Вечерниці на хуторі підъ Диканькою/Запропаща грамота
| ◀ Передмова Панька Рудого | Вечерниці на хуторі підъ Диканькою під ред. Олени Пчілки пер.: Леся Украінка, Михайло Обачний Запропаща грамота |
Зачароване місце ▶ |
|
Такъ ви хочете, щобъ я вамъ розказавъ про діда? — Добре, чомужъ не потішити оповідкою!
Охъ, старовина́, старовина́! Що за радість, що за втіха впаде на серце, якъ почуєшъ про те, що давно́, давно́, і року ёму і місяця нема, діялось на світі! А якъ вплутається ще якій небудь родичъ, — дідъ або прадідъ, — ну, тоді і рукою махни: бодай я похлинувся за акахвистомъ Великомучениці Варварі, коли не привиджується, мовъ би самъ усе те робишъ, — неначе влізь въ прадідівську душу, або прадідівська душа гуляє въ тобі..... Ну, мені нема гіршъ якъ оті наші дівчата та молодиці: зъявись тілько імъ на очі, — заразъ: „Хома Григоровичъ, Хома Григоровичъ! а ну-те, — яку небудь страховинну казочку! ось нуте бо, нуте!“ та-та́, та-та́, та-та́, — і почнуть, і почнуть.... Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться зъ ними по́тімъ у постелі. Аджежъ я знаю, що кожна тримтить підъ укриттямъ, мовби іі пропасниця трясе, і радабъ зъ головою влізти въ кожухъ. Дряпне объ горщикъ мишъ, сама якъ небудь зачепить ногою кочергу, — крий Боже! — і душа́ въ пья́тахъ. А на другий день, якъ нічо́го не було́; чіпляється знову: розкажи ій страшну́ казку, та й годі! — Щожъ-би таке розказать вамъ? Одразу і не наверзеться на думку.... Такъ, розкажу я вамъ, якъ відьми грали зъ покійнимъ дідомъ у дурня. Тілько зара́ні прошу васъ, люде добрі, не збивайте зъ пантелику, а то такий кісіль вийде, що соромъ буде въ ротъ взяти! — Покійний дідъ, треба вамъ сказати, бувъ не зъ простихъ за свого часу козаківъ. Знавъ і твердо-онъ і словоти́тлу поставити. Въ свято одче́ше було апостола такъ, що теперъ і поповичъ инший нехай сховається! Ну, сами́ знаєте, що въ тодішні часи, коли зібрати зо всёго Батурина письменнихъ, то нічого булобъ і шапки підставлять, — въ одну жменю можна було-бъ усіхъ убгати. То́жъ-то нічого й дивуватись, що всякий, хто було зустрінеться, вклонявся дідові мало не въ поясъ. — Одногожъ разу здумавъ вельможний гетьманъ послати за чимсь до цариці грамоту; тодішній повковий писарь, — отъ, лиха́ годи́на ёго знає, прозвища не згадаю.... Вискря́къ не Вискрякъ, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцёкъ не Голопуцёкъ… знаю тілько, що якось чу́дно починається те мудре прозвище, — покликавъ до себе діда і сказавъ ёму, що о́тъ виряжає ёго самъ гетьманъ посланцемъ, зъ грамотою до цариці. Дідъ не любивъ довго збіраться: зашивъ грамоту въ шапку, вивівъ коня, почоломкався зъ жінкою та зъ двома своіми, якъ вінъ іхъ звавъ, порося́тами, зъ котрихъ одинъ бувъ рідний батько хочъ би й вашому оповідачу, і знявъ за собою таку куряву, неначе пьятнадцять хлопцівъ заходились гратись посередъ вулиці въ „кашу“. На другий день, ще четверті півні не співали, дідъ уже бувъ въ Конотопі. На ту пору тамъ бувъ ярмарокъ: люду по вулицяхъ такого, що ажъ въ очу́ миготіло. Тількожъ, якъ була рання пора, то все дрімало, простягшись на землі. Коло корови