Вечерниці на хуторі підъ Диканькою/Зачароване місце
| ◀ Запропаща грамота | Вечерниці на хуторі підъ Диканькою під ред. Олени Пчілки пер.: Леся Украінка, Михайло Обачний Зачароване місце |
|
Ій же Богу, надокучило вже росказувать! Та що ви думаєте? справді обридло: роска́зуй, тай роска́зуй, — і одчепитись не можна! Ну, добре, я роскажу, тілько вже, ій Богу, въ остатній разъ!
Єге-жъ, отъ ви балакали про те, що чоловікъ може перемогти тую, не тутъ згадуючи, нечисту силу. Воно, звичайно, та́къ, — себъ-то, коли поміркувати добре, бувають на світі всякі пригоди… одначе, не кажіть сёго: схоче заморочить диявольська сила, то заморочить, ій Богу, заморочить! Отъ послухайте. Насъ всіхъ у батька було четверо; я тоді бувъ ще зовсімъ дурень, — звісно, було всёго роківъ зъ одина́дцять; отъ неначе заразъ памьятаю, що яко́сь полізъ рачки, та ставъ брехати по собачому, а батько посварились на мене, покивали головою, той кажуть: „Ой, Хомо, Хомо! тебе вже отъ женити пора, а ти дурієшъ, якъ те молоде лоша!“
Дідъ бувъ ще тоді живий і, нехай ёму легенько згадається на тімъ світі, — на но́ги бувъ доволі міцний. Було задумає.....е, та що-жъ такъ росказувать?! Одинъ цілу годину вигрібає жаръ на люльку, другий побігъ чогось за комору. Що-жъ справді! — сказать би хто нево́ливъ, а то-жъ сами́ намоглись. Коли слухать, то слухать!
Батько ще зъ раннёі весни повезли тютюнъ у Кримъ продавати, — не памьятаю тілько, дві, чи три хури навантажили; тютюнъ бувъ тоді въ ціні. Зъ собою взяли брата мого, та́къ роківъ три ёму було, — бачите, щобъ привчивсь зарані чумакувати. Ми й зостались ото: дідъ, мати, я, братъ, та ще братъ. Дідъ засіявъ баштанъ, саме при шляху, тай жи́ти перебравсь у курінь; взявъ вінъ і насъ до себе, — ганяти горобцівъ та сорокъ на баштані. Для насъ се було, не можна сказать, щобъ погано: було за цілісінький день стілько наішся тихъ огірківъ, динь, ріпи, цибулі, гороху, що въ животі, ій Богу, неначе півні кукурікають! — Ну, воно-жъ за те і користь велика: проізжачі товчуться шляхомъ, кожному заманеться поласувати кавуномъ чі динею; а зъ близькихъ хуторівъ було нанесуть на обмінъ курей, яєць, індиківъ… До́бре було житьтя!
Отже-жъ, дідові більшъ усёго було втішно те, що чумаківъ, було, проіде що дня возівъ зъ пьятдесятъ. Народъ, знаєте, бува́лий, почне росказувати, — то тілько слухай; а дідові се все одно, що голодному галушки. Инший разъ було зустрінеться зъ давніми знакомими (діда вже всякъ знавъ); — то вже сами́ здорові знаєте, що буває, коли зберуться старі: та-ра-ра, та-ра-ра, отоді, та отоді, таке́-то, та таке́ було.... Ну, і почнуть, — згадають Богъ зна коли́шнє!
Разъ яко́сь, — ну отъ справді, неначе теперъ — діялось, — сонце вже повернуло на за́хідъ, дідъ ходивъ по баштану та скидавъ листъ зъ кавунівъ (бачте, понакривані були, щобъ не попеклись на сонці).
Коли я глянувъ, тай кажу братові: „Дивись, Остапе, — онъ чумаки ідуть!“
„Де чумаки?“ мовивъ дідъ, зводячись; вінъ саме значи́въ велику диню, щобъ часомъ хлопці не ззіли.
