Вечерниці на хуторі підъ Диканькою/Передмова Панька Рудого
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Вечерниці на хуторі підъ Диканькою під ред. Олени Пчілки пер.: Леся Украінка, Михайло Обачний Передмова Панька Рудого |
Запропаща грамота ▶ |
|
„Се що́ за дивови́жа? „Вечерниці на хуторі підъ Диканькою“! Що се за вечерниці? І шпурнувъ у світъ якийсь пасішникъ! Слава тобі Господи! ще́ мало оскубли гусей на пірья, та перевели ганчірья на паперъ! Ще́ мало народу, всякого званія і всякоі масти, покаляло пальці у тому чорнилі! Призвела жъ лиха година ще й пасішника попертись у слідъ за иншими! Далебі, друкованого паперу розвелось уже стілько, що хутко не придумаєшъ, щобъ таке й загортати въ ёго!
Чу́ло, віщува́ло моє серце всі сіі речі ще за місяць!… Себъ-то, я жъ кажу, що нашому брату, хуторянину, та виткнути нісъ ізъ свого закутка у великий світъ — батьку мій! — се все одно, якъ трапляється, часомъ зайдешъ у покоі до великого пана: всі обступлять тебе і почнуть чіплятися! Щебъ нічо́го, колибъ тамъ ста́рша челядь; ні, яке небудь обшарпане хлопья, глянути на ёго — дра́нтя, що отамъ шпортається на заднёму дворі, і те приче́питься, — і почнуть зъ усіхъ боківъ ту́пати на тебе: „Куди? Куди? чого? Геть собі, мужикъ, геть!…“ Я вамъ скажу!… Та що й казати!… мені лехше двічі на рікъ поіхати у Миргородъ, — де мене отъ уже пьять літъ якъ не бачивъ ні підсудокъ зъ земского суду, ні шановний панотець, — аніжъ поткнутись у той великий світъ; а поткнувся, — плачъ, не плачъ, — давай одповѣдь!
У насъ, ласкаві четці, не у гнівъ вамъ будь сказано, (ви, може, розгніваєтесь, що пасішникъ говорить до васъ такъ просто, мовбы якому своєму сватові, або кумові!), у насъ, на хуторахъ, ведеться зъ давна: якъ тілько скінчиться робота на полі, мужикъ залізе на пічъ спочивати на цілу зіму, і нашъ братъ заховає своіхъ пчілъ у темний земни́къ; отожъ коли ні журавлівъ у небі, ні грушокъ на дереві не побачите більшъ, — тоді, тілько вечіръ, вже певнісінько де небудь въ кінці улиці маячить огникъ; регітъ, співи чутно зъ-далека, грає сопілка, а часомъ і скрипка; го̀минъ, гаміръ… Се въ насъ вечерниці. Вони, маєте собі, скидаються на ваші бали́; тілько не можна сказати, щобъ зовсімъ… На бали́ коли ви йдете, то тілько для того, щобъ подригати ногами, та напозіхатись въ кулакъ; а у насъ — збереться у одну хату гуртъ дівчатъ зовсімъ не для бенкету, а зъ веретенами та зъ гребінками. І зпершу, здається, мовъ-бы й діло роблять: гудуть веретена, льються пісні, і кожна не одведе й очей на бікъ; тілько жъ, якъ налетять парубки зъ музикою, — здійметься га́ласъ, заведеться пустовання, підуть танці і почнуться такі штуки, що й розказати не можна.
Тілько краще всёго, коли зібьються усі въ тісну купку, та почнуть загадувати загадокъ, або просто тереве́ні розводити. Боже ти мій! чого тілько не накакажуть! звідкіля старовини́ не видеруть! якихъ страховинъ не наверзуть! Нігде, може, не було розказано стілько дивного, якъ на вечерницяхъ у пасішника Рудого Панька. За-віщо мене прозвали мене миряне Рудимъ Панькомъ, — ій Богу, не можу сказати! І волосся жъ, здається, у мене теперъ більшъ сиве, ніжъ руде. Та у насъ, не прогнівайтесь, такий звичай: якъ дадуть люде яке прозвище, то й у вікъ віківъ воно зостанеться.
