Вибрані твори (Кониський, 1927)/2/Млин
| ◀ Отак були вскочили! | Вибрані твори. Кн. II Млин |
Пригоди в дорозі ▶ |
|
Давня се річ: мабуть літ сорок тому буде.
Довелось і мені під зеленою шапкою ходити: цілих шість літ простаршинував, та вже-ж і клопоту набрався стільки, що й забожитися — так не гріх, що на шість волових ґринджолів під рубель не вмістив би… Ну його к богу те старшинування!…
Я з батька тесля-ремесник не то, щоб великий а так собі: сякий-такий майстер, а трісочки бували. Як дзвіницю в нашій церкві будували, так я на углі правив. А дзвіниця у нас лепська: хто чужий чи йде, чи їде поуз неї, гляне й похвалить… Еге! було в руках ремесло, та бур'яном заросло! Майстрував би собі й досі, коли-б громада не була напосілася на мене та не виперла мене на старшину, прямо коліном виперла… Чого не робив: і просився, й молився, страх як не хотів, — та хотінь приневолив! Звісно, копа переможе й попа.
Старшиную я рік, два, нічого: люди не нарікають, громада не жене чмелів на мене й начальство не дуже таранів гонить… не без того, щоб инколи не гарикне, так на те-ж воно й начальство… А я вже наче тій болячці годив; сам було за всіх і за вся: я, мовляв, і сніп, і перевесло, і лопата й помело. Марудно було… звісно, сам і синиця і западня, і вовк і вовківня… Ну його! Нікому не зичу й не раю під полум'ям ставати… часом дмухне так, що й осмалить.
Гаразд! Старшиную собі! На весні якось прибігла з округи летючка. Летючка — щоб ви знали — се такий штафет був. Коли що шпарко припече, значить і летючка: напишуть, значить, в окрузі бомагу, припечатають до неї перце і пустять. Летить з нею чоловік верхи і день і ніч, не спочиваючи, не оглядаючись, вихрем курить. Прибіжить до тебе, хоч-би опівночі було — збудить, хоч би вмирав — підійме. Прибігла ота летючка… писар читає… Еге! дій його чести!… се не те, що мете, а те, що зверху йде! Новий єнорал їде!… По всіх селах їхатиме і нашого не мине… так щоб ото в розправі було чисто-пречисто, громада щоб на поготові стояла, а старшина вибіг на зустріч йому аж на саму межу, доки сягають землі нашого села…
Ну, тут вже нема що ворожити… Ніколи вже по опеньки ходити… Зараз дівчат, бабів з половини села в розправу: «Чепуріть — кажу їм, — щоб так було, як на Великдень». — Заходилися! Пішла така сутанія, наче в пеклі: стелю і стіни шпарують, білять; поміст миють, шарують; бовдур хутрють; стріху підстригають; гній з повіток вивозять, двір і задвірок вимітають та піском висипають… За два дні прибрали, причепурили… стало в нашій розправі, наче в віночку: долівка наче віск жовта; стеля така весела, наче сміється, немов та дівчина на вінкоплетинах; а стіни-то були такі коряві, наче сухоребра коняка, а тепер такі привітні, наче молодиця з першими пирогами… аж дух на них радіє!.. В дворі потрусили лепехою, наче в клечану неділю… Любо й глянути, і так гарно пахне… І пан-отець наш Максим причепурився… він у нас школою правив, так і йому велено ждати єнорала, і він ряску нову мусів пошити… Він у нас і не боязкий був, та хіба на смілого собаки не нападають?
— У мене, — каже, — за вухом не свербить, а все-ж єнорал московський не наш брат… хоч не вкусить, так злякає. Та ще не знаю, як його зустрічати: чи з кадилом, чи з кропилом?
— Сього вже, — кажу йому, — я тим паче не знаю… Як там у вас показано по требнику, так і чиніть.— В требнику, — каже, — такі случаї не прописані.
— Значить: трудна річ.