Шляхомъ іхало возівъ шість. Попереду йшовъ пристаруватий чумакъ, уже зъ сивими вусами. Не дійшовши ступнівъ, якъ би вамъ сказать, може зъ десятокъ, вінъ спинивсь, та до діда:
„Здоровъ, Максиме! отъ давъ богъ побачитись!“ Дідъ прижмурився, пізнавъ. „А, здоровъ! здоровъ! звідки Богъ несе? І Боля́чка тутъ? Здоровъ, здоровъ, брате! Що за дідько! та тутъ усі: і Печери́ця! і Кове́ликъ! і Стецько́! Здоровъ!“ „А, га, га!… го, го!..“ і почали цілуватись!
Волівъ розпрягли та пустили на по́пасъ; вози зоставили при дорозі, а сами сіли очертомъ у гуртъ, та запалили люльки. Але де вже тутъ до люльки! — за приповістками, та за теревенями, наврядъ чі й по одній досталось. Після полудня, дідъ почавъ приймати гостей динями. Отъ, кожний, узявши по дині, обчистивъ іі гарненько ножикомъ (народъ, бачте, все такий, що бувъ у бувальцяхъ, знавъ уже, якъ що істься у світі, — хочъ би й заразъ за паньский стілъ здатні сісти); еге, — такъ обчистивши гарненько, проткне коженъ у дині пальцемъ дірочку, випьє той кісіль, та далі ріже шматочками і ість.
„А ви що́жъ хлопці?“ озвався до насъ дідъ: „чого роти пороззявляли? Танцюйте, бісові діти! Остапе, де твоя сопілка? Ну, лишъ, козака́! Хомо, берися въ боки! Ну, оттакъ! гопъ-чуки, гопъ-чуки!“
Я бувъ тоді хлопець меткий! — Охъ, старість проклята! теперъ уже не втну такъ: замість викрутасівъ, ноги тілько спотикаються!....
Довго дивився на насъ дідъ, сидячи зъ чумаками. Коли я бачу, ажъ у ёго ноги щось не встоять на місці, — неначе діда хто сіпає за ноги.
„Дивися, лишь, Хомо“ мовить до мене Остапъ, коли й старий нашъ не піде въ скоки!“
Щожъ ви думаєте? не встигъ доказать, ажъ нашъ дідуга таки не втерпівъ: закортіло, знаєте, почванитись передъ чумаками. „Ахъ, — ви-жъ, бісові діти!“ промовивъ до насъ: „Хіба-жъ такъ танцюють? Ось якъ танцюють!“ Промовивъ сеє, звівсь, та якъ розставивъ руки, якъ ударить въ закаблуки!....
Ну, ні́чого сказать, танцювати вінъ танцювавъ такъ, що хоть би й зъ гетьманшею. Ми оступились, а дідъ і почавъ витинати на тому місці, що було порожне коло грядки зъ огірками. Отъ-же-жъ, тілько що дійшовъ до половини, та саме хотівъ розійтись, викинути якогось мудрого внкрутаса, ажъ тутъ — не здіймаються ноги, та й годі! Що за лиха година! Розігнався зновъ, дійшовъ до середини, — ні, не втне! — поги неначе росо́хи поробились. „Ачъ, диявольске місце! ачъ сатанинська морока! Уплутається-жъ Иродъ, ворогъ роду людського!.. Ну, якъ же-жъ таки прийияти сорому передъ чумаками?! Ушкваривъ зновъ, тай почавъ різати дрібно, дрібно, — мило подивитись; тілько-жъ до середини, — ні, не танцюється, тай годі!… „А, гемоньський сатано! бодай ти задавився гнилою динею! бодай ще бувъ малимъ здохъ, сучий сину! отъ на старість у який соромъ увівъ!
І справді ззаду хтось засміявся.
Озирнувсь, — ажъ ні баштана, ні чумаківъ, — нічо́го; і позадъ ёго нема нічого, і попереду — нічого, і збоку, — скрізь чисте поле. „Еге-ге!.. ссс…отъ тобі й маєшъ!“ Прижмурився дідъ, придививсь, — місце, здається, трохи знакоме: збоку — лісъ, зза лісу стирчить якась віха́ і видко тую віху́ далеко, далеко на видокрузі. Що за лиха година? та се жъ голубьятникъ, що въ попа на горо́ді. Зъ другого боку тежъ щось мріє; придивився, — ажъ то тікъ волосного писаря. Отъ куди запроторила нечиста сила! Покрутившись кругомъ, натрапивъ дідъ на стежку. Місяця не було видно, — замість ёго блискала тілько біла пляма крізь хмару. „Завтра буде вітряно!“ подумавъ дідъ.
