вінъ самъ до себе, відвязуючи кобилу и ведучи іі на торговицю! „Не дарма жъ, якъ я збиравсь на отсю суклятську ярмарку, на душі щось такъ було тяжко, наче хто здохлу корову зваливъ на тебе; и воли двічи самі навертали до-дому. Та ще жъ, якъ нагадавъ я теперъ, чи не въ понеділокъ ми виіхали. Ну, отъ и вся біда!… Не вгомонний же зъ-біса и той суклятський чортъ: носивъ би вже свитку и безъ одного рукава; такъ ні, треба жъ добримъ людямъ не давати супокою. Якби я, приміромъ, бувъ чортомъ — чого. Боже борони  — чи я би ставъ шибатись по ночі за проклятими лахманами?“

Тутъ философованє нашого Черевика перерване було грубимъ и різькимъ голосомъ. Передъ нимъ стоявъ високий Циганъ.

„Що продаєшъ, чоловіче добрий?“

Продавець помовчавъ, подивився на нёго відъ нігъ до голови, и сказавъ зъ супокійнимъ видомъ, не зупеняючись, и не випускаючи зъ рукъ уздечки: „Самъ бачишъ, що продаю!“

„Ремінці?“ спитавъ Циганъ, позираючи на уздечку, що вінъ державъ въ рукахъ.

„Та, ремінці, коли тільки кобила похожа на ремінці.“

„Однакже, до чорта, земляче, ти видко, іі соломою годувавъ!“

„Соломою?“

Тутъ Черевикъ хотівъ-було потягнути уздечку, щобъ провести свою кобилу и чити въ брехні невстидного кепкуна; але рука ёго зъ незвичайною легкостю ударилася въ бороду. Глянувъ — въ руці перерізана уздечка, а до уздечки привязаний — страхъ! волосє дубомъ стало — кавалокъ червоного рукава відъ свитки!… Плюнувъ, хрестячись, и махаючи руками побігъ відъ несподіваного дарунку, и бистрішь молодого парубка пропавъ у натовпі.



XI.
За моє жъ жито та мене й побито.

Приповідка.

.

„Лови! лови ёго!“ кричало скілька хлопців у тіснімъ кінці вулиці, и Черевикъ почувъ, що якъ-разъ ухвачений дужими руками.

„Вяжіть ёго! се тотъ самъ, що вкравъ у доброго чоловіка кобилу.“

„Господь зъ вами! за що ви мене вяжете?“

„Ще й питається! А на що ти вкравъ кобилу у приізджого мужика, Черевика?“

„Зъ ума зійшли хлопці! А де-жъ видано, щобъ чоловікъ та самъ у себе кравъ що-небудь?“

„Старі штуки! старі штуки! А чого втікавъ ти въ увесь духъ, неначе-бъ самъ сатана за тобою по пятахъ гнався?“

„По неволі втечешъ, коли сатанинська одежа…“

„Е, голубчику! дури иншихъ отсимъ. Буде ще тобі відъ засідателя за те, щобъ не пуджавъ чортівщиною людей!“

„Лови! лови ёго!“ почулося на другімъ кінці вулиці: „ось вінъ, ось утікачъ!“

И очамъ нашого Черевика показався кумъ въ жалкімъ дуже стані, зъ заложеними на-задъ руками, ведений кількома хлопцями.

„Чудеса діються!“ говоривъ одинъ зъ нихъ: „послухали-бъ, що розказує отсей мошенникъ, которому треба тільки заглянути въ лице, щобъ побачити злодія. Якъ стали питати, чого вінъ утікавъ, мовъ біснуватий, — полізъ, каже, въ карманъ понюхати табаки и замість табакерки витягнувъ кусень чортівськоі свитки, відъ котороі запалавъ червоний огонь — а вінъ давай Боже ноги!“

„Еге, ге! та отсе зъ одного гнізда обі птиці! Вязати іхь обохъ у-купі!“



XII.
„Чимъ, люде добрі, такъ оце я провинився?

За що глузуєте?“ сказавъ нашъ неборакъ,
„За що, за що?…“ сказавъ та й попустивъ патёки,
Патёки гіркихъ слізъ, узявшися за боки.

Артемовський-Гулакъ,

Панъ та Собака.“

.

„Може й справді, куме, ти почепивъ що-небудь?“ спитавъ Черевикъ, лежачи звязаний, вкупі зъ кумомъ, підъ соломяною яткою.