Бувало зберуться, проти свята, добрі люде у-гості, въ пасішникову хижку, посідають за стілъ і тоді прошу тілько слухати! І то сказати, що люде були не просто́го розбору, не які небудь мужики хуторянські… такъ, може иншому і пови́ще пасішника, зробили бъ своєю гостиною честь.
Отъ наприкладъ, чі знаєте ви дяка Диканськоі церкви, Хому Григоровича? Отъ такъ голова́! Що за оповідання вінъ умівъ розказувати! Два жъ тихъ оповідання знайдете ви въ сій книжечці. — Вінъ ніколи не носивъ пістрёвого каптана, який вамъ часто доведецця бачить на селяньскихъ дякахъ; отъ заходьте до ёго хоть і въ будень, — вінъ васъ завжді зустріне въ каптані зъ тонкого сукна, отъ такоі барви, якъ захоложений картопляний кісіль; за те сукно плативъ вінъ у Полтаві либо́нь чі не по шість рублівъ за аршинъ. Въ ёго чобітъ, — у насъ ніхто не скаже на цілому хуторі, — щобъ чути було дёгтемъ: тілько всякому звісно, що вінъ мастивъ іхъ самимъ найкращимъ смальцемъ, якого, здається; радий бувъ би инший мужикъ положити і въ кашу. Ніхто тежъ не сказавъ би, щобъ вінъ коли небудь сякавъ носа у полу одъ свого каптана, якъ то роблять инші люде ёго звання, — але достававъ зза пазухи гарненько зложену білу хустку, вишиту по всіхъ краєчкахъ червоною заполечею, і, зробивши що тамъ слідъ, складавъ іі знову, якъ завжді, у дванадцятеро і ховавъ за пазуху.
А одинъ зъ гостей… ну, той уже бувъ такий паничъ, що хочъ заразъ одясти засідателемъ, або підкоморіємъ. Бувало постановить передъ себе палець, та дивлячись на кінець того пальця, і почне розказувати — химе́рно, та му́дро, якъ у тихъ друкованихъ книжкахъ! иншимъ часомъ слухаєшъ, слухаєшъ та ажъ ро́збачъ візьме! Нічого, хочъ убийте, не второпаєшъ! Звідкіля вінъ і слівъ достававъ такихъ? Хома Григоровичъ яко́сь то ёму про се гарну сплівъ при́казку: вінъ розказавъ ёму, якъ одинъ школяръ, що учився у якогось дяка читати та писати, приіхавъ до батька і ставъ такимъ лати́нцемъ, що навіть забувъ нашу мову християнську, усі слова звертавъ на „усъ“: лопата у ёго — лопатусъ, баба — бабусь. Отъ, трапилось яко́сь, пішли вони у-купі зъ батькомъ у поле. Латинець побачивъ граблі тай питає въ батька: „Якъ се, батьку, звецця по вашому?“ тай наступивъ, роззявивши рота, ногою на кілочки. Батько не встигъ зібратись зъ одповіддю, якъ держально, розлетившись, піднялось у-гору, та торо́хъ хлопця въ лобъ! „А, проклятущі граблі!“ скрикнувъ тоді школяръ, схопившись рукою за лобъ та підскочивши на аршинъ: „чортяка бъ зіпхнувъ іхъ батька зъ мосту, — якъ же вони дошкульно бьються!“ — Такъ о́тъ якъ! згадавъ, якъ і звуться, неборакъ! — Така приказка не до мислі прийшлась мудрієві оповідачу: Не кажучи ні слова, вставъ вінъ зъ місця, розставивъ ноги посередъ кімнати, похиливъ голову трохи на-передъ, засунувъ руку у задню кишеню въ своєму гороховому каптані, витягъ круглу підъ лякомъ табатирку, стукнувъ пальцями по намалёваній пиці якогось бусурманьского генерала і, захопивши не малий понюхъ табаки, розтертоі зъ попіломъ та листомъ зъ любистку, піднісъ іі „коромисломъ“ до носа и витягнувъ на лёту цілу купку, — і все́ ні слова; та якъ полізъ у другу кишеню і витягъ синю въ краткахъ хустку, тоді тілько проми́мривъ самъ собі, либонь чі не сеє примівлє: „Не мечіте бісеру передъ свиньми“. „Ну, бути жъ теперъ сварці!“ подумавъ я, побачивши, що пальці у Хоми Григоровича такъ і зтулювались — дати дулю. На щастя, моя стара догадалась постановити на стілъ гарячий книшъ зъ масломъ; усі узялись за діло. Рука Хоми Григоровича, замість того, щобъ дати дулю, потяглась до книша, і, якъ завжді буває, почали вихваляти господиню.