А писар наш і рає:
— Може-б, — каже, — і з кадилом і з кропилом, щоб не сердився єнорал…
О. Максим не відважився сам ні на те, ні на друге. Поїхав до благочинного. Той сказав:
— Ні з кадилом, ні з кропилом, а з самою лишень проскуркою.
Ждемо. Кажу я до писаря:
— Кують у мене ковалі…
— Ох, і в мене в голові, наче в млині! — каже він, — як почне таранів гнати…
— Олії не виб'є! — шуткую я.
— Олії не виб'є, а в ушах лящатиме…
— Не журіться, — вмішалася моя жінка, — теляти ще не бачили, а вам вже вовк увижається…
— Мовчи, бабо, не твоє мелеться! — Ждемо. Прибіг окружний — нічого. Походив, подивився, понюхав… току ногами не місив.
— За тиждень, — каже, — приїду з єноралом.
Ми ще раз долівку хвощем вишарували: дівочих рук і спин не жаліли — нехай же й вони тямлять, яка то цяця єнорал!
А в суботу увечері знов летючка: «їде!» — щоб до світу був я на межі!
А бий тебе сила небесна! І виспатися не дають!
Наказав я, щоб громада була на поготові, сам прибрався, верхи на коня і на межу. Вартую під вербою. Вже й світ, а його нема. А мене на сон так і тягне… усю табаку вже винюхав… Аж ось в обідню годину — бачу: курява стовпом котиться по шляху. Я тоді на коня. Зирк! — окружний біжить попереду. Я коня під боки та навзаводи! Прибіг поперед усіх до розправи, з коня — скік! і стою біля шляху проти громади.
Виліз той єнорал… таким индиком іде до громади. «Здорові були!» — промовив так як слід, по-людськи, тільки що голос у нього такий густий, хоч лопатою горни… Ходить, руки за спину — чи воно в нього там засвербіло, чи то вже йому так приказано; руки назад — не скажу.
У громаді на самому переді стояв Євтух Цимбалистий, чоловік високий, огрядний, голова гола наче коліно, а вуси немов грива у коня. Енорал став проти його, впився в його очима, — а очі такі гострі та верткі, наче дзиґа.
— Які у вас «нужди» єсть? — питається.
Цимбалистий на лихо не дочув, — йому саме тоді одно вухо заложило, — не дочув і каже: — Може в кого й є… село наше велике… не можна, щоб у кого не було нужі. А що до мене, так бог крив! — що-тижня голову мию. А про других — байдуже, не відаю.
Окружний як почув, почервонів наче калина, перелякався, — бачте, єнорал про «нужду», а Цимбалистий йому про «нужу», — підбіг до єнорала і каже:
— Сей козак глухий, не дочуває.
Тоді єнорал одступив трохи в бік та й знов:
— Кажіть! які у вас нужди є?
Люди мовчать.
— Чого мовчите? Кажіть, не бійтесь! Я за се нічого!
Люди мовчать. Він тоді як гукне, наче з бочки:
— Говоріть!
Хтось вже з громади й промовив:
— Кажіть, кому треба.
А другий хтось:
— Мені не треба.
— Не треба! А де сей «не треба»? Виходь сюди! — гукнув єнорал.
Цимбалистий знов ні до ладу, ні до прикладу, а як то кажуть — «нате й мій глек на капусту!» — не дочув як слід, а гадав, що єнорал кличе до себе Єлисея Нетребу, та й каже:
— Де вже, пане єнорале! Не вийде Нетреба… ще позаторік дуба дав!
— Я не про дуба, а про нужди питаюся! Розумієш ти, чи ні? — крикнув єнорал.
Цимбалистий і каже:
— От ви про що!… про нужди! Нужди у всякого є: кому хліба, кому до хліба, кому соли, кому дьогтю…
— Се не громадські нужди! — перебив його єнорал. — Ви мені таку скажіть, щоб усім щеміло від неї.
— Отаку? Таких найбільше єсть. От хоч-би й рекрутчина сама: од неї усім щемить — і батькові й матері, і сестрі й братові, і жінці й дітям. Коли од неї визволите, за се вам і дітям вашим од усіх нас на віки буде дяка!
— Се не моя воля! — одповів сердито єнорал, — про се нічого й речи знимати!