лежавъ гульвіса парубокъ зъ почервонілимъ, якъ той снігуръ, носомъ; оддалікъ хропла, сидячи, перекупка, зъ кремінями, зъ синькою, дробью та бубликами; підъ возомъ лежавъ циганъ; на возі зъ рибою — чумакъ; на самісінькій дорозі простягъ своі ноги бородатий москаль зъ поясами та зъ рукавицями.... Ну, всякого зброду, — звичайно якъ на ярмарку. Дідъ спини́вся, щобъ роздивитись гараздъ. Тимъ часомъ по яткахъ почали по троху ворушиться: жидівки почали брязчати пляшками, димъ посунувъ по-де-куди кружальцями, і духъ відъ гарячихъ сластёнъ розійшовсь по всёму ярмарку. Дідові спало на думку, що въ ёго нема ні кресала, ні тютюну на погото́ві: отъ вінъ і пішовъ вештатися по ярмарку. Не вспівъ же вінъ ступити і двадцяти кроківъ, — якъ на зустрічъ ёму запорожець. Гульвіса, по виду́ знати! Червоні, якъ жаръ штани, ясний, барви́стий поясъ, при боку шабля і люлька зъ мідянимъ цепкомъ по самі пьяти, — запорожець тай годі! Ехъ, людці були! стане, випростається, поправить рукою молодецькі вуси, цокне підковами — тай ушкварить! та ще якъ ушква́рить: ноги витинають, мовъ те веретено въ бабьячихъ рукахъ, мовъ той вихоръ; торкне рукою по кобзі, по всіхъ струнахъ, та заразъ, узявшись у боки, і летить навпри́сяди: утне пісні, — гуляй душа!.... Ні, мину́ли вже тіі часи: не бачити вже більше запорожцівъ!… — Отъ, якъ зустрілись, слово по слову, — чі довго пізнатися? Почали балакати, такъ що дідъ бувъ уже зовсімъ і забувся про своє подоріжжя. На́пійка почалась, якъ на весільлі передъ великимъ постомъ. Та, мабуть, на останку надокучило бити горшки та шпурляти въ людей грошима. Та й ярмаркові жъ не вікъ стояти!
Отъ, умовилися нові товариші, щобъ не розлучатися і дорогу держать у купі. Було давно надъ вечіръ, коли вони виіхали въ поле. Сонце пішло на спочивокъ, де-не-де горіли замість ёго червоні пасма; на-около миготіли ниви, якъ празникові плахти чорнобривихъ молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені взяли. Дідъ та ще другий припле́нтачъ-гульвіса подумали вже, чі не бісъ засівъ у ёго. Звідкіля що́ й бра́лось! Приведенціі та пригоди розказувавъ такі чудні, що дідъ разівъ скілька хапався за боки, та мало кишокъ не порвавъ одъ сміху. Тілько-жъ въ полі де далі все більше сутеніло, а разомъ зъ тимъ ставала безладнішъ молодецька мова. Далі оповідачъ нашъ зовсімъ замовкъ і здригався при найменшому шелесті.
„Еге-ге, земляче! та ти бо вже не на жарти почавъ совъ лічити. Вже думаєшъ, якъ би додому, та на пічъ!“
— Передъ вами нічого таіться, сказавъ запорожець, одразу повернувшись, і звівъ на іхъ нерухомий поглядъ. Знаєте, що душа моя давно запродана нечистому!
— „Ото яка дивови́жа! Хтожъ на своєму віку не знався зъ нечистимъ? Тепе́ръ то й тре́ба гулять, якъ то кажуть, на пра́хъ!“
— Гей, гулявъ би я, та сеі ночі остатній часъ молодцеві! Гей, братця! сказавъ вінъ, ударивши іхъ по рукахъ: гей не поспіте однієі ночі! не видайте! Вікъ не забуду вашоі ласки!
— Чомужъ не помогти чоловікові въ такій біді? Дідъ сказавъ прямо, що скорішъ вінъ дасть одрізати оселедця зъ своєі голови, ніжъ попустить чортяці понюхати тією собачою мордою християнськоі душі.