Далі зиркъ, ажъ оддалікъ стежки спалахнула свічка. „Ачъ!…“ Спинився дідъ і руками не зведе, тілько ди́виться. Свічка згасла; тілько ще трохи далі зайнялась друга. „Скарбъ!..“ скрикнувъ дідъ: „готовъ Богъ знає на що закластись, що то скарбъ! — і вже бувъ і на руки поплювавъ, щобъ копати, та оглядівся, що при ёму ні заступа ні лопати. „Овва! шко́да! ну, та хто-жъ знавъ? А може бути, що треба-бъ тілько підняти деренъ, а вінъ тутъ і лежить, голубонько! Ні́чого робить, треба положить хочъ знакъ на місці, щобъ часомъ не забутись, де́!“ Отъ, притягъ чималу гільляку, — мабуть колись вітромъ зломило, — поклавъ іі на мо́гилку, де горіла свічка, та й пішовъ стежкою. Молодий дубовий лісокъ почавъ рідчати; далі майнувъ і тинъ. „Ну, чі я-жъ не казавъ, що се попова левада!“ міркує самъ собі дідъ: „оце-жъ і попівъ тинъ! теперъ і версти нема до баштану.“ Пізненько одначе прийшовъ дідъ до дому, та щось і галушокъ не схотівъ істи. Розбудивъ тілько брата Остапа, спитався, чі давно поіхали чумаки, та й закутався въ кожухъ. Коли-жъ Остапъ почавъ бувъ питатись: „куди се васъ, діду, лиха година носила сёгодні?“ дідъ одказавъ тілько: „не питайся, Остапе! не питайся, а то швидко посивієшъ!“ та й захріпъ такъ, що ажъ горобцівъ сполохавъ на баштані. Та де вже-то ёму тамъ спалося! Ні́где правди діти, хитра зъ ёго шельма була, дай Боже ёму царство небесне! — завжде вмівъ викрутитись. Инший разъ було такоі почне, що тілько губи кусаєшъ.
Другого дня, тілько що стало въ полі сутеніти, дідъ одягся въ свитку, підперезався, взявъ підъ паху заступъ і лопату, випивъ кухоль сирівцю, надівъ шапку, утерся полою тай подавсь до попового города. Ось поминувъ тинъ і дубовий чагарникъ; проміжъ деревами звивається стежка і виходить на поле, — здається, та́ са́ма. Вийшовъ і на поле, — місце якъ разъ таке, якъ учора: онъ і голубьятникъ стирчить; — якъ разъ, якъ учора. Тілько жъ то́ку не видно. „Ні, се не те місце“, міркує дідъ, — те, мабуть, далі; треба, мабуть, повернути до току.“ Повернувъ назадъ, почавъ іти другою дорогою; теперъ уже ті́къ видно, а голубьятникъ зникъ! Зновъ повернувъ до голубьятника, — тікъ счезъ. А тутъ, якъ навмисне, почавъ дощикъ накрапать. Побігъ зновъ на тікъ, — голубьятникъ зникъ, до голубьятника, — току нема!..
„А, бодай ти, проклятий сатано, не діждавъ дітей своіхъ бачити!“ А тутъ дощъ приспоривъ, линувъ якъ зъ відра.
Скинувъ же дідъ нові чоботи, щобъ не пожолобились одъ дощу, та задавъ такого дропака, неначе панський винохо́дъ. Улізъ у курінь, мокрий, якъ хлющъ, та все тілько щось мимрить самъ собі; а вже що чортяку шанувавъ такими словами, що я й зроду не чувавъ такихъ! Кажу вамъ, я мабуть би зчервонівся зъ сорому, якъ би се було въ день.