Цимбалистий тоді знов своє:
— Вже, пане єнорале, де свербить, там і почухаєш, де болить, там і торкнеш. От би й од податків треба пільги, і од одбутків…
Бачу я, що Цимбалистий от-от на самий пень наїде, та вже й киваю і моргаю на нього, а він не йметься, мне язиком, наче баба лемішку в макітрі… Ну, думаю, тільки ти мене підведи під млин, я тобі очі промию… Я-ж собі про який млин? — се так говориться, коли хто не до ладу язиком меле, а навіженний Євтух і справді з'їхав на млин!
— От, — каже до єнорала, — і на мливо у нас, крий боже, яка велика нужда! Влітку вітри сплять, вітряк не повернеться, — вергай жорнами!
Єнорал на те:
— То тим, що у вас вельми низькі вітряки. Будуйте на високих стільцях, в чоловіка заввишки, он як на Литві.Цимбалистий знов попустив язика:
— На Литві, ланочку, і хрущ — м'ясо! Литвин і дме, й кує, і шиє, й пере, а спитайте у його — то й не тямить, що робить. Нам би треба водяного млина… і річка у нас є, і на воду вона багата.
— То річка казенна! — перебив окружний.
Цимбалистий і тут не змовчав:
— Зроду-віку — божа вона!
Єнорал наче зрадів:
— Бачу, що се справді у вас велика громадська нужда. Добре, буде у вас млин!
На коней і поїхав.
Я перехрестився обома руками та подякував всевишнього, що не вмився юшкою і зуби цілі.
Минуло літо і осінь. Саме як-раз на Водохреща мчить нечистий приказ: людей і підводи постачати, дерево вивозити… казна будуватиме на нашій річці млин!
От воно що вийшло з тої сириці, що Цимбалистий жував! Що-ж?.. добрий млинок — божий дарок! Тільки смуток його знає: хто правитиме тим млином?
— Хтось од царя, — каже писар, — коли казенний млин, то вже не инак, як так.
Еге! А людям доки-що мороки прибуло: своє кидай, а на казенну роботу йди!.. Та вже-ж! Не можна й казні не помогти: хто-ж на неї й робитиме, коли не ми?
Вивезли дерево. На весні, на саму похвалу, приїхав окружний, німця якогось привіз до нас і каже:
— Отсе той, що млин будуватиме, так слухайте його, робіть, що скаже!
Заходився німець коло млина. Вигнали йому людей, наче на панщину. Будують. Вивели вже клітку, взялися за снасті. Бачу я, щось воно наче не до ладу: клітка нова, а кривиться, наче стара баба позіхнути збирається… Кажу я німцеві:
— Щось воно тому млинові наче боком лізе…Він засунув у зуби сосульку, смокче її, блимає очима, сидить проти млина, мне свої баньки, наче сучка в човні. А я знов до його:
— Клітка крива… палі не рівно повбивали, — камінь об камінь чеплятиме.
А він на те:
— Цень-день-теревень! — пирскає слиною та мне губами, наче швець шкуру, нічого не розбереш, що він плете, — тільки й вміє: «карош», «карош». А що воно за «карош» — не знаю я. Бачу, що з його такий майстер, як з мого теляти стрижча! Він то й радніший косити — та нема кому коси носити… Бачу, так що-ж, коли «карош — карош!»
Мовчу. Думка у мене така: його начальство приставило — то й нехай! А то вмішаюся, та ще не в ті ворота заїду… Цур йому!
Спорудили той млин. Люди раді: от, думають, на жнива ще й намелеш, жорна спочинуть. Жіноцтво наше аж молиться та благословить єнорала…
— Тепер, кажуть, жорна за двір!
Саме ото перед дев'ятою п'ятницею у середу й пустили той млин вперше. Гуде! страх як гуде! — немов чотирі вітри у великому лісі. Гуде — та не меле, тільки шеретує.