Ще бувъ у насъ одинъ оповідачъ; тілько той (не треба булобъ проти ночі й згадувати про ёго) такі вискіпувавъ страшні оповідання, що волосся до гори ставало! Я навіть і не вміщавъ іхъ сюди: ще налякаєшъ добрихъ людей такъ, що пасішника, прости Господи, мовъ того чортяки всі лякати муться! Нехай лучче якъ доживу, — коли Богъ дасть, — до нового року та надрукую другу книжку, тоді можна буде пострахати марищами зъ того світа, та дивами, які чинились у старовину, въ християнській стороні нашій. Міжъ тими оповіданнями може бути, знайдете побрехеньки Й самого пасішника, які розказавъ вінъ своімъ онукамъ. Аби слухали та читали, а въ мене либонь, — отъ тілько лінь проклятуща гра́батись, — набереться і на десять такихъ книжокъ!
Такъ отъ я бувъ уже забувся саме найважнійше; якъ будете, панове, іхати до мене, то простісінько беріться по стовповому шляху на Диканьку. Я навмисне і написавъ іі на першому аркуші, щобъ хутнішъ добрались до нашого хутора. Про Диканьку-жъ, думаю, ви начулись доволі. І то сказати, що тамъ будинокъ не потакъ якого небудь пасішникового куріня! А про садокъ нічого й казати: у Петербурзі вашому, певне, не здибати такого! Якъ приідетежъ у Диканьку, спитайтесь тілько у першого зустрічного хлопьяти, що пасе, въ засмальцёваній сорочці, гусей: „А де живе пасішникъ Рудий Панько?“ „А онъ тамечки!“ скаже вінъ, показавши пальцемъ, і, коли схочете, доведе васъ до самого хутора. Прошу тілько не дуже то закладати назадъ руки та, якъ то говориться, финти́ти, бо шляхи́ по нашихъ хуторахъ не такі рівні, якъ передъ вашими будинками! Хома Григоровичъ, отъ позаторікъ, якъ іхавъ зъ Диканьки, навідався таки въ провальля, зъ своєю новою тартайкою та зъ гнідою кобилою, — дарма що самъ поганя та поверхъ своіхъ очей наклада часомъ ще й купо́вані.
За те вже, якъ зъ ласки своєі завітаєте, то динь подамо таки́хъ, якихъ ви, може, зъ роду не іли; а меду, і забожуся, що кращого не знайти по хуторахъ. Зміркуйте собі, що якъ унесешъ щільникъ, — то пахъ піде по всій хаті, здумати неможна, який! Медъ вамъ чистий, якъ слёза, або кришталь дорогий, що въ серёжкахъ буває. А якими пирога́ми нагодує моя стара! Що за пироги́, колибъ тілько ви знали! са́харъ, чистий вамъ сахаръ! а масло, — то такъ і тече́ по губахъ, якъ почнешъ істи. Подумаєшъ тілько: до чо́го не здатні тіі жінки! — А чі пили ви, панове, грушевий квасъ зъ терномъ, або варенуху зъ родзинками та сливами? Або не лучалося вамъ істи путрю зъ молокомъ? Боже ти мій милий, якоі тілько страви нема на світі! Почнешъ істи — смако́та, тай годі: солоднеча незмірко́вана! Торікъ..... Але що се я справді такъ розбазікався! Приіздіть лишень тілько, приіздіть хутенько, — а нагодуємо та́къ, що будете розказувати „і стрічному й поперечному!“
Пасішникъ Рудий Панько.