Другого дня вставъ я, дивлюсь, — дідъ уже ходить по баштану, наче-бъ то нічого й не було, та накриває собі лопухами кавуни. За обідомъ старий зновъ розговорився, почавъ лякати меншого брата, що проміняє ёго на кури, замість кавуна; по обіді зробивъ зъ дерева дві пи́щавки і погравъ на іхъ; потімъ давъ на забавку диню, зігнуту у три погибелі, мовъ гадюка: вінъ звавъ іі турецькою. (Тепера такихъ динь і нігде не бачу; правда, й дідові насіньня десь здалека досталось). — Пізненько, вже по вече́рі, пішовъ дідъ копати грядку на пізні огірки; отже прохо́дивъ коло того зачарованого місця, тай промимривъ самъ собі: „про́кляте місце!“ Зійшовъ на середину, де не танцювалось учора, та ще й заступомъ ударивъ зъ пересердя. Коли зиркъ, — навкруги ёго те́ са́ме поле: зъ одного боку стирчить голубьятникъ, зъ другого — той самий тікъ. „Ну, гараздъ, що надумався взяти зъ собою за́ступъ. Онъ-де й стежка й могилка! онде й гілька наволочена! генъ-генъ горить свічка!.. колибъ же тілько не помилитись!“
Побігъ вінъ підтюпцемъ, піднявши заступъ у-гору, неначе хотівъ нимъ пошанувати кабана, що часомъ унадиться въ баштанъ. Біля могилки спини́вся. Свічка згасла; на могилі лежавъ камінь, зарослий травою. „Сей камінь треба підняти!“ розміркувавъ дідъ, та й почавъ підкопувати ёго зъ усіхъ боківъ. „Та й великий-же, гаспедський камінь!“ Отъ-же-жъ, упе́ршись міцно ногами въ землю, дідъ таки зіпхнувъ ёго зъ могили, тілько загуло долиною. „Туди й дорога! Теперъ швидче піде діло!“
Тутъ дідъ ставъ, добувъ табатирку, насипавъ на кулакъ табаки, та тілько що хотівъ нюхнути, ажъ се въ ёго надъ головою — „ачхи!“ — чхнуло такъ, що дерева захитались, а дідові навіть увесь видъ заплювало. „Хочъ би на́-бікъ одвернувся, коли вже хочешъ чхати!“ промовивъ дідъ, протираючи очі. Обдивився, — нема нікого. „Отъ-же мабуть не лю́бить чортяка табаки!“ міркує дідъ, ховаючи табаку за пазуху, та беручись за заступъ. „Дурень-же вінъ, а такоі табаки, ні батькові ні дідові ёго не доводилось нюхати!“ Почавъ копати, земля мняка, — заступъ такъ і йде въ землю; ажъ далі, — щось бря́знуло. Одкинувъ землю, бачить — казанъ.
— „А, голубе, осьдечка ти!“ скрикнувъ дідъ, підва́жуючи казанъ заступомъ.
— „А, голубе, осьдечка ти!“ — запищавъ зненацька якийсь птичий дзёбъ, клюнувши казанъ.
Оступився дідъ і заступъ упустивъ.
Ажь се й зверху, зъ дуба, ме́кнула бараняча голова: „А, голубе, осьдечка ти!“
— „А, голубе, осьдечка ти!“ ревнувъ ще й медвідь, виткнувши морду зза дерева. Діда дріжаки́ пройняли.
— „Та тутъ страшно й слово сказать!“ промовивъ дідъ самъ собі.
— „Тутъ страшно й слово сказать!“ пи́снувъ зновъ птичий дзёбъ.
— „Тутъ страшно й слово сказать!“ ме́кнула бараняча голова.
— „Слово сказать!“ ревну́въ медвідь.
— „Оце!“ мовнвъ дідъ та й самъ злякався.— „Оце!“ писнувъ дзёбъ.
— „Оце!“ ме́кнувъ баранъ.
— „Це!“ ревнувъ медвідь.
Жахаючись, озирнувся дідъ навкруги себе… Боже мій, яка нічъ, — хочъ въ око стрель! ні зірокъ, ні місяця. Кругомъ провальлє! підъ ногами бездонне провальлє, надъ головою нависла гора, і отъ-отъ-отъ, здається, такъ і пова́литься на ёго! Ажъ ось здається дідові, що зза гори моргає якась морда… у-у! нісъ — наче той ковальский міхъ; ніздрі — въ кожну відро води влізе; губи, — ій-же Богу, мовъ дві колоди! Червоні очі викотились до-гори… Та ще й язика висолопило, та й дражниться! „А, дідько бъ тобі ути́сся!“ промовивъ дідъ, кинувши казанокъ: „задавися ти своімъ скарбомъ! що за паскудна морда!“ — та вже бувъ посу́нувъ звідти, але побачивши, що все та́къ, якъ і перше, вінъ спини́вся. „Се тілько лякає нечиста сила!“ Взявся зновъ до казанка, — ні, тяжкий. Що робить? Не покинути-жъ тутъ! отъ зібравшись зъ усією силою, вхопився вінъ за ёго руками: „Ну, вразъ, вразъ! ще трохи, ще, ще!“ витягъ.