Німець той — Лембик Кирилович — се ми його так величали, а суще його ймення не таке було: походило трохи на Лембик, та не Лембик, — бачить, що з рукава в скриню сиплеться не борошно, а шеретоване зерно, похитав головою, губи одкопилив та й гукає:
— Заставте воду. Спинись млин, треба кабінь осадити!
Осадили.
— Пускай!
Пустили. Камінь об камінь черкне, як заскиглить, — господи, твоя сила! Десь мабуть у другому селі чутно було…— Застав! Застав! — знов репетує.
Ходить німець біля скрині, смокче сосульку, а не знає, що діяти. Я бачу та мовчу. А люди зараз на глум… всячину видумують:
— Не по нашій воді млин! — каже одно. А друге глузує та радить:
— Салом каміння підмазати!
— Не салом, а коли-б смальцем із жар-птиці!
Той знов глузує:
— Смальцем поскоромить, а от коли-б медом!
— Та ще коли-б тим, що з папороти бджоли наносили!
А я все мовчу. Лагодив той Лембик Кирилович, лагодив, нарешті третім разом пустив, з-під каменя аж іскри сиплються — та таки змолов. Не багатечко того, на розчину-б стало. І те гаразд.
Взяв німець коней та в округ.
За кілька день вертає до нас, окружного везе і комісію.
— А що, старшина, добрий млин? — питається у мене комісія.
Я собі на умі: знаю, що той млин будувався, як на мертвого шиють, — та не моє діло, а в голос, смикнувши думкою, я сказав:
— Добрий буде, як добре молотиме.
Окружний набрав з скрині борошна в жменю і питається у мене:
— Се він молов?
— Вже-ж ніхто, як він.
— На що й ліпше! Пречудесно! наче на сито просіяне, хоч паску печи!
Він борошно хвалить, а комісія шестерню, і кажуть:
— Се такий млин, такий млин, що й не сказати!
— Так і треба! — каже окружний, бо й грошей же велику силу в його впхали!… Як на твою думку, старшина, що млин коштує?
— Святий його знає! — кажу — коли-б на свої гроші, то-б і знав, а то на казенні… та ще за німецьким приводом!… Се вже велика рахуба…
— Одначе, як гадаєш?
Я сюди-туди, як-би його не вскочити в клопіт, — кажу:
— Мабуть за тисячу перескочило…
— Тю-тю! голова! Насилу в п'ять обійшлося!
Похвалили млин і поїхали, і німець той з ними. Тільки ми його і бачили. Хитрий Лембик: при комісії не пустив млина!
На Полупетра посвятили млин, звісно, щоб куций, буває, не шкодлив. На посвятини приїхав помічник окружного. Він і каже:
— Тепер нехай громада приймає млин на свої руки та мірошника вибере.
— Отсе так! — думаю, — отсе доїхали!… Се все Цимбалистий такого нам накоїв, — нехай же він сам тепер той млин приймає, доглядає й мірошникує.
Громада як почула — руками й ногами!
— Цур йому, пек йому, тому млину! Молоти будемо, а за догляд не беремось. Як се можна? Коли-б він ще людський був, а то казенний! Нехай йому те та се! Не хочемо! Хоч ви нам що, хоч і «сікуцію», а не хочемо!…
— Ви-ж прохали єнорала! казали, що вам млина бракує! — усовіщує громаду помічник окружного. А громада своє:
— Не наш кінь, не наш віз — не нам і поганяти!
— Та через що-ж ви цураєтесь?
— Ми не цураємось, а за догляд не беремось. Молотимемо в йому, дякуватимемо єноралові і усьому начальству, дай боже доброго здоровля, тільки визвольне от догляду, не вводьте в напасть!Помічник окружного довго вовтузився, та ні просьбою, ні грозьбою не скрутив громади. Тоді й каже:
— Не берете млина — хоч мірошника дайте.
— Де-ж ми його в бога візьмемо? У час такого чоловіка нема. Тут аби-кого не можна. Ще коли-б на який поганенький вітрячок, то може-б хто й одважився мірошникувати, а на таку озію, на таку німецьку штуку треба такої людини, щоб і у неї голова була з ковальський міх, а щелепи з криці…
Минули жнива, а млин стоїть… мірошника нема.