„Вже й ти, куме! Щобъ мені повсихали руки и ноги, якъ я коли що-небудь укравъ! поминувши хиба вареники зо сметаною у матери, та й те ще, коли мені було літъ десять відъ роду.“

„За що жъ отсе, куме, на насъ напасть такая? Тобі ще нічого, тебе винують по крайній мірі за те, що въ иншого укравъ; але за що мені, нещасливому, лихий наклепъ такий, буцімъ у самого себе укравъ кобилу? Видко, вамъ, куме, зъ роду вже написано, немати щастя!“

„Горе намъ, сиротамъ біднимъ!“

Тутъ оба кумове принялись хлипати на-голосъ.

„Що зъ тобою, Солопію?“ сказавъ увійшовши въ ту пору Грицько. „Хто отсе звязавъ тебе?“

„А! Голопупенко, Голопупенко!“ закричавъ урадовавшись Солопій. „Отъ, куме, отсе той самъ, за которого я говоривъ тобі. Ехъ, то хватъ! хай мене Богъ убє заразъ на отсімъ місці, коли вінъ не вицідивъ при мині кухоль, мало не зъ твою голову, и хочъ би разъ зморщився!“

„Що жъ ти, куме, такъ не уваживъ такого славного парубка?“

„Отъ, якъ бачишъ,“ продовжавъ Черевикъ, обернувшись до Грицька, „покаравъ Богъ, видко, за те, що провинивсь передъ тобою. Прости, добрий чоловіче! Єй Богу, радъ би бувъ зробити всё для тебе… Але що скажешъ? Въ старій дідько сидить!“

„Я не злопамятний, Солопію! Коли хочешъ, я ослобоню тебе!“

Тутъ вінъ мигнувъ хлопцямъ, и ті самі, що сторожили ёго, кинулись и розвязувати.

„За те и ти роби, якъ треба. Весілє — та побенкетуємо такъ, щобъ цілий рікъ боліли ноги відъ гопака!“

„Добре! отъ добре!“ сказавъ Солопій, ударивши въ руку. „Та мені такъ теперъ зробилось весело, неначе-бъ мою стару Москалі узяли! Та що думати! годиться, чи не годиться такъ — сёгодня весілє та й кінці въ воду.“

„Гляди жъ, Солопію, за годину я прийду до тебе; а теперъ иди до дому: тамъ дожидають тебе покупачі твоєі кобили и пшениці.“

„Якъ, хиба кобила найшлась?“

„Найшлась!“

Черевикъ відъ радости ставъ нерухомий, гледячи въ-слідъ за виходячимъ Грицькомъ.

„Що, Грицьку, чи зле ми зробили своє діло?“ сказавъ високий Циганъ до поспішаючого парубка. Атже-жъ воли моі теперъ?“

„Твоі, твоі!“



XIII.

Не бійся, матінко, не бійся,
Въ червониі чобітки обуйся,
 Топчи вороги
 Підъ ноги,
 Щобъ твоі підківки
 Брязчали,
 Що-бъ твоі вороги
 Мовчали!

Весільна пісня.

Підперши рукою гарненьку борідку свою, задумалась Параска, сидячи сама въ хаті. Багато мрій увивалось около русоі головки. Иноді на-разъ легонька усмішка рухала іі червоні губки, и якесь радісне чувство підіймало іі темні брови, а иноді знову хмарка задумчивости опускала іхъ на карі та ясні очи.

„Ну, що, якъ не станеться те, що вінъ казавъ?“ шептала вона зъ якимось виразомь сомніня. „Ну що, якъ мене не видадуть? якъ… ні, ні, — сёго не буде! Мачоха робить всё, що ій забагнеться: хиба жъ и я не можу робити сёго, що мені забагнеться? На упрямство и мене стане. Та який вінъ хороший! якъ чудно горять ёго чорні очи! якъ любо говорить вінъ: Парасю, голубко! якъ пристоіть ёму біла свитка! Ще-бъ тільки ярчійшого пояса!… Та нехай вже; атже-жъ я ёму виткаю, якъ перейдемо жити въ нову хату. Не можъ и подумати безъ радости,“ продовжала вона, виймаючи зъ-за пазухи маленьке зеркало, обклеєне червонимъ паперомъ, що вона купила на ярмарці, и глядячись у нёму зъ тайнимъ удовольствомъ, „якъ я зустрінуся тоді де-небудь зъ нею! Я ій ні за що не поклонюсь, хочъ най вона собі и трісне! Ні, мачохо, годі бити тобі твою пасербицю! Швидче пісокъ зійде на каменю и дубъ похилиться у воду, мовъ верба, аніжъ я похилюсь передъ тобою!… Та я й забула… ану примірю очіпокъ, хоть вінъ и мачошинъ, якъ-то мені прийдеться?“

Тутъ встала вона, держачи въ рукахъ зеркальце и нахилившись до нёго головою, трепетно йшла по хаті, неначе боячись, щобъ не впала, видячи підъ собою, замість помосту, стелю зъ накладеними підъ нею ками, зъ которихъ провалився недавно поповичъ, та полиці, наставлені горшками.

„Що се я, справді, наче дитина!“ промовила вона сміючись, „боюся ступити ногою!“

И зачала притупувати ногами, — чимъ дальше, усе смілішь; наконець ліва рука іі опустилась и підперлася въ бікъ, и вона пішла танцювати, побрякуючи підківками, держачи передъ собою зеркальце и приспівуючи свою полюблену пісню.

Зелененький барвіночку,
 Стелися низенько!
А ти, милий, чорнобривий,
 Присунься близенько!
Зелененький барвіночку,
 Стелися ще нижче!
А ти, милий, чорнобривий,
 Присунься ще ближче!

Черевикъ заглянувъ у отсю пору въ двері, и побачивши дочку свою танцюючу передъ зеркаломъ, зупенився. Довго стоявъ вінъ, сміючись зъ невиданого прибагу дівчини, котора, задумавшись, не помічала, здавалось, нічого; але якъ почувъ знакому нуту пісні, жилки у ёму затрусились; гордо запідбочившись, виступивъ вінъ на-передъ и пустився на въ-присядку, й забувши про всі своі діла. Голосний регітъ кума заставивъ обоіхъ зхаменутись.

„Отъ добре, батько зъ дочкою загадали тутъ самі весілє! Идіть бо швидче, молодий прийшовъ.“

При посліднёму слові, Параска зпаленіла ярче відъ червоноі стяжки, що повязувала іі голову, а безжурний батько іі нагадавъ, зачимъ и самъ вінъ прийшовъ.

„Ну, дочко, ходімо швидче! Хівря, на радощахъ, що я продавъ кобилу, побігла,“ говоривъ вінъ, боязько озираючись на всі боки, „побігла накупити собі плахтъ та усякихъ дерюгъ, такъ треба, закіль прийде вона, всё и покінчати.“

Не вспіла Параска переступити за порігъ хати, якъ и зчулася на рукахъ парубка у білій свиті, которий зъ купою народу дожидавъ іі на вулиці.

„Боже, благослови!“ сказавь Черевикъ, складаючи імъ руки. „Нехай живуть, якъ вінки вють!“

Тутъ почувся гаміръ міжь народомъ.

„Я швидче трісну, аніжъ допущу до сёго!“ кричала Солопііха, котору однакже зъ реготомъ відтручувала юрба людей.

„Не казись, не казись, жінко!“ говоривъ холоднокрівно Черевикъ, видячи, що пара дужихъ Циганівъ опанували іі руками: „що зробилося, то зробилося; я переміняти не люблю!“

„Ні! ні! сёго таки не буде!“ кричала Хівря, але ніхто не слухавь іі: кілька паръ обступило нову пару и зклали навкруги неі непроникливу танцюючу стіну.

Дивне, невияснюще чувство опанувало-бъ поглядача, при виді, якъ відъ одного потягу смичкомъ музиканта въ сіряковій свитці, зъ довгими закрученими вусами, все волею-неволею поєдналося и перейшло до згоди. Люде, которимъ на понурихъ лицяхъ, здається, ніколи на всімъ віку не промигнувъ усміхь, притупували ногами и подригували плечима. Все неслось, все танцювало. А ще дивнійше, ще не розгаднійше чувство пробудилось би въ глибині души, при погляді на бабусь, на старихъ обличяхъ которихъ віяло рівнодушностю могили, якъ вони товклися про міжъ молодимъ, сміючимся, живимъ людомъ. Безжурниі! навіть безъ дитинячоі радости, безъ искри сочувства, которихъ одинъ хміль тільки, якъ механихъ свого бездушного автомата, заставляє робити щось похоже на людське, вони по-малу кивали охмеленими головами, підплясуючи за веселячимся народомъ, не звертаючи навіть очей на молоду пару.

Галасъ, регітъ, пісні, помалу тихішали. Смичокъ завмиравъ, слабіючи и теряючи неясні звуки въ порожні повітря. Ще чутись було десь якесь тупанє, похоже на шумъ далекого моря, и скоро все стало пусто и глухо.

Чи не такъ и радость, прекрасна и нестала гостя, улітає відъ насъ, и дарма одинокий звукъ думає виразити веселость? У власному еху вже чує вінъ смутокъ и пустиню, и дико слухає ёго. Чи не такъ и жваві побратими буйноі и вольноі молодости, по-одному, одинъ за другимъ, губляться по світу, и покидають на-конець однимъ свого давного брата? Нудно покиненому! И тяжко, и сумно робиться серцю, а нічимъ помогти ёму!

1829.