Козаки наші іхалибъ, може, й далі, колибъ не обгорнула всёго неба нічъ мовъ чорне рядно; въ полі стало такъ темно, якъ підъ кожухомъ. Здалека тілько блищавъ о́гникъ, і коні, чуючи близько повітку, поспішались, насторочивши вуха та уковавши очі въ темряву. Огникъ неначе сунувся на зустрічъ, і передъ козаками зъявилась корчма, похилена на бікъ, мовъ тая баба на дорозі, ідучи зъ веселихъ хрестинъ. Въ ті часи корчми були не те, що теперъ. Доброму чоловікові не тілько розійтися, вдарити го́рлиці або тропа́ка, — лягти навіть нігде було, коли въ голову вкинеться хміль, а ноги зачнуть писати поко́й-онъ-по́. Двіръ бувъ увесь заставлений чумацькими возами; підъ повітками, въ яслахъ, у сіняхъ, — и́нший зігнувшись, и́нший простягшись, — хропли якъ ті коти, чумаки. Шинкарь самъ собі передъ каганцемъ карбувавъ на ломачці, скільно квартъ та восьмушокъ висушили чумацькі голови. Дідъ, купивши третину відра на трёхъ, пішовъ підъ повітку. Усі троє полягали поручъ. Але не встигъ дідъ повернутися, ажъ бачить, ёго земляки сплять уже, якъ убиті. Розбудивши третёго козака, що ото́ приставъ до іхъ, дідъ натякнувъ ёму про обіцянку, дану товаришеві. Той прокинувсь, протеръ очі та й зновъ заснувъ. Ні́чого робить, прийшлось само́му стерегти. Щобъ чимъ не-будь розігнати сонъ, дідъ оглядівъ всі вози, навідався до коней, запаливъ люльку, прийшовъ назадъ і сівъ знову коло своіхъ. Всюди було тихо, такъ що, здавалось, і муха не пролетить. Ажъ ось, здається дідові, ніби зза близького воза, щось сіре витикає роги.... Тутъ очі ёму почали злипатись і вінъ мусивъ що хвилини протирати іхъ кулакомъ, та промивати позосталою горілкою. Якъ тілько ставало въ очахъ трохи яснішъ, — все зникало. Далі, трохи згодомъ, зновъ витикається зъ підъ воза страшидло.... Дідъ витрищивъ баньки, скілько мо́га; такъ про́клятажъ дрімота все тума́нить ёго; руки стали якъ цурупалки, голова схилилась і міцний сонъ знемігъ ёго такъ, що вінъ покотився, якъ убитий. Довго спавъ дідъ, і, якъ уже сонце таки добре припекло ёму ви́голене тімья, тоді тілько схопився вінъ на йоги. Потягшись разівъ зо два, та почухавши спину, примітивъ вінъ, що возівъ стояло уже не такъ багацько, якъ зъ вечера. Чумаки, либонь, поіхали ще до світа. До своіхъ, — козакъ спить, а запорожця нема́… Питаться, — ніхто не знає; сама тілько свитка лежить на тому місці. Страхъ і думки обхопили діда. Пішовъ до коней, — ні свого, ні запорожцевого! Що-бъ то за знакъ бувъ! Нехай, запорожця взяла нечиста сила, але хтожъ коней? Розміркувавши все, дідъ збагнувъ, що, мабуть, чортъ приходивъ пішки, а якъ до пекла світъ не близький, то вінъ і вкравъ коня. Гірко було дідові на душі, що не здержавъ козацького слова. „Ну“, думає дідъ, нічого робить, піду пішки: може якъ разъ спіткаю дорогою якого купця, що іхатиме зъ ярмарку, — якъ-небудь куплю уже въ ёго коня. Тількожъ кинувся до шапки — і шапки нема! Сплеснувъ покійний дідъ руками, бо згадавъ, що вчора ще вони зъ запорожцемъ помінялись на який часъ шапками. Комужъ більше вкрасти якъ не нечистому! Отъ тобі й гостинець гетьманський! Отъ і привізъ грамоту цариці! Тутъ почавъ дідъ вітати чортяку такими призвіщами, що, мабуть, не разъ чхалось ёму тоді въ пеклі. Одначежъ лайкою нічого не поможешъ; а потилиці дідъ скілько не чухавъ, — нічого не мігь придумать. Що ёго робить? Кинувся дідъ добірати чужого розуму: зібравъ усіхъ добрихъ людей, що були тоді въ шинку, чумаківъ і просто заізжихъ, розказавъ, що та́къ і та́къ, таке-то лучилось горе. Чумаки довго думали, підперши