Після Пречистої прибіг знов помічник окружного, каже:
— Казна над вами змилувалася, ослобонила вас од догляду за млином і ще й мірошника свого дає, тільки меліть!
І справді привіз до нас якогось плюгавенького чи литвинця, чи москалика.
— Отсе, — каже, — вам мірошник, а отсе книжка, — нехай старшина записує, скільки чого змелеться.
Я так і обімлів, як се почув.
— Милуйте і жалуйте! — кажу, — як я записуватиму, коли я не втну «ні мну, ні тну»?… Людина я темна, неписьменна.
— Нехай писар, се його діло.
У мене наче камінь з шиї впав, на печінках полегшало; подякував нищечком богу, що зняв з мене ту нахабу… А писар і собі змагається:
— Не розірваться-ж, — каже він, — мені надвоє! І в розправі пиши, і в млині пиши… Як його одними руками?
Помічник окружного радить його:
— Хто нестиме чи везтиме зерно до млина, нехай спершу заверне до розправи. Ти його запишеш, даси квиток до мірошника — от і все.
Цимбалистий досі мовчав, а тут наче його ґедзь укусив, вихопився, немов шершень з дупла, і каже до помічника:
— Так воно, паночку, незручно буде. Розправа на одному кінці села, а млин на другому. Не до ладу люлям забиватися та час зводити…
— Мовчи! — та ні з сього, ні з того лулусь його по щелепах. — Роби як велять! — гукнув до писаря, а сам на бричку та «паш-ш-о-о-о-л»!
Мірошник той почіпляв на ретязі ключі од млина, аж чотирі ключі, привісив їх до пояса, ходить з ними наче коновал з своїми причандалами, та закликає людей у млин молоти. Люди кинулися з клунками. Біля розправи чисто тобі буцім ярмарок… Марудно писареві… усе пиши квитки та давай! З ранку до обіду давав, аж упрів, наче за ручкою.
По обіді спочив я та й думаю: ке лишень, навідаюсь до млина, яке там мливо. Прихожу. Батечку мій! вода аж реве, каміння гуде, а з рукава цілісеньке зерно плине, борошна й близько нема! Народу і в млині й на греблі такий тиск, що нігде й курці носом клюнути. Регіт, сміх, глузи такі, що й не сказати! А мірошник той дзиґою бігає, почервонів, засапався, лютує, а люди ще гірше прикладають:
— Отсе млинок! отсе дарок!
— Млинок то й нічого, та вода густа!
— Не в тому річ, що в хаті піч, а в тому, що мірошник полов'яний!
— Мірошник що? Його діло: пустив, підкрутив і сів!
— Еге, сядеш! — наче в гречці!
— Помаж шестерню медом!
— Підбий клина!
— Перехрести каміння!
Глузують, а литвинець бігає, та:
— Вот-с бяда! вот-с бяда!
Мене аж жаль за його взяв.Бачу я, що він такий розумний, наче Беркова ярмулка, й кажу:
— Чоловіче божий! Не за своє ти діло взявся! — А він ще й питається:
— Евта пачаму?
— Тому, що твій батько молов не віючи, мати пекла не сіючи, а ти поїв не ріжучи. А знаєш ти, на що в коня голова?
— На те, що без голови не можна.
— От неправда! На те, щоб посторонки не спадали… Застав свій млин, не переводь нам води. З твого млина не їсти нам хліба, а воду нам збавить, то й риба подохне. Застав!
— Не можна, — каже, — коли приказано, треба молоти. Чи хоч, чи не хоч, а перескоч! Проти приказу начальства не йди!
— Коли так, мели собі! Мені тільки води шкода. По-моєму, як мати погано орати, то ліпше випрягти. А проте, — мели.
— Не руш його — озвався Цимбалистий, — нехай людей забавляє…
Сіли ми на колоді, табаки понюхали, вигадок послухали та й розійшлись. Люди за клунки та й собі з млина. Регочуться.