„О! тепе́речка понюхати табаки!“
Добувъ табатирку. Отжежъ, перше, ніжъ понюхати, подивився добре навкруги, чи нема часомъ кого. Здається, що нема; коли се, здається ёму, що пенёкъ надимається й са́пає, ростуть ёму вуха, червоні очі наливаються, ніздрі роздимаються, нісъ зморщився, і отъ такъ і збірається чхнути. „Ні, не буду нюхати табаки!“ подувавъ дідъ, сховавши табатирку: „зновъ заплює сатана очі!“ схопивъ скорішъ казанокъ, тай дременувъ, чимъ дужъ; тілько чує, що ззаду хтось такъ і чухрає хворостиною по ногахъ… „Ой, ой, ой!“ репетувавъ дідъ, біжучи зъ усієі сили, та тілько якъ добігъ до попового города, тоді звівъ трохи духъ.
„Куди се дідъ зайшовъ?“ думали ми, дожидаючи вже годинъ зо три. Вже давно й мати прийшла зъ хутора, зъ галушками. Нема, тай нема діда! Повечеряли сами́ вже. По вече́рі вимила мати горщикъ, та й шукає місця, дебъ вилити помиі, бо навкруги всюди були грядки́; коли ди́виться, лізе простісінько до неі на зустрічъ ку́хва. Въ небі таки темненько було. Мабуть, хто небудь зъ хлопцівъ, пустуючи, сховався тай підштовхує тую кухву ззаду. „Отъ якъ разъ, сюди й вилити помиі!“ мовила, тай вилила гарячі помиі.
„Ой!“ крикнуло щось грубо. Зиркъ, — дідъ! Ну хто-жъ знавъ, що то вінъ?! Ій Богу думали, що діжка лізе! Признатись по правді, хочъ воно трохи й гріхъ, а, справді, смішно здалось, якъ сива голова дідова була въ помияхъ та обвішана шкурками зъ кавунівъ та динь. „Ачъ, бісова баба!“ мовивъ, обтираючи голову полою: — якъ обшпарила! Наче свиню передъ Різдвомъ! Ну, хлопці, буде вамъ теперъ на бублики! будете, сучі сини, въ золотихъ жупанахъ ходить! Дивіться-лишъ, дивіться, що́ я вамъ принісъ!“ — промовивъ дідъ одкривши очі. Щожъ би ви думали таке тамъ було? — подумайте гараздъ, — га? Золото? Отъ то́-то-жъ, що не золото: смітьтя, паскудство… соромъ казати, що таке: — плюнувъ дідъ, шпурну́въ казанокъ, ще й руки після того помивъ.
Зъ того часу заклявъ дідъ і насъ діймати коли небудь віри чортяці: „І не думайте!“ часто казавъ вінъ намъ: „все, що-бъ не сказавъ ворогъ Господа Христа, все збре́ше сучий синъ!“ І було тілько почує старий, що въ иншому місці не пе́вно: „А, ну, хлопці, нумо хрестити!“ крикне вінъ на насъ: „та́къ ёго! та́къ ёго! добре! гараздъ!“ і почне хрестити. А те прокляте місце, де не танцювалось, загородивъ тиномъ, наказавъ кидати туди все, що єсть непотрібного, — весь бурьянъ та смітьтя, що згрібавъ зъ баштану.
То о́сь якъ часомъ морочить нечиста сила чоловіка! Я добре знаю ту землю: по́тімъ наймали іі въ батька сусідні козаки підъ баштанъ. Земля славна, урожай бувъ завжді чудесний: тілько на тому зачарованому місці ніко́ли не було нічого путнёго. Засіють якъ слідъ, — а зійде таке, що й розібрать не можна: гарбузъ — не гарбузъ, кавунъ — не кавунъ, огірокъ — не огірокъ… чортъ зна що таке.