батогами бороди, крутили головами і сказали, що не чували ще такого дива на цілому хрещеному світі, щобъ гетьманську грамоту вкравъ чортъ. Другі додали, що коли чортъ або Москаль украдуть що небудь, то вже поминай якъ звали. Одинъ тілько шинкарь сидівъ мовчки въ кутку. Дідъ і підступивъ до ёго. Уже коли чоловікъ мовчить, то, мабуть, у ёго натоптано розуму. Тілько шинкарь не бувъ щедрий на слова і колибъ дідъ не полізъ у кишеню за пьятьма злотими, то бувъ би дурно простоявъ передъ нимъ. „Я навчу тебе, якъ знайти грамоту“, мовивъ вінъ, одвівши діда далі. У діда на серці полегчало. „Я бачу по очахъ, що ти козакъ — не баба. Дивись же! коло шинку буде поворітка праворучъ у лісъ. Тілько почне въ полі сутеніти, — щобъ ти бувъ уже готовий. Въ лісі живуть цигане і вихидять ізъ своіхъ шатрівъ кувати залізо въ таку нічъ, въ яку тілько самі відьми іздять на своіхъ кочергахъ. Чимъ ті цигане промишляють навспра́жки, — знати тобі не треба. Багацько буде грімоту по лісі, та ти не йди туди, звідки будешъ чути стуко́тняву; а буде передъ тобою маленька стежка, по̀бікъ обгорілого дерева: тією стежкою ти собі йди, та й іди, та й іди́.... Почне тебе теренъ дряпати, густа орішина дорогу заслоняти, — ти все йди; і якъ прийдешъ до невеличкоі річки, тоді тілько можешъ зупиниться. Тамъ і побачишъ, кого треба. Та не забудь набрати въ кишені того́, для чого й кишені зроблені.... Ти знаєшъ, се добро і чорти й люде люблять.“ Сказавши те, шинкарь пішовъ у свій закамарокъ і не хотівъ більшъ говорить ні слова.
Покійний дідъ бувъ не аби який чоловікъ: бувало, зостріне вовка, такъ заразъ і сцу́пить ёго прямо за хвістъ; пройде зъ кулаками поміжъ козаківъ, — всі, такъ якъ груші, покотяться на землю. Одначе, щось подира́ло ёму по за шкурою, якъ увійшовъ вінъ, у таку глупу нічъ, въ лісъ. Хочъ би тобі зори́ночка на небі! Темно та глухо, якъ у пивниці; тілько чутно було, що далеко-далеко у горі, надъ головою, холодний вітеръ гулявъ по верховітьтю, і дерева, мовъ захмелені козацькі голови, весело хитались, шепчучи листямъ пьяну мову. Ажъ ось повіяло такимъ холодомъ, що дідъ згадавъ і про кожухъ, і зненацька немовь сто молотівъ загрімотіло по лісі, такимъ грімотомъ, що у ёго задзвеніло у голові і, мовъ блискавкою, освітило на хвилинку увесь лісъ. Дідъ заразъ побачивъ стежку, котра пробивалась міжъ чагарникомъ. Ось і обгоріле дерево, і тернові кущі! Та́къ, все та́къ, якъ було ёму казано; ні, не піддуривъ шинкарь. Одначе не зовсімъ було весело продиратись крізь колючі кущі; ще зроду не бачивъ дідъ, щобъ прокляті шпички́ та сучки́ такъ боляче́ дряпались: мало не за кожнимъ ступнемъ ёго поривало скрикнуть. Помаленьку, вибився вінъ на просторіше місце; скілько мігъ примітить, дерева рідшали і ставали де далі такі товсті, якихъ дідъ не бачивъ і по той бікъ Польщі. Зиркъ, — поміжъ деревами бли́снула й річка, — чорна, мовь гарто́вана кри́ця. Довго стоявъ дідъ надъ берегомъ, роздивляючись на-око́ло. По тімъ боці горить вогонь, і, здається, отъ-отъ має погаснути, та й зновъ одбивається въ річці, — що тремтіла мовъ шляхтичъ у козацькихъ лапахъ. Ось і містокъ! „Ну, тутъ сама́ тілько диявольска чортопхайка хіба проіде.“ Дідъ одначе ступивъ сміливо, і, скоріше ніжъ би инший встигъ добути ріжокъ, щобъ понюхати табаки, бувъ уже по тімъ боці. Теперъ тілько роздививсь вінъ, що коло вогню сиділи люде, — та такі мацапу́ри, що другимъ часомъ дорого-бъ давъ, аби-бъ уклизнути відъ такоі знакомости. Але теперъ ні́чого робить, треба спізнатись! Отъ дідъ і виваживъ імъ поклонъ, мало не въ поясъ: „Помагайбігъ вамъ, добріі люде!“ — Хочъ би тобі одно кивнуло головою: сидять та мовчать, та щось сиплють у вогонь. Бачивши одно місце порожнімъ, дідъ безъ довгихъ заходівъ, сівъ і собі. Довго сиділи мовчки. Дідові уже й надокучило; давай шарити въ кишені, винявъ люльку, подивився кругомъ, — ні одно не дивиться на ёго. „Уже, панове добродійство, будьте ласкаві: я́къ-би такъ, щобъ, на прикладъ сказать, те́є....“ (дідъ живъ на світі не мало, знавъ уже, якъ підпускать баляси, а при оказіі, може, і передъ царемъ не вчинивъ би собі сорому) щобъ, наприкладъ сказати, і себе не забуть, та й вамъ збитку не зробити. Люлька у мене є, та того, чимъ би запалить іі, немається.“ І на сю́ річъ хочъ би слово; тілько одна мацапура суну́ла гарячу головешку прямісінько дідові въ лобъ, такъ що, колибъ бувъ трохи не одхилився, то, моглобъ статися, що попрощався-бъ на віки зъ однимъ окомъ. Бачивши далі, що часъ даремне плине, одважився, — чи буде слухати нечисте кодло, чи ні, — розказати про діло. Мацапури і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дідъ догадався, забравъ у жменю всі гроші, що були у ёго, тай кинувъ, мовъ собакамъ, туди, проміжъ іхъ. Якъ тілько кинувъ вінъ гроші, все передъ нимъ перемішалось, земля задріжала і, — якъ уже, вінъ і самъ не мігъ того розказати, — опинився мало не въ самому пеклі. Батьку мій рідний! охнувъ дідъ, роздивившись добре. Що за страшидла! мацапура на мацапурі, якъ то говориться! Відёмъ така пропасня́, якъ лучається иноді на Різдво випаде снігу: та убрані, та розмалёвані, мовъ панночки на ярмарку. І всі, скілько іхъ тамъ було, якъ пьяні, оддирали якогось чортівського гопака. Ку́ряву збили, Боже спаси, яку! Дріжаки пройняли бъ хрещеного чоловіка, якъ би тілько побачивъ, якъ високо скаче бісовське кодло. Дідові-жъ, не вважаючи на всю страхотняву, зробилось страшенно смішно, коли побачивъ, якъ чорти, крутячи хвостами, зъ собачими мордами, на німецькихъ ніжкахъ, звивались коло відёмъ, мовъ хлопці коло дівчатъ, а музики товкли себе въ щоки кулаками, мовъ у бубни, та свистали носами, якъ у сопілки. Тілько жъ побачили діда — такъ і потурили до ёго ордою. Свинячі, собачі, козині, дрохвині, конячі морди, всі попростягались, та отъ такъ і лізуть цілуваться. Дідъ тілько плюнувъ, якъ тая погань ёго напала. Далі схопили ёго, тай посадили за стілъ, завдовшки, може, зъ дорогу відъ Конотопу до Батурина. „Ну, се ще не зовсімъ погано“, подумавъ дідъ, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришену цибулю зъ капустою і багацько різнихъ ласощівъ: „мабуть, диявольска шушваль не держить посту.“ Дідъ таки, — не заважає вамъ теє знати, — не гре́бавъ підъ случа́й перехопити сёго того на зуби: івъ небожчикъ добре; а черезъ те, не пускаючись у розмову, присунувъ до себе миску зъ накраянимъ саломъ, та окістъ, взявъ відельце, трохи чимъ менше відъ тихъ вилъ, котрими господарь бере сіно, захопивъ тимъ відельцемъ найбільший шматокъ, підставивъ скоринку хліба, ажъ, зиркъ, досталося у чужий ротъ! Ось-ось надъ самимъ вухомъ, — чутно навіть на весь стілъ, якъ чіясь морда жує та плямкає. Дідъ нічого; схопивъ другий шматокъ і ось, здається, вже й по губахъ мазнувъ, тілько зновъ не въ свою пельку пішло. Въ третій разъ — зновъ у чужу. Розсердився дідъ, забувъ і страхъ, і въ чііхъ вінъ лапахъ сидить, гримнувъ па відёмъ: „Що̀ ви, и́родяче кодло, задумали глузува́ти зъ мене, чи що? Коли не оддасте заразъ моєі козацькоі шапки, то будь я католикъ, коли не переверну вамъ свинячихъ вашихъ рилъ на потилицю!“ Не встигъ вінъ вимовить остатніхъ слівъ, якъ всі мацапури оскалили зуби і зняли такий регітъ, що у діда ажъ у душі похолонуло. „Добре“, проверещала одна відьма, котру дідъ мавъ за найстаршу надъ усіма, черезъ те, що личина у неі була краща всіхъ: „Шапку ми тобі дамо, тілько хіба тоді, якъ ви́граєшъ тричі въ дурня!“
Що зъ ними зробишъ? Козакові сісти зъ бабами въ дурня грати! Дідъ одмовлявся, одмовлявся, далі сівъ. Принесли карти, — такі засмальцёвані, якими тілько въ насъ попівни ворожять на женихівъ. „Слухай же!“ заскавучала відьма вдру́ге: „коли хочъ одинъ разъ ви́граєшъ, — твоя́ шапка; коли жъ всі три рази зостанешся дурнемъ, то, не прогнівайся, не тілько шапки, а може, й світа більше не побачишъ.“
— „Та здавай уже, здавай, чортова довбне! що буде, те й буде!“ Вже-жъ і карти здано. Взявъ дідъ своі карти въ руки, — диви́ться не хочеться, така по́гань: хочъ би тобі на сміхъ одинъ козиръ. Изъ мастей деся́тка сама ста́рша, пари навіть ні одноі нема; а відьма все суне пьятерики. Прийшлось остатись дурнемъ! Не вспівъ же остатись дідъ дурнемъ, якъ зъ усіхъ боківъ заржали, забрехали, захрокали всякі морди: „дурень! дурень! дурень!“ — „А, щобъ ти перелопалось, диявольске кодло!“ — скрикнувъ дідъ заткнувши собі пальцями вуха. „Ну“, думає, „відьма підкинула, теперъ я буду са́мъ здавать.“ Здавъ карти, засвітивъ козиря; подивився на карти: масть хочъ куди і козиръ є. Перше діло йшло якъ не треба краще; тілько-жъ відьма суне — пьятерикъ зъ королями! У діда на рукахъ самі козирі! Не думавши, не гадавши довго, смальнувъ королівъ козирями!
— „Еге-ге! се вже не по козацьки! А чимъ ти бьєшъ, земляче?“
— „Якъ — чимъ? Козирями!“
— „Еге-жъ, — може, по вашому се й ко́зирі, тілько по нашому ні!“
Зиркъ, — справді проста масть. Що за дідько!
Прийшлось у-друге бути дурнемъ, і диявольске кодло почало зновъ драти пельку: „дурень! дурень!“ такъ що ажъ стілъ ходоромъ ходивъ і карти стрибали по столу. Дідъ розпалився, здавъ у-остатнє. Зновъ іде́ добре́. Далі відьма зновъ пьятерика; дідъ побивъ ёго і набравъ зъ колоди повну руку козирівъ.
— „Ко́зирь!“ крикнувъ вінъ, ударивши по столу картою та́къ, що вона зжолобилась навіть. Відьма, не говорячи ні слова, побила восьмакою простоі масти.
„А чимъ се ти, стара чортяко, бьєшъ?“ Відьма підняла карту: підъ картою була проста шостака. „Ачъ, дьявольска мана́!“ мовивъ дідъ і зъ досади вдаривъ по столу кулаками що-сили. На щастє у відьми була погана масть; а у діда, якъ на той часъ, трапились па́ри. Почавъ набірати карти зъ колоди, тілько — а ні спосо́бу: дрантя таке, що дідъ і руки опустивъ. А въ колоді більше ні одноі карти. Походивъ уже такъ, не дивлячись, простою шостакою; відьма прийняла. „Отъ тобі й на́! се що́? Еге-ге! мабуть, щось воно та не такъ!“ Отъ, дідъ карти нишкомъ підъ стілъ, та й перехрестивъ; зиркъ, — ажъ у ёго на рукахъ тузъ, король, валєтъ козирёвий, а вінъ замість шостаки пустивъ кралю. „Ну, дурень же й я бувъ!.. Король козирёвий! Що, — прийняла́? А, кошеча мордо, а туза не хочешъ? Ось тобі — тузъ! валєтъ!..“ Грімотъ пішовъ по пеклі; відьму напали ко́рчі, і, — звідки не взялась, — шапка бухъ дідові прямісінько въ очі! „Ні, сёго мало!“ крикнувъ дідъ, підбадёрившись та надівши шапку. „Коли заразъ не стане передо мною мій козацький кінь, то отъ побий мене грімъ на сёму самому нечистому місці, коли я не перехрещу святимъ хрестомъ васъ всіхъ!“ та вже бувъ і руку звівъ; коли се зненацька загуркотіли передъ нимъ кіньскі кістки.
— „Отъ тобі твій кінь!“
Заплакавъ бідолаха дідъ, якъ мала дитина, дивлячись на ті кости. Шкода старого товариша!.. „Дайте жъ мені хоть якого-небудь коня, вилізти зъ вашого кубла!“ Чортъ ляснувъ малахаємъ, — о́гирь, якъ огонь, загравъ підъ дідомъ, і вінъ, якъ птиця, вилетівъ на-верхъ.
Одначе страхъ обнявъ діда дорогою, коли той кінь, не слухаючи ні гука́ньня, ні поводівъ, скакавъ черезъ провальля, та болота. Въ якихъ тілько місцяхъ вінъ не бувъ, — просто ажъ дріжаки проймали, при самій ро́сповіді!
Глянувъ дідъ якось собі підъ ноги — і ще гірше злякався: провальля! круча страшенна! А диявольскій скотині ні га́дки: про́сто черезъ те провальлє! Дідъ держа́тись; коли де́ тобі! Черезъ пеньки, черезъ купьє полетівъ сторчъ головою въ провальлє і такъ гепнувся на дні объ землю, що дідові здалось, мовъ би й духъ вибило.
Принаймні, що́ тоді зъ нимъ діялось, нічо́го не памьятавъ і якъ прочумався та трохи обдивився, то вже розвиднилось зовсімъ. Передъ нимъ мріли знакомі міста і вінъ лежавъ на стрісі своєі хати.
Перехрестився дідъ, якъ злізъ до долу. — Що за чортівъ батько! які тілько зъ чоловікомъ чудасіі діються! Зиркъ на руки, — всі въ крові; подививсь у бочку, що стояла стромко, зъ водою, — ажъ і видъ тежъ у крові. Умившись гараздъ, щобъ не перелякать дітей, увіходить дідъ нишкомъ у хату; коли ди́виться, — діти оступаються до ёго, точаться назадъ та жахаючись показують ёму пальцями, мовлячи: „Дивіться, дивіться, тату, — мати, мовъ дурна, ска́че!“ І справді, сидить стара, заснувши передъ гребенемъ, держить въ рукахъ веретено і сонна підскакує на лавці. Дідъ, взявши іі потихеньку за руку, розбудивъ: „Здорова була, жінко! чи ти здорова?“ Вона довго дивилась, ви́тріщивши о́чі, далі пізнала діда і почала розказувать, що ій снилось, ніби пічъ іздила по хаті і виганяла геть лопатою горшки, цебри, — і ще чортъ зна що таке далі! „Ну,“ каже дідъ, „тобі сни́лось, а я навспра́вжки бачивъ. Треба буде, якъ я бачу, освятити хату. Тепера-жъ мені ні́коли.“ Сказавши се та одпочивши трохи, дідъ добувъ собі коня і вже не стававъ ні въ день, ні въ ночі, ажъ поки не доіхавъ до місця, та не віддавъ грамоти самій цариці. Тамъ дідъ набачивъ усякихъ дивъ, що стало ёму розказувать на довго після того: Про те, якъ вінъ бувъ заглянувъ у одну кімнату, — нема, у другу — нема, въ третю — ще́ нема, въ четвертій навіть нема, та ажъ у пьятій уже, зиркъ, — сидить сама́, въ золотій короні, въ си́вій, новісінькій свитці, въ червонихъ чоботяхъ і золоті галушки ість; далі, — я́къ звеліла насипать ёму повну шапку „сини́цями“; я́къ… та всёго й згада́ти не можна! Про ту-жъ мороку свою зъ чортами дідъ і думати забувъ і коли траплялось, що хто небудь згадувавъ про се, то дідъ мовчавъ, мовъ би то не до ёго приходилось, і великоі труднаціі стоіло впросити ёго розказати про все, якъ було. І вже мабуть за покуту, що не похопився за́разъ після того посвятить хати, зъ старою кожнісінького року, якъ разъ въ той самий часъ, диво робилось, та й годі: за що́ не візьметься, ноги починають своє, і отъ та́къ ажъ жижки́ трусяться піти навпри́сяди.