Уранці нашого мірошника й вода вмила. Довго про його і чутки не було. Млин стоїть… ми вже й забули про його. Аж ось окружний прибіг, та ще не сам, а з якимсь судовиком з губернії довідатися запевне, чому млин не слухає начальства, чому не хоче молоти? І мірошник той з ними вернувся. Цілий день ходили коло млина. Судовик, що з губернії, тільки головою крутить — бачу я, препогано крутить… зараз і видно, що він знає, де миші дірку прогризли.
— Занапастили, — каже, — гроші!… Треба каміння зняти, клітку виважити, шестерню нову…— Еге, — думаю я, — у його всі клепки дома… сей маху не дасть!
Увечері сіли вони чаювати в розправі, покликали й мене. Окружний мій такий добрий та м'якенький, наче восковий, частує мене й каже:
— Я чув, Мартине, що ти добрий майстер?
— Ат ніби то!
— По правді кажи!
— Заступильно витешу…
— От і брешеш! Ти-ж на дзвіниці углом правив?
— Коли то те було!
— Ось послухай мене: наймися млин полагодити! Я так і зумився.
— Де таки, — кажу, — мені за таку річ братися? Се ви глумитеся з мене!
— Ну, — каже, — от хрест святий, коли неправда! Я довідався, що з тебе добрий майстер, так чом же тобі і собі не заробити, і начальству не вгодити?
— Начальству, — мовив я, — з дорогою душею готов- би, — та в чому инчому… а се страшне діло, не на мій копил чоботи.
— Се ти начальством нехтуєш?…
— Крий мене боже! Нехай мене се та те, коли я що таке! Тому не беруся, що боюсь, а для начальства усе готов… опріч сього.
Він мене знов частує та:
— Коли любиш мене, берись за млин!
— Ні, — кажу, — шинкар як любить п'яницю, а доньки за його не оддасть.
І одкараскався.
Прихожу додому, сів за вечерю… чи взяв ложку борщу, чи ні, — двері рип… суне той мірошник.
— Чого се воно? — думаю собі.
— Добрий вечір! — каже, — хліб-сіль!
— Їмо, та свій, в рот носимо і тебе до гурту просимо!Присіло й воно до столу… борщ так уплітає, аж за ушами лящить. Слово по слові й почало воно зводити річ на млин. Я слухаю, а воно все йде до того, щоб я нанявся млин полагодити. — «Гм! — думаю собі, — чого се вони на мене намагають? Тут щось непевного є»… І до сина:
— А на, Степане, семигривеника та примчи нам кварту!
Думка в мене така: загалуню отеє литвинча, то воно може розвяже собі язик. І не помилився… на моє вийшло. По чарці, по другій, литвинча мені й виложило, як на долоні.
— Так і так, — каже, — як заходився отой палатський губерець рахувати, то вирахував, що на те, щоб привести млин до діла, треба найменше дві тисячі карбованців. Окружний тоді як заголосить: «бога побійтеся! Що се ви кажете! як се можна? Та коли ви єноралові подасте таку рахубу, він мене з світа зживе! Мені тоді й Сибіру мало, прямо живим в землю лягай! Скаже: куди дивився? Значить, за одно з німцем казенні гроші переводив, казну дурив, царського добра не пильнував… що я тоді казатиму?» Губерець на те й каже: «так що-ж зробити?» А окружний благає його: одпишіть до єнорала, що тут всього лагодження рублів на двадцять, а лишень заходу багато, бо «иржа камінь обложила». Чи був хто таке: «иржа камінь обложила!» Зроду не чувано; отже благає окружний та й благає, щоб иржу ту написати, і тоді, каже, «я зо всіх своїх волостей майстрів зжену та із своєї кешені яку сотню докину. Шкода не моя… та що вже, аби лихо тихо… Справді, треба було ліпше доглядати мені за німцем… Губерець і каже до нього: «Звісно, пожалуєш ухналя, то й підкову згубиш»…
Я собі отсе все й намотав на вуса.
Отож вони й справді вивели таке, що иржа камінь обложила!..Минула зима. На весні приходить і до нас оповістка, що в окрузі будуть торги на лагодіння млина, так щоб хто охочий найнятися, йшов на торги. Ціну за лагодіння постановлено: одну сотню карбованців, а на торгах, значить, візьметься хтось ще дешевше… «Е-е! — думаю я, — не проведеш ти нас! У тебе мудра голова, та і в мене вона не повстяна!» Зараз я до Цимбалистого:
— Се, — кажу, — твоя рощина, ти й міси! Сідай, чоловіче, на коняку, метнися по селах, буцім то наймита шукати, та остережи людей, щоб не йшли на ті торги. Цур їм! Нехай не сподіваються з жука меду їсти!
Гаразд. Ждемо, що буде. Торги призначено на четвер після провід. Ну, — думаю собі, — побачимо, кому випало цокнутися об мазницю головою… Думаю, а сам нікому нічичирк, тільки Цимбалистому… навіть і жінці ні слова, бо моя Настя, хоч і тямить, як плахту підперезати, а все-ж таки й у неї не який, як жіночий, язик, — треба з нею обережно, бо сказано: на кобилу в полі, на жінку в домі не сподівайся ніколи…
Добре, — та не зовсім!
У вербну неділю увечері лежу я собі в господі, а на дворі темнота така, хоч око виколи, а дощ тюжить, немов з відра ллє.
— Лаштуй, жінко, вечеряти, та швидче спати, щоб світло марне не горіло.
Тільки се промовив, чую: бов! бов! бов! — на ґвалт. Зирк я в вікно, — полум'я із-за греблі так і шугає й шугає. Я за шапку та туди.
Еге-ге! казенний млин палає!
Господи, як горіло! Аж страшно було дивитися. Я на людей:
— Гасіть!
Кинулися — де тобі! й приступити не можна! До тла усе згоріло… тільки палі осмалені лишилися. Каміння так у воду шубовснуло.
Ми й не жалували. Думали: — «Господь напасть з нас ізняв». Отже не вгадали. Як набігло до нас начальство: і окружний, і помічник його, і становий, і ще хтось з ними, та як взялися стежити:
— Чого млин згорів?
Люди кажуть:
— Того, що занявся.
Вони знов:
— З чого занявся?
— Ні з чого-ж, як з огню.
Вони знов:
— Де огонь взявся?
Де та де, де та де?! — та як пішла гаспидська тяганина, то не один раз упріла у мене чуприна.
Потягали мене, — мати моя божа! За що-ж мене? Чим я прогрішив? Кажуть: «твій недогляд»! Свят, свят, свят! хіба я в млині мірошником був?
І слухати не хочуть!
— Ти на те старшина! Повинен за всим пильнувати!
Куди тільки мене не тягали! І в округ, і в земський, і в повітовий суд, і в палату, — думав: душу з мене витягнуть!… Потягнуть отсе та й ну лякати мене Сибіром. Лякають, а я з переполоху коли не телицю, то лошицю, а то й паровицю по боку… Умилостивляться трохи:
— Ми тебе, Химуле, жаліємо, — вболіває окружний, — коли-б кого иншого, ми-б давно вже в Сибір запраторили, а тебе шкода нам. Та коли-ж не наша воля, треба винуватого знайти… Не з неба-ж упав огонь, та ще під дощ… хтось підпалив. А то казенне добро! Чому ти вартових не ставив коло млина?..
Отак! Добре вони мене жаліли! Пожалів вовк кобилу, лишив хвіст і гриву! — то так і вони мене, доки не зсадили і з коня, і з вола, і з воза. Коли-б ще трохи, то були-б і з ґрунту зсадили, з хати-б виперли були, та вже був тут один панок — той заступився за мене: взяв та все чисто списав до самого міністра. А міністер і написав до єнорала:
— «Годі вам варити з чоловіка воду! Коли взяв чорт батіг, нехай йому і пужално!..»
Тоді мене ослобонили.
Отак я до злиднів достаршинувався, — все через Цимбалистого та через той гаспидський млин.
Цур йому!
А все-ж моя думка і тепер така, що ніхто, як оте литвинча підпалило млин. Звісно, не без того, щоб… Та вже нехай їх бог там судить.
1884